Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Відповісти
ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер березня 12, 2014 9:53 pm

Интервью с Мартином ван Кревельдом 18 июня 2006 года
Мартин ван Кревельд – профессор истории Иерусалимского университета, автор книг “Воюющие силы”, “Командование в войне”, “Защищая Израиль” и “Трансформация войны”, оказавших большое влияние на современную военную теорию и принесших ему славу “Клаузевица нашего времени”. Живет в Израиле.
Мартин ван Кревельд : 30 лет назад я опубликовал книгу “Трансформация войны”, в которой доказывал, что в истории войн произошел радикальный поворот. В действительности, этот поворот произошел много раньше – еще в 1945 году. Причина тому была одна – ядерное оружие. Ядерное оружие не позволяет имеющим его могущественным державам воевать друг с другом. Потому что ядерное оружие ликвидировало связь между победой и выживанием. При наличии ядерного оружия вы можете выиграть войну и, тем не менее, оказаться самому стертым с лица земли.
Вот почему, по-моему, ядерное оружие – самое важное изобретение в истории человечества после колеса. До этого, на протяжении всей истории, войны неизменно становились все масштабнее, масштабнее и масштабнее. Это нарастание масштабов кульминировало в 1939–1945 годах, когда к концу войны на планете было 50 миллионов человек под ружьем. В то время это составляло 4% от всего населения планеты. А число солдат, участвовавших в войне за те шесть лет, было намного больше – может быть, и все 8%.
Этот процесс роста масштабов войны шел непрерывно – конечно, с подъемами и спадами, но, в общем, неизменно усиливаясь, – с самого начала истории.
Вторая мировая война была кульминацией этого долгого процесса. Но войны становились масштабнее не только в военном плане. Кому как не вам, бывшим гражданам советской империи, знать, как тесно связана война с экономикой, политикой, культурой. Следовательно, войны оказывали всё большее влияние на всю структуру общества. После 1945 года некоторые военные историки даже пришли к мысли, что война стала чересчур расточительной и разрушительной для больших государств, и поэтому отныне войны будут вытеснены в менее развитые районы мира. И все же главным событием в истории войн стало появление атомной бомбы. Буквально в один день ситуация радикально изменилась. Отныне ядерная держава могла победить в войне, но при этом сама быть стертой с лица земли. Прошло уже 60 лет, и никто – никто и ни разу! – не осмелился применить ядерное оружие. Разумеется, много говорилось о его возможном использовании там-то и там-то или о его возможном применении так-то и этак-то. На эту тему написано такое количество книг, что если бы все их погрузить на “Титаник”, он затонул бы и без столкновения с айсбергом. Но реальность состояла в том, что все и каждый знали, что это оружие применять нельзя.
Поначалу были только две страны, которые утратили возможность воевать друг с другом. Но постепенно все большее число стран обретали ядерное оружие. И каждый раз, когда очередная держава становилась ядерной, в мире становилось все меньше стран, с которыми можно было воевать. В результате, начиная с 1945 года, все войны – без единого исключения! – велись против слабых стран или между ними. Либо это была война сильного государства против слабого – скажем, США против Ирака, либо война между двумя слабыми государствами – скажем, Ирана и Ирака. Начиная с 1945 года не было ни одной войны между государствами высшего или даже второго ранга. Разве что пограничные стычки, вроде тех, что были между Россией и Китаем или между Индией и Пакистаном, да и то их всякий раз аккуратно старались свести на нет, чтобы они не привели к “бум! – и нет Исламабада” или “бум! – и нет Нью-Дели!”
В результате сегодня мы пришли к ситуации, когда даже страны вроде Северной Кореи, где люди едят траву, чтобы не умереть с голода, стремятся обзавестись ядерным оружием. И они им непременно обзаведутся. Они его создадут, украдут, выпросят, купят – что угодно, но они им обзаведутся, потому что оно есть у соседа.
И это означает некую поворотную точку. Это означает, что мы подошли к концу прежней истории войн. Это не значит, что войн больше не будет. Но это значит, что впредь войны будут иметь другой характер. От войн же мир никогда не избавится потому, что мужчины любят воевать, а женщины любят военных. И это не имеет никакого отношения к политике или чему-либо иному – только к тому, что испанцы называют cojones – то бишь яйца. Война как таковая коренится в человеческой природе, потому что есть мужчины с “кохонес” и женщины, которым нравятся такие мужчины. Очень просто.
А как же тогда великий Клаузевиц? Как насчет: “Война – это продолжение политики иными средствами”? Как насчет: “Война есть инструмент для достижения политических целей”?
Мартин ван Кревельд : Эти фразы повторяют все. Но, на мой взгляд, самая глубокая мысль Клаузевица – а он был, несомненно, глубоким мыслителем – не эта, а другая: война – это моральная и физическая борьба, ведущаяся с помощью уроков. Главным объектом войны является сознание противника. Тело, условно говоря, – только средство. Вы убиваете врагов, чтобы преподать им урок. Вы не можете убить всех своих врагов. В 99% случаев вы убиваете столько людей, сколько нужно, чтобы оставшиеся в живых усвоили урок. Если вы не в состоянии преподать такой урок, вы проиграли. Если вы в какой-то момент решаете, что не готовы убить такое количество народу из стана врага или потерять столько своих солдат, сколько необходимо, чтобы подавить у противника волю к сопротивлению, – вы уже проиграли. Потому что вы деморализованы. Возьмите Вьетнам. Американцы проиграли войну не на поле боя. Война была проиграна в сознании лидеров США, их армии, их населения. Война повлияла на сознание каждого американца. Все были деморализованы, и все винили в этом друг друга, выясняя, кто был первым и главным виновником этой деморализации. Но это глупое занятие. Кто был виноват?! Все были виноваты!
Я готов утверждать, что сказанное мною о Вьетнаме, справедливо почти во всех без исключения случаях “войн нового типа”. Можно утверждать, что войны старого типа уходят в прошлое, а войны нового типа становятся доминирующими.
Эти войны называют по-разному. Одни говорят о партизанской войне. Другие – о терроризме. Третьи называют их асимметричными войнами. Этих названий много, я сам знаю далеко не все.
А вы назвали их нетринитарными войнами?
Мартин ван Кревельд : Да. Клаузевиц говорил, что в любой войне есть три элемента: правительство, которое руководит военной кампанией, армия, которая ведет войну и гибнет на полях сражений, и народ, который ее оплачивает и переносит лишения. Эти три участника войны четко отделены друг от друга, и не только отделены, но и имеют различные обязанности и права согласно международному праву. И если вы нарушаете эти права и обязанности, вы становитесь военным преступником. Например, если вы обращаетесь с гражданским населением, как если бы это были солдаты, вы – военный преступник. Конечно, войны не всегда велись с соблюдением этих норм, которые появились лишь в конце XVII века. Но войны нового типа не укладываются в формулу Клаузевица. Возьмите интифаду. Где тут правительство, где армия, где гражданское население? Они все перемешаны. Разве за нынешними иракскими инсургентами стоит какое-либо правительство? В этом и состоит главная проблема – что все перемешано. И вы не знаете, с чем вы имеете дело.
Я назвал эти новые войны “нетринитарными”, потому что они не укладываются в тройственную схему: правительство–армия–население. Вот эти войны и становятся сегодня все более значимыми. Практически все войны, которые сильные государства вели после 1945 года, были войнами против партизан, герильи, инсургентов, террористов, борцов национального сопротивления – называйте их, как хотите, но всё это были войны “не по Клаузевицу”. И практически все эти войны были проиграны сильными.
Почему? Тому есть ряд причин. Прежде всего, “слабый” противник в этих войнах – партизанские или террористические организации, вообще силы, против которых воевали мощные государства, – не имел собственной, четко очерченной территории. А поскольку он не имел собственной территории, невозможно было положить конец этой войне, применив против него, например, атомное оружие. Эти новые войны не подчиняются “ядерной логике”. Такому противнику нельзя угрожать ядерным уничтожением. Но у этих войн есть и другая важная особенность. История – начиная с 1941 года, с момента вторжения немецкой армии в Югославию, – продемонстрировала, что сильный не может победить в такой войне не только с помощью ядерного оружия, но и с помощью оружия конвенционального. В Югославии у вермахта, вместе с итальянцами, было 29 дивизий! И это не были прекраснодушные гуманисты. Это не были израильтяне, которые всякий раз, когда убит палестинец, начинают завывать: “О боже, какая трагедия! О, как мы виноваты!” Немцы вели себя иначе. С помощью хорватов и босняков они убили 800 тысяч сербов. Это был настоящий геноцид. И все равно они не смогли подавить партизанское движение.
Конечно, эти партизаны получали какую-то помощь извне. Но не это было решающим. Видимо, решающими были какие-то иные факторы. Потому что в прошлом сильные государства с этой задачей справлялись. Если бы европейские державы не могли победить сопротивление туземцев, они никогда не захватили бы свои колонии. Но факт, что они их захватили. Они расправлялись с туземцами крайне жестоко, и это “срабатывало”. Но в промежутке между двумя мировыми войнами возникло что-то новое, что-то такое, что позволяло, условно говоря, партизанам держаться достаточно длительное время. Трудно сказать, что именно. Возможно, появились какие-то новые виды тактики “слабых”. Иной тип массовости, методы войны “вне определенной территории”… Возможно, какую-то роль сыграло использование новых видов оружия. Что ни говори, а, подавляя восстание зулусов, англичане имели дело с людьми, вооруженными копьями и не знавшими азов европейского военного искусства. Может быть, были и другие факторы. Я не хочу сейчас углубляться в эту тему. Но если вы посмотрите на историю всех войн после 1945 года, войн “нового типа”, вы сами убедитесь, что тут что-то изменилось. Партизаны продолжали держаться достаточно долго, чтобы их сильный противник оказался деморализован и отказался продолжать войну. Иными словами, для “сильных” начался период поражений. Поражение за поражением, поражение за поражением…
Первым был провал англичан в Палестине, где они не смогли справиться с еврейским вооруженным подпольем. И они ушли. Потом они пытались подавить такие же восстания в Кении, в Малайзии, на Кипре, в Адене – и всюду потерпели поражение. Они не победили ни разу! Нигде!.. Другой пример – мои родные Нидерланды. Они потерпели поражение в Индонезии. Французы – в Индокитае и в Алжире. Потом им на смену пришли американцы: “Мы не то, что другие! Мы – герои, мы умеем! Мы вам покажем, как это делается!” И что? Где американцы и где Вьетконг? И знаете – они не были одиноки. Русские тоже пытались “показать всем, как они умеют” – в Афганистане. И они тоже не были прекраснодушными гуманистами. Но и они ушли. Южноафриканцы пытались в Намибии – им тоже не удалось. Индия пыталась в Шри-Ланке – не удалось, вьетнамцы в Камбодже – не удалось. Потерпели поражение все. Все до единого!
Извините, я вас перебью. Историк Майкл Карвен анализирует 16 более или менее крупных военных конфликтов, в которых участвовала Великобритания после 1945 года. Двенадцать из них были нетринитарными. И в одиннадцати из этих двенадцати победа осталась на стороне неконвенционального противника. И другая статистика, из работы историка Лафлина: из 28 конфликтов, имевших место в 1990 году во всем мире, 23 были нетринитарными. Из 28 конфликтов в 1991 году нетринитартными были 25. К сожалению, он не указывает процент побед неконвенциональной стороны.
Мартин ван Кревельд : Карвен и Лафлин не одиноки – на эту тему написаны сотни книг. Но 90% всей этой литературы никуда не годится. И знаете, почему? Потому что они написаны проигравшими. Сначала вы проигрываете войну, потом вы объясняете другим, как ее проиграть. Недавно мне показали толстенную книгу “для служебного пользования”, написанную высокопоставленным израильским офицером. Она называется что-то вроде “Как победить инсургентов”. Чему может научить этот офицер? Ведь он же так и не победил этих “инсургентов”! Мы уходим из Газы. Мы проиграли эту войну, хотя не все еще, возможно, это понимают или соглашаются с этим. Приведу вам еще один пример. В этих книгах о том, “как победить”, широко используется термин “война малой интенсивности”. Его придумал некий генерал Китчен. Я поинтересовался его военной биографией. Он был низкого ранга офицером в конце Второй мировой войны, ему нравилось в армии, и он остался в ее рядах. Затем он оказался в Палестине – и потерпел поражение. Потом его перебросили в Малайзию, где он опять потерпел поражение. Затем он проиграл войну в Кении, войну на Кипре и войну в Адене. Он последовательно проиграл пять войн, все время повышаясь в чинах, и, в конце концов, дослужился до генерала. Как же поступить с генералом, который проиграл столько войн?
Назначить его начальником Генерального штаба?
Мартин ван Кревельд : Нет, лучше – руководителем курсов подготовки начальников штабов! Чтобы он научил других проигрывать. Я не придумал эту историю. Она реальна. Но беда этих людей не только в том, что они проиграли. Беда в том, что они хотят оправдать себя. Всякий раз, когда вы читаете о “недостатке политической воли в верхах”, это значит: “Это не моя вина. Я не виноват”. Всякий раз, когда вы читаете о “преступной роли печати”, это значит: “Это не моя вина. Я не виноват”. Всякий раз, когда вы читаете, что “общество отказалась нести бремя…” или “из-за отсутствия должной координации”, это значит: “Это не моя вина. Я не виноват”.
Итак, вы утверждаете, что сильные страны, действуя конвенциональными методами, не могут победить в войнах нового типа, в войнах с партизанами, террористами, национальным сопротивлением, с “противником без территории”. Но, может быть, новые войны попросту требуют от “сильного” неконвенциональных методов?
Мартин ван Кревельд : Прежде чем ответить на этот вопрос, давайте присмотримся к ситуации “сильного” в новой войне. Она и впрямь затруднительна. В прежних войнах он убивал равного себе противника, теперь он должен убивать более слабых, чем он. Такая необходимость неизбежно деморализует. Чтобы объяснить, как это происходит, я воспользуюсь аналогией. Представьте себе, что на вас напал пятилетний ребенок. Напал первым, с ножом, и, защищаясь, вы его убили. Вас будут судить и признают виновным. И я думаю, что в глубине души вы с этим согласитесь. Потому что вы убили ребенка. Вы, сильный, убили слабого. И в этом, безотносительно к обстоятельствам, вы виноваты. Вы неправы, и это объяснит вам любой судья. Да вы и сами это понимаете. Раз вы сильный, вы должны были найти способ защититься, не убивая. Поэтому вы неправы. Заостряя ситуацию до парадокса, можно сказать, что в столкновении со слабым почти невозможно быть сильным и “хорошим”, сильным и “правым” одновременно. И это безотносительно к тому, правое ваше дело или неправое. С точки зрения абсолютной морали, оно всегда будет неправое – уже потому, что вы убиваете более слабого. Напротив, нападение слабого на сильного, ребенка на взрослого – это всегда вынужденная мера. А еще великий Макиавелли сказал, что “единственная справедливая война – это вынужденная война”. Справедливость слабого состоит в том, что, нападая на сильного, он проявляет готовность пожертвовать собой. В сущности, он готов даже на самоубийство. Неправота сильного в том, что он готов убить слабого, но не хочет жертвовать собой.
Но именно такова ситуация “сильного” в новых войнах. Возьмите нашу войну с палестинцами. Мы готовы их убивать, но не хотим, чтобы они убивали нас. Мало кто из нас готов быть убитым, тогда как палестинцы готовы погибнуть и даже совершить самоубийство. В результате соотношение потерь у них и у нас 3 к 1. Возьмите Вьетнам. 2,5 миллиона погибших вьетнамцев и 58 тысяч погибших американцев, то есть 50 к 1 – и это притом, что население Вьетнама много меньше населения США. И, тем не менее, мы проигрываем нашу войну, как американцы проиграли свою. Именно потому, что мы и американцы сильнее палестинцев и вьетнамцев. Сильный и сам понимает, что, если он убивает слабого, он – хочешь, не хочешь – преступник, а если он позволяет слабому убить себя, он глупец, идиот. Рано или поздно он приходит к тому, что больше не может мириться с такой ситуацией. И тогда наступает деморализация.
Иными словами, сильный обречен?
Мартин ван Кревельд : Нет, это не так. И тут мы возвращаемся к вашему вопросу о неконвенциональных методах. Давайте взглянем на ту же ситуацию под иным углом. В войнах нового типа, со слабым, но массовым противником – с партизанами, или террористами, – во всех таких войнах время работает против сильного. Потому что рано или поздно он неизбежно будет деморализован. Эту неизбежность деморализации можно выразить и иначе: если сильный не выигрывает вовремя, ему суждено проиграть. И наоборот: слабый, пока он не проигрывает, все ближе и ближе к победе. Мы здесь, в Израиле, – замечательное тому подтверждение. Палестинцы, поскольку они не проигрывают, выигрывают. Мы, поскольку мы не выигрываем, проигрываем. Время работает по-разному для них и для нас. Но означает ли это, что сильный всегда обречен на поражение? Нет. Это означает лишь, что сильный должен найти способ помешать времени работать против него. Но как?
Я не могу сказать, что я прочел все книги по военному искусству, но я прочел много. Лишь в очень немногих я нашел попытку подступиться к этому вопросу. Чтобы найти ответ, нужно читать другие книги – Ницше, Макиавелли. Макиавелли знал многое о войне, Ницше не знал ничего. Но это неважно. Как и Макиавелли, Ницше был замечательным психологом. А ответ таится в психологии.
Размышляя о “неконвенциональных методах”, не нужно искать какие-то новые виды оружия, способы разрушения “инфраструкуры”, пути перекрытия каналов денег и оружия. Все это полезно, но это не главное. Если бы путь к победе определялся этими факторами, палестинцы давно были бы разбиты. Есть только одно “неконвенциональное” место, куда нужно заглянуть, и это место – душа человека. Вспомним Клаузевица: война – это, прежде всего, вопрос моральной стойкости.
И тут я вижу только две возможности неконвенционального воздействия на мораль. Первую возможность испробовали англичане в Северной Ирландии. Первые три года террора ИРА в Северной Ирландии англичане делали все мыслимые ошибки, действуя при помощи танков, артиллерии и вертолетов. И тут кто-то мудрый решил, что всё делается неправильно. И с этого момента все изменилось – британские войска в Северной Ирландии стали действовать строго в рамках закона. С этого момента они никогда не позволяли себя спровоцировать. С этого момента они почти полностью перешли на полицейские методы. Я не хочу сказать, будто все, что они делали с тех пор, было гуманно и правильно. Нет, конечно. Но вот то, чего они никогда уже не делали. Они ни разу за 30 лет не задействовали в Северной Ирландии тяжелое оружие – танки, орудия, вертолеты и тому подобное, – а это было трудно, потому что действия ИРА были весьма изощренными, куда там нашим палестинцам! Нам просто повезло, что у нас такой глупый противник. Они ни разу не стреляли по гражданскому населению – а это тоже очень трудно: представьте себе полицейский патруль, навстречу которому вдруг вываливается толпа в 400 человек, вооруженная железными прутьями, булыжниками, бутылками! Они ни разу не проводили “операций возмездия”, они не разрушили ни одного дома, они не вводили коллективных наказаний – даже когда ИРА убила лорда Маунтбеттена, который был дядей королевы, даже когда ИРА взорвала отель в Брайтоне, где должна была выступать миссис Тэтчер, даже когда во время заседания правительства Джона Мейджера террористы ИРА стреляли из автофургона по Даунинг-стрит. Англичане упрямо держались выработанных ими правил. Как объяснил мне один из английских офицеров, этим они как бы говорили местному населению: “Мы здесь не для того, чтобы вас убивать, а для того, чтобы защищать”.
Чтобы вести себя так, нужна великолепная дисциплина, великолепная спаянность, великолепный профессионализм, великолепные офицеры, великолепные солдаты. Я не думаю, что кто-нибудь, кроме англичан, способен на такое. А масштабы террора были серьезные. Только в один день 1972 года от взрыва в Лондондерри погибло 30 человек и было разрушено 150 домов. И у ИРА, как и у палестинцев, были богатые и влиятельные покровители среди ирландцев в диаспоре. И лидеров ИРА тоже принимали во многих столицах, они тоже получали деньги и оружие. И, тем не менее, англичане победили. В чем тут секрет? Его открыл мне другой британский офицер, с которым я беседовал 9 лет назад в Женеве. К тому времени в Северной Ирландии насчитывалось три тысячи убитых – с обеих сторон. Из них 1700 составляли гражданские лица – либо погибшие от взрывов, либо убитые в ходе столкновений между католиками и протестантами. Так вот, сказал мне этот офицер, из остальных 1300 убитых лишь триста были террористы, а убитых англичан – тысяча! Не 50 к 1, не 5 к 1, даже не 3 к 1, как у нас, а ровно наоборот – 1 к 3! Вот почему англичане не ушли из Северной Ирландии и были готовы продолжать борьбу. Вот почему они не были деморализованы. Их готовность к жертвам позволяла им, даже будучи сильнее, не чувствовать себя ни преступниками, ни дураками. Они могли смело смотреть на себя в зеркало.
Так просто?
Мартин ван Кревельд : Так просто. И так трудно. Чудовищно трудно. Думаю, только англичане могли выбрать такой путь. И не просто британская армия, но и британское общество. Но что же делать, если вы не британцы? А задача перед вами та же: как помешать времени работать против вас? Есть ли другое решение? Да, есть. В нескольких сотнях километров отсюда расположен город Хама.
Был момент, когда Сирия находилась на грани гражданской войны, на грани захвата ее исламистами. Что сделал Асад? Он окружил главное скопление инсургентов в Хаме танками и артиллерией и уничтожил 20 тысяч человек. Может, и больше, никто не считал.
Ему повезло – они все были в одном месте. Как вы говорите – у них была определенная территория…
Мартин ван Кревельд : Нет, они были во многих других местах тоже. Хама была только верхушкой айсберга. Вроде нашего Дженина. Но всехмубивать вовсе и не было нужды. Нужно было убить достаточно. Причем заметьте – большинство убитых в Хаме не были террористами. Метод Асада – это второй способ победить в неконвенциональной войне. Я перечислю два правила этого второго подхода, пользуясь словарем Макиавелли. Принцип первый: есть ситуации, когда правитель должен быть готов применить жесточайшие методы. И если вы к этому не готовы, то вы можете править только Диснейлендом. Ну, или Швецией, что почти одно и то же. Принцип второй – готовься втайне. Не так, как американцы в Фаллудже, которые семь месяцев кричали о готовящейся атаке. Семь месяцев! Удивительно ли, что все, кто хотел сбежать, сбежали, включая мистера Заркави? Бога ради, заткните свои поганые рты! Готовьтесь втайне! А уж если никак не можете сохранить тайну, то хотя бы сделайте все, чтобы дезинформировать противника.
Принцип третий – бейте сильно. Так сильно, чтобы не пришлось бить второй раз. Одного раза должно хватить.
В “Репортаже с футбольного матча” русского барда Галича этот принцип формулируется еще более выразительно: “Начал делать, так уж делай, чтоб не встал…”
Мартин ван Кревельд : Да. Если вы вынуждены бить второй раз, вы уже проиграли. Это игра ва-банк. Принцип четвертый – ни в коем случае не извиняйтесь за то, что сделали. Не начинайте бить себя в грудь: “О, бедные детки! О, бедные жители! Я разрушил их дома, но я их им отстрою!”. Ибо что вы этим говорите противнику? Что у вас слабые нервы. Что вы не уверены в том, что сделали. Что вы глупец. Это, быть может, самое важное правило. И Асад следовал ему. Когда его брата спросили на пресс-конференции: “Верно ли, что вы убили 20 тысяч человек?” – он ответил: “Нет, я убил много больше!” И Асад его повысил в звании. И вся угроза сирийскому режиму была ликвидирована в течение одной недели. И по сей день жители Хамы, проходя мимо той площади, где когда-то стояла их главная мечеть, в страхе отводят глаза. Есть и пятое правило: если можете найти того, кто сделает это вместо вас, используйте его.
Вот два неконвенциональных способа одолеть время – британский и сирийский. Это так просто, что я порой недоумеваю: почему этого не понимают лидеры, генералы? Может быть, потому, что они читают слишком много книг по стратегии и тактике антитеррористической и антипартизанской войны? Лучше бы они читали Мао Цзэдуна.
И знаете, это относится и к нам тоже. Часто говорят, что мы так не можем, что если бы мы вот так же окружили какой-нибудь там Дженин или Газу и нанесли массированный удар, задействовав танки, авиацию и артиллерию, это принесло бы нам много вреда. Нет, нам принесло много больше вреда именно то, что мы не сделали этого, а убиваем их сейчас по одному. Лучше бы мы убили много, но сразу. Посмотрите на Асада. После Хамы его несколько месяцев проклинали со всех амвонов. Но каких-нибудь 9 лет спустя, в 1991 году, он был торжественно приглашен участвовать в антииракской коалиции. А в 1999 году его посетил в Дамаске сам президент Клинтон.
Нет, Асад не убил одним разом всех исламистов. Но ведь это и не нужно. Клаузевиц был прав: вы не можете убить всех, но вы должны убить столько, чтобы испугать оставшихся в живых. Вы должны показать, что, если потребуется, вы готовы на все – на все что угодно! А если какие-то террористы и убегут в другие страны, то тем лучше – пусть принесут туда весть о полученном уроке. Я понимаю, что это негуманно. Но подумайте: сколько сотен тысяч людей погибли бы, вспыхни в Сирии гражданская война?
Оба эти способа избежать деморализации имеют общий элемент – они требуют “кохонес”. И я не знаю, какой из них требует их больше.
Только “кохонес”? Не ума, не мудрости?
Мартин ван Кревельд : О, мудрость всегда полезна. Англичане в Северной Ирландии поступили мудро, Асад в Хаме – всего лишь жестоко. И все-таки война – это, прежде всего, “кохонес”. И там, и там нужно быть мужчиной. А теперь самое время перейти к американцам в Ираке. Потому что американцы в Ираке никак не могут решить, каким из этих двух путей идти. В результате, они бросаются то в одну, то в другую крайность. Один день они действуют по-британски, другой – по-сирийски. Как сформулировали это недавно в “Вашингтон пост”: “От бомбежек к объятиям”. Это началось в первый же день, даже еще до вторжения. Сначала они бомбили Багдад. Они назвали это “Операция Шок” – и в тот же самый момент они объявили, что не будут бомбить те-то и те-то районы и здания. Стоит ли удивляться, что они не убили ни одного иракского лидера?!
И с этого дня все так и пошло. Сегодня они убивают, завтра извиняются. Сегодня они бомбят, завтра льют слезы и бьют себя в грудь. История с Фаллуджей особенно показательна. Это была иракская Хама – центр суннитского сопротивления. Всем было ясно, что сунниты будут главной силой сопротивления американцам и их планам, потому что сунниты не хотят “нового, демократического Ирака”, в котором они станут меньшинством. Что же делают американцы? Они семь месяцев предупреждают, что собираются нанести удар по Фаллудже! А когда этот день, наконец, наступил, они используют недостаточные силы, и им удается захватить всего лишь какую-то десятую часть города. Тогда они начинают переговоры и приходят к какому-то гнилому соглашению. И оно, конечно, не работает. И тогда они во всеуслышание объявляют, что собираются предпринять серьезное наступление. Кончилось тем, что все, кто хотел бежать, бежали, включая “великого” Заркави, а американцы, по их словам, уничтожили от 1000 до 2000 террористов, из которых добрую половину, можно думать, составляли гражданские лица. Но даже если все они были террористы – разве это достаточное число?! Иракцы воюют уже с 1980 года. Они потеряли около миллиона человек. Что им еще тысяча-другая? Это не производит никакого впечатления – ни на них, ни, кстати, на жителей Тегерана. Но этого мало. Не успев “сравнять с землей” Фаллуджу, американцы тут же начали бить себя в грудь и пообещали ее отстроить. А на второй день разбомбили снова… Верх тупости!
И поэтому вы уверены, что американцы неизбежно покинут Ирак, как они покинули Вьетнам?
Мартин ван Кревельд : Да, неизбежно. Как предсказывали многие, война в Ираке стала настоящей “новой войной” именно после того, как президент Буш объявил, что важнейшие военные операции закончены. И с тех пор иракское сопротивление – суннитский терроризм – только возрастает. Американцы не в силах переломить эту тенденцию. Американцы проигрывают эту войну и будут вынуждены уйти из Ирака. Вопрос только в том, как уйти с наименьшим позором, с наименьшими потерями для престижа. На месте президента Буша я бы после выборов в Ираке устроил так, чтобы новоизбранный иракский президент попросил США вывести свои войска из страны и торжественно вывел бы их, сославшись на просьбу “иракских друзей”. После чего в Ираке начнется хаос под названием гражданская война. Мало кто полагает, что иракское правительство продержится долго. Скорее всего, Ирак распадется на три части – шиитский Юг, суннитский Центр и курдский Север. Учитывая давние племенные разногласия в каждом из этих районов, можно предполагать, что ни в одном из них не появится нормальное централизованное государство. Самым вероятным исходом мне представляются три мини-Афганистана, которые будут служить убежищем для всех террористов Ближнего Востока и базой для их операций.
А что дальше? На самом этом Ближнем Востоке? Каковы будут, по-вашему, последствия этого очередного американского поражения?
Мартин ван Кревельд : Больше всего следует опасаться режимам Иордании, Саудовской Аравии и Египта. Каждая из этих стран по-своему зависит от американской поддержки, в каждой из них ситуация нестабильна: в Иордании – по этническим причинам, из-за противостояния палестинцев и бедуинов, в Египте – из-за нищеты основной массы населения, в Саудовской Аравии – по религиозным причинам. Хаос, выплеснувшийся из Ирака, может свалить какой-то из этих режимов. Судьба Иордании может интересовать разве что Сирию и Израиль, которые захотят использовать тамошнюю смуту в своих целях, тогда как судьба Саудовской Аравии или превращение Египта в исламскую республику и разрыв им мирного договора с Израилем будут иметь самые серьезные и даже трудно предвидимые сейчас экономические и стратегические последствия для всего региона.
Если говорить о ближайшем времени, то более всего от войны в Ираке выиграл Израиль. Впервые с 1948 года у Израиля нет сейчас серьезного противника в радиусе до 1000 км.
Убедившись на примере Ирака, что американцы действительно готовы напасть на кого им вздумается, иранцы наверняка будут с еще большей настойчивостью стремиться к тому, чтобы обзавестись ядерным оружием. Эту тенденцию не изменит даже – труднопредставимое сегодня – падение режима мулл в Иране. Любое националистическое иранское правительство будет добиваться превращения своей страны в ядерную державу. А появление ядерного оружия в Иране, скорее всего, повлечет за собой появление такового в Турции. Затем настанет очередь Греции, возможно, Саудовской Аравии (если она выживет) и Египта. Добро пожаловать на Бравый Новый Ядерный Ближний Восток, господа!
Возвращаясь к началу нашего разговора, можно, кажется, сказать – в духе вашей же концепции, – что, парадоксальным образом, такой “ядерный Ближний Восток” будет даже более безопасным, чем сейчас, не так ли?
Мартин ван Кревельд : Да, если не считать войн нового типа. Террористов, желающих их затеять, уже и сейчас немало…
Что ж, это заставляет нас обратиться к нашим собственным, израильским, проблемам, к нашим ошибкам и нашим урокам…
Мартин ван Кревельд : Я занимаюсь военной стратегией. И я израильский патриот. Я хочу жить здесь, со своими детьми и внуками. Вопрос только в том, как сделать это возможным. За последние 20 лет мы сделали все возможные ошибки. Лично я думаю, что процесс Осло, возможно – возможно! – имел определенные шансы на успех. Но после убийства Рабина эти шансы исчезли. Впрочем, Нетаниягу еще пытался что-то сделать. Затем обе стороны постарались сделать все, чтобы прикончить друг друга. Сейчас мы находимся в ситуации, когда через считанные годы на территории от Иордана до Средиземного моря арабы будут составлять большинство. И нет никаких оснований думать, что в положении меньшинства мы преуспеем больше, чем все другие меньшинства в мире. Поэтому мне представляется, что единственный способ уцелеть как еврейское государство – это построить стену и убраться. Я предложил эту идею еще 17 лет назад. Место, где я выступил с этой идеей, называлось Колледж Генерального штаба. Больше меня туда не приглашали… Иногда я подумываю, не сменить ли мне имя на Кассандру.
Насколько я понял из рецензий на вашу последнюю книгу, вы предлагаете построить не ту стену, которая строится сейчас, а Стену с большой буквы, “чтобы через нее птица не перелетела”, которая будет проходить вдоль так называемой зеленой черты, т. е. границы 1967 года.
Мартин ван Кревельд : Совершенно верно. Нынешняя стратегия нашего Генштаба состоит в бесконечных и бесплодных попытках победить в неконвенциональной, нетринитарной войне конвенциональными способами. И, как я говорил раньше, уже давно очевидно, что эти надежды столь же несостоятельны, как надежды американцев в Ираке. Подобно американцам в Ираке, мы мечемся из крайности в крайность и приближаемся к окончательному поражению. Мы убиваем палестинцев по одному, и это означает, что на смену каждому убитому успевают появиться двое живых. Мы упустили момент, когда можно было преподать урок “по-асадовски” – например, уничтожив Газу или выселив всех палестинцев в Иорданию. И у нас нет английских “кохонес”, чтобы использовать “британский” вариант. Поэтому я предлагаю “израильский” вариант неконвенционального поведения в неконвенциональной войне. Мы должны уйти не только из Газы, но также из Иудеи и Самарии, построить стену, и пусть они себе там бьютсния, два государства, с очень короткой общей границей – куда более короткой, чем ныне строящаяся стена. После этого мы сможем использовать все конвенциональные военные преимущества Израиля, чтобы пресечь любую попытку нападения “с той стороны”. Это будет тя об нее головой. Такой уход – и только такой – позволит нам создать два четко очерченных географических образоваем легче сделать, что при наличии собственного государства с определенной территорией палестинцы будут вынуждены вести обычную, конвенциональную войну – армия против армии. И тогда мы сможем бомбить их. И чем больше мы их уничтожим, тем лучше.
Востаннє редагувалось Сер березня 12, 2014 11:32 pm користувачем ig123, всього редагувалось 3 разів.

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна и війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер березня 12, 2014 9:54 pm

Партизанские войны
Широко распространено мнение, что будто бы "победить партизан невозможно". Или будто бы единственный способ добиться этого - применить тактику выжженной земли. Имеется в виду, что главным фактором успешного хода партизанской войны является поддержка населения.
Однако если партизан будто бы невозможно победить - значит ли это, что партизаны всегда побеждали (по крайней мере, если против них не применялась тактика выжженной земли)?
Британский историк Джон Эллис в своем труде "From the Barrel of a Gun" (это начало известного выражения Мао "винтовка рождает власть") перечисляет более 160 партизанских войн - с VI века до нашей эры по 1995 год. И указывает, что -"менее 20 из них можно считать полностью успешными".
Следует учесть, что не всегда целью партизан было добиться классической военной победы. Многие (в том числе самые известные) партизанские войны носили вспомогательный характер. Их целью было лишь помочь своей (или союзной) регулярной армии, сами партизаны другой цели и не имели. Такими были партизанские войны против Наполеона в России и Испании, против Гитлера и его союзников в СССР, Франции и других странах.
Всего лишь вспомогательными были и блестящие партизанские войны британского авантюриста Лоуренса в Аравии и немецкого генерала Леттов-Форбека в Восточной Африке во время Первой Мировой войны. Многие из подобных войн шли успешно, но победоносными, в смысле разгрома основных сил противника, они стать просто не могли. Недаром со времен войны с Наполеоном по-испански партизанская война называется guerrilla - то есть младшая война.
Можно считать успешными конечные результаты войн коммунистических партизан в Югославии и Албании во время Второй Мировой, однако - если бы войска гитлеровской коалиции не ушли бы из Балканского региона в силу стратегических причин (наступления регулярных армий союзников на востоке, юге и западе европейского континента)? Также можно с полной уверенностью сказать, что партизанская война в Южном Вьетнаме не завершилась бы в 1975 году, если бы не массированное вторжение регулярной северовьетнамской армии.
Вообще помощь извне, пусть даже небескорыстная (просто продажа оружия) или косвенная (моральная) - весьма важный фактор для успехов в партизанской войне. Так, дипломатическая помощь римлян Маккавеям (угроза войны Рима против Сирии) внесла определенный вклад в их победу. Также для партизан Кастро была небесполезна помощь со стороны Соединенных Штатов - их торговое эмбарго против режима Батисты. Победе коммунистов над Южным Вьетнамом немало поспособствовали выступления американских левых против властей своей собственной страны и создание атмосферы ненависти к своей армии.
Географические условия (соседство оперативного района партизан с границей или побережьем) также имеют немалое значение. Здесь можно вспомнить печальную судьбу партизан Антонова, которым не помог никто, даже если хотел - ведь антоновцы были совершенно отрезаны от внешнего мира пространством. И даже активная поддержка населения не спасла их от поражения.
Не буду спорить, что поддержка населения чрезвычайно важна для успешного ведения партизанской войны. Если даже оружие, боеприпасы, продовольствие можно добыть у врага, а укрытие найти в малопроходимой местности, поддержка населения обеспечивает возможность моментально скрыться от врага или же наоборот напасть на него совершенно неожиданно. Эта поддержка также дает возможность партизанам оперировать в обычной местности - сельской или городской. Кроме того (что наверное самое главное) без поддержки населения невозможно пополнять людские потери.
При этом немаловажен социальный статус поддерживающих партизан. Как пишет Эллис, в смысле рекрутирования бойцов для партизан наиболее выгодна поддержка определенных слоев общества - таких, как беглые рабы, разбойники, кочевники, безземельные, неимущие. У этих категорий общества нет корней, они не заинтересованы в сохранении существующего положения в государстве, у них не займет много времени собраться, чтобы уйти в партизаны. Терять им, кроме жизни, нечего, а приобрести, став партизанами, они могут немало. Достаточно вспомнить Стеньку Разина и Панчо Вилью.
Разумеется, если партизанская война не имеет характер гражданской, а ведется под лозунгами национального освобождения (или сепаратизма), заручиться поддержкой более широких слоев населения партизанам гораздо легче. И естественно это даст им больше преимуществ. Поэтому, имея целью социальное переустройство, Мао, Тито и другие партизанские вожаки отнюдь не пренебрегали националистической риторикой.
Еще один важный фактор для успеха партизанской войны - военно-политическая организованность. Именно ее не хватило многим племенам и народам, боровшимся с более организованными захватчиками. Тут в пример можно привести кельтов, майя и множество других.
И самое главное, как показывает исторический опыт, партизанская тактика должна использоваться лишь до тех пор, пока партизаны не смогут организовать свою настоящую регулярную армию. Лучшие примеры - Маккавеи, армии Сапаты, Мао, Тито, Хо.
Примеры классически успешной партизанской войны (Маккавеи); классически успешного подавления партизанской войны (ливийцев против Италии); а также успешной в начале и затем успешно подавленнойифский эмират):
Маккавеи
В 200 году до н.э. Израиль был завоеван сирийской империей Селевкидов. В 167 до н.э. евреями правил Антиох IV, запретивший иудейскую религию и принуждавший к поклонению "языческим" богам. Следуя указаниям фарисеев, многие жители страны покинули Иерусалим и другие города и основали небольшие чисто еврейские поселения в пустынной местности. Антиох же решил основать поселения греков и лояльных ему евреев так, чтобы контролировать все дороги в стране. Это вызвало недовольство многих еврейских крестьян.
Искрой, начавшей восстание, стало убийство священником(?) Маттафией в 167 году до н.э. в деревне Модин "языческого" жреца, присланного властями для проведения церемонии. Убийца и его сыновья были вынуждены бежать в пустыню. Затем Маттафия и его последователи стали устраивать рейды в ближайшие поселения, уничтожая "языческих" идолов и убивая тех, кто отказывался от иудейской веры. В 166 году Маттафия умер, и руководство восстанием перешло к его сыну Иуде по прозвищу Маккавей (Молот). С этого времени восстание пошло значительно успешнее. Так, он своим приказом отменил действовавший до того обычай, согласно которому евреи не могли воевать, даже защищаться, в субботу.
Поначалу единственным оружием партизан были пращи, дубины и сельхозорудия. Их вооружение совершенствовалось с началом нападений на небольшие сирийские патрули. Успех следовал за успехом, и вскоре, поскольку помимо оружия им доставались и деньги, партизаны стали давать пособия вдовам, сиротам и престарелым. Они также могли делиться оружием с жителями деревень, чтобы те имели возможность защищаться от оккупантов. Таким образом, создавалось нечто вроде ополчения, которое можно было привлечь к боевым действиям в случае необходимости - например, при крупных наступлениях сирийцев. А при окончании кризисных ситуаций ополченцы возвращались по деревням, к своей обычной деятельности - то бишь, производству продуктов питания.
В течение 165 года Иуда очистил от сирийских войск сельскую местность вокруг своего района базирования. Как пример его тактики - нападение на базовый лагерь противника с одновременным блокированием выступивших войск противника. Сирийцы понесли сравнительно небольшие людские потери, но из-за утраты всех припасов вынуждены были отступить. К осени Иуда перерезал коммуникации сирийцев между крепостью Акрой (в Иерусалиме) и морем. Но и те начали извлекать уроки из этой войны и, послав немало войск, отрезали Молота от его баз, лишив снабжения едой и рекрутами.
Молот был вынужден пойти на переговоры с противником. Была объявлена амнистия, и евреям обещали свободу вероисповедания.
Однако этот мир был весьма шатким. На следующий год Молот вновь взялся за оружие и сумел взять Иерусалим. В 164 и 163 годах его бойцы действовали по всей Палестине, защищая еврейское население и атакуя сирийские гарнизоны. Партизаны захватывали многие города, но Иуда избегал того, чтобы подолгу оставлять свои силы на месте.
К началу 163 года только Акра могла считаться сирийцами оплотом и убежищем. Молот осадил крепость, но в результате вылазки сирийцев партизаны потерпели сокрушительное поражение, сирийцы пошли в наступление на Иерусалим. Но партизан спасли внутренние сирийские проблемы - в 162 году Лисии, сирийскому царю и главнокомандующему пришлось отвести часть войск для борьбы с претендентами на его трон.
Однако и сирийцам удалось добиться успехов не военными способами - поставив первосвященником, вместо Молота, своего ставленника Алкиму. Иуда снова ушел в пустыню, партизаня против сирийцев и евреев-коллаборантов.
В марте 160 года партизаны Молота стали достаточно сильны, чтобы разбить сирийскую армию при Адасе.
А потом он заключил договор с Римом - и противник, опасаясь последствий этого союза, послал против него свои лучшие войска. Летом 160 года Иуда сделал все возможное, чтобы выиграть генеральное сражение. Но большинство партизан ударилось в бегство и Молот, с немногими оставшимися с ним, пал в бою.
Руководство восстанием взял на себя брат Иуды - Ионафан. Он вновь перешел к партизанской тактике и не давал покоя сирийским гарнизонам. На этот раз свои базы он основал на территории нынешней Иордании.
В 158 году до н.э. правитель Сирии Бахидес заключил мирный договор с еврейскими повстанцами и в результате в течение около 100 лет Израилем правила династия Молота (Маккавеи).
Итак - что же послужило в пользу восстанию?
Не малую роль имела их социальная политика - то есть помощь нуждающимся. Это сразу обеспечило им сочувствие и помощь большинства местного населения. А эта помощь несомненно важна - снабжение продовольствием, саботаж, укрытие, разведданные, рекруты…
Национально-религиозные аспекты очевидны. Национализм и религиозность - большие силы. Маккавеи использовали их для политической организации своего движения.
Еще один важный момент - Маккавеи в основном (хотя и не всегда) понимали, когда надо применять чисто партизанскую тактику, а когда - армейскую.
Итало-ливийская война
Италия вторглась в Ливию в 1911 году якобы ради освобождения ливийцев от "гнета" Турции. К удивлению итальянцев, турки довольно быстро сдались, а вот ливийцы упорно сопротивлялись своему "освобождению". Поначалу они, вооруженные лишь однозарядными винтовками, применяли допотопную тактику массовых кавалерийских атак. К 1913 итальянцам удалось более-менее замирить западную Ливию (Триполитанию), а в восточной (Киренаике) туземцы под руководством секты сенусситов перешли к партизанской тактике.
В 1917 Британия принудила Италию заключить мир с ливийцами. Триполитании и Киренаике были дарованы собственные парламенты, правительства, всем ливийцам дали итальянское гражданство. Установился не очень прочный, но мир. Однако туземцам не нравилась итальянская юридическая система - они рассматривали итальянских поселенцев как объект рэкета и не понимали, почему их за это пытались наказывать.
В 1922 правительство Италии решило навести порядок в Ливии. Однако итальянцы совершили крупную ошибку, решив придерживаться международного права - деля ливийцев на комбатантов и нонкомбатантов ("соттомесси"). В действительности многие из "соттомесси", даже из находившихся на службе у итальянцев, были тайными сторонниками партизан. Они предоставляли партизанам оружие, еду, лошадей и убежище. Некоторые из этих "нонкомбатантов" партизанили, так сказать, "на не полной ставке" - днем пасли овец, а ночью совершали набеги.
К 1928 итальянцам удалось замирить почти всю Ливию - кроме Киренаики - используя тактику размещения многочисленных гарнизонов, разоружения туземцев, блокируя или отравляя колодцы, использовавшиеся партизанами. Но с активными действиями партизан-сенусситов им не удавалось справиться, пока в январе 1930 командующим итальянскими войсками в Киренаике не был назначен генерал Родольфо Грациани. За полтора года он подавил мятежников.
Прежде всего он упростил систему военного командования, сделав его единым. Затем он сделал свои войска как можно более мобильными. Грациани посылал немногочисленные, но хорошо оснащенные патрули вглубь партизанской территории. Он распустил вспомогательные части "лояльных " ливийцев, заменив их эфиопами - хорошими бойцами, которые, к тому же, как христиане, ненавидели партизан-мусульман.
Грациани также обратил внимание на "нонкомбатантов". Весной 1930 он полностью их разоружил. Был создан "воздушно-десантный" военный трибунал, чинивший скорый суд над помогавшими партизанам. Приговоров было только 2 - казнь через повешение (если не было подходящих условий, то расстрел) или отправка в лагерь. В эти лагеря были отправлены и практически все кочевники, вместе с их стадами. Лагеря были стандартными - площадью в квадратный километр, 12.000 палаток, вокруг колючая проволока и вышки с пулеметчиками.
Такая тактика дала желаемый результат. Партизанские банды несли потери, а пополняться почти не могли. В сентябре 1931 главарь партизан шейх Омар Мухтар был взят в плен и по скорому приговору трибунала повешен. Вскоре после этого мятеж прекратился.
Ливийцы до сих пор помнят маршала Грациани. Они больше никогда не поднимали руку на итальянцев, даже во время неудачной для Италии Второй Мировой войны. Более того, даже сейчас, при более чем тридцатилетнем правлении буйного старшего лейтенанта Муамара Каддафи среди 4 миллионов ливийцев спокойно живут 20.000 итальянцев.
Рифский эмират
В 1921 вождь берберского (точнее рифского) племени бени уриагиль, Мухаммед ибн Абд аль-Крим аль-Хаттаби (более известный как Абд аль-Крим*), начал войну против властей Испанского Марокко.
* родился в 1882 в семье вождя (каида) племени бени уриагиль, получил богословское образование. С 1910 был преподавателем, судьей, затем главным исламским судьей в Мелилье, с 1914 редактор газеты "Телеграма дель Риф". В 1915-16 содействовал транспортировке оружия, поставлявшегося немцами берберским племенам, воевавшим против властей Французского Марокко. С 1920 после смерти отца стал вождем племени. В 1921-26 поднял племена рифов против испанцев, а затем и французов. С 1926 в ссылке на острове Реюньон, в 1947 амнистирован, поселился в Египте, умер в 1963.
В мае-июле 1921 партизанские отряды рифских племен стали нападать на колонны и посты испанских войск. Не более 500 бойцов Абд аль-Крима вытеснили 14-тысячную армию испанцев из многих населенных пунктов. Партизаны базировались в горах, нанося удары по испанцам в долинах.
Абд аль-Крим наращивал свои силы и затем в июле-августе 1921 нанес крупное поражение испанцам под Анвалом - те потеряли убитыми и ранеными 18 тысяч, 1.100 было взято в плен, берберам достались 19.504 винтовки, 392 пулемета, 129 пушек.
После, практически уничтожения испанской армии в Марокко, Абд аль-Крим создает свое государство - Рифский эмират. Он назначил себя не только эмиром, но и военным везиром (министром) и везиром внутренних дел (помимо него в правительство эмирата входили еще четверо - главный везир, везиры финансов, иностранных дел и торговли).
Ему подчинились 12 рифских племен. Абд аль-Крим потребовал от испанцев очистить всю подвластную им территорию Марокко (28 тыс. кв. км с населением 700 тыс. чел, из которых цивильных испанцев было 40 тыс.), кроме городов Сеута и Мелилья. И действительно, испанцы вскоре удерживали лишь побережье.
Берберы вытеснили их из внутренних районов, используя партизанскую тактику внезапных набегов, снайперского огня с господствующих высот и умелой маскировки. В результате при отступлении в Сеуту испанцы потеряли только убитыми и пропавшими без вести свыше 17 тысяч. Как откровенно признал в газетном интервью тогдашний правитель Испании Примо де Ривера - "Абд аль-Крим разбил нас". Следует отметить, что командующий Каталонским военным округом Испании генерал Мигель Примо де Ривера совершил государственный переворот в сентябре 1923 в частности и потому, что тогдашнее либеральное правительство Испании намеревалось дать автономию рифам и тем самым признать режим Абд аль-Крима. В официальном манифесте генерала Примо де Ривера объявлялись две его цели - избавление Испании от профессиональных политиков и решение марокканской проблемы.
Тем временем Абд аль-Крим организовал регулярную армию численностью 5 тысяч, при этом все дееспособные мужчины в возрасте от 16 до 60 лет числились в резерве. При объявлении мобилизации они вливались в ряды армии со своими собственными винтовками, боеприпасами и запасом продовольствия на несколько дней.
Рифский эмират под правлением Абд аль-Крима просуществовал как практически независимое государство почти 4 года. Однако с конца 1924 у эмира возникли большие проблемы.
До этого времени его борьбу против испанцев поддерживали французские власти, рассчитывавшие руками рифов распространить свое влияние на все Марокко (поддержка была моральная и материальная, хотя и скрытная, при этом во Франции и вообще в Европе раздувалось сочувствие "освободительной борьбе рифов" - а эмират там именовался не иначе как "республика", через международную зону Танжера Абд аль-Крим получал поставки вооружения).
Однако у самого Абд аль-Крима возникло желание расширить пределы своего эмирата. В первую очередь за счет подвластной французам долины Верги, откуда поступала значительная часть продовольствия для владений рифского эмира.
В конце 1924 командующий французскими войсками в Марокко генерал Лиотэ устроил линию укреплений для защиты долины Верги. Рифы стали совершать набеги в долину, и в апреле 1925 французы начали боевые действия против армии эмира.
Исход войны определили применение европейцами (в июле 1925 французы и испанцы договорились о совместных действиях против Абд аль-Крима) видов оружия, против которых у партизан не было средств противодействия - авиации и бронетехники, блокада, лишившая эмират основных источников продовольствия, и подкуп ряда вождей племен рифов.
В октябре 1925 испанцы заняли столицу эмирата, Адждир, а в мае 1926 французы взяли Таргвист, где находился военный штаб Абд аль-Крима. Эмир предпочел сдаться и был отправлен в ссылку на французский остров Реюньон в Индийском океане.

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна и війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер березня 12, 2014 10:00 pm

Сутність партизанської боротьби
Основа партизанської війни це опір. Саме з опору починається підпільна діяльність та партизанська війна.
Опір - це акт протидії одного індивіду, або групи, іншому. Рух опору - це організоване населення, яке чимось незадоволене, воно протидіє місцевій або окупаційній владі і використовує різноманітні методи від пасивних до жорстких активних. Рух опору виникає тоді, коли частка населення, що має велику мотивацію протидіяти владі, не може більше відстоювати свої права мирними та легальними методами.
Опір, повстання або громадянська війна виникає в тій нації, в якій трапилися розбіжності в політичній, соціальній, економічній або релігійній сферах. Ці розбіжності, зазвичай, виникають тоді, коли місцева або окупаційна влада придушує права місцевого населення, або виникає загроза їх життю та свободі. Крім того, опір може бути організований зусиллями зовні. Опір може бути активний або пасивний. Пасивний опір може проявлятися у вигляді незадоволення, що тліє і яке потребує тільки керівництва щоб перерости у активний опір.
Дехто вступає до руху опору тому, що бажає вижити, інші мають ідеологічні переконання. Але всі, незважаючи на початкову мотивацію, пов’язані разом у боротьбі з загальним ворогом. Частина населення приймає участь в русі опору як бійці партизанських сил, інша періодично виступає у ролі бійців або є членами підпілля.

1. Фактори, що впливають на виникнення та діяльність руху опору

До факторів, що впливають на виникнення та діяльність руху опору відносяться:
а) місцевість - організація та тактика дій у великій мірі залежить від дислокації руху опору. Гірська, болотиста або лісна місцевість сприяють відкритій формі опору. Відкрита місцевість та великі міста більше підходять для ведення опору в підпіллі;
б) культура - бажання брати зброю та воювати з противником зале-жить від культурного рівня населення. Чоловіки з сільської місцевості не находяться під жорстким ідеологічним впливом влади і тому більш придатні до відкритих та жорстоких дій. Люди з індустріально розвинутої та багато-населеної місцевості будуть чинити опір шляхом проведення диверсій, пропаганди, шпигунства;
в) контроль над населенням - у тому випадку, коли влада добре контро-лює населення, рух опору організується у вигляді потайних акцій, а у тому випадку, коли діяльність правоохоронних органів та військ влади не зовсім ефективна, рух опору діє відкритими партизанськими акціями;
г) мотивація – тобто прагнення добитися своїх цілей шляхом участі в русі опору. Міцна індивідуальна мотивація є дуже важливим фактором для організації руху опору.
Основні мотиви участі у русі опору:
ідеологічний - може бути на політичному або релігійному підґрунті. Являється найбільш стійким мотивом;
економічний - багато людей приєднуються до руху опору щоб не голодувати, мати кошти для існування або значно покращити своє матеріальне становище;
психологічні або особисті мотиви:
особиста користь - особи, що мають такий мотив сподіваються підвищити свій статус завдяки участі в опозиційних силах;
ненависть - люди, які лишилися своїх близьких у результаті дій ворога можуть воювати жадаючи помсти. Вчинки цих людей важко контролювати, тому вони можуть причинити проблеми своїм керівникам;
бажання забезпечити особисту безпеку - якщо рух опору міцний, або складається таке враження, то багато людей приєднуються до нього щоб забезпечити особисту безпеку. Зазвичай, така ситуація складається коли рух опору добре організований, а ворог послаблений. Інші приєднуються до руху опору щоб не бути призваним на службу до ворога;
авантюризм - персональні почуття такі як: сила, гордість, жага пригод в різному ступеню притаманні всім;
почуття вдячності за надану допомогу;
д) ефективне керівництво – одна з основних умов діяльності руху опору.

2. Підтримка партизанських дій

Партизанська війна складається з операцій, що проводяться на території, яка зайнята противником, і які проводять переважно місцеві сили на військовій або напіввійськовій основі з метою зменшення бойової ефективності, промислових потужностей та морального стану ворога. Партизанські операції проводяться відносно маленькими групами, які використовують наступальну тактику. Партизанська війна підтримує інші військові операції.
Партизанська війна характеризується переважанням наступальних дій. Партизани використовують мобільність, невловимість та раптовість.
Успіх партизанського руху залежить від постійної моральної та матеріальної підтримки місцевого населення. Місцеві мешканці, зазвичай, знаходяться під міцним тиском сторони, що діє проти партизан. Такі каральні заходи як репресії, тероризм, обмеження пересування та конфіскація майна роблять підтримку партизан небезпечною. Місцеві мешканці можуть до- помагати партизанам продуктами харчування, добровольцями, надавати інформацію про каральні дії, переховувати партизан тощо. Коли партизанські сили стануть впливовими, то може виникнути необхідність впливати на ту частку цивільного населення, яка коливається, стати чи ні на бік тих, хто підтримує партизан.
Найбільш ефективними партизанські операції будуть тоді, коли буде існувати допомога зовні. Під час війни така допомога буває політична, психологічна, матеріальна, а також допомога в організації тактики дій. Допомога надається тоді, коли є впевненість в тому, що партизанські сили внесуть вагомий внесок в досягнення національних цілей.
Партизани, зазвичай, воюють за політичні цілі, однак, для досягнення своїх особистих цілей, вони можуть допомагати тим, хто їх підтримує в досягненні воєнних цілей. Політичне домінування в партизанській війні можна оцінити і з іншої точки зору. Партизанські лідери, які мають спільного ворога але різні політичні переконання, можуть витрачати свої сили на сутички між собою. Партизанські лідери можуть виконувати завдання своїх зовнішніх керівників тільки тоді, коли отримали політичні обіцянки. Таким чином, слід уважно враховувати політичний вплив на партизанську війну.
Партизанська війна обмежена нормами Женевської конвенції, так як конвенційна війна. Як визначено у відповідних міжнародних угодах, наявність чотирьох факторів можуть надати партизанам легальний статус:
керівництво людиною яка відповідає за дії своїх підлеглих;
ношення встановлених знаків розрізнення або знаків за якими можна ідентифікувати людину здалеку;
проведення операцій у відповідності до законів війни;
відкрите носіння зброї.
Якщо ці чотири фактори мають місце, то з партизанами, що були захопленні в полон поводяться так, як і з солдатами регулярної армії.

Створення та керівництво партизанськими підрозділами

За ведення бойових дій на визначеному ТВД нетрадиційними методами відповідальність несе командувач. Він визначає райони в яких вести партизанську війну.
Планування партизанської боротьби доцільно покласти на спеціально створену групу (організації та керівництва нетрадиційними діями) в штабі командування на ТВД.
Основні функції групи організації та керівництва нетрадиційними (партизанськими) діями:
надання рекомендацій щодо найбільш доцільних районів для ведення партизанської війни;
забезпечення необхідною для ведення партизанської боротьби розвідувальною інформацією, підтримання зв’язку з розвідувальними органами;
розробка бойових, адміністративних та тилових планів та заявок на забезпечення партизанської війни;
організація взаємодії з іншими структурами командування та з іншими підрозділами, що діють нетрадиційними методами;
організація зв’язку;
планування та проведення об’єднаних тренувань сухопутних, морських та повітряних підрозділів, що залучаються до виконання завдань нетрадиційними методами;
надання рекомендацій по бойовому складу місцевих сил, що задіяні в нетрадиційних операціях.
Безпосередня організація та керівництво партизанськими силами покладається на підрозділи спеціального призначення які виділяються зі складу з’єднання (частини) спеціального призначення.
Завдання підрозділу спеціального призначення організувати, розгорнути, спорядити, підготувати та керувати місцевими силами при веденні партизанської війни.
Підрозділи спеціального призначення відповідають за ведення нетрадиційних бойових дій в оперативних районах ведення партизанської війни, вони можуть виконувати і інші завдання пов’язані з партизанською війною.
Бригада (полк) спеціального призначення в партизанській війні здатна:


Тактика дій партизанських підрозділів
Так як партизани не є солдатами регулярних військ, в їх діях немає такої злагодженості, як в підрозділах регулярних військ. Завдяки цьому, а також проблемі тилового забезпечення та малої чисельності, партизани не можуть отримати перевагу над регулярними військами у відкритій сутичці. Партизанські операції підтримуються іншими військовими діями які ускладнюють можливе застосування військ противника. Якщо противник буде мати можливість, то він буде використовувати проти партизан свої кращі сили. Тому партизани повинні координувати свої дії з іншими союзними силами та атакувати несподівано. Такі напади, зазвичай, проводяться в умовах поганої видимості, вони спрямовані проти віддалених об’єктів та тих, які погано охороняються і обороняються або проти противника, який рухається. Партизани поступаються противнику у вогневій потужності, чисельності особового складу, засобах зв’язку, тиловому забезпеченню та організації. Вони на рівних або навіть можуть переважати противника у зборі інформації, в потайних діях, введенні противника в оману та у виграші часу.
Основою успішного ведення бою партизанами є наступальні дії разом з несподіваністю. В умовах обмеженої видимості партизани атакують намагаючись отримати миттєву перевагу у вогневій потужності, захоплюють або знищують особовий склад, зразки озброєння, бойової техніки, документів та відходять якомога швидше. Зазвичай, партизани не діють в одному районі та не використовують однакову тактику дій. Якщо можливо, вони атакують два або три об’єкти одночасно, щоб не дати противнику можливість переслідувати або підтягнути резерви.
Зазвичай цивільне населення надає партизанам інформацію про гарнізони противника, переміщення військ та контрпартизанські дії. З отриманням такої інформації, партизани мають час для відповідних приготувань. У любому випадку, коли проводиться контрпартизанська операція, перед партизанами виникає загроза бути знищеними або оточеними, тому вони намагаються не вступати у відкриті бойові дії, а відходять або намагаються прорватися.
Партизани можуть діяти ефективно на всіх стадіях конфлікту від початку і до кінця. Але, на ранніх стадіях, коли противник ще міцний, партизанські операції слід проводити якомога потайно.
Під час цього періоду основна увага приділяється безпеці. Активність обмежується збором інформації, вербовочною роботою, підготовкою та невеликими операціями. На цьому етапі головне для партизан не дати себе знищити.
З іншого боку, коли противник виснажився, а партизанські сили навпаки зміцніли можна проводити великомасштабні акції.
Якщо є можливість вибору, слід озброювати партизан такими зразками зброї, які знаходяться на озброєнні противника. Це надасть можливість значно знизити ризик відсутності боєприпасів.
Для проведення бойових операцій залучаються партизанські підрозділи, які пройшли підготовку та бойове злагодження. Як правило, для цього необхідно приблизно пів року. Тому, партизанські підрозділи мають свої навчальні та бойові групи.
Партизанські підрозділи не повинні бути багато чисельними. Оптимальною чисельністю бойового підрозділу вважається 10-15 чоловік. Такі підрозділи можуть діяти достатньо приховано і в той же час чинити противнику потужний опір. Менша чисельність (4-5) - недостатня. Більша значно підсилює можливість бути завчасно викритими.
Після виконання завдання партизанський підрозділ повинен вийти в безпечне місце під прикриттям умов обмеженої видимості. Тому, як правило об’єкти нападу (місця проведення спеціальних заходів) знаходяться не дальше 5-6 годин руху від безпечних місць (дньовок, баз).
Успіх бойових дій буде на боці партизан тоді, коли партизанські підрозділи будуть:
завжди у бойовій готовності;
мати добрий командний склад;
володіти ініціативою;
постійно вести розвідку противника.

Організація зв’язку

1. Зв’язок з Центром
При організації зв’язку, можуть бути застосовані як безособисті так і особисті форми зв’язку. При цьому слід враховувати те, що досвід бойових дій в показав, що активне ведення силами радіорозвідки змусив незаконні озброєнні формування майже відмовитися від радіозв’язку та застосовувати в переважній більшості зв’язкових і використовувати тайники. Однак, поява важливих термінових відомостей потребують негайної передачі в Центр. Крім того, за допомогою радіозв’язку під час односторонніх радіо сеансів можна отримувати необхідні розпорядження командування.
Іншою формою безособистого зв’язку є тайник. Командир на місці підбирає тайник та повідомляє його опис в Центр по радіо. До цього тайника у випадку обриву радіозв’язку командир може закладати шифровані донесення з розвідувальними відомостями або повідомлення про своє положення. Ці матеріали вилучаються зв’язковими і передаються керівництву. Зв’язківці через тайник або шляхом особистих зустрічей з командиром групи у спеціально підібраних місцях передають розпорядження Центру.
Для здійснення особистого зв’язку з представниками Центру командиру групи можуть повідомляться умови зустрічі за явкою.

2. Зв’язок в середині партизанського підрозділу
При роздільному знаходженні особового складу партизанського підрозділу (групи, яка керує партизанським підрозділом) поза межами населеного пункту кожному розвіднику обов’язково повинні доводитися умови зустрічі через тайник, у який буде вкладено повідомлення у випадку коли підрозділ буде змушений піти з даного району. Для відновлення зв’язку з розвідниками з кожним з них доцільно розробити умови зустрічі за явкою, сигнали виклику на особисту зустріч та тайники.
Якщо зв’язок з розвідниками під час слідування до району бойової діяльності обірветься і вони вийдуть туди поодинці, він відновлюється за заздалегідь розробленими постійно діючими умовами зустрічі. Ці умови повинні передбачати: час, місце зустрічі, дії осіб, що зустрічаються, тривалість перебування на місці зустрічі. Розвідники повинні повторювати виходи на обумовлене місце доки група не збереться в повному складі.

Деякі питання пильності та конспірації
Бути пильним та дотримуватися правил конспірації невід’ємна риса партизана. Не слід дозволяти собі зайвого слова навіть в розмові з товаришами, пам’ятаючи про те, що противник завжди намагається зробити агентурне проникнення до партизанського підрозділу.
Наряду зі створенням партизанської структури в районі створюється системи безпеки. Забезпечення безпеки досягається проведенням превентивних та активних заходів, до яких відносяться:
система фізичної охорони та раннього попередження про наближення противника до об’єктів партизанської інфраструктури;
розосередження партизанських підрозділів;
зміна місць знаходження партизанських підрозділів та елементів партизанської інфраструктури
використання маскування;
маршова дисципліна;
дотримання заходів конспірації при радіообміні;
прихованість дій та введення противника в оману.
Партизанські загони використовують подвійну систему безпеки. Ця система складається з внутрішньої та зовнішньої зон. Внутрішня зона забезпечується патрулями, постами спостереження, чатовими, технічними засобами попередження. Зовнішня зона забезпечується допоміжними силами, які своєчасно передають інформацію про активність противника.
Принципи безпеки:
розосередженість - партизани уникають великої концентрації сил в місцях дислокації. Концентрація великих сил в одному місті можливе при проведенні операцій, що потребують використання великих сил, однак, одразу ж після закінчення операції, партизанські сили розділяються на невеликі підрозділи. Цей принцип стосується не тільки бойових підрозділів, а і штабів та тилових органів. Слід заздалегідь передбачати порядок розділу, відходу та місця збору на випадок оточення противником;
мобільність - партизанські сили та їхня інфраструктура повинні мати високий ступінь мобільності. При цьому велику увагу слід приділяти знищенню слідів перебування перед покиданням місця перебування. Мобільність забезпечується підготовкою спорядження до евакуації та розділення його таким чином, щоб можна було його розмістити по тарі придатної для перенесення однією людиною. Те матеріально-технічне забезпечення, що не можна унести повинно бути заховане в тайники;
прихованість та введення противника в оману - операції по введенню противника в оману плануються з метою відволікання противника від дійсної дислокації, намірів і сил партизан.
Інформація про партизанські операції надається за принципом “фрагментарності” – знаєш тільки те, що тобі необхідно знати. Назви місцевих об’єктів кодуються, особовий склад, що задіяний для виконання партизанських операцій використовує замість справжніх прізвищ псевдоніми. Інформація, яка може становити інтерес противнику не наноситься на карти та папір, а запам’ятовується.
З метою збереження в таємниці інформації про дислокацію, задум дій, склад партизанських сил та з метою недопущення агентурного проникнення до партизанської організації, в розвідувальній секції районного партизанського підрозділу призначаються спеціально підготовлені особи для організації контррозвідувального забезпечення. Використовуючи допоміжні сили контррозвідники виявляють агентів противника, виявляють напрями та методи роботи його розвідки та організують проходження дезінформації.

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер березня 12, 2014 11:04 pm

В1

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер березня 12, 2014 11:06 pm

В2

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер березня 12, 2014 11:07 pm

В3

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер квітня 16, 2014 6:46 pm

ПРОТИПАРТИЗАНСЬКА ПІДГОТОВКА

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Протипартизанська боротьба - це комплекс заходів військового, напіввійськового, політичного, економічного, соціального і психологічного характеру, проведених урядом у своїй або країні при наданні допомоги в дружніх державах з метою запобігання підривних дій, розгрому повстанських формувань і відновлення контролю з боку центрального уряду. Розглянуті види операцій прийнятні до всіх етапів ведення протипартизанської боротьби. Терористичні акції, здійснювані групами партизан, є однією з складових частин підривних дій і також розглядаються. У випадку залучення до участі в бойових діях формувань зі складу збройних сил, вони будуть діяти під політичним керівництвом одного з наступних органів: уряду залежної території, національного керівництва країни, який виявляється військова допомога, чи під контролем з боку ООН. Необхідно, щоб юридичний статус збройних сил, які призначені для протипартизанських дій, був чітко визначений у директиві командувачу військами. У ній також повинні бути викладені права й обов'язки особового складу. Такого роду документи видаються після консультацій з урядом країни перебування і представниками юридичної служби, а при необхідності і безпосередньо з урядом. Коли перед національним урядом постає питання про необхідність звернутися за військовою допомогою до іншої держави, то, як правило, запит на надання такої допомоги затягується в надії на те, що обстановка покращиться і потреби в ній не буде. У цьому випадку може бути так, що до моменту прибуття військ політичний процес у країні досягне стадії партизанської війни. Чим пізніше прибудуть війська, тим більш важкі завдання їм доведеться вирішувати.
Після прибуття на місце командир військового контингенту неминуче наштовхнеться на необхідність виконання наступних завдань:
забезпечення безпеки своєї власної бази;
охорона ключових об'єктів;
встановлення контролю над місцевим населенням, для чого можуть використовуватися такі заходи, як встановлення комендантської години, організація контрольно-пропускних пунктів, несення патрульної служби тощо;
забезпечення безпеки усіх видів пересування;
ведення наступальних дій проти партизан у районах, що примикають до бази військ;
ведення бойових дій проти партизанів, що знаходяться у віддалених районах;
підтримка в бойовій готовності резерву для боротьби з дрібними партизанськими групами, що діють у межах зони відповідальності, а також для ведення дій проти великих формувань противника, що направляються як із глибини даної країни, так і з території суміжної держави;
надання сприяння національній економіці і комерційній діяльності усередині країни.
Необхідно визначити пріоритет виконання зазначених вище завдань. При цьому дуже важливо не допустити поразки військ відразу після їхнього прибуття, тому що це буде мати дуже серйозний вплив на моральний дух цивільного населення. Незважаючи на бажання одночасно вирішити всі завдання при мінімальних витратах ресурсів, необхідно постійно враховувати протидію противника і можливість понести від нього втрати. Однією з важливих проблем є розподіл наявних у його розпорядженні ресурсів на виконання різних завдань. Необхідно визначити першочергові завдання і відповідно до цього розподілити наявні сили і засоби, з огляду на можливість зміни бойової обстановки і послідовність розв'язуваних завдань. Весь особовий склад повинний розуміти політичну обстановку, тому що нерідко завдання суто військового характеру необхідно підпорядковувати політичним вимогам. Досвід революційних воєн дозволив зробити висновок про те, що жодна самостійна політична, соціальна, психологічна, економічна чи військова програма не зможе забезпечити успіху в боротьбі з заколотниками. Тільки завдяки проведенню комплексу заходів щодо всім перерахованим вище аспектам у сполученні з активними діями урядових органів, поліції і збройних сил можна перешкодити розвитку партизанського руху і відновити порядок.
Основи ведення протипартизанських дій
Революційна війна починається з розробки повстанцями плану скинення законного уряду. Така війна може мати успіх тільки за умови всенародної підтримки. З іншого боку, успіх повстанському руху буде забезпечений і в тому випадку, якщо уряд і сили безпеки не зуміють прийняти ефективні і своєчасні контрзаходи. Причиною виникнення руху опору є невдоволення. Тому для успішного завершення боротьби з ним потрібно не тільки розгромити сили повстанців, але й усунути причини невдоволення. Проведення заходів, спрямованих на придушення повстанського руху, буде приречено на провал, якщо уряд даної країни, місцеві сили безпеки і контингент дружніх військ, що прибув, не будуть діяти в тісній взаємодії.
Таким чином, завдання (мета) наших військ буде складатися у відновленні повноважень уряду країни перебування. Якщо поліцейська служба ще продовжує функціонувати в країні, то вона цілком може стати основним джерелом одержання розвідувальної інформації, що необхідна військам безпеки як при проведенні локальних, так і великомасштабних операцій. Можлива і така ситуація, коли в поліцію можуть проникнути особи співчуваючі повстанцям. Необхідно приймати всі заходи для створення надійних і ефективних поліцейських сил, що в першу чергу відноситься до тих органів поліції, що займаються збором розвідувальної інформації. Основне завдання буде полягати в тому, щоб відновити цілісність місцевих органів державної влади, а не в завданні поразки повстанцям. При проведенні окремих операцій варто не тільки ставити завдання з очищення того чи іншого району від повстанців, нормалізації роботи місцевої влади і життєдіяльності населення, але і цілком використовувати результати, досягнуті в ході воєнних дій. У цьому зв'язку збройні сили повинні бути готові до того, щоб надавати всебічну підтримку цивільним органам у відновленні влади на місцях.

Загрози, які створюються незаконними збройними формуваннями

Загальна характеристика терориста. Він, як правило, з байдужністю відноситься до смерті, не переймається переживаннями морально-психологічного й етичного плану. Особливості виховання і способу життя дозволяють легко переносити труднощі і життєві позбавлення. Він задовольняється простою їжею і мінімальними зручностями. Його відрізняє гарне знання місцевості і здатність швидко пересуватися в пішому порядку та із застосуванням транспортних засобів. Він може бути навчений застосуванню сучасних зразків озброєння.
Стратегія терористичних дій ґрунтується на веденні боротьби протягом тривалого часу. Мета цієї боротьби полягає в тому, щоб завоювати підтримку з боку населення й опанувати всією визначеною територією. Загальний план дій незаконних збройних формувань, як правило, включає три етапи:
проникнення в державні органи, громадські та інші організації;
залякування і розкол суспільства методами терору;
ведення збройної боротьби партизанськими методами.


Їх тактика має наступні особливості:
проведення специфічних операцій, розрахованих, насамперед, на досягнення раптовості;
ведення наступальних дій навіть при тимчасовому переході до оборони;
висока мобільність;
переважне проведення диверсійно-терористичних актів вночі;
детальна підготовка кожної атаки, ретельний облік співвідношення сил і умов обстановки;
часте використання різних видів засідок;
широке застосування диверсійних засобів, штучних загороджень, а також польових оборонних споруджень, для створення яких використовуються підручні матеріали;
оборона населених пунктів, що складається з міцних будівель, організується, як правило, із застосуванням штучних загороджень і використанням природних перешкод.
Успіх терористичних дій незаконних збройних формувань залежить від наступних умов:
Підтримка з боку населення. Вони не можуть вести активну боротьбу без підтримки з боку цивільного населення, тому що народ постачає їм продовольство, надає притулок, медичну допомогу, а також забезпечує розвідувальною інформацією і поповненням. Якщо державні виконавчі органи не мають у своєму розпорядженні достатню силу, а населення виявляє різке невдоволення, то вміла організована пропаганда дозволяє домогтися підтримки з боку народу. Коли підтримка населенням добровільно не надається, вони найчастіше примушують людей до співробітництва з ними методами терору та інших крайніх заходів.
Сильне керівництво. Очолює цю боротьбу, як правило, людина, яка не тільки має достатню підготовку, але і фанатично вірить у правоту своєї справи. Цей керівник має бути сміливим, вольовим, холоднокровним і жорстоким, а також мати політичну проникливість.
Ефективна розвідка. Добре організована розвідка є запорукою успішних дій незаконних збройних формувань. Тільки при наявності ефективної розвідувальної організації, що діє серед населення, у державних установах, у збройних силах, інших силових структурах, терористи можуть одержати інформацію, необхідну для планування операцій, ведення пропаганди і забезпечення своєї безпеки.
Місцевість. Бази незаконних збройних формувань розміщаються з таким розрахунком, щоб вони могли служити місцем укриття, тилового забезпечення і проведення навчально-бойової підготовки. У більшості випадків такі бази створюються у важкодоступних місцях. Створення баз на такій місцевості істотно утрудняє, застосування військ проти незаконних збройних формувань, і спостереження за ними як з повітря, так і з землі. У ряді випадків підрозділи (бійці) незаконних збройних формувань можуть розміщатися в густонаселених районах, де їх відносно важко виявити. Але це характерно лише для початкового періоду терористичної боротьби.
Підтримка ззовні. Терористам, як правило, необхідна підтримка ззовні. Ця підтримка може надаватися в різних формах, наприклад, у вигляді створення навчальних центрів, надання фінансових ресурсів, озброєння і предметів матеріально-технічного забезпечення.

Принципи, що забезпечують успіх у ході боротьби з незаконними збройними формуваннями

Єдине керівництво. Антитерористичні дії необхідно проводити у формі спеціальної операції під єдиним керівництвом, яке тісно взаємодіє з представниками місцевих органів державної виконавчої влади. Керівництво всіх рівнів повинно усвідомлювати необхідність підкорення чисто військових інтересів питанням політичного характеру для досягнення конкретних цілей.
Симпатії і довіра населення. Якщо органи державної виконавчої влади мають підтримку з боку населення, незаконні збройні формування будуть в ізоляції, втрачаючи, при цьому, джерела розвідувальної інформації, матеріального забезпечення й інші види допомоги від населення.
Розвідка. Успіх ведення антитерористичної діяльності залежить від добре організованої розвідки в масштабі всієї країни (визначеного регіону). При відсутності точних розвідувальних даних не можуть бути досягнуті значні успіхи, навіть якщо для добування розвідувальних відомостей треба йти на значний ризик. Успішність проведення спеціальних операцій буде залежати також від знання військами (силами) району майбутніх дій.
Забезпечення безпеки своїх баз. Безпека усіх баз (місць розташування) сил, які залучаються до спеціальних операцій, забезпечується і здійснюється незалежно від того, де вони розміщуються. Весь особовий склад повинний бути підготовлений до ведення охорони і оборони своїх баз.
Замисел бойових дій. Антитерористичні дії повинні плануватися і проводитися з метою постійного розширення контрольованих своїми силами районів. Під час зосередження антитерористичних сил у визначеній зоні (районі) для нанесення удару по незаконним збройним формуванням контроль над іншими районами не повинен втрачатися.
Захоплення й утримання ініціативи. Для захоплення й утримання ініціативи необхідно виробити чітку політичну лінію і вести наступальні дії з рішучими цілями у всіх районах країни (визначеного регіону).
Мобільність і гнучкість. Підрозділи антитерористичних сил повинні бути оснащені, навчені і підготовлені до ведення бойових дій протягом тривалого часу в умовах даної країни (регіону). Одночасно з цим вони повинні максимально використовувати авіацію для підвищення мобільності військ і ефективності проведення операцій, а також для ведення повітряної розвідки і тилового забезпечення.
Забезпечення раптовості і безпеки. Для досягнення раптовості дій насамперед необхідно виконання вимог конспірації (збереження в таємниці) усіх заходів на етапах планування, підготовки і застосування антитерористичних сил. Втрата фактору раптовості приведе до зриву виконання поставлених завдань і втрати ініціативи.

Загальний замисел антитерористичної операції


Основна мета антитерористичної операції полягає у відновленні контролю над визначеним районом дій незаконних збройних формувань.
Для цього проводяться наступні заходи.
Створення баз. Місце розташування бази повинно мати відповідну систему охорони й оборони, а також знаходитися поза досяжністю сил і засобів незаконних збройних формувань. Вона може розміщатися на території військових містечок (гарнізонів), на яких є необхідне обладнання і споруди для розміщення особового складу, органів управління, спеціальних засобів та забезпечення бойових дій, пристосованих для прийому літаків транспортної авіації (армійської авіації) інших транспортних засобів тощо.
Визначення бойового складу військ (сил). Склад залучуваних до антитерористичної операції сил і засобів буде залежати від конкретної обстановки, мети і поставлених завдань. Кожному з’єднанню (військовій частині, підрозділу) призначається зона відповідальності, яка може бути розділена на райони і сектори.
Бойова підготовка. Успіх в боротьбі з незаконними збройними формуваннями залежить від рівня бойової підготовки особового складу, його морально-психологічних якостей, стійкості, витриманості, досвіду, та забезпеченості спеціальним озброєнням і спорядженням. У ході бойової підготовки кожний військовослужбовець повиннен бути переконаний у своїй перевазі над будь-яким терористом. Найважливіші вимоги до бойової підготовки полягають в удосконаленні фізичної підготовки й умінні особового складу уражати цілі, які раптово з’являються на невеликій дальності.

Методи ведення антитерористичних дій

Розвідка. Ведення розвідки в районах дій повстанців і на ймовірних маршрутах їхнього пересування, проведення дій, що турбують, у формі рейдів і нападів на невеликі бази, склади зброї і продовольства, а також організація засідок на дорогах (шляхах руху) здійснюється з метою змусити підрозділи незаконних збройних формувань перейти до оборони. Крім цього, розвідка виконується для забезпечення охорони і оборони об'єктів своїх військ, які знаходяться в зоні дій терористів.
Засідки. У порівнянні з іншими видами дій успішно проведена засідка дозволяє в значній мірі дезорганізувати і деморалізувати супротивника. Успіх проведення засідки залежить від добре організованої розвідки, високої підготовки і дисципліни особового складу. Проведення засідок дозволяє нанести терористам найбільші втрати в живій силі.
Дії по оточенню району і пошуку являють собою операції по ізоляції окремих районів, у яких передбачається розміщення невеликих підрозділів незаконних збройних формувань, складів озброєння і продовольства. Такі операції звичайно проводяться в ході встановлення контролю над адміністративним районом.
Дії по прочісуванню проводяться в районах, де передбачається наявність великих незаконних збройних формувань. Мета операції полягає в їхньому розгромі чи витисненні в інші райони.
Дії по виявленню і знищенню. Для проведення таких операцій необхідно мати точні розвідувальні дані. Операції цього виду проводяться шляхом нанесення ударів по штабах, базам (таборам, укріпленим пунктам) розташування незаконних збройних формувань.
Дії проти вторгнення полягають у прикритті державного кордону спеціально виділеними військами (силами) з метою заборони перекидань незаконних збройних формувань із суміжних країн. Вони проводяться у формі бойового патрулювання й організації засідок.
Спеціальні операції, особливо у віддалених (гірських, лісових, важкодоступних) районах, проводяться, як правило, підрозділами спеціального призначення.

Деякі аспекти оборонних дій


Незаконні збройні формування при будь-яких умовах будуть прагнути до розширення району своїх дій з метою одержання розвідувальних даних, встановлення контролю над цивільним населенням і порушення ліній комунікацій. Тому необхідно забезпечити безпеку всіх районів своїх баз, посилити охорону ліній комунікацій у контрольованих зонах, вжити заходів до припинення проникнення підрозділів незаконних збройних формувань з-за кордону.
Ведення оборонних дій передбачає сполучення мобільної і позиційної оборони. Так, стаціонарні об'єкти і населені пункти можуть бути використані як опорні пункти для ведення позиційної оборони. Одночасно з цим більша частина військ (сил) використовується для ведення мобільних наступальних дій. При цьому резерв повинний знаходитися в постійній готовності до виконання завдань, що раптово виникають. При веденні антитерористичних дій не існує ні лінії фронту, ні безпечних тилових районів. Пасивність військ неминуче призводить до підвищення активності з боку незаконних збройних формувань.

Деякі аспекти наступальних дій

Успіх антитерористичних дій досягається шляхом проведення наступальних операцій з цілями дезорганізувати керівництво незаконними збройними формуваннями, ізолювати їх від джерел постачання, виснажити фізично, позбавити політичної підтримки з боку народу та примусити перейти до оборони.
Розвідка. При веденні наступальних дій організується одержання розвідувальних даних про незаконні збройні формування і місцевість. Для цього використовуються розвідувальні підрозділи, підрозділи спеціального призначення, а також інші спеціальні (оперативні) джерела інформації.
Мобільність. Досягається за рахунок застосування армійської і транспортної авіації, автомобільної і броньованої техніки. В окремих районах можуть бути застосовані кораблі (катери), морські і річкові судна.
Мобільні резерви. Командири всіх рівнів повинні мати у своєму розпорядженні мобільні резерви, призначені для підтримки високих темпів наступу, проведення засідок на маршрутах відходу терористів та їх переслідування, прочісування окремих районів, посилення бойової охорони, а також для проведення контратак при відриві з району засідки і посилення підрозділів, що знаходяться на передових операційних базах.
Армійська авіація. Застосування бойових вертольотів дозволяє забезпечити ефективну вогневу підтримку наземним підрозділам.
Вогнева підтримка. Необхідно максимально використовувати вогневі засоби піхоти, танків і артилерії.

Форми і способи застосування підрозділів спеціального призначення
Збройних Сил України у антитерористичних діях


Підрозділи спеціального призначення найбільш підготовлені й оснащені для автономних дій у віддалених (гірських, лісних, важкодоступних) районах. В спеціальних (антитерористичних) операціях їм можуть бути поставлені такі завдання:
добування розвідувальних даних про незаконні збройні формування, їх інфраструктуру та місцевість;
проведення засідок та інших турбуючих дій;
патрулювання окремих ділянок визначеного району (контрольованої зони);
затримання (роззброєння, ліквідація) окремих осіб незаконних збройних формувань;
надання допомоги місцевому населенню в рішенні визначених питань.
Патрулювання. Патрулювання й організація засідок є основними способами порушення системи дій незаконних збройних формувань, забезпечення безпеки контрольованих районів, збору розвідувальних відомостей, а також досягнення ініціативи в антитерористичної боротьбі.
Основними цілями патрулювання є:
збір розвідувальних даних про незаконні збройні формування і місцевість;
проведення турбуючих дій і порушення цілісності терористичної організації;
встановлення контролю над районом;
проведення операцій по знищенню інфраструктури;
забезпечення безпеки своїх військ.

Патрулювання здійснюється трьома видами дозорів: розвідувальними, нерухомими, і бойовими. Дозори усіх видів повинні бути готові до виконання бойових завдань протягом всього строку автономності.
Розвідувальні дозори виявляють місця розташування незаконних збройних формувань, здійснюють спостереження за їх діями і маршрутами пересування.
Нерухомі дозори діють, як правило, на найбільш ймовірних шляхах руху терористів. Вони виконують поставлені завдання головним чином шляхом влаштування засідок, а також забезпечують завчасне оповіщення про появу незаконних збройних формувань у даному районі.
Основні завдання бойового дозору: припинення (утруднення) пересування терористів у визначеному районі, влаштування засідок, створення тимчасової бази для забезпечення дій розвідувального дозору, нанесення ударів по виявлених базах і складах незаконних збройних формувань.
Дозори повинні діяти на дальності стрільби артилерії, що їх забезпечує. Для цього завчасно готуються дані для стрільби відповідно до маршрутів (районів) дій дозорів. Особовий склад дозорів повинен бути готовим до надання цілевказівок для артилерії, а також виклику авіації. У деяких випадках необхідно мати мобільний резерв для посилення (підтримки) дозорів, нанесення ударів по виявленим об’єктам інфраструктури, при веденні бойових дій з переважаючими силами незаконних збройних формувань.
Тимчасові бази створюються у відносно безпечних зонах і призначені для відпочинку особового складу дозорів і розміщення важкого спорядження.
Засідка. Засідки є одним з найбільш ефективних способів дезорганізації незаконних збройних формувань. Особливі вимоги до організації засідок:
наявність розвідувальних даних про пересування терористів і умови місцевості в даному районі;
ретельний добір особового складу в підрозділ, що виконує засадні дії;
чітка постановка завдань, завчасне практичне відпрацьовування дій по проведенню засідки;
досягнення фактора раптовості, суворе дотримання заходів маскування.
Участь у засідці невеликих підрозділів спрощує рішення питань, пов'язаних з керівництвом, маскуванням і відходом після проведення операції. Відхід групи після проведення засідки може здійснюватися на заздалегідь підготовлені позиції, особливо у випадку сильної протидії з боку незаконних збройних формувань. Підрозділ, що проводить засідку, може підтримуватися вогнем артилерії і мінометів.
Види засідок. Завчасно підготовлені засідки плануються і проводяться як самостійні спеціальні дії. При цьому засідка може бути лінійною (уздовж дороги, ріки, просіки тощо).
Засідки з дистанційним керуванням засобів поразки (дистанційно керованих протипіхотних мін і розвідувально-сигналізаційних пристроїв тощо) дозволяють визначати момент прибуття терористів в район засідки. Після підриву мін підрозділ швидко відходить на заздалегідь підготовлені позиції, або атакує бійців незаконних збройних формувань, що потрапили в засідку.
В окремих випадках (з урахуванням властивих завдань, підготовки і оснащення) підрозділи спеціального призначення можуть бути залучені до виконання інших завдань:
оточення (блокування, прочісування) визначеного району і пошук незаконних збройних формувань;
виявлення (роззброєння, затримання, ліквідація) незаконних збройних формувань;
дії проти вторгнення з-за кордону;
нанесення ударів (знищення) баз (інфраструктури, оперативного обладнання) незаконних збройних формувань;
забезпечення безпеки комунікацій.

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер квітня 16, 2014 7:11 pm

Опыт Росии в КТО, использовать в контрпропоганде.

ig123
Повідомлень: 210
З нами з: Чет серпня 19, 2010 11:37 pm

Re: Партизансько-диверсійна війна (практичний аспект)

Повідомлення ig123 » Сер квітня 16, 2014 7:12 pm

Опыт Росии в КТО, использовать в контрпропоганде.

Відповісти