Частина 2: Судохідний канал до Азовського моря та інші перспективи оборони півдня

Продовження публікації “Судохідний канал до Азовського моря та інші перспективи оборони півдня” від Олексія Альошина – доктора технічних наук та полковника у відставці:

ЧАСТИНА II. ЯКІСНИЙ СТАН НАВКОЛИШНЬОГО ВОДНОГО СЕРЕДОВИЩА ДНІПРОВСЬКО-АЗОВСЬКОЇ СТЕПИ

Загалом, нині у моряків Азовської флотилії ВМСУ (і ДПСУ) – чергових кандидатів в «кіборги», в разі масованої атаки з трьох напрямків силами і засобами створеного спеціально для цього великого військово-морського угруповання ЗС РФ, залишається двухальтернатівний варіант фактично санкціонованого нинішніми української влади «вибору»:

або відповідно до кодексу самурая Бусідо («Шлях воїна») «загинути смертю хоробрих», або, орієнтуючись на традиції імперських флотоводців, що неодноразово практикувалися в недалекому минулому в Севастопольській бухті, вчасно спалити/втопити кораблі й спробувати вийти з оточення без критичних втрат в північному напрямку, обмотавши тіла корабельними прапорами.

Хоча для початку лише зауважу, що в нашій країні до цих пір відсутній звичайний для західних країн реальний ринок води, з вільною купівлею господарюючими суб’єктами та місцевими органами влади квот на споживання річкових та грунтових вод. Ну, а тепер поговоримо по суті…

Дірявий канал і надмірні потоки ґрунтових і дренажних вод

Характерною особливістю Причорноморської рівнини є наявність великої кількості степових блюдцев (западин, подів) – плоскодонних западин, частіше округлої форми, в поперечнику до декількох сотень метрів і глибиною до декількох метрів. Безстічні западини – це поглиблення на земній поверхні, які мають з усіх боків підвищені краї, якi перешкоджають відтоку води за межі блюдця. Води, позбавлені відтоку, можуть тільки випаровуватися, в результаті чого підвищується мінералізація вод в западині. У районах з сухим кліматом, марнотратною витратою водних ресурсів самохідними дощувальними системами і наявністю великої кількості протікань з магістральних зрошувальних каналів безстічні поди часто дають початок утворенню солоних озер.

Особливо, якщо цьому процесу активно «допомагають» власники присадибних ділянок, що мають практично вільний доступ до водам зрошувальних та стічних каналів утворилися в результаті поливу дренажні води в таке безстічне блюдце. Як це можна бачити в південній частині села Чорнянка (3,6 тис. жит .; 12 м над рівнем моря) Каховського району Херсонської області, де розташована западина під назвою Чорний под (2,1 х 1,2 км). До будівництва Каховського водосховища і запуску Північно-Кримського зрошувального каналу (ПКЗК) зайнята старим фруктовим садом і господарськими будівлями. У результаті інфільтрації і не зовсім грамотного використання річкових вод «міцними господарниками» на відстані 10,5 км від Дніпра сталася екологічна катастрофа. Різкий підйом грунтових вод привів до утворення великого озера в Чорному морі, що залив і сад, і безліч господарських будівель. Хоча з приводу ступеня нинішньої засоленості цієї западини сказати що-небудь, грунтуючись лише на знімках з космосу, важко – білий колір також може означати наявність льодового покриву, який зберігся після танення снігу на навколишніх територіях. (Западину такого ж розміру, заповнену водою можна побачити на північній околиці селища зі специфічною назвою Подівка, Каховського району, на північний схід від автомобільної дороги Каховка – Генічеськ.)

Тим не менше, «пізніше, – як повідомляла літопис на сайті «чорнянка.in.ua», – тут було організовано рибне господарство, в озері розводили чимало видів риби, чому сприяли великі розміри водойми. Правда, озеро доставило і чимало клопоту, постійно загрожуючи підтопленням будинків і підвалів. Вже в 1990-х була запущена в роботу мережа насосних станцій, які повинні регулювати рівень грунтових вод з метою не допустити затоплення».

Ось такий був реальний рівень «майстерності» тих «спеців» 1960-х (ПКЗК створювався в 1961-71 рр.), котрі повинні були подбати про надійну ізоляцію створених ними «дірявих» водосховищ і каналів, а також колекторів та магістралей для зливу дренажних вод! І скільки води йде в 12-метровий шар землі, що над рівнем моря, одному богу відомо, хоча фахівці в той час оцінювали загальні транспортні втрати на випаровування і фільтрацію в підземні водоносні горизонти за рік жахливими 695,3 млн. куб. м.

Зараз, без Криму, ця цифра, як я сподіваюся, реально зменшилася хоча б вчетверо, оскільки більш 3/4-й довжини каналу припадає на Тавриду, степову частину півострова. Хоча не факт, що в результаті якоїсь змови воду за відповідну винагороду туди (для підприємств-забруднювачів північного Криму) не підкачують, скажімо, в темний час доби. Дійсно, «не технології ж застарілі міняти на прогресивні, вводячи очищення води, що здорожчує собівартість виробництва, для подальшого багаторазового її використання!?» Але і без урахування такої корупційної «добавки» 173,8 мільйонів кубометрів національних водних ресурсів, якi щорічно втрачаються – це занадто марнотратно, тим більше для нині найбіднішій країни Європи.

А ланцюжок менш великих озер-западин, «підозрілих» з погляду масштабів затоплення і засалювання, можна побачити з космосу і на південь від села Чорнянка. Вони розташовані уздовж магістрального зрошувального каналу в напрямку півострова Крим.

«Водоохоронні» звички жителів Таврії: Каланчак «просить» промивки однойменної річки сифонами з Північно-Кримського каналу…

Як відомо, чисту прісну воду потрібно берегти і витрачати рівно стільки, скільки потрібно, а після використання ретельно очищати від домішок. Це я кажу щодо «геніальної» ідеї мешканців смт. Каланчак, якi напевно містять внутрішні покої своїх осель в ідеальній чистоті, про необхідність зламати дамби і промити однойменну гниючу річку вивільненими водами Північно-Кримського каналу (www.t.ks.ua). Вірніше, простягнутими до річки Каланчак «сифонами» – самопливними трубами (2 х 400 м) від русла каналу, огинаючого даний райцентр Херсонщини з північного сходу. Котри відповідно до проекту (ідеї) повинні скидати в річку до кубометра води в секунду, що дозволить посилити перебіг і промити вкрай мулисте русло, ожививши не тільки саму водойму, але і землі на її берегах… І одночасно згубивши всю цінну живність (кефаль, піленгас…) на північно-східному мілководді Каркінітської затоки (глибина – до 10 м) Чорного моря і завдавши непоправної шкоди як Джарілгачскому національному природному парку, рибному та дельфіновому (афалиному) поголів’ю, так і всієї курортно-рекреаційної зоні на північному березі швидко нагріваючою сонцем затоки.

Думаю, що розумніше було б просто вичерпати ковшами екскаваторів весь гумус зi дна і берегів річки Каланчак (довжина – 48 км, ширина – 4-6 м), переробити і вивезти на найбільш постраждалі від його змиву поля. Потім створити в однойменному селищі, в якому проживає цілих 9,5 тис. жителів, сучасну систему каналізації з ефективно і надійно функціонуючими очисними спорудами. А також екологічно грамотно побудувати в долині річки ланцюжок ставків, кожен з обваловкою, терасуванням берегів і різницею в глибинах – з зімовальнимі ямами і мілководдями для вигулу молоди прісноводних видів риб (товстолобиків, білих амурів…). І відповідною флорою, що очищає воду i одночасно служить кормом для вище зазначених травоїдних риб.

І нарешті, можна протягнути по лівому березі приморського ставка, що входить до складу Каланчацького району, за зовнішню 800-метрову дамбу (в лиман реки Каланчак) трубу з вхідним фільтром, котрий начинений кварцовим піском з високою брудомісткістю. Для зливу каланчацької води, що очистилася, повз дамб безпосередньо в чорноморську акваторію.

Цікаво, що правий берег штучного озера належить Скадовському району Херсонщини. І за даними Херсонського управління екології, «зараз на цьому місці веде своє господарство приватна агрофірма, яка використовує греблі при розведенні риби». Тобто, начебто, зазвичай непримиренні через яку-небудь «неправильно» прокладену межу міжрайонні протиріччя тут вирішені… У що без додаткової перевірки за допомогою співбесід повірити важко.

Очищення штучного водоймища в гирлі Каланчака від мулу, синьо-зелених водоростей та іншої гидоти, перетворення в сучасне аквапідприємство по вирощуванню цінних видів риб (кефалi-лобана/чорної кефалі, піленгаса з сімейства кефалевих…), а може бути, і їстівних мідій/ракушняка, зажадає великих капіталовкладень. Це не кажучи про можливе розширення господарської діяльності аквапідприємств (рибальського кооперативу, аквахолдингу…) до акваторії Джарилгацької затоки і створення безліч робочих місць для жителів кількох приморських сіл. Крім того, кількість одних тільки переселенців в Україні наближається до 2 мільйонів, переважно безробітних.

Північно-кримські підприємства-забруднювачі несуть загрозу степовій екосистемі Таврії і національної безпеки України

Всякий раз, проїжджаючи потягом або автобусом в АРК і назад, я й гадки не мав, що південь Чаплинського району, Херсонської області, що межує на півночі з Каховським районом, а на південному заході – з Каланчацький, – це зона екологічного лиха. Яка довгі роки планомірно і усвідомлено створювалася українськими олігархами і найнятими ними «міцними господарниками» з багатомільйонними прибутками, «щоб крали менше», а також зв’язками в коридорах київської влади. Справа в тому, що західна частина Сиваша, яка прилегла до Перекопського перешийку, а по протяжності з північного заходу на південний схід – це чи не 1/3-ть всього Сивашу, відокремлена дамбою від основної частини Гнилого моря і перетворена в гігантський відстійник хімічних відходів з сильною домішкою червоного залізоокисного пігменту від «Кримського титану» (ПрАТ в м. Армянськ; см. Google).

І цей грандіозний відстійник з південного заходу підживлюють озеро Янгул з темно-червоною водою від хлорного заліза і кілька відстійних ставків прямокутної форми з великою концентрацією різнобарвною отрути, які розташовані на кримському березі Сиваша. І все це заради прибутку від продажу: двоокису титану / титанових білил; мінеральних добрив; сірчаної кислоти; сірчанокислого алюмінію (солі, з рожевим та голубим відтінком); рідкого скла (силікатного клею); залізного і мідного купоросу; соди; літію.

Так що ПрАТ «Кримський Титан», мабуть, головний забруднювач української водної акваторії західного Сиваша. Тому що у ПАТ «Бром» (м. Красноперекопськ; на 15 км на південь від Армянська), яке спеціалізується на випуску отруйного елементарного брому – червоно-бурій рідини з сильним неприємним запахом, його неорганічних солей і броморганічних з’єднань, є й інше загиджене озеро Старе менших розмірів (4 – 2,5 км) на північній околиці Красноперекопська. Продукція «Брому» використовується в хімічній, фармацевтичній і гумотехнічної промисловості. (До відома, препарати брому солоні на смак і не впливають ні на потяг, ні на потенцію. Вони володіють снодійним і заспокійливим ефектом.)

Ще на схід, за сухим руслом Північно-Кримського каналу розташовано величезне озеро Червоне (14 х 3 км), що простягнулося з північного заходу на південний схід… з яскраво-блакитною водою. Але це, швидше за все, відходи місцевого Кримського содового заводу, який спеціалізується на виробництві кальцинованої соди. Хоча «Кримський титан» теж може мати до цього забруднення відношення, оскільки сірчанокислий алюміній може мати блакитний відтінок, а у водних розчинах мідного і залізного купоросу кристалізується відповідно блакитний і блакитно-зелений пентагідрат.

Загалом, як пишуть в вікіпедії, багаторічне скидання стічних вод Кримського содового і Перекопського бромистого заводів в озера Червоне, Старе і Киятске (на картах Google ― темно-зеленого кольору) зруйнувало їх екосистеми. У первісному природному стані рівень цих озер був нижче рівня моря на 2-4,5 м. У 1970-х роках Український НДІ соляної промисловості розглядав їх як унікальні, заповнені ропою високої якості. Акваторії цих озер тисячоліттями служили притулком для полчищ пернатих. Зараз їх берега порожні.

Те ж саме зробив «Кримський Титан» з озером Сиваш – унікальним природним джерелом брому, солей натрію, калію, магнію, кальцію, біоактивних речовин і мікроелементів, яке перетворене в «міну уповільненої дії». Причому отруйні хвилі плещуться в безпосередній близькості від будинків і присадибних ділянок трьох континентальних українських сіл з 4-ма тисячами жителів: Першокостянтинівки (на заході), місцевих Строгановки та Іванівки (на сході). Причому два останніх своїми накопичувальними ставками для прісної води впираються в досить «кволу» дамбу сиваського відстійника. Що сприяє повільному отруєнню атмосфери і запасів прісної води, домашніх і диких тварин-ссавців (в т.ч. дійних) з харчового ланцюжка місцевих жителів, і негативному впливу на здоров’я дітей.

І мовчання ЗМІ з цього приводу, можливо, було б прийнятним до початку АТО i ООС. Однак в даний час питання поділу відстійника на кримську і херсонську (більшу) частини, і очищення останньої для господарського її використання українськими промисловими і агропідприємствани більш ніж актуальне. Сусідня держава, що спритно встановила російську владу на півострові, або безпосередньо «трійка» основних забруднювачів української частини акваторії Азовського моря зі складу Північно-Кримського промислового комплексу (ПрАТ «Кримський Титан»; ПАТ «Бром»; ВАТ «Кримський содовий завод») повинна тепер платити як за оренду української території для розміщення шкідливих хімічних відходів, так і за її очищення.

Тим більше що припинення поставок дешевої дніпровської води і титанової руди з Житомирщини (Іршанський ГЗК, Володарсько-Волинський район) «Кримському Титану» – це півзахід в боротьбі за екологію південній Херсонщини і північного Криму. По-перше, виготовлення титанових білил з ільменітових руд – це далеко не саме «брудне» виробництво в Армянську. По-друге, заради отримання «бабла» у виробництві завжди можна використовувати грунтові води півострова, що накопичилися за час роботи Північно-кримського каналу, і несанкціоновані вкидання дніпровської води по ньому. І по-третє, Іршанський ГЗК входить до складу ПАТ і може постачати збагачені ільменітові руди «Кримському Титану» в обхід Кримського перешийка під прикриттям деяких поставок аналогічною сировини з нового рудника в західної Африці.

Отже… Наприклад, титанова руда з Житомирської області доставляється залізничним транспортом в один з двох великих українських портів на Дунаї, пристосованих для роботи з насипними вантажами. Тобто в яких уздовж причальної стінки для швартування вантажних суден протягнуто по дві з/д гілки під кранами з грейферами і трохи далі від стінки забетоновані досить великі насипні майданчики. Такі великі, але слабо завантажені потужності є в дунайському порту Ізмаїла. У порту Рені чистенько, але перевалочні потужності набагато менші, хоча реальний вибір для маневру між портами вже є. Там (в Ізмаїлі або Рені) руда ільменіту вантажиться в трюми судів дедвейтом до 5000 т, пристосованих для плавання по морю, які відправляються вгору по Дунаю. Але у м. Чорнавода в темний час доби, щоб не можна було визначити напрямок руху з космічних апаратів, курс суден з ільменітом відхиляється на південний схід, через шлюз піднімаючись в канал Дунай – Чорне море (Чорнавода – Констанца) з дунайської водою і опускаючись в море перед гирлом південної гілки каналу.

Ця водна магістраль всеєвропейського значення має довжину по головному руслу трохи більшу 64 км, ширину по дзеркалу води – 90-120 м, а також гарантовану глибину – 7 м. При цьому прісна дунайська вода там витікає в солоне море зi шлюзу біля села Аджіджа перед випуском судна. Розміри стандартної шлюзовий камери (довжина х ширина), які споруджені в 2 лінії (2 х 2), на головних ділянках каналу Чорнавода – Констанца рівні 320 х 25 м. Довжина в 320 м допускає проходження каравану з шести 50-метрових барж дедвейтом по 3000 т.

Далі – курс на дружній грузинський порт Поті або Батумі, з його зміною в темний час доби в північно-східному напрямку в сторону портів Керчі. Оскільки ні в одному іншому порту Криму достатніх потужностей для роботи з насипними вантажами немає. А в Керчі вантажно-розвантажувальні насипні потужності керченських морських портів, включаючи Камиш-Бурун (приймає судна з осадкою до 5 м), практично взагалі не задіяні. ВАТ «Камиш-Бурунський залізорудний комбінат», володар трьох залізорудних та інших кар’єрів, багато років здобував, збагачував, агломерував і вивозив з Керченського півострова залізорудний концентрат, у недбайливих власників простоює як «не рентабельний»…

Втім, повернемося до варіантів вирішення екологічних проблем західній частині озера Сиваш… Там для економії часу можна просто почати з прокладки 35-40-кілометровій насипний дамби вздовж водного кордону, який є або, принаймні, намальований на картах північно-західній частині озера Сиваш. Можна поділити загиблу акваторію на окремі ділянки прямокутної форми. Потім в хід піде використання реагентів, умовно чистої прісної дніпровської води, червоних і зелених водоростей, водних рослин, що очищають воду, молюсків, креветок, риби… І якщо в наступний переліт птиці сядуть в очищену водойму на годівлю, можна вважати, що борг власників і працівників підприємств з Армянська і Красноперекопська, 63,5 і 60,5% жителів в яких нині зараховують себе до російської нації, перед Природою українцями виконаний. Втім можливі варіанти використання ресурсів озера, що враховують промислові та бальнеологічні запаси ропи на його дні.

При цьому слід пам’ятати, що колір води можуть визначати не тільки забруднення, а й кольором присутніх в ній червоних або зелених водоростей. Так що, якщо ви, наприклад, побачите в Генічеському озері (Д х Ш = 4,9 х 1,9-2,9 м; глибина від поверхні моря досягає -1,5 м), розташованому на півночі коси Арабатська стрілка, темно-рожеву воду, то це, швидше за все, вплив червоних водоростей.

До речі, Генічеське озеро пов’язане з Сивашом вузькою протокою. На початку 21 століття на соляному заводі в селищі Приозерне (245 жит.) видобувалося 20-25 тис. тонн глауберової солі (в т.ч. 16 тис. тонн – технічної). Яка представляє собою великі прозорі кристали у формі призм. Має другу популярну назву (мирабилит), гіркий солоний смак без запаху, тане на язиці, у вогні не тріщить. Застосовується в медицині, ветеринарії, скляному виробництві, будівництві та ін. галузях народного господарства.

Реалізація Військово-морської доктрини України, якщо така є, вимагає уточнень в реаліях азовської акваторії

Звичайно ж, обстановку в азовської акваторії в сторону ЗСУ могли б докорінно поміняти корвети проекту 58250 «Володимир Великий» від миколаївського Чорноморського суднобудівного заводу з водотоннажністю в 2650 т (Д х Ш = 112 х 13,5 м; осадка – 5,6 м). Тим більше, що масогабаритні характеристики дозволяють йому проходити по шлюзах Дніпровського каскаду ГЕС. Оскільки розміри шлюзових камер Канівської, Кременчуцької, Дніпродзержинської та Каховської ГЕС складають 270 х 18 м, Запорізькій – 290 х 18 м (2 лінії шлюзування), а для проходження Київської ГЕС для подальшої бойової роботи корвета в північному напрямку з поверхні однойменного водосховища – 149 х 18 м.

;
макет корвета “Володимир Великий” проекту 58250

Для полегшення проходження по мілководдю і каналам осадка корвета 58250 може бути зменшена повним розвантаженням до 3,5 м… в той же час перетворивши корабель в мішень на завантажувальної стоянці перед виходом з каналу в море. Максимальна швидкість бойового корабля – не менше 30 вузлів (56 км/год). Дальність ураження надводних кораблів – до 200 км, повітряних цілей – до 30 км. Хоча в далекої зоні потрібно більше покладатися на берегові засоби розвідки і поразки, не перевантажуючи корабель настільки далекобійними, важкими, але рідко використовуваними крилатими і зенітними ракетами. А екіпаж необхідністю прийняття рішень в умовах високої апріорної невизначеності через надмірну дальність роботи радіолокаційних засобів. І тому я б обмежив ці характеристики приблизно вдвічі.

Відповідно до військово-морської доктрини США, раніше описані «кораблі прибережної зони» призначені для дії в прибережних водах і мілководних районах моря (з глибиною менше 6,1 м). З метою забезпечення безпеки судноплавства у власній прибережній зоні, а також у найбільш важливих районах світу (зокрема, в Перській затоці). А найцікавішим для нас є корвет USS Freedom/Форт-Уерт LCS-3, який зі своєю шириною і осадкою в стані «протиснутися» навіть через 18-метровий шлюз Каховської греблі в однойменне водосховище і далі слідувати по каналу в Азовське море. Хоча у відповідності зі спеціальним чинним договором між Україною і РФ ще до входу в морську акваторію знадобиться формальна згода на проникнення військового корабля третьої держави в цю напівзамкнену водойму з боку Росії.

USS Forth Worth (LCS 3) Фото: Mike Rote

З точки зору ефективності використання, особливо в акваторії затоки Сиваш/«Бруд» (довжина – 200 км, ширина – 2-35 км; глибина – 0,5-3 м) корисними могли б виявитися десантні кораблі на повітряній подушці проекту 12322 «Зубр», що виготовляються Феодосійської суднобудівної компанією «Море» (базується в смт. Приморський / Хафуз; в 13,5 км на північний схід від Феодосійського торгового порту). «Водоплавну» колісну і гусеничну техніку в води цього Гнилого моря у разі відсутності дамб і мостів в смузі наступу запускати не має сенсу – застрягне. Оскільки дно Сиваша покрито шаром мулу завтовшки до 5 м і більше.

Потреби ВМСУ у «Зубрах», в яких використовуються газотурбінні двигуни сумарною потужністю 50000 л. с. виробництва миколаївського ДП «НТК газотурбобудування «Зоря – Машпроект», диктують необхідність швидкого створення реальної української виробничої альтернативи нині кримсько-російської компанії «Море», скажімо, «в особі» нової Каховської суднобудівної компанії «Дніпро-Море». Яка буде спеціалізуватися на виготовленні малих десантних кораблів на повітряній подушці й каверні, пасажирських і туристичних суден на підводних крилах типу «Еврофойл» («Восход-2»).

Хоча нинішній найбільший в світі десантний корабель на повітряній подушці «Зубр», напевно, для Сиваша завеликий. І якщо зменшити на ⅓-ть деякі його характеристики, то «Зубр-Сиваш» (водотоннажність – 370 т; 3 х 12000 л.с.; Д х Ш = 45 х 17 м) з успіхом міг би перевозити 2 основних танка, 333 десантника або 7 БТР + 93 чол. десанту та в інших комбінаціях зі швидкістю до 60 вузлів / більш ніж 111 км/г. І головне, він міг би користуватися дніпровськими шлюзовими камерами. Хоча перестрибнути річковий вододіл по пологим суходолам з задернованими схилами в обхід греблі ГЕС малому десантному кораблю на повітряній подушці особливих труднощів не випаде.

Що стосується артилерійських бронекатерів проекту 58150 «Гюрза-М» (28 вузлів / 52 км/г), споруджуваних на київській судноверфі, то… Їх, включаючи «Кентаври», або доведеться возити (і вивозити), до узбережжя Азовського моря на великій автоплатформі як негабаритний вантаж. Або транспортними літаками Ан-124 «Руслан», за умови модернізації ЗПС аеродромів в Бердянську, Мелітополі, Токмаку чи Маріуполі. Або дати екіпажам можливість самостійного плавання з Києва безпосередньо в акваторію Азовського моря і назад – для ремонту та модернізації.

І якщо орієнтуватися на гідротехнічні споруди на донському схилі Волго-Донського каналу, то на Каховському магістральному каналі (КМК; ширина – до 100 м; глибина – до 10 м) може бути побудовано близько 4 – 6 здвоєних шлюзів (у дві лінії). Можливо, з тими ж стандартними габаритами шлюзових камер (Д х Ш = 145 × 18 м) для самохідних барж. У разі достатньої висоти та міцності залізобетонних бортів двоколійного русла КМК бронекатери «Гюрза-М» (Д х Ш = 20,7 х 4,85 м; осадка – 0,88 м) і «Кентавр» (24,3 х 4,8 м; 1 м) зможуть проходити дистанцію в 150 км до виходу з Кирилівки в Азовське море, без урахування часу, витраченого на шлюзування, за 2,3 – 2,9 години. Так що шлюзів, по можливості, має бути менше, а спрацьовування потужних воріт, навіть здвоєних, максимально швидким.

Олексій Альошин, доктор технічних наук, полковник у відставці

 


Підписуйтесь на наші сторінки у Facebook та Twitter. Також долучайтесь до нашого каналу у Telegam



Авторизація
*
*
Генерація паролю