fbpx
Югославська війна

Югославська війна

Балкани ЗСУ Миротворча місія

Починаючи з 1992 року, батальйони Збройних сил України беруть участь у миротворчих операціях Сил ООН у зонах конфліктів та території колишньої Югославії.

За цей час наші військовики виконали багато завдань, які сприяли стабілізації ситуації, завдяки чому заслужили повагу місцевих мешканців і колег з інших країн.

Cерія збройних конфліктів у 1991-2001 на території колишньої Югославії, яка призвела до розпаду останньої. В основному Югославська війна включала в себе ряд міжнаціональних конфліктів між сербами з одного боку і хорватами, босняками і албанцями з іншого, а також конфлікти між босняка і хорватами в Боснії та Герцеговині і албанцями і македонцями в Македонії, викликані релігійними та етнічними протиріччями.

Югославська війна стала самою кровопролитною в Європі після Другої світової війни. Для розслідування скоєних під час війни злочинів був створений Міжнародний трибунал по колишній Югославії.

Перші бойові дії підрозділів ЗС України відбулися в липні 1992 року. З прибуттям 240 окремого спеціального батальйону (УкрБат) до м. Сараєво, Боснія і Герцеговина підрозділи батальйону були неодноразово атаковані ворогуючими сторонами.
УкрБат
Бойова діяльність українських миротворчих підрозділів здійснювалась із застосуванням штатної зброї у відповідь на напади місцевих збройних формувань для деблокування позицій батальйону, знищення снайперів, і забезпечення евакуації загиблих і поранених.

З квітня 1994 року починається окрема сторінка бойової діяльності ЗС України на Балканах, 19 квітня в Сараєво прибув 60 окремий спеціальний батальйон ЗС України (УкрБат-2), який 24 квітня 1994 разом з опергрупою в 240 осб, підрозділами ЗС Великої Британії, Франції, Норвегії, Росії і Єгипту увійшов до зони активних бойових дій між сербськими і мусульманськими підрозділами в анклаві гораждо. Напад з обох сторін зазнала 1 спеціальна рота 60 осіб.

На початку червня 1994 підрозділи 60 осб. були перекинуті з гораждо в м. Глина, Хорватія, де батальйон брав безпосередню участь у бойових діях з метою захисту позицій батальйону і зони безпеки ООН в анклаві Біхач. У вересні 1994 року збройні напади були здійснені на 11 і 12 спостережні пункти зі складу 1-ї спеціальної роти батальйону. На особовий склад було здійснено озброєний напад з боку підрозділів «Баня Лукского» корпусу армії боснійських сербів, загону спеціального призначення «Маузер» Р. Младича і 505 бригади 5 Армійського корпусу Армії Боснії і Герцеговини. Особовий склад 11 СП. був захоплений у заручники боснійськими сербами. Особовий склад 12 СП протягом тижня перебував у зоні активних бойових дій підрозділів Армії БіГ і бригад зі складу боснійської сербської армії і армії Сербії.

Отримав важкі поранення один український військовослужбовець, позиція підрозділу була знищена ворогуючими сторонами.

У липні 1995 року штаб української роти в н.п. Вітковічі в анклаві гораждо був атакований батальйонами мусульманської бригади ОГ «гораждо», з метою примусу українського підрозділу віддати важку зброю і бронетехніку. Позиції роти обстрілювалися з мінометів, безвідкатних гармат, гранатометів, важкого і стрілецької зброї. Протягом декількох годин українська рота вела бій проти переважаючих за чисельністю мусульманських підрозділів, у ході бою важкі поранення отримали кілька українських миротворців. Британський батальйон який знаходився в центрі р. Гораждо, проігнорував напад на український підрозділ і не надав будь-якої підтримки українським військовим.

У липні 1995 року в анклаві Жепа, БіГ відбулася найуспішніша бойова операція в історії ЗС України. Підрозділ з 79 українських миротворців було атаковано боснійсько-сербським корпусом «Дріна» та мусульманськими підрозділами ОГ «Жепа». Результатом української операції, не дивлячись на відсутність підтримки з боку ООН і НАТО, і ігноруючи погрози та наказ Р. Младича згідно з таємною директивою Р. Караджича на знищення миротворців і цивільного населення Жепі , Стало порятунок, без втрат серед українців, більш ніж дев’яти тисяч осіб цивільного населення Жепі і біженців, які втекли з Сребреніци (де нідерландський батальйон у складі 650 осіб не зміг виконати завдання, І було вбито сербськими підрозділами більш ніж дев’ять тисяч мирних жителів).

Ось деякі спогади військовослужбовців котрі служили у 240-му окремому спеціальному батальйоні (ОСБ) в Сараєво (Боснія і Герцеговина):

Віктор ВЛАСЮК, старший прапорщик запасу:
— У Югославії, в Сараєво, я був майже сім місяців 1993-94-го років у складі розвідгрупи 240-го батальйону, окрім якого в секторі “Сараєво” базувався ще один український батальйон. До цього служив у дев’ятій окремій бригаді спецпризначення, що дислокувалася в Кіровограді. Служив з 1982-го року, коли потрапив туди солдатом строкової служби. Закінчив школу прапорщиків у Москві. Перебував у Афганістані, де отримав контузію та поранення, у Баку та Прибалтиці в останній рік існування СРСР.

У Сараєво виконував обов’язки відповідального виконавця групи зі зв’язків з протиборчими сторонами. Моє завдання полягало в передаванні інформації від командира в центр.

Наш батальйон був розташований у “казармах Тіто” — колишньому військовому училищі, чотириповерховій споруді із закладеними мішками з піском вікнами та зруйнованим четвертим поверхом. Наші солдати зробили в казармах ремонт — і там стало більш-менш затишно.

На вулицю ми виходили обов’язково в шоломах та бронежилетах. Роти їздили на місії з розмінування, збирання розбитих машин, супроводження колон із продуктами, паливом у блоковані сербами та мусульманами райони. Саме між ними точилася війна. За казармами, в яких ми жили, розташовувалася мусульманська бригада. Під час її обстрілу до нас у автопарк часто залітали міни, тож необхідною була обережність.

У секторі “Сараєво”, крім українців, перебували французи, норвежці, англійці, чехи, данійці… Загалом представники близько тридцяти країн. Нас поважали найбільше, бо ми виконували будь-яку покладену на нас роботу, наші солдати були невибагливими, витривалими й винахідливими. Наприклад, командування віддало наказ обладнати чек-пойнт (блок-пост). Для цього мали доставити опалювані пластикові вагончики з душем та спальним приміщенням. Та їх вчасно не привезли. Українці викопали землянку, накрили її стовбурами дерев, вимурували піч — тепло, сухо, можна закип’ятити воду на чай, розігріти консерви… А французи в цей час стояли й мерзли, чекаючи на вагончики. Або інший факт: їхали ті ж французи на БТРі — і раптом він зупинився. Вояки стали біля машини й очікували на технічну службу. Український же солдат може і їжу зварити, і машину полагодити… Хоча варто навести й такий приклад: після повернення з місії наші солдати помили бойові машини і лише потім пішли відпочивати. Невдовзі приїхав командувач (француз) і поцікавився, де ж машини, які були на завданні. Почувши, що їх помили, здивувався й сказав, що насамперед треба дати можливість відновити сили солдатам, а не змивати багнюку з техніки. Отакий-от незвичний для нас підхід до справи.

Ми постійно контактували із сербами, мусульманами та військовими з інших батальйонів. Це сприяло налагодженню стосунків між нами й протиборчими сторонами, а також налагодженню координації з батальйонами миротворчих сил ООН з різних країн світу. Завдяки цьому перебування українських миротворців у Сараєво не було марним, а сприяло стабілізації ситуації в тому районі Югославії.
Сергій МАЛЬОВАНИЙ, старший сержант запасу:
До перебування 1994 року в Югославії контрактником я служив у Москві в дивізії імені Дзержинського, був у гарячих точках СРСР — Сумгаїті, Степанакерті, Нагірному Карабасі.

Перед відправкою до Сараєво нас майже два місяці підтягували з фізпідготовки, стрільби у збірному пункті в Миколаєві.

Служив у 240-му Укрбаті. Батальйон розташовувався в “казармах Тіто”. Але постій-но в них дислокувалася лише рота забезпечення, розвідка та частина першої роти. Інші переважно перебували за сто-двісті кілометрів від Сараєво: доставляли продукти, паливо в заблоковані сербами чи мусульманами райони, охороняли та супроводжували конвої. Деякий час у складі своєї роти я знаходився у населеному пункті Жепі на чек-пойнті, де ми перевіряли вантажі, людей. Брали також участь у антиснайперських місіях — знаходили снайперів з обох боків і обеззброювали їх. Це необхідно було робити тому, що ті стріляли по мирних людях.

І серби, і мусульмани ставилися до нас приязно. Можливо, через те, що ми підгодовували їхніх дітей у своїй їдальні, дозволяли заходити їм у розташування рот. Ця наша щоденна робота, спрямована на примирення сторін, сприяла їхньому доброму ставленню до нас.

В Укрбаті служили і солдати-контрактники, і солдати строкової служби. Стосунки між усіма були дружніми, бо кожен розумів, що перебуває на війні і що підтримка, допомога товариша можуть врятувати йому життя. Це, щиро кажучи, були кращі стосунки, ніж за часу моєї служби в Союзі.

У “казармах Тіто” ми мали кімнату відпочинку, спортзал. Та іноді навіть туди залітали кулі під час перестрілки між сербами й мусульманами. За той час, коли я був у Югославії, загинуло двоє наших солдатів та прапорщик. Один із цих солдатів — із нашої роти.

Ми часто зустрічалися з представниками різних країн з інших батальйонів. Спілкувалися, змагалися. Бойові навички всі мали приблизно однакові. А от амуніція їхня, зокрема у французів, була кращою.

На показових виступах українці, які ламали на головах цеглу, вводили присутніх іноземців у шоковий стан. Оговтавшись, ті бігли дивитися, де ж у беретах сховано сталеві пластини. Не вірили, що таке можна робити без них.
Я зі своїми товаришами пробув у Югославії майже дев’ять місяців замість шести. Це сталося через початок активних бойових дій. За цих умов літак могли підбити або міг загинути хтось із нас уже в ньому, як це трапилося раніше із одним з українських миротворців. Тож додому ми потрапили трохи пізніше, ніж очікували.

Андрій ПАДУРЕЦЬ, старший сержант запасу:
— Моя служба в Югославії тривала протягом першої половини 1995-го року. А почалося все з того, що я уклав контракт з кіровоградським військкоматом і разом із п’ятдесятьма кіровоградцями й шістдесятьма олександрійцями опинився в навчальній частині у Миколаєві. Там ми перебували протягом майже трьох місяців. Займалися тактико-технічною, вогневою підготовкою, кожного дня здійснювали марш-кидки, наша ранкова зарядка тривала дві години. З тих, хто приїхав до частини з Кіровограда та Олександрії, до Югославії потрапило лише двадцять осіб, які витримали усі навантаження.

Летіли до місця служби через Італію, де літак дозаправляли паливом. Потрапив у першу роту 240-го окремого спеціального батальйону. Спочатку охороняли конфісковану в мусульман зброю — старі моделі танків, саморобні гранатомети, був навіть крупнокаліберний кулемет з фашистською свастикою, знятий з військового корабля. Також несли службу на чек-пойнтах, супроводжували гуманістичні вантажі, брали участь в антиснайперських місіях: наш, російський та французький БТРи виїжджали туди, звідки вели вогонь снайпери. Французи здійснювали їх затримання, а ми прикривали мирних жителів. Траплялося, що під час перемир’я і серби, і мусульмани відкривали вогонь по своїх, щоб звинуватити іншу сторону в порушенні миру. Мусульмани робили ще й так: стріляли якійсь бабці по нозі. Та починала кричати від болю. До неї підбігало кілька чоловіків, по яких снайпери вже відкривали вогонь на знищення. Таке часто відбувалося на вулиці, по обидва боки якої було стягнуто машини, трамваї тощо, аби завадити снайперам вести влучний вогонь по людях. Та це їм не надто заважало, отож вони не раз і не два обстрілювали перехожих. Ми й місцеві мешканці називали ту вулицю Снайпер-штрассе.

Хоча в Сараєво було дуже багато зруйнованих будівель, православні, католицькі храми та мусульманські мечеті стояли цілими. Лише де-не-де на них можна було побачити слід від сліпої кулі.

Місцеві жителі сприймали нас добре. Хоча серби найбільше любили росіян. Але ті через таку прихильність однієї зі сторін конфлікту не могли перебувати серед мусульманського населення. Наші ж роти стояли як на сербській території, так і на мусульманській.

Довелося побувати мені й у заручниках. Одного дня до чек-пойнту під’їхали на трьох БТР-ах серби й оточили нас (до цього на сусідньому посту вони захопили дев’ятнадцятьох солдатів з нашої роти). Командир батальйону не виходив на зв’язок, тому офіцери вирішили дати нам наказ скласти зброю, аби не сталося кровопролиття. Тим паче, що без підтримки ззовні ми б не змогли довго чинити збройний опір. Нас вивезли у Велику Сербію, де помістили у якомусь селі в старій поліцейській дільниці, обгородженій колючим дротом. Ставилися до нас нормально, хоча майже не годували. Пробули ми в полоні одинадцять діб. Причина нашого захоплення, на мою думку, полягала в тому, що на той час, на вимогу американців, протиборчі сторони мали відвести від своїх передових позицій на двадцять кілометрів важке озброєння. А саме воно давало сербам перевагу у війні з мусульманами. У випадку невиконання своїх вимог американці погрожували бомбардувати позиції порушників. І бомбардували, але переважно сербів. Тоді ті вирішили захоплювати солдатів миротворчих батальйонів. Кажуть, що навіть прив’язували до стовпів на передовій французів, аби запобігти бомбардуванням.
Незважаючи на пригоду із нашим захопленням, спогади про стосунки із сербами лишились позитивними. Ми часто грали з ними у волейбол — команда нашого чек-пойнта і їхні солдати. Одного разу під час гри високо в небі з’явився американський літак. Серби одразу ж побігли на свої позиції. Один із них влаштувався із базукою на даху будинку, в якому жили люди, хоча поруч були дві спорожнілі багатоповерхівки. На щастя, того разу літак пролетів надто високо, тому ні серби, ні американці не застосовували зброю.

Після звільнення ми опинилися в Хорватії у військовому містечку, де перебували разом з американцями, французами, іспанцями, італійцями та миротворцями з інших країн. Звідти нас перевели у 60-й ОСБ, який дислокувався у Сербській Країні: в Сараєво ми вже потрапити не могли через початок активних бойових дій. Невдовзі після цього нас доправили в Загреб, звідки ми залізницею відправилися додому, пробувши в Югославії півроку, визначені контрактом.

Балкани ЗСУ Миротворча місія