Місце служби – Афганістан. Медична місія в провінції Гор

Вже декілька років поспіль литовський контингент бере участь в операції Міжнародних сил сприяння безпеці (ISAF) в Ісламській Республіці Афганістан. Зона відповідальності – провінція Гор. Два роки тому до них приєдналися й українські миротворці – військові лікарі. Хоча у складі литовської Групи з реконструкції афганської провінції Гор їх небагато, проте добрих справ вони встигли зробили чимало.

Місцевість, де розташована військова база, мало чим відрізняється від решти афганської території. Природні умови – суворі, побут жителів – злидарський. Там немає чудових оазисів. Там взагалі нічого немає, окрім похмурих схилів мовчазних гір. Поодинокі параболічні антени супутникового телебачення на дахах кишлаків
нагадують, що це вже ХХІ сторічя. Не було б їх – картина та, яка відповідає календарю у місцевих жителів – кінець XІV століття.

У кожного своя ноша

Жителі містечка Чакчаран провінції Гор, поруч з яким дислокується литовський контингент, живуть у кам’яних притулках. Сезонний перепад температури коливається від мінус до плюс сорока п’яти градусів. Але часом навіть під час сильного морозу на вулиці можна побачити афганську малечу, яка бігає по снігу в гумових чоботях на босу ногу. “Як їм вдається не захворіти – просто загадка! – дивувався попервах старший ординатор клініки анестезіології та реанімації Головного військового клінічного медичного центру підполковник медичної служби Сергій Мороз. – Мабуть природний відбір зробив свою справу…”.

Але згодом йому довелося зіткнутися з таким “букетом” інфекційних захворювань, про які читав лише у медичній літературі.

В наметі медперсоналу литовського миротворчого батальйону завжди порядок. Кожна річ знає своє місце. За головних тут – українські лікарі. Їхні “тривожні” рюкзаки, що нагадують за розмірами альпіністські, щільно набиті
медичними препаратами. У хірурга – своя ноша, у анестезіолога – своя.

Сама військова база свого часу була побудована американцями і за розмірами досить скромна. До Чакчарана всього декілька кілометрів. Рідко, але по базі стріляють. Оперативної допомоги миротворцям чекати немає звідки – найближчі сили коаліції в Гераті та Кабулі. Охорона зовнішнього периметра бази покладена на союзників – афганських поліцейських. Отож виручають мінні поля, що залишились ще з попередньої війни. Вартують литовські миротворці на вежах добу через дві, охороняючи внутрішній периметр бази, під пильним поглядом довколишніх гір. Ну і, напевне, тих, хто там переховується.

“Дай хоч пляшку води!”

Виїжджаючи в далеку дорогу для зустрічі зі старійшинами провінції, командир прихопить обов’язково подарунки. Старійшини раді усьому – чи то парі мішків з борошном, чи то ліхтарикам, ковдрам… Інакше – чужак, “невірний”, мовляв, не хоче сприйняти місцеві традиції.

Про наближення бойовиків стає відомо завжди: допомагає в цьому місцеве населення і добре налагоджена агентурна мережа. Але, остерігаючись обстрілу в поїздках, до складу групи завжди включається медперсонал.

Завдання батальйону складні своєю простотою. Це і підтримка реконструкції та розвитку провінції, гуманітарні акції, навчання місцевої поліції, вивчення довколишнього стану справ. Ось і доводиться командиру литовського батальйону “крутитися”, і зокрема встановлювати дружні стосунки з місцевими жителями та старійшинами. Так було завжди і не лише тут, в Афганістані.

Місцеве населення бідне і тішиться подарунками. Хоч чимось, хоча б пляшкою води. Проте презенти можуть потрапити згодом на прилавки магазинчиків. Аналогічно налаштоване і мислення у місцевих старійшин – допомагай чим-небудь, доведи свою корисність…

– Ви до нас часто приїжджаєте, але нічого не привозите, – якось сказав старійшина одного із сіл. – Якщо нічого не будете нам давати, то ми почнемо по вас стріляти. У нас тут свій “талібан”.

Виручив медперсонал, надавши медичну допомогу деяким місцевим жителям, завдяки чому напружену ситуацію вдалося “заземлити”.

В “карімеку” без світла і тепла

Весь склад литовського контингенту – 300-400 чоловік (литовці, хорвати, данці, грузини, представники цивільних організацій багатьох країн) розташувалися в “карімеках” – досить добре обладнаних пластикових
будиночках-бараках. Жити в них відносно комфортно. Допоки не настає морозно.

– Одного дня в розпал холодів і лютих морозів зламався головний генератор, – розповідає підполковник Сергій Мороз. – Контингент на тиждень залишився без світла, води і опалювання при мінус сорока! Від бензинових генераторів у таких умовах толку мало – температуру вдалося нагнати лише до плюс 8градусів.

Але в операційній температуру підняли лише до мінус 40С – це був можливий максимум. Побоювалися, що відмовить медапаратура. Але все обійшлося.

Тотальний карантин

– Нас було 9 чоловік разом з водієм-парамедиком. До операційної залучалися практично всі. Бракувало персоналу в квітні минулого року, коли виникла епідемія дизентерії. Тоді захворіла третина миротворчого контингенту. Лазарет тріщав по швах. 20-30 бійців з найважчою формою захворювання розмістили в лазареті і додатково розгорненому для цього наметі. Тих, у кого імунітет виявився міцнішим, та тих, хто вже йшов на поправку, відправляли в казарму, – згадує підполковник Сергій Мороз.

Як з’ясувалося пізніше, це сталося за причиною зміни постачальників побутових послуг. Американці довірили продовольче забезпечення італійській фірмі, яка у свою чергу найняла працівників з Бангладеш. Подальші розборки та обстеження виявили, що із 17 працівників кухні – 15 носії дизентерійної палички! Не захворіти було неможливо.

Життя на базі завмерло – тотальний карантин. Навіть аеродром не приймав літаків. (Ось і “досвід” для тих, хто відповідає за харчування наших вітчизняних підрозділів).

Оперувати негайно!

До чакчаранівської місцевої лікарні українські офіцери виїжджали два-три рази на тиждень, на прохання місцевого лікаря проводячи огляд чи консультуючи хворих. Окрім цього, допомагали медикаментами, кров’ю, що зберігається на литовській базі.

– Навіть якщо нас не запрошували, ми самостійно їздили до лікарні і заходили до палат у супроводі чергового лікаря (який рідко, але все ж таки надягав білий халат). Проводили огляди, корегували роботу афганських медиків. Усі знали, що ми українські лікарі – нам довіряли, нас поважали, – згадує підполковник Сергій Мороз.

Перше оперативне втручання наші офіцери запам’ятали добре. Афганський хлопчик одинадцяти років помирав у лікарні.

– Випадок важкий. Перфорував апендицит. Негайно оперувати! – оглянувши
хлопчика, який згасав на очах, наказав хірург майор Євген Герасименко.

Повернувшись на базу, лікарі прихопили з собою все необхідне для операції – портативний дихальний наркозний апарат, хірургічні інструменти, антибіотики, розчини. Оперували до пізньої ночі, хоча виїзд з бази після 18.00 був суворо заборонений командиром. Втім, командир не дорікав, оскільки, напевно, і вибору в нього особливо не було. Надання медичної допомоги – найкращий “подарунок” у тутешніх місцях.

Хлопчика врятували.

(Далі буде)

Вадим КОВАЛЬОВ

Джерело – Газета “Народна Армія” 2009.03.18