Наземні та морські старти Станіслава Конюхова

Станіслав Миколайович Конюхов став першим Генеральним конструктором ракетно-космічної галузі України і третім генеральним конструктором Державного конструкторського бюро «Південне» — провідної організації ракетної галузі України.

Його життєвий шлях розпочався в російській глибинці в селі Вологодської області — краю лісів, озер і морозних сніжних зим, де серед прекрасної російської природи минуло його дитинство. Там було закладено хороший початковий фундамент для майбутнього активного, насиченого несподіваними поворотами життя.

Його батько, Микола Миколайович, — військовий юрист, а мати, Ганна Миколаївна, — колгоспниця. З 1949 року сім’я осіла в Дніпропетровську.

Тут 1954 року С.Конюхов закінчив із золотою медаллю середню школу і вступив на фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету, огорнутий на той час завісою таємничості. Тоді на факультеті викладали авторитетні вчені в галузі ракетно-космічної техніки, більшість яких були співробітниками ракетного ОКБ-586 і авторами власних навчальних курсів. Студентські роки, насичені не тільки навчанням, а й участю в студентських загонах, походах, поїздках, сформували якості майбутнього вченого й людини — величезну працездатність, невичерпний інтерес до вибраної галузі нової техніки, характер лідера, вірність і відданість у дружбі. Тодішнє студентство належало до покоління «дітей війни», що означало високе почуття відповідальності й патріотизму.

Школа Михайла Янгеля

Молодий спеціаліст, інженер-механік С.Конюхов у серпні 1959 року прийшов за направленням в ОКБ-586, де тоді під керівництвом Михайла Янгеля колектив напружено працював над створенням бойових ракетних комплексів першого покоління Р-12, Р-14 і Р-16. Проекти перебували на різних стадіях відпрацювання. Перша міжконтинентальна ракета на висококиплячих компонентах Р-16 була на завершальному етапі конструкторської розробки у відділі, яким керував В.Уткін, майбутній наступник М.Янгеля. Тут і розпочав свою інженерну діяльність С.Конюхов. Молодий інженер швидко опанував роботу, познайомився з технологами й випробувачами КБ і заводу.

Невдовзі Станіславу Миколайовичу запропонували перейти в групу М.Галася — провідного конструктора ракети Р-14, для якої відпрацьовувався шахтний стартовий комплекс. Тут було абсолютно інше коло питань: робота із суміжними організаціями, наради, протоколи погоджень, постачання обладнання, льотні випробування. Успіхи й невдачі. Під час одного з випробувань ракети сталася аварія, внаслідок якої створилася загазованість командного пункту парою палива, що викликало легеневе отруєння провідного конструктора. Свій двадцять п’ятий день народження Станіслав зустрів у госпіталі, але вже незабаром повернувся в стрій, — його призначили провідним конструктором з розробки надважкої ракети-носія Р-56, яка мала стати частиною радянської «Місячної програми». Однак у 1964 році цей напрям робіт передали в іншу організацію.

Знову змінився характер робіт. На цей час колектив КБ блискуче впорався зі своїм стартовим завданням і готувався до нових, складніших розробок. Розпочався процес структурної реорганізації: формувалися нові відділи, лабораторії й навіть функціональні конструкторські бюро. Бракувало начальників відділів, і головний конструктор М.Янгель запропонував Станіславу Миколайовичу зайнятися організацією робіт у нових відділах. Першим у цій черзі для нього став відділ науково-технічної інформації.

За два роки копіткої праці відділ став професійним інформаційним центром, який забезпечував розробників даними про досягнення вітчизняної та зарубіжної науки і техніки не тільки для свого КБ, а й для підприємств галузі. Відділ здобув статус головного ВНТІ галузі. У ньому сформувалися два нових підрозділи: оформлювальний і виставковий, з яких розпочалася презентаційна робота нових розробок.

І тут-таки нове призначення — очолити новостворений відділ надійності. Знадобилися неабиякі здібності й працездатність, щоб охопити весь обсяг теоретичної, експериментальної та організаційно-технічної інформації, пов’язаної з підтвердженням надійності ракетних комплексів як складних технічних систем. На цій базі С.Конюхов 1970 року успішно захистив кандидатську дисертацію. На той час остаточно сформувалася науково-технічна школа головного конструктора М.Янгеля, в якій завданням головного конструктора стало не тільки проектування ракети як ключової ланки, а й ракетного комплексу в цілому, виходячи із забезпечення максимальної ефективності його бойового застосування.

При такому підході на перший план виходять питання побудови бойового ракетного комплексу (БРК) для ракет третього покоління. С.Конюхова призначають начальником проектного відділу, відповідального за створення стартових комплексів.

Ключовим завданням відділу на тому етапі була розробка спеціальних транспортно-пускових контейнерів (ТПК) із застосуванням мінометної схеми старту рідинних ракет — Р-36М и МР-УР-100.

Заключним етапом робіт на цьому напрямі стали кидкові випробування, в яких відпрацьовувалися системи викиду ракет, вузли зв’язку ракети з ТПК і навіть системи запуску ракети в умовах невагомості. Технічним керівником цих унікальних випробувань був С.Конюхов, що з повним правом дозволяє вважати мінометний старт одним із досягнень його наукової й інженерної діяльності.

Університети Володимира Уткіна

У 1971 році М.Янгеля на посаді головного конструктора КБ «Південне» замінив Володимир Уткін. Цей період став наймасштабнішим за обсягами робіт, які одночасно виконувалися в КБ. Чисельність працівників на підприємстві сягнула тоді абсолютного максимуму — близько 11 тисяч осіб. Тривав пошук нових організаційних структур із впровадженням систем автоматизації робіт, оскільки була потрібна надзвичайно висока організація робіт усіх підрозділів.

А для Конюхова розпочався новий цикл розширення науково-технічних горизонтів, але вже на вищому рівні — у ранзі керівника групи наукових відділів.

1974—1978 рр. — начальник відділу, заступник головного конструктора КБ. Ключове завдання — забезпечення відпрацьовування різноманітного бойового оснащення для комплексів третього покоління.

1978—1984 — начальник відділу, заступник начальника проектного комплексу.

1984—1986 — начальник і головний конструктор КБ космічних апаратів. Ключове завдання — забезпечення розробки й виробництва ряду нових космічних апаратів наукового та військового призначення.

1986—1991 — перший заступник генерального конструктора НВО «Південне», перший заступник начальника КБ «Південне». Цей етап був найбільш напруженим у роботі КБ за всю його історію. Одночасно проводилося відпрацювання й льотне випробування трьох бойових ракетних комплексів (зокрема двох твердопаливних) і космічної ракети-носія «Зеніт» на низькокиплячому окиснювачі. Пуски проводилися з двох полігонів: на Байконурі випробовували важку МБР 15А18 і РН «Зеніт», у Плесецьку — твердопаливну ракету РТ-23УТТХ з двома типами старту — шахтним і залізничним.

Пройшовши такі університети, С.Конюхов виявився повністю готовим очолити найбільше у світі ракетно-космічне конструкторське бюро, досягненням якого за попередні роки став вагомий внесок у забезпечення стратегічного паритету двох наддержав.

Ракетно-космічна галузь України

У листопаді 1990 року В.Уткіна призначають директором ЦНДІ — головної наукової організації Міністерства загального машинобудування СРСР, і його наступником стає С.Конюхов. Спочатку виконувачем обов’язків, а з січня 1991 року постановою уряду його призначили генеральним конструктором і начальником КБ «Південне». До здобуття Україною незалежності залишалося трохи більше півроку, і події розвивалися наче у прискореному темпі.

У січні взятий на озброєння ракетно-космічний комплекс у складі РН «Циклон» і шести штучних супутників Землі «Стріла-3», а трохи пізніше — комплекс протиракетної оборони з носієм «Циклон-2».

У День космонавтики в обласному історичному музеї відкрилася виставка «Дніпропетровськ — космосу», яка вперше показала світові масштаби участі підприємств України в ракетно-космічній програмі СРСР. 31 липня підписано Договір СНВ-1. У серпні взятий на озброєння РВСП ракетний комплекс Р-36М2 (ракета 15А18М) з важкою моноблочною головною частиною. Завершилися роботи, які виконувало КБ «Південне» в інтересах ядерної наддержави у сфері як ракетно-космічних систем, так і бойових стратегічних комплексів. Остаточною крапкою цього етапу стало рішення Головкому ЗС СНД і Міністерства промисловості Росії (квітень 1992 року) про звільнення КБ «Південне» і ПО ПМЗ від функцій головного розробника та виробника ракети РТ-2ПМ2 (15Ж65) з передачею всіх напрацювань, включно з першою льотною ракетою, в організації Росії.

* * *

Радянський Союз припинив своє існування, розпавшись на ряд незалежних держав. Було ліквідовано загальносоюзні фінансові структури. КБ «Південне», яке фінансувалося раніше на союзному рівні, опинилося у вкрай тяжкому становищі. Потребували негайного визначення загальна стратегія і плани забезпечення фінансування організацій космічної галузі та їхня доля. Для цього необхідно було сформувати політику нової держави в оборонній сфері: виробити своє ставлення до ядерної спадщини, підхід до забезпечення власного суверенітету тощо. Тобто необхідно було самостійно визначатися в питаннях, які доти вирішувалися в Москві.

А спадщина України в цій сфері була великою — на її території розміщувалися 130 підприємств ракетно-космічної галузі (КБ, НДІ, виробничі об’єднання, випробувальні центри) із загальною кількістю працівників понад 200 тисяч чоловік; базувалися значні стратегічні ядерні сили — 176 МБР і 46 важких бомбардувальників, а також тактичні ядерні засоби. Загальна чисельність ядерних боєзарядів становила близько 4800 одиниць.

В Україні формувалися структури державної влади, відповідальні за обороноздатність країни, — Міністерство оборони України і Генеральний штаб Збройних сил, Державний комітет з оборонної промисловості та машинобудування, Національне космічне агентство (лютий 1992 року) на чолі з вихідцем із КБ «Південне» В.Горбуліним. Робота новостворених держструктур могла бути успішною тільки за умови достатньої наукової підтримки з боку спеціалізованих інститутів, які також треба було оперативно організувати, спираючись на отриману спадщину.

Важливість цього завдання добре розумів С.Конюхов, який ініціював створення у структурі КБП (на базі відділу системних досліджень і ефективності) підрозділу з масштабнішими завданнями — Центру стратегічних досліджень, супроводу міжнародних договорів та питань екології.

Обговорення цієї ініціативи прискорило рішення президента України про створення Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) — указ від 04.03.1992 року — і його філіалу в Дніпропетровську (ДФ НІСД) — квітень 1992 року. Початкова пропозиція про організацію НІСД належить президентові Академії наук України, який постановою президії АНУ організував такий інститут у структурі академії в останні дні 1992 року.

Першочерговими завданнями ДФ НІСД стали найгостріші в цей період — формування політики України стосовно Договору про скорочення наступальних озброєнь (СНО-1), підписаного від імені СРСР, а також стосовно ядерної спадщини України. Очевидно, що ці питання торкалися інтересів КБ «Південне» і вирішувалися з участю його спеціалістів. Тісна співпраця філіалу НІСД і КБ триває всі роки незалежності України.

Розробка стратегії розвитку космічної галузі в нових умовах потребувала компромісу між обсягами використання наявного науково-технічного потенціалу, обсягами конверсії надлишкових потужностей і економічними можливостями молодої держави.

Ілюструє складність реалізації такої стратегії інформація про заплановане союзне фінансування на 1990 рік — 420 млн. дол. тільки для КБ «Південне» і ВО «Південмаш». Знайти порівнянні джерела фінансування в нових умовах було завданням нездійсненним.

Прийнята стратегія розвитку ракетно-космічної галузі України враховувала її зв’язок із потенціалом Росії та Казахстану через кооперацію підприємств і раніше створені інфраструктури космічних полігонів. На переліченому базувалася реальна можливість спільного виходу на світовий ринок космічних послуг. Цей напрям забезпечував успіх, однак вимагав докорінно перекроїти роботу КБП. Уже 31 грудня 1991 року в структурі КБ «Південне» утворено підрозділ маркетингу та зовнішньоекономічної діяльності — служба 10. Першочерговим завданням нового підрозділу стало формування договірної бази для довгострокового співробітництва з Росією (на початковому етапі), а надалі — вихід на співробітництво із західними країнами та маркетингове забезпечення спільної праці.

Вже перші контакти із закордонними спеціалістами показали, що залізна завіса епохи холодної війни надійно приховувала реальний потенціал ракетно-космічної галузі, який раптово відкрився світу. Розробки, представлені в Договорі СНО-1 та в публікаціях, перевершили всі очікування розвідслужб західних країн, що відверто визнав міністр оборони США Вільям Перрі, відвідавши ВО ПМЗ і КБ «Південне» 22 березня 1994 року. Однак знадобилися роки напруженої праці, щоб сформувати довіру в нових партнерів. Перші міжнародні контракти було підписано тільки 1995 року, а справжнє визнання України як учасника світового ринку пускових послуг прийшло на кінець 1990-х років.

У першій половині 1990-х років значні обсяги робіт основної тематики забезпечувалися завдяки продовженню співпраці з підприємствами Росії, здебільшого за тематикою ще радянських часів, а також у рамках скромних замовлень Національного космічного агентства, що зробило можливим прийняття першої космічної програми України в 1993 році.

Уже в перші п’ять років незалежності космічна галузь продемонструвала вражаючі результати — ракети, розроблені й виготовлені Дніпропетровським ракетним центром, стартували 38 разів, поки що тільки з космодромів Росії та Казахстану.

Для забезпечення прийнятного завантаження колективу КБ «Південне» того періоду розглядалися можливості виконання робіт в інтересах оснащення ПС України новими ракетними системами. Кооперація українських підприємств на чолі з КБ «Південне» виконувала попередні проектно-конструкторські розробки ряду тем: стратегічні ракетні комплекси з неядерним оснащенням, оперативно-тактичні комплекси, зенітні ракетні комплекси, системи залпового вогню, а також оцінка можливостей створення космічних систем військового призначення (інформаційно-розвідувальні, зв’язку). Однак ці розробки не були продовжені через відсутність фінансування.

І тільки на кінець минулого десятиліття з’явилася можливість повернутися до розробки ОТРК і деяких інших систем на основі створеного ще на початку 1990-х років проектного напрацювання.

Одним із напрямів підвищення завантаження КБ стало розширення конверсійних проектів, серед яких зернозбиральний комбайн «Славутич», тролейбуси ЮМЗ-Т1 і ЮМЗ-Т2, низькопідлоговий міський автобус, вітроагрегат АВЕ-250. Попри оперативне завершення цих розробок, їх так і не забезпечили необхідним завантаженням, — у країні зі зруйнованою економікою нікому виявилося замовляти й фінансувати розробку та виготовлення цивільної продукції, потреба в якій була величезною.

Багатопланова диверсифікована робота колективу КБ «Південне» під керівництвом С.Конюхова гарантувала головний результат — збереження працездатності колективу КБ, який хоч і втратив кількісний склад, але не зрадив традицій і школи, сформованих попередниками С.Конюхова.

Напружена праця колективу та пошук широким фронтом замовників пускових послуг у перші п’ять років завершилися підписанням перших угод і контрактів — угоди про створення спільного підприємства «Морський старт», контракту на запуск 36 супутників «Глобалстар» на трьох РН «Зеніт-2», попередніх домовленостей з італійською фірмою Fiat Avia про спільні роботи в інтересах європейських проектів.

У наступні роки належало впроваджувати в життя досягнуті домовленості. Першим комерційним проектом, який допоміг адаптуватися до умов світового ринку, став проект «Глобалстар», але одночасно він виявився й гірким уроком: через невдалий перший пуск із вини системи управління останнього ступеня проект було зупинено.

Зате у проекті «Морський старт» розроблена в КБ «Південне» ракета-носій «Зеніт» не мала конкурентів, оскільки її вирізняли особливості підготовки до пуску — горизонтальне обслуговування і повністю автоматизоване виконання всіх пускових операцій, украй важливих в умовах старту з корабля, а також інші унікальні характеристики: екологічність використовуваних компонентів палива, вагова досконалість, надійність вузлів та агрегатів.

28 березня 1999 року вперше у світі відбувся старт ракети-носія з морської платформи. Завдання пуску ракети «Зеніт-3SL» з макетом космічного апарата повністю виконано. Хоча відпрацювання ракети-носія «Зеніт» відбувалося ще наприкінці 1980-х років в умовах полігона Байконур, її адаптація до умов морського старту потребувала значного обсягу проектно-конструкторських доробок та експериментальних робіт. Цей комплекс робіт удостоєний Державної премії України за 2010 рік («Створення триступінчастої ракети-носія „Зеніт-3SL“ за програмою „Морський старт“). Міжнародну команду творців ракетно-космічного комплексу „Морський старт“ нагородили „Лавровим вінком“ Міжнародної академії астронавтики за найкраще досягнення 2009 року.

Координація і забезпечення робіт у цьому складному космічному проекті з участю організацій США, Росії, України та Норвегії потребували колосальних зусиль генерального конструктора С.Конюхова, який у більшості випадків брав особисту участь у пусковій команді.

Усього ж за минулий період відбувся 31 пуск ракет-носіїв із морської пускової платформи. Космічні апарати різних країн, переважно телекомунікаційні, виведені на геостаціонарні орбіти.

Досягнуті успіхи відкрили можливості для розробки нових проектів:

— модернізація ракети-носія «Зеніт-3SL» з підвищенням енергетичних можливостей на 15%;

— модернізація ракети-носія «Зеніт» під умови полігона Байконур («Наземний старт» із ракетою «Зеніт-М»).

Після реалізації цих проектів конкурентоспроможність РН «Зеніт» істотно підвищилася. Здійснено вісім комерційних запусків за програмою «Наземний старт». З’явилися нові замовники пускових послуг.

Досить успішною виявилася конверсійна програма «Дніпро», в якій ракета-носій — це важка бойова ракета 15А18 (SS-18 Satan за класифікацією США), що доопрацьовується в умовах полігона. Джерела конверсії бойових ракет у ракети-носії сягають ще 1960-х років (носій 11 К63 «Космос» на базі першої бойової ракети Дніпропетровського центру — Р-12).

Юридична можливість для такої конверсії закладена в тексті заяви Спільної комісії з дотримання й інспекцій і (СКДІ) щодо договору СНО-1, де передбачається можливість ліквідації стратегічних ракет запуском у космічний простір. Таку пропозицію було озвучено 1990 року на першій відкритій прес-конференції В.Уткіна. Однак втілити ідею в життя вдалося вже С.Конюхову. У серпні 1997 року затверджено створення міжнародної космічної компанії «Космотрас» для керування розробкою КРК «Дніпро», а 21 квітня 1999 р. зроблено перший пуск РН з британським космічним апаратом Demosat.

До кінця 2011 року всього здійснено 17 пусків. Запущено понад 64 КА в інтересах 15 країн (США, Великобританії, Франції, Італії, Німеччини, Японії та ін.).

Комплекс робіт зі створення ракети-носія «Дніпро» удостоєний Державної премії України за 2003 рік.

За 20 років незалежності України ракети-носії, розроблені КБ «Південне» і виготовлені ДП ВО «Південний машинобудівний завод», стартували 125 разів, підтверджуючи ракетно-космічний статус держави.

Загалом запущено понад 238 супутників в інтересах 19 країн світу, зокрема й визнаних космічних держав.

Серед успіхів української космічної галузі — розробка та запуск нових космічних апаратів «Січ-1», «Січ-1М» і «Січ-2» в інтересах українських споживачів і КА Egyptsat-1 (2007 року на замовлення Єгипту).

Проект Egyptsat-1 — перший міжнародний тендер, виграний українськими спеціалістами. Згідно з контрактом, розроблено й виготовлено космічний апарат для дистанційного зондування Землі. В Єгипті створено наземний комплекс, забезпечено навчання національних спеціалістів.

Багато уваги приділялося створенню напрацювання, орієнтованого на майбутнє космічної галузі України. Серед таких напрямів найбільш тривалий — проект «Циклон-4». Це логічне продовження добре відомих РН «Циклон-2» і «Циклон-3», отриманих у спадок від радянських часів, пуски яких розпочалися в 1967— 1969 рр. Однак у наші дні під тиском російських партнерів продовження їх серійного виробництва визнано нераціональним, попри виняткову надійність цих носіїв. Із 122 пусків РН «Циклон-3» тільки п’ять невдалих. Усі 106 пусків РН «Циклон-2» успішні, це унікальний результат, вартий книги рекордів.

Роботи з продовження цієї лінії носіїв розпочаті КБП з ініціативи С.Конюхова. ЕП комплексу виконано в 1998—1999 роках.

Однак перспектива успішного завершення проекту з’явилася тільки після підписання (2000 року) і ратифікації (2004 року) договору між Україною та Бразилією про довгострокову співпрацю сторін з використання РН «Циклон-4» з пускового центру Алькантара спільним українсько-бразильським підприємством. Роботи над проектом виходять на завершальну стадію. Перший старт ракети-носія після низки перенесень заплановано на кінець 2013 року.

Портфель перспективних містить й інші розробки, включені в нову, підготовлену до затвердження, Державну науково-технічну космічну програму на 2013—2017 роки.

Важливим, перспективним і довгостроковим є міжнародний проект Таурус-II. Згідно з цим унікальним проектом, з американського космодрому стартуватиме ракета-носій «Антарес», що має у своєму складі перший ступінь, розроблений КБ «Південне» спільно з кооперацією українських підприємств. Така схема роботи відповідає сучасній практиці міжнародної кооперації у високотехнологічних галузях на платформі партнерства, вільного від політичних стереотипів.

У завершальну фазу ввійшов проект «Вега», започаткований попереднім контрактом із фірмою «Фіат Авіа» (1997 року). Досвід розробки рухових установок дозволив нам уперше взяти участь у проекті європейської ракети «Вега».

За контрактом з італійською компанією «Авіо», українські підприємства забезпечили розробку, повномасштабне відпрацювання та серійні поставки рухового блока останнього ступеня носія.

Перший успішний пуск уже здійснено 13 січня 2012 року з космодрому Куру (Французька Гвіана). РН вивела два космічні апарати (Італія) і сім мікросупутників (США). Це ефектний приклад практичної європейської інтеграції українських підприємств. Тільки такий прагматичний підхід може забезпечити реальний успіх проголошеного курсу на євроінтеграцію.

Зв’язки з академічною наукою

Тісні ділові зв’язки КБ з інститутами Національної академії наук України сформувалися ще в роки роботи М.Янгеля. Після обрання С.Конюхова академіком НАНУ (1992 року) йому вдалося об’єднати зусилля багатьох академічних інститутів для вирішення актуальних завдань ракетно-космічної техніки (в царині міцності, створення нових матеріалів і нових техпроцесів, високоточної вимірювальної техніки тощо). Зав’язалися нові контакти з ученими США, Франції, Німеччини, Японії, Індії, Італії та інших країн, розвивалися старі зв’язки з інститутами Російської Федерації.

С.Конюхова тричі обирали віце-президентом Міжнародної академії астронавтики (2007-й, 2009-й, 2011 роки). На сьогодні у складі МАА тридцять українських спеціалістів, що стало результатом активної й авторитетної його роботи в академії.

Успіхи, досягнуті ракетно-космічними підприємствами України за роки незалежності, оцінюються як своєрідний феномен: не маючи власних ракетних полігонів, за мінімальної фінансової підтримки держави галузь не тільки вижила, а й упевнено утвердилася серед п’яти держав, які забезпечують максимальну кількість пусків ракет-носіїв. Спираючись на науково-технічний потенціал підприємств, ентузіазм фахівців і наполегливість керівництва, Україна домоглася визнання свого ракетно-космічного статусу. Країна має повний цикл ракетно-космічних технологій, включно з наземними засобами управління та збору інформації.

Це свого роду візитна картка молодої держави, яка формує міжнародний авторитет країни.

* * *

Третього квітня 2011 року С.Конюхов пішов із життя. До нього з повним правом можна вжити вислів «помер на злеті» — на етапі міжнародного визнання ракетно-космічної галузі України, завершення низки перспективних нових проектів, націлених у майбутнє.

Анатолій Шевцов

Дзеркало тижня