Що святкуємо?

В українському календарі є чимало дат, пов’язаних із військовою звитягою й пошануванням захисників Батьківщини. 6 грудня — День Збройних сил України, 14 жовтня — День українського козацтва, окрім того, є День партизанської слави, День прикордонника, День флоту, День авіації. Всі ці професійні свята й пам’ятні дні можна знайти в календарях, але я сумніваюся, що широкий громадський загал про них знає. Для більшості людей, особливо старшого покоління, Днем захисника Вітчизни традиційно є 23 лютого — день створення Червоної армії, день її перших перемог. Так вже привчили нас, старших, із радянських часів, а тепер і ми за інерцією вчимо молодших.

Насправді 23 лютого таке собі чоловіче свято, коли можна зустрітися в колі давніх друзів, яких протягом року не вдалося побачити за браком часу. І зовсім не обов’язково, щоб всі вони колись служили в армії.

Ось так і я в цей день надвечір зустрічаюся зі своїми однокурсниками вже 40 років поспіль. Більшість — із Києва, але чимало живе в інших містах. Роки не додають нам енергії, але неймовірно приємно побачити принаймні раз на рік тих, із ким провів університетські роки.

Ви мене, напевно, запитаєте: а до чого тут 23 лютого? І я вам щиросердно відповім, що власне це майже збіг обставин. А як професійний історик, який багато років поспіль займається історією революції 1917 — 1921 рр., можу розповісти, що стоїть за датою 23 лютого 1918 р.

За радянських часів нам, громадянам СРСР, з ранніх шкільних класів розповідали, що в цей пам’ятний день була створена робітничо-селянська Червона армія, що саме 23 лютого 1918 р. вона розбила німецькі війська під Нарвою та Псковом. І ось 1972 рік, я, студент другого курсу історичного факультету, вчу історію партії й не просто вчу, а ретельно конспектую першоджерела, рішення з’їздів, конференцій та пленумів ЦК КПРС, а головне праці В. І. Леніна. Стаття «Важкий, але необхідний урок», яка стосується саме початку третьої декади лютого 1918 р., стаття, яку Ленін опублікував у газеті «Правда» 25 лютого. І що ж він пише про ситуацію тих днів: «Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о невыполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве (…) В Советской республике нет армии». Що ж виходить, 23 лютого молода, повна революційного ентузіазму Червона армія дістала свої перші перемоги під Нарвою і Псковом, а Ленін наступного дня пише про відмову військ захищати нарвську лінію, їхню втечу, хаос, недбальство?

Можливо, тоді мені вперше довелося зіткнутися з відвертим виявом тотальної неправди й брехні, на якій була круто замішана комуністичною агітацією й пропагандою історія так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції й загалом історія СРСР. Можливо, тоді прийшло перше усвідомлення необхідності критичного мислення й упередженості до писаних текстів-наративів. Урок був корисним, можливо, він допоміг стати вченим.

Друге щільне зіткнення з 23 лютим 1918 р. відбулося наприкінці 80-х років, коли в умовах горбачовської перебудови почалося переосмислення радянського минулого, привідкрилися архіви, розгорнулося виявлення білих плям. Я в цей час заходився збирати матеріали за темою махновщини. Готував до друку брошуру «Комбриг Махно». Тоді Махно сприймався лише через визначення анархо-бандитизму. Я ж написав про те, що він у лютому 1919 р. вступив у союз із Червоною армією, а його загони перетворилися в 3-тю бригаду Задніпровської дивізії, яка успішно воювала з білими.

Командиром Задніпровської дивізії був П. Дибенко, знаменитий герой громадянської війни, а до того — голова Центробалту, один із перших військових наркомів Радянської Росії. У званні командарма 2-го рангу був розстріляний за вказівкою Сталіна 1938 року. Цих загальних даних мені здалося недостатньо, й я почав шукати додатковий біографічний матеріал про П. Дибенка. З’ясувалося, що в лютому 1918 р. він командував зведеним загоном балтійських матросів, який був направлений під Нарву стримати німецький наступ. Як твердила радянська історіографія, балтійські моряки являли собою найнадійнішу опору більшовиків у революції. Під Нарвою були залишки старої російської армії під командуванням генерала Парського та більшовицького комісара Бонч-Бруєвича. Дибенко підпорядковуватися їм відмовився, заявив, що «братишки сами разберутся с немчурой». Однак при наближенні німців моряки спромоглися лише на погром винних складів у Нарві й швидко відступили аж до Гатчини, майже на сотню кілометрів назад. В Гатчині вони захопили ешелон, причепили до нього цистерну спирту й рушили на схід. За одними даними добрались аж до Уралу, за іншими — до Волги. Подорож супроводжувалася п’янством, розгулом і збройними інцидентами. За це Дибенко був звільнений із поста наркома. Тільки у травні в Самарі Дибенко вирішив повинитися, він був переданий до революційного трибуналу за здачу Нарви німцям. Однак, зважаючи на революційні заслуги Дибенка, ревтрибунал його виправдав, зазначивши, що він не мав достатнього військового досвіду для керівництва такою масою війська. Значно серйозніше він постраждав по партійній лінії, його виключили з партії й відновили лише в 1922 році. Німці без особливих зусиль захопили Псков і Нарву й далі фактично не рухались, оскільки Ленін 24 лютого наполіг на прийнятті їхніх ультимативних вимог. 3 березня у Бресті був підписаний мирний договір, за яким Росія, виплативши Німеччині величезні контрибуції, сепаратно вийшла з війни.

Насправді більшовикам регулярна армія стала конче потрібною з весни 1918 р., коли вони зіткнулися з масовим опором своєму режиму. В травні 1918 р. розкиданий вздовж Транссибірської магістралі від Пензи до Владивостока чехословацький корпус, що був сформований на території Росії ще в роки Першої світової війни з військовополонених чехів та словаків австро-угорської армії й нараховував близько 40 тис. бійців, відмовився виконати більшовицький наказ про роззброєння й розпочав активні бойові дії проти червоних загонів. Антибільшовицькими силами при підтримці чехословацького корпусу влада більшовиків була за два тижні повалена в десятках міст Волги, Уралу й Сибіру. 8 червня представники партії есерів у Самарі створили Комітет Установчих зборів (Комуч). Він оголосив себе тимчасовим органом революційної влади, до того часу поки йтиме боротьба з більшовиками, а після її завершення влада мала перейти до законно обраних Установчих зборів. Комуч створив Народну армію. Одночасно 23 червня в Омську був утворений Тимчасовий Сибірський уряд. До цього варто додати, що козачі регіони Росії — Дон, Кубань, Оренбург — ще наприкінці 1917 р. не визнали верховенство більшовицького уряду. Те ж зробила Україна. На Дону й Кубані почала формуватися біла Добровольча армія. У серпні 1918 р. територія, яку контролював Комуч, простягалася на сотні кілометрів із заходу на схід і з півночі на південь. Ось тут більшовикам і стала необхідна регулярна армія.

Для боротьби з чехословаками й Народною армією Комуча 13 червня 1918 р. був створений Східний фронт під командуванням лівого есера Муравйова, того самого, що в лютому 1918 р. прославився масовими розстрілами киян. Творцем Червоної армії був Л. Троцький. Він виступав прихильником не лише палкої революційної фрази, а й жорстких організаційних заходів. Принцип добровільного формування армії був рішуче відкинутий. 10 липня 1918 р. 5-й Всеросійський з’їзд рад ухвалив рішення про перехід до комплектування армії на підставі загальної військової повинності. Влітку того ж року була відновлена смертна кара, відмінена 1917 р. Мобілізацію до армії забезпечували показовими розстрілами «дезертирів» та системою заручництва членів сім’ї мобілізованих. Система заручництва застосовувалася головно до старого офіцерського корпусу. Поряд із командиром з’явилася постать комісара, який мав право арештовувати командира і затверджувати його накази. Так під загрозою розстрілу й самих солдатів і офіцерів та їхніх близьких Троцкому вдалось, як пояснював Ленін, «заставить строить коммунизм тех, кто является его противником». За здачу капелівцям Казані були розстріляні й командир, і комісар 5-ї армії… Головнокомандувач І. Вацетіс доповідав Леніну: «Дисциплина в Красной армии основана на жестких наказаниях, в особенности на расстрелах… Безпощадными наказаниями и расстрелами мы навели террор на всех, на красноармейцев, на командиров, на комиссаров… смертная казнь… на фронтах практикуется настолько часто и по всевозможным поводам и случаям, что наша дисциплина в Красной армии может быть названа, в полном смысле этого слова, кровавой дисциплиной» . Леніна ніскільки ця жорстокість не турбувала. Навпаки, він всіляко її підтримував. Так, він радив Троцькому при організації наступу на війська Юденича: «Если наступление начато, нельзя ли мобилизовать еще тысяч 20 питерских рабочих плюс тысяч 10 буржуев, поставить позади их пулеметы, расстрелять несколько сот и добиться настоящего массового напора на Юденича?» Але й ці жорстокі дії не могли зупинити лавину дезертирства, червоноармійці кидали армію цілими частинами, часто переходили на бік ворога. Особливо багато таких було в махновській армії. Лише 1919 р. загороджувальними загонами було затримано 2,7 млн. дезертирів.

Основу Червоної армії в перший період її створення становили загони інтернаціоналістів. Фактично це були найманці, які воювали за платню, серед них зустрічалося багато військовополонених та люмпенів із різних країн, а також комуністичної інтелігенції, яка приїхала в Росію одразу по революції. В 1918 р. інтернаціоналісти складали 19% Червоної армії.

Червона армія, як і ВЧК, була головним інструментом більшовиків у боротьбі за владу. Армія широко використовувалася не лише у фронтових операціях, але й у боротьбі з селянським повстанським рухом, який виник на основі несприйняття селянством продрозверстки, насильницької колективізації, розкуркулення. Селянські протестні рухи, які з’явилися ще 1918 р., за два роки перетворилися на масштабні селянські війни . Саме регулярні червоні частини були кинуті на боротьбу з махновцями, вони придушували виступи селян під Києвом (отаман Зелений), у Холодному Ярі, на Тамбовщині, на Дону в районі станиці Вешенської, штурмували повсталий Кронштадт у березні 1921р.

1 березня 1921 р. 26 тисяч моряків і військових Кронштадта висунули гасло «За Советы без коммунистов!», висловившись за підтримку страйкуючих робітників Петрограда, проведення перевиборів рад, виключення з них усіх комуністів, забезпечення свободи слова, зборів, торгівлі, дозволу селянам на вільне володіння своєю землею, продуктами свого виробництва. Влада вирішила придушити виступ. Для цього була задіяна армія під командуванням Тухачевського, майбутнього радянського маршала. Перший штурм 8 березня захисники фортеці відбили, для другого штурму були зібрані найвірніші частини, за якими поставили загороджувальні загони. Використовуючи велику перевагу в силах, штурмуючі захопили фортецю, більшість її захисників загинула в боях, понад 2 тис. захоплених у полон були розстріляні й лише 8 тисячам по кризі вдалося відступити до Фінляндії. Керівник повстання С. Петриченко пізніше написав: «Стоя по пояс в крови трудящихся, кровавый фельдмаршал Троцкий первый открыл огонь по революционному Кронштадту, восставшему против владычества коммунистов для восстановления подлинной власти Советов».

Громадянська війна виявилася надзвичайно кривавою. У її ході з різних причин загинуло від 8 до 13 млн. людей. У таких умовах треба було творити міф про Червону армію як захисницю Батьківщини від зовнішнього агресора. Цей міф прозвучав у наказі голови РВРР Троцького в 1923 р. Через кілька років ім’я Троцького зникло з офіційного вжитку, його прихильники були репресовані, він сам підступно вбитий. Патроном армії став Сталін. 1938 р. під його редакцією вийшов «Короткий курс історії ВКП(б)». У ньому створення Червоної армії набуло знайомих нам обрисів: «Вооруженная интервенция немецких империалистов вызвала мощный революционный подъем в стране. В ответ на брошенный партией и Советским правительством клич «Социалистическое отечество в опасности!» рабочий класс ответил усиленным формированием частей Красной армии. Молодые отряды новой армии — армии революционного народа — героически отражали натиск вооруженного до зубов германского хищника. Под Нарвой и Псковом немецким оккупантам был дан решительный отпор. Их продвижение на Петроград было приостановлено. День отпора войскам германского империализма — 23 февраля — стал днем рождения молодой Красной армии».

Через чотири роки Сталін відредагував і цей текст. Він почав звучати так: «Молодые отряды Красной армии, впервые вступившие в войну, наголову разбили немецких захватчиков под Псковом и Нарвой 23 февраля 1918 года». Відтоді кілька десятиліть поспіль радянська пропаганда вбивала цю фальш у голови своїх громадян. Більше того, її релікти залишились і після розпаду СРСР. 1993 р. в Росії за президентства Б. Єльцина був ухвалений закон «О днях воинской славы и памятных датах России». 23 лютого в ньому визначалось як «День победы Красной армии над кайзеровскими войсками Германии (1918 год) — День защитников Отечества». Лише в червні 2006 р. Держдума Росії проголосувала за зміну редакції назви дня. Вона публічно визнала, що ніяких перемог 23 лютого 1918 р. не було.

Сьогодні 23 лютого — просто День захисника Вітчизни. Так він називається в Україні й Білорусії, а в Казахстані цей день офіційно не відзначають. Тож на завершення хочу спитати: що ж ми святкуємо? Якщо вже так сталося, що не можемо обійтися без 23 лютого, чи не чесніше було б зробити його просто чоловічим днем, зберігши гендерну рівність поряд із жіночим Днем 8 березня? Нехай чоловіки отримають від жінок якісь особливі слова й аванси, нехай відведуть душу в своїй чоловічій компанії. Але при чому тут Псков і Нарва?

Владислав ВЕРСТЮК, доктор історичних наук, заступник голови Українського інституту національної пам’яті

ДЕНЬ

№31, вівторок, 23 лютого 2010