Сьєрра-Леоне — африканська країна, у якій уже довгий час триває громадянська війна. З метою урегулювання конфлікту там перебувають миротворчі сили ООН. Серед них — український батальйон. Деякий час у цій країні перебували й українські вертолітники. До вашої уваги розповідь двох із українських миротворців про їхню службу в Сьєрра-Леоне у складі багатонаціональних миротворчих сил ООН. 

Олександр ТКАЧЕНКО, молодший сержант запасу:
— Строкову службу я проходив на флоті, після чого вирішив продовжити армійську кар’єру, ставши контрактником нашої місцевої ракетної частини. Через три місяці після цього у в/ч надійшла директива, за якою необхідно було відправити шістьох осіб у збірний пункт у Миколаєві, де готували миротворців для відправки в Сьєрра-Леоне (у якій точилася, та й зараз точиться, громадянська війна). Готових відправитися туди набралося аж … двоє. З товаришем по службі разом з іншими добровольцями протягом трьох місяців пройшли укотре вже повний курс молодого бійця. Ми мали стати першими з українців, яких відправляли в ту африканську країну. Тож готували до відправки техніку — фарбували, ремонтували її, доводили до потрібної кондиції. Готувалися й психологічно: переглядали відзнятий матеріал про країну, про війну, особливості тамтешнього клімату та хвороби, характерні для Сьєрра-Леоне. Підготовку проходило вісім тисяч осіб, а відібрали 640 найбільш підготовлених фізично, психологічно, професійно. Довелося за власний кошт купити необхідні в далекій країні медикаменти: держава змогла нас забезпечити лише фанзідаром та хініном, який використовували ще в Афганістані і який згубно впливає на кору головного мозку. Усіх 640 українських миротворців доправили до Африки одним літаком за три рейси. Транспортний літак “Руслан” переправляв командирські УАЗи та бензовози. Іншу техніку — 280 БТРів, близько 300 КрАЗів і трактори — доправляли океаном два військові пороми. 

Розташувався контингент на березі Атлантичного океану в наметах місії ООН. Невдовзі почали облаштовувати свій табір — вичистили ділянку, завезли піску (щоб бачити на ньому змій та скорпіонів), поставили намети, провели зовнішнє освітлення, викопали навколо бази окопи. Завдання нашого четвертого окремого ремонтно-відновлювального батальйону ЗСУ полягало в перевезенні гуманістичних вантажів, охороні табору, обслуговуванні нашої техніки, яку було здано в оренду місії ООН, навчанні інших миротворців — кенійців, ганійців та індонезійців. Учили їх їздити й воювати на БТРах, виїжджали за викликом у різні квадрати країни ремонтувати орендовані у нас машини. Бронетранспортери ми привезли старого зразка — шістдесяті та сімдесяті, тому й ламалися вони часто. 

У країні йшла війна між урядом та повстанцями — ребалами, яких на той час було 45 тисяч. Серед них значну частину складали десяти-дванадцятирічні діти. Щоб спонукати повстанців повернутися до мирного життя, місія ООН платила їм гроші за здану зброю і боєприпаси, а потім відправляла на місяць-два у виправний табір. Багато ребалів на цьому непогано заробляли: вийшовши з табору, вони знову вступали до лав повстанців, потім здавалися — і так далі. Нам доводилося супроводжувати їх до пунктів збору. Кілька разів потрапляли під обстріл, але стріляли не по нас, а по своїх же, які здавалися в полон. 

Миротворчий контингент ООН налічував шість-сім тисяч осіб. Найбільшою його проблемою стала малярія. Хоч раз нею перехворіло до дев’яноста відсотків українців. Були й такі, хто захворював двічі-тричі. Виявилося, що ті щеплення, які нам робили в Миколаєві від малярії, жовтої лихоманки, гепатиту, стосовно малярії виявилися зовсім неефективними. А ще допікали мангрові мухи, після укусу яких через три дні в тілі заводяться личинки, які з’їдають людину ізсередини. Зарадити цьому можна було лише вирізавши їх разом із плоттю, в якій вони завелися. Малярію лікували хініном, дехто після такого кількаразового лікування божеволів — було кілька таких випадків. Хтось уживав фанзідар, який негативно впливає на печінку й нирки. Чув, що дехто з них уже в Україні помер від цирозу печінки. Хоч уживати спиртні напої нам було заборонено, але з лікувальною метою ми пили місцеві напої (які виявилися ефективними проти малярії) — джин-хінін, текілу-хінін. 

До нас у Сьєрра-Леоне перебували французи, але їх звідти вивели через їхню непристосованість до тамтешнього клімату. Виявилося, що українці пристосованіші. Разом з нами перебували також росіяни, а ще афганці, які з’явилися дещо пізніше. Вони були набагато технічно грамотнішими від інших наших підопічних, тож швидко опанували українську техніку. 

У вільний від служби час ходили на океан купатися. Хоч нам і не радили спілкуватися з місцевими мешканцями, але куди ж від них подінешся: навколо табору з’явилися риночки, обмінники. З тамтешніми людьми у нас склалися добрі стосунки. Ми давали їм їжу, допомагали, чим могли. Вони відповідали таким же ставленням до нас. З Україною мали постійний телефонний зв’язок, раз на місяць отримували листи від рідних. Це підтримувало нас, бо умови перебування в країні були не з найкращих. У наметах лише за два-три місяці до повернення додому нам поставили кондиціонери, виставивши їх на плюс вісімнадцять. Якби ми жили в будинках, то це було б прийнятним. Але в наметах доводилося ще й завертати та піднімати одну із стін, щоб хоч якийсь вітерець продував. Часто під сумками знаходили змій, зокрема кобр. А вакцини від їхньої отрути у нас не було. Певно, що в подальшому її наявність передбачили, бо якби когось із нас якась кобра вкусила, то не знаю, що б ми й робили. 

Пробули ми в Сьєрра-Леоне вісім з половиною місяців 2000-2001 років. За цей час більшість із нас побули і водіями, і розвідниками, і кухарями. Це тому, що з нас готували таких собі універсальних солдатів. Це відрізняло українців від миротворців з інших країн, де солдат мав лише одну вузьку спеціалізацію. 

Повернувшись із Африки, я ненадовго затримався вдома — військова доля привела мене в Ліван. Але то вже інша історія… 

Олександр ШКОРБУТ, рядовий запасу:
— Після строкової служби я вирішив продовжити військову службу контрактником у Сьєрра-Леоне. Пройшов підготовку в Миколаєві, де майбутніх миротворців готували до прибуття в Африку. Ми мали стати першими представниками Збройних сил України в тій країні. Тому займалися не лише власною підготовкою, а й підготовкою техніки, разом з якою нас мали доставити в тропіки. 

Після прибуття на місце призначення розмістилися в карантинному таборі військ ООН, куди потрапляли щойно прибулі миротворці з усіх країн. Карантин тривав два тижні, а потім настала черга облаштовувати уже власне наш базовий табір. Він розташувався за двісті метрів від океану біля містечка Лунгі. У ньому лишилася частина нашого батальйону, а інша частина — а разом із нею і я — перемістилася за сімдесят кілометрів під містечко Хастінгс для облаштування другого українського табору. Сюди ж було перевезено частину техніки. Наші фахівці вчили працювати на ній миротворців з інших країн. 

Ми прибули в Африку тридцятого грудня 2000 року. Новий рік зустрічали під пекучим сонцем, за кілька годин перелетівши із зими в літо. Першу частину із майже семи місяців перебування у Левиних Горах (так перекладається назва країни) я прослужив кухарем, тож можу дещо розповісти про цей бік армійського життя. Перший місяць прожили на своїх харчах — тушонці та крупах. Потім нам почали постачати продукти з Європи — від печива до м’яса. Були овочі, фрукти, соки, молоко, йогурти. Харчування наших солдатів було різноманітним і калорійним. Через високу температуру втрачали багато солі, яка виходила з організму разом із потом. А це вже було небезпечним для здоров’я. Щоб зарадити цьому, усі страви доводилося дещо пересолювати. Біля нашої їдальні за огорожею постійно товклися й вимагали їжу осіб із двадцять з місцевого населення. І зникали вони лише на ніч, з’являючись кожного ранку знов і знов. Ми, як гуманні люди, змушені були підгодовувати їх. Та не лише приготуванням їжі займалися кухарі. Вони також несли караульну службу у таборі, патрулювали його територію. 

Інша частина моєї служби була присвячена в основному службі в різноманітних нарядах. Одного разу брав участь у перевезенні біженців із району, контрольованого повстанцями, у наш табір. Із цією метою виїхали колоною в центр країни й приїхали в розташування гвінейського батальйону. Пробули там чотири доби, привезли звідти близько двадцяти біженців. Їхали територіями, які контролювали повстанці. Проїздили повз їхні блок— пости. Добре, що на той час у країні тривало перемир’я. У іншому випадкові не хотілося б стикатися із озброєними опонентами уряду. 

Табір наш розташувався на околиці містечка, яке мало невеликий аеропорт. Хоча наше керівництво й не схвалювало контакти з місцевим населенням, але вони все ж були. У місцевих купували цигарки, пиво. Дехто з них учився в колишньому СРСР — тож знав російську мову. А це полегшувало можливість порозумітися з ними. Біля нашого табору розташували свої табори індуси та нігерійці. З ними намагалися спілкуватися англійською. Але добре нею володіли лише перекладачі. Тому й розуміли ми одні одних відповідно. Коли перебували у гвінейців, узагалі мало що могли второпати. Вони розмовляли французькою. А ми з ними трохи російською, трохи українською, трохи англійською. Та якось знайшли спільну мову. 

Багато хто із нас перехворів на малярію. Я — двічі. Перший раз захворів і потрапив у госпіталь на свій день народження, а другого разу — тільки-но приїхавши в Кіровоград. І знову не пощастило — якраз перед весіллям сестри. 

Повернувся зі своїми товаришами в Україну в липні 2001 року. Спочатку ми пройшли карантин у Миколаєві, відбули всі необхідні медичні обстеження. А вже потім роз’їхалися по своїх домівках.

Publication author

Офлайн 10 години

admin

2
Коментарі: 0Публікації: 5567Реєстрація: 20-06-2016

Поширити:
  • Hello, Neat post. There’s a problem with your site in internet explorer, would test this?K IE still is the market leader and a good section of other people will leave out your wonderful writing due to this problem.

Авторизація
*
*
Генерація паролю