Програма піхотинця майбутнього – можливий шлях для України

Модернізація спецназу неможлива лише за рахунок впровадження в життя нових концепцій, схем взаємодії та управління, тощо… Вони являють собою вектор для модернізації вцілому, і набору спорядження зокрема. Саме на останньому я б і хотів акцентувати увагу. 
Ні для кого не секрет що стан матеріального забезпечення підрозділів українського спецназу бажає кращого. Як правило бійці елітних підрозділів МО та ГУР, до недавнього часу використовували спорядження ще радянських часів, як то КЛМК, КЗС, розвантажувальні системи ще „афганських” часів, та технічні засоби по принципу – „що було найновіше на складі”…

З початком реформування українських підрозділів спеціального призначення відбувся перегляд стандартів їх забезпечення. Треба відмітити що вітчизняний ринок тактичного спорядження відразу відреагував на підвищений попит до відносно недорогого та якісного спорядження! Так останнім часом з’явилось чимало підприємств, що займаються розробкою та виготовленням різноманітних тактичних систем. І що особливо радує – почались розмови про створення комплексного забезпечення спецназівців, яке значно підвищить ефективність їх роботи. Тобто можна стверджувати що початок створення українського варіанту „піхотинця майбутнього”, хоча б проектування таких систем, вже не за горами!

Як відомо створення будь якого проекту починається з визначення його завдань, розробки концепції та алгоритмів її дії, тощо… Отже пропоную розглянути завдання які можуть бути покладені в основу створення такого комплексу з урахуванням сучасних реалій. Отже можливими завданнями такого комплексу можуть бути:
1. підвищення мобільності бійців;
2. підвищення ефективності застосування зброї бійців;
3. підвищення розвідувального потенціалу бійців підрозділу;
4. підвищення надійності та якості зв’язку з бійцями підрозділу;
5. підвищення швидкості та якості отримання необхідної інформації бійцями підрозділу.

Визначивши основні 5 завдань для можливої системи „піхотинця майбутнього” в українському виконанні необхідно розглянути кожен в окремості, і згодом об’єднати їх в єдине ціле.
І так почнемо з першого пункту завдання – підвищення мобільності бійців. Як було написано вище – спорядження наших спецназівців в плані тактичних систем до недавнього часу бажало кращого. І хоч зараз картина кардинально не змінилась, але деякі позитивні зміни все ж присутні. Так варто зазначити що для окремих підрозділів спецназу закупаються зразки уніформи та тактичного спорядження закордонного виробництва. Але, на жаль, це одиничні випадки. При створенні системи підвищення ефективності спецназу необхідно враховувати всі його потреби, а отже й форму з спорядженням. В цьому випадку найкраще з цим завданням справляються тактичні розвантажувальні системи на основі моле – інтерфейсу. Вони дозволяють розміщувати різноманітні підсумки в будь якій можливій конфігурації, чим забезпечується зручність використання „начинки” цих підсумків. Також варто враховувати той факт, що в час розквіту технічних засобів збору інформації велику роль відіграють технології протидії таким засобам. Найпростішим варіантом є так званий „цифровий” або „піксельний” камуфляж. Він дозволяє розсіювати зображення на екранах приладів нічного бачення та на цифрових засобах фото та відеозйомки.

Наступним пунктом в вимогах до українського „піхотинця майбутнього” у нас йде підвищення ефективності застосування зброї бійців. Не будемо торкатись конструктивних питань стрілецької зброї, а акцентуємо увагу на допоміжних засобах. Хотілось би зазначити що згідно досліджень західних військових аналітиків сучасні вогневі контакти найчастіше відбуваються на відстанях 50 – 200 метрів. ЦЕ свідчить про те, що долю такого вогневого контакту вирішують долі секунди – хто першим зробить влучний постріл, той і переміг. Саме для таких цілей було винайдено так звані „коліматорні” приціли. Їх особливість заключається в тому, що стрільцю непотрібно примружувати око для прицілювання. До того ж не обов’язково відцентровувати такий приціл по відношенню до центру положення зброї і очей стрільця. До того ж такі приціли дозволяють вести спостереження з значно більшим полем ніж звичайні секторні або оптичні приціли. Тобто застосування коліматорного прицілу дає можливість вести спостереження через його об’єктив, і у випадку появи цілі в полі зору – моментально відкривати по ній вогонь. Для використання в нічних умовах перед таким прицілом раціонально встановлювати блок нічного бачення. Це дозволить вести як розвідку місцевості в нічних умовах, так і забезпечити прицільну стрільбу в умовах темряви. До того ж система, коли ПНБ не інтегровано в сам приціл, а він є окремим блоком дозволяє застосовувати його як монокуляр нічного бачення, що значно розширює його функціональні можливості.

Наступний пункт нашого плану – підвищення розвідувального потенціалу бійців підрозділу. До цього питання слід підійти з точки зору раціональності та можливостей виробництва нашого ВПК, адже закуповувати дороге закордонне обладнання наша армія, на жаль не може. Отже, перш за все пропоную розглянути прилади технічної розвідки. До звичайних біноклів слід було б додати сучасні тепловізори з високою роздільною здатністю. Їх можна застосовувати як вдень так і вночі. Такі прилади дозволяють розпізнавати об’єкти навіть за незначними контрастними перешкодами, як то противник за невеличким масивом дерев або кущів, затемнених вікон, тощо… Такі властивості тепловізорів значно підвищують ефективність тактичної розвідки в умовах як дня так і ночі. Звичайно тепловізор – прилад далеко не дешевий, але забезпечувати такою технікою усіх бійців нема потреби. Достатньо одного – двох теплові зорів з необхідним запасом елементів живлення на всю групу. Інші бійці підрозділів спеціального призначення в якості технічних засобів розвідки в умовах темряви цілком можуть застосовувати нічні приціли своєю зброї, що дає їм велику перевагу в швидкості відкриття вогню після виявлення противника! Також в оснащенні нашого спецназу яб хотів бачить систем GPS навігації. Навіть GPS – приймачі цивільного призначення видають досить пристойний варіант координації та прив’язки до карт місцевості. За особистими враженнями відносно недорогий навігатор здатен видавати точність до 50 метрів. Такі недорогі навігаторі мають бути якщо не у всіх бійців, то хоча б 2 – 3 на підрозділ. Командира групи спецназу необхідно забезпечити більш серйозною апаратурою з можливістю передачі по зашифрованим каналам прив’язки GPS навігатора в штаб операції (або іншим елементам великої інформаційної системи).

підвищення надійності та якості зв’язку з бійцями підрозділу. Тут необхідно невеличке уточнення – класична схема зв’язку має два рівні:
– зв’язок в середині підрозділу – застосовується для передачі даних тактичної розвідки всередині підрозділу, а також для віддачі команд та обміну іншою необхідною інформацією.
– Зв’язок підрозділу з „великою” інформаційною системою – для координації дій з штабами, авіацією, іншими підрозділами, а також для передачі отриманих даних.

В Україні ведуться розробки по створенню перспективних короткохвильових радіостанцій, захищених від засобів радіолокаційної боротьби та з можливістю шифрування каналів. Значну роль в цих дослідження вчені приділяють функції автоматичного пошуку найменш зайнятого підканалу, і передачу цих даних на радіостанція, з якою цей зв’язок встановлюється (для її на лаштування на цей же підканал). Це дасть змогу використовувати вільні інформаційні канали засобів радіозв’язку для передачі не тільки голосових та шифрованих повідомлень, а й певних масивів інформації, наприклад маршрутів для електронних карт, файлів з інформацією для автоматичного шифрування \ розшифрування інформації, тощо… Зважаючи на стан фінансування, на найближче майбутнє такі засоби технічної розвідки, наземні портативні радіолокаційні станції та комп’ютери з окремим відео каналом зв’язку та передачі графічної інформації (наприклад з супутника розвідки) в режимі онлайн, говорити зарано.

І останнім пунктом плану є підвищення швидкості та якості отримання необхідної інформації бійцями підрозділу. По суті для виконання цього пункту необхідно об’єднати в єдину систему всі інші, та інтегрувати цю малу інформаційну систему в одну велику управлінську систему з контрольованим доступом до необхідних інформаційних потоків.

Розглянемо такий варіант. Окрема група спеціального призначення виконує завдання по розвідці місцевості в тилу противника (наприклад якихось партизан). Завдання виконується в нічний час в лісистій місцевості. Головний дозор , використовуючи тепловізор перевіряє прилеглі кущі та дерева на наявність засідки. При цьому всі інші бійці використовують приціли з додатковим блоком нічного бачення, перевіряючи всі підозрілі місця. Від головного дозору надходить інформація про виявлення 2 невідомих в 50 метрах попереду. Командир приймає рішення про необхідність взяти їх в полон. Виділяється група „захоплення”, бійці якої знімають блоки нічного бачення з зброї і примикають їх на каски, що перетворює останні на звичайний монокуляр нічного бачення. Під прикриттям снайпера, та використовуючи переваги „піксельного” камуфляжу (на випадок наявності засобів нічного бачення у противника) бійці захоплюють противника в полон.

Захоплені стверджують що вони місцеві бійці сільської самооборони. Тоді їх фотографії зроблені хоч з телефону, по зашифрованим каналам короткохвильового зв’язку передаються в штаб операції, де перевіряють в автоматичному режимі через єдину базу даних великої інформаційної системи(всіх силових відомств). Дані перевірки направляються по зашифрованому каналу зв’язку назад, і виявляється що полонені входять до якоїсь великої банди. Про це доповідається в штаб операції, а звідти відповідному відділу командування Сил Спеціальних Операцій. З цього моменту ССО перебирає командування операцією на себе. В цьому випадку радіовузол штабу операції виконує роль ретранслятора (інформація передається напряму). Полонених допитують на місці і узнають дані про розміщення основних сил партизан.

Про це доповідається в ССО, і звідти приходить наказ про наведення авіаційного удару на базу противника. Спецназівці встановлюють конференц – зв’язок між командуванням ССО, авіацією та своєю групою, і за допомогою GPS навігаторів передають координати авіаудару, корегуючи його нанесення в режимі онлайн, при цьому ситуація залишається на контролі командування ССО. Після оцінки розвідувальною групою результатів авіаудару, вона разом з полоненими направляється в точку евакуації, при цьому маючи постійний зв’язок з вертольотом евакуаційної групи, що дає можливість як пере направлення його в іншу точку евакуації, зручнішу для спецназівців, так і відслідковування місцезнаходження вертольота для кращого розрахунку часу виходу на місце евакуації.

Виконання таких чи подібних завдань не є фантастикою, а цілком можливе в недалекому майбутньому, при правильному виборі шляху реформування підрозділів спеціального призначення Міністерства Оборони та Головного Управління Розвідки.

Враховуючи реалії миротворчих операцій, слід зазначити що всім інформаційним комплексам можливої української програми „піхотинця майбутнього” необхідно бути сумісними з іноземними стандартами. Це необхідно для можливості отримання інформації з інформаційних систем об’єднаних миротворчих сил, тощо…

Дмитро Потьомкін для mil.in.ua