Сповідь миротворця

Отже, свого часу я відслужив строкову службу, працював в комерційній структурі. Коли залишився без роботи, у пошуках стабільності і упевненості в завтрашньому дні вирішив піти на контрактну службу в українську армію. І зовсім недавно повернувся з Косово, де виконував миротворчі завдання. Їхав з великим бажанням. Погодитеся, адже не кожного разу випадає випадок, щоб одночасно і грошей заробити, і іншу країну побачити, і англійський підтягнути, і, врешті-решт, зсередини побачити в справі ту професійну армію, про яку сьогодні так багато говорять.

Після приземлення в Пріштіні нас привезли на американську базу «Бондстіл». Там ми отримали ID-картки, зброю, і майже відразу велика частина контингенту поїхала на українську базу «Бреза», розташовану в селищі Брезовіца муніципалітету Штрпце.

На жаль, порівнювати нашу «Брезу» з американською базою смішно. І хоча зовні український табір виглядає начебто нічого, усередині проблем вистачає. Будівля, де ми жили, — колишній готель. І перше, що впадає навіть не в очі, а в ніс — це запах вогкості і цвілі. Дах протікає в декількох місцях, сантехніка — в жахливому стані, централізоване опалювання не працює. Кімнати, де нас розмістили, вже давно потребують капітального ремонту.

«Шанхай», або «13-й квартал» — так контрактникі називали третій поверх, де розмістилися «щасливчики». Говорять, туди ніхто з командування, а тим більше з комісій жодного разу не піднімався (на час приїзду «киян» на поверсі вивішували напис «Ремонт»). За півроку в Косово навіть наш командир батальйону (Олександр Загородній – mil.in.ua) на «Брезі» жодного разу не ночував — очевидно, не той рівень комфорту. Хоча весь цей час в готелі його чекала кімната з добротним ремонтом.

Коли я проходив термінову службу, побутові умови для солдатів і сержантів були набагато кращі. Переконаний, що солдата-строковика ніколи б не розмістили на «Брезі» в умовах, м’яко кажучи, далеких від натівських стандартів. А ось контрактника можна — він же професіонал, «служить за гроші». Тому за те, хто в яких умовах живе, з командирів так суворо, як за солдатів строкової служби, не запитають.

Про таке поняття, як комфорт, ми навіть не чули. А ось слова «імідж», «авторитет держави» весь час були на вустах тих, хто нас відправляв виконувати почесний миротворчий обов’язок… Дійсно, про українців як про військових професіоналів відгуки завжди позитивні. Особливо коли представники натівських країн дізнаються, за яку зарплату ми виконуємо на одному рівні з ними ті ж завдання.

Ні для кого не секрет, що наш контрактник в Косово до недавнього часу отримував дещо більше 500 дол. І що миротворцям доводилося частину власних коштів витрачати на закупівлю бойлерів, телевізорів, супутникових антен, на елементарне облаштування приміщень, фарбу для ремонту кімнат, користування інтернетом, на телефонні дзвінки додому, ремонт техніки (один з «уазиків» під час нашої ротації був розбитий вщент, і його збирали «з нуля»).

Тому у результаті грошей залишалося лише на невеликі презенти для сім’ї і плату за оренду житла в Україні. Свого часу нам оголосили, що з вересня 2008 р. грошовий оклад у валюті збільшився на 30% (у батальйоні упевнені, що це сталося завдяки вертольотам-миротворцям з Ліберії, які масово відмовлялися їхати за мізерну плату до Африки з її екзотичними невиліковними хворобами).

Проте до цих пір ми, контрактники, не отримали цих надбавок ні за вересень, ні за жовтень. Зараз нам говорять: «Ви що, не розумієте? У країні фінансова криза! Які гроші?» Відповідаю: це чесно зароблені гроші! Без крові, слава богу, але з потом, нервами, з іншими «радощами» для здоров’я. Ми хоч гарвардів і не закінчували, але трохи розуміємо, що валюта є валюта. Її можна трохи прокрутити, пограти на штучному ваганні курсів, а військові потерплять. Цим «лохам» не звикатися.

Для прикладу: польські і литовські військовослужбовці із складу «УкрПолбата» отримують втричі більше, ніж ми! Про американців, німців, французів або скандинавів і говорити нічого. Форма у них сучасна, якісна, зручна. У кожного військовослужбовця її по декілька різновидів для літа і зими (у нас — один «камуфляж» на всі випадки життя). І найголовніше, в кожного свій розмір, а не так, як у нас — або мале, або висить, як на вішалці, і заважає рухатися.

До речі, після трагічних подій в Мітровіце українському міліційному контингенту все ж змогли купити якісне іноземне взуття і добротне (говорять, вітчизняне) обмундирування і спеціальне спорядження. На них тепер не соромно дивитися, на відміну від нас, представників Збройних сил України. Про медичне забезпечення в Косово не хочу і згадувати: не дай бог хтось серйозно захворіє або станеться щось надзвичайне! Можу помилятися, але на ці потреби українських миротворців в Косово (як нам пояснювали) кошти виділяються мінімальні. Лише торік після неодноразових звернень американської сторони удалося нарешті розрахуватися за перебування в госпіталі постраждалих в результаті аварії, яка сталася декілька ротацій тому. З медикаментів в батальйоні є лише найнеобхідніше.

А все інше наші військові лікарі «дістають» завдяки налагодженим дружнім взаєминам то у американців, то у поляків. І все це, звичайно, вважається гуманітарною допомогою бідному українському контингенту. Наші миротворці навіть спортом займаються з великою обережністю, бо в разі здобуття травми доведеться викласти гроші з власної кишені. Адже наші лікарі ще в початку місії запобігали нам, що один рентгенівський знімок в американському госпіталі коштує 150 дол., консультація лікаря — 44, доба лікування — 540 дол. Що було добре налагоджене, так це лікування зубів. Наш офіцер-стоматолог дійсно фахівець своєї справи.

Поляки і литовці, прослуживши в Косово три місяці, мають право з’їздити додому у відпустку на два тижні. Поляки — за власний рахунок, литовці — коштом держави.  У нас такі відпустки навіть не передбачені…

А як вам таке: нашому контингенту пам’ятну медаль українсько-польсько-литовського батальйону було запропоновано купити за власні гроші! Тим, хто заплатив 8 євро, медаль в урочистій обстановці вручило польсько-українське командування. Тим, хто гроші не здав, а в строю по службовій необхідності знаходився, теж вручили, але після «офіціозу» відразу забрали. Останні в цей час ховалися по закутках, щоб не попастися на очі братам по зброї.

«Все, разслабуха закінчилася. Із завтрашнього дня форма одягу така, як в Україні: ремені надіваємо зверху камуфляжів», — це слова командира батальйону напередодні приїзду комісії (оперативної групи, яка перевіряла батальйон по всіх напрямах під час ротації). Правильно зустріти і провести комісію — велика наука. Потрібне дещо підфарбувати на «Брезі», побілити бордюри, повисмикувати траву біля бунгало на «Бондстіле» (це при тому, що в літній період її спеціально поливали, щоб зростала). Взагалі-то на американській військовій базі прибирає цивільний персонал з місцевого населення. А на українській все робиться руками контрактників.

І які ми після цього військові професіонали? Тим більше що в контрактах, які ми підписували, про використання нас як прибиральників нічого не говорилося. Тому недивно, що багато хто планує після місії звільнятися з армії… Про вдосконалення знання англійського взагалі смішно згадувати. Будь-які контакти з англомовними військовослужбовцями суворо заборонялися, і не лише нам, контрактникам, але і офіцерам.

А якщо з польськими колегами або спаси боже з американцями склалися дружні взаємини, можна і в неприємність влипнути. Замкомандира по безпеці підійде і скаже: «Прошу вас обмежити контакти з іноземними військовослужбовцями». Такі ось враження від перебування в Косово. На словах контрактникі — майбутнє армії, а на ділі ми інколи навіть безправніші, ніж солдати термінової служби. Перед відльотом з Приштини, наприклад, стало відомо, що багаж третини контрактников залишиться в аеропорту. Особисті речі командування батальйону і членів комісії (оперативної групи) доставили до «Борисполя» без проблем, а для наших в літаку не вистачило місця. Офіційна причина — перевантаження літака. Його командир (а їм виявився громадянин Греції) категорично відмовився брати на борт більше допустимої ваги.

Що ж, буває і таке. Тут не посперечаєшся. Безпека польотів — справа свята. Тим більше що літачок Mcdonnell Douglas-82 вже не першій свіжості і, за деякою інформацією, в Греції заборонений до експлуатації. Проте в Україні, мабуть, зважаючи на дешевизну він ще політає. Як розповідали досвідчені миротворці, раніше з тим же успіхом фрахтували вітчизняні літаки. І таких випадків з багажем, принаймні в Косово, не було.

А в деяких з нас навіть ключі від квартир і банківські картки залишилися в багажі на косовській землі. Конкретної відповіді на питання «Що буде з нашими речами?» і тим більше жодних гарантій їх збереження і доставки до України ніхто нам дати не зміг… Минуло декілька місяців, а віз (тобто наші речі) і нині там.

Як говорили нам командири, на вміст українського контингенту в Косово щорік витрачалося більш ніж 4,5 млн. дол.

Свого часу наші хлопці були в Боснії, Хорватії, Лівані. А що це за великим рахунком дало нашій армії і країні? Де зараз ті контрактникі, які набули миротворчого досвіду? Майже все на гражданці! Можливо, доцільніше було б повернути наш контингент з Косово і витратити заощаджені на цьому засоби на закупівлю нового озброєння, бойову підготовку або будівництво квартир для офіцерів і військовослужбовців служби за контрактом як кістяка майбутньої української професійної армії?

А сьогодні, на мою думку і думці багатьох моїх товаришів, які вже бачили, що і як робиться на цьому терені, справжня професійна армія деяким українським політикам особливо не потрібна. Хіба що як привід для популістських гасел напередодні виборів. Як наслідок — перехід армії на контрактну основу часом виглядає як профанація непоганої ідеї професіоналізації Збройних сил України.