fbpx
«Чорний птах» ес-Сувейри

«Чорний птах» ес-Сувейри

Тоді в Україні тривали Різдвяні свята. Люди святкували, раділи народженню Христа, а до декількох родин чорним птахом прилетіла тривожна звістка з далекого Іраку, де їхні батьки, брати й сини гасили полум’я близькосхідної війни.

 

— На війні немає свят, там завжди буденна робота, — згадує сержант Микола Шевяков, один з тих поранених українських миротворців. Як він залишився живим, хоча й знаходився тоді в самому епіцентрі вибуху — відомо лише Всевишньому. Коли сьогодні дивишся на цього життєрадісного, завжди усміхненого і жвавого юнака, не віриться, що він пережив смерть друзів, важкі поранення і кільканадцять складних операцій. Своїм оптимізмом і волею до життя Микола Шевяков буквально «заряджає» оточуючих.

Потрапити служити в контингент до Іраку сержант Шевяков намагався ще в першу ротацію, в 5-ту окрему механізовану бригаду, але не склалося. Спочатку не встиг підготувати документи, потім намагався поїхати з наступною ротацією, а коли вже підписав рапорт, то потрапив з ним під дощ. А переписаний документ не підписав командир батальйону, де служив Микола, мовляв — поганий знак. Але Шевяков не здавався. Ірак для нього мав стати стартовим майданчиком в офіцерській кар’єрі, бо, на його переконання, якщо не понюхаєш пороху — справжнім офіцером ніколи не станеш. Він дуже захоплювався зброєю і технікою, був вимогливим до себе, через що всі називали його «в дошку військовим». Хлопець, в родині якого і дід, і батько були офіцерами, для себе іншої долі не бачив. Коли після школи не вступив до Львівського військового інституту, пішов на «строкову».

Служив у «Десні», і знову намагався вступити до військового закладу, а коли «провалив» іспит,залишився служити за контрактом.

— Той день в Іраку нічим не відрізнявся від сотні попередніх, — згадує сержант Шевяков. — Зранку зібралися на виїзд. Я дізнався від чергового, що також їду, надягнув шолом, бронежилет, взяв зброю і сів до свого БТРу. Ми їхали, щоб забрати боєприпаси в поліцейській дільниці міста.

Напередодні українські військові разом з іракською поліцією провели «зачистку» найбільш криміногенного району містечка Ес-Сувейра, що мав назву Джугейші. Місцеві голови родів, чи шейхи, як їх називають в Іраку, свого часу активно підтримували Саддама Хусейна і негативно ставилися до коаліційних сил. З українцями вони не воювали, але часто давали прихисток терористам, постачали їм зброю і вибухівку. Ес-Сувейра знаходиться неподалік Багдаду, і коли американці проводили в столиці різні антитерористичні операції — всі злочинці, «алібаби», як їх називають на Сході, втікали сюди.

— Район доволі неспокійний, але за більш ніж два місяці виконання завдань українським 72-м окремим батальйоном, що входив до 7–ї бригади, серйозних нападів не було, — згадує Микола Шевяков. — Хоча щоночі обстрілювали наші блок-пости, секрети «Голки» і навіть табір батальйону «Зулу». Бог нас оберігав, але в повітрі, як перед грозою, відчувалося небезпека. Тому всі ще ретельніше виконували свої обов’язки, вартові ще пильніше вдивлялися в сірий похмурий пейзаж зимової іракської пустелі.

У ці дні бійці-сапери з інженерного взводу батальйону прокидалися о 4-й ранку, щоб до виходу патрулів і конвоїв перевірити всі маршрути. Щодня невідомі злочинці з автоматів обстрілювали й український блок-пост, який контролював рух на трасі «Бісмарк» (Багдад — Басра). У самому місті терористи висадили в повітря поліцейську дільницю. Після проведеної «зачистки» Джугейші частину вилученого українці завантажили в БТРи, а більш небезпечні вибухові предмети (35 авіабомб, 8 гранат, 4 артилерійських снаряди та 2 танкових постріли) залишили на зберігання в поліції і забрали їх наступного ранку.

Знищували боєприпаси у спеціально визначеному районі. Коли прибули до місця призначення, БТРи з бойового забезпечення оточили район, а сапери почали вивантажувати боєприпаси і складати штабелями для підриву. Потім привезли ще боєприпаси, вилучені напередодні. Микола допомагав хлопцям їх розвантажувати. І тут раптом стався вибух…

З матеріалів слідчої комісії, що працювала на місці вибуху:

«Це була спільна операція по вилученню ВНП. В ній брали участь військовослужбовці окремого спеціального саперного загону ЗС Республіки Казахстан та українського 72-го омб.

Рівно о 12.00 9 січня стався раптовий вибух.

1. Речові докази, виявлені на місці події, вказують на те, що центр вибуху знаходився знизу, між головними частинами двох авіабомб.

Одна з авіабомб була обкладена чотирма артилерійськими снарядами і вісьмома гранатами ОГ-2, доставленими з поліцейської дільниці міста Ес-Сувейра. У передбачуваному центрі вибуху був розташований 122-мм артилерійський снаряд. Саме цей артилерійський снаряд став джерелом вибуху, що викликав численні людські жертви.

2. Самопідрив виключається.

Під час вибуху штабель ВНП не був підготовлений для вибуху.

3. Підрив через людську помилку виключається.

4. Найбільш ймовірною причиною ініціювання вибуху був саморобний електронний пристрій з годинниковим механізмом, встановлений всередині 122-мм артилерійського снаряду. На місці вибуху були виявлені електронні прилади — годинниковий пристрій, акумуляторна батарея, частини можливого перемикача, конденсатор, батарея з проводом.

Беручи до уваги всі вищевикладені факти, комісія робить висновок, що це була спланована акція проти Коаліційних сил і може бути розглянута як нова тактика дій, що застосовується антиіракськими силами».

Під час операції із знешкодження боєприпасів ЗАГИНУЛИ:

1. Командир 72-го омб — підполковник МАТІЖЕВ Олег Вікторович;

2. Командир інженерно-саперного взводу 72-го омб — капітан ЗАГРАЙ Юрій Михайлович;

3. Старший офіцер відділення взаємодії 72-го омб — капітан АНДРУЩЕНКО Сергій Миколайович;

4. Командир 1-ї механізованої роти 72-го омб — капітан БРАЖЕВСЬКИЙ Валерій Вікторович;

5. Начальник електротехнічного відділення інженерно-саперного взводу 72-го омб — прапорщик КАЦАРСЬКИЙ Олександр Іванович;

6. Командир інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 72-го омб — старший сержант СІТНИКОВ Андрій Анатолійович;

7. Санітарний інструктор 1-ї механізованої роти 72-го омб — старший сержант ПЕТРИК Віра Іванівна.

Старший прапорщик СЄДОЙ Володимир Миколайович за кілька годин після вибуху помер від отриманих травм у госпіталі в Багдаді.»

Це вже потім хлопці розкажуть Миколі Шевякову, що з того пекла його витягнув старший сержант Валерій Зюбрицький, сам ризикуючи життям. Микола знаходився майже в епіцентрі вибуху, і якщо б не Валерій, то загинув би, бо стікав кров’ю через перебиту осколком яремну вену. В голові, згадує Шевяков, була одна думка: «Комбат мені голову відірве… я ж обіцяв йому нікуди не встрявати…»

…Про командира батальйону підполковника Олега Матіжева він згадує як про справжнього командира, офіцера і батька. Хлопець познайомився з комбатом під час формування батальйону в Болграді. Коли сержант приїхав на збори, то намагався потрапити на «бойову» посаду, щоб в Іраку їздити на різні патрулі, конвої, нести службу на блок-постах. Але, як сказали кадровики, такі посади вже «розібрали» дніпропетровські, житомирські та миколаївські десантники, вакантною залишилась лише посада діловода у відділенні логістики. Микола, похнюпивши голову, вийшов з відділу кадрів, і тут пролунала команда чергового: «Струнко!» До штабу впевнено зайшов підполковник у блакитному десантному береті. Побачивши засмученого сержанта, він запитав: «Що трапилося?» І як тільки почув від хлопця, що той хотів би бути «бійцем», а не «штабним діловодом», зауважив: «Бійців тут, сержанте, вистачає, а ось «толковий діловод» зараз потрібний». І якось тепло, по-батьківськи, посміхнувся.

Саме таким в своїй уяві малював юнак справжнього офіцера. Таким був його батько, який передчасно помер, коли Миколі було всього сім років. Саме таким офіцером прагнув стати і він сам.

Олег Матіжев був зразком ще радянського офіцера-десантника. Пройшов Афганістан, де отримав орден «Красной звезды» і медаль «За отвагу». Був вимогливим до себе і підлеглих. Суворим, але справедливим. Він знав, з чим реально доведеться мати справу його батальйону в далекій східній країні, і тому готував своїх підлеглих якнайкраще.

Хтозна, можливо, Матіжев бачив у Миколі свого сина, який був майже його однолітком і теж хотів стати військовим.

— Так, Олег Вікторович і ставився до мене, як до сина, але не давав поблажки, навпаки — привчав бути вимогливим до себе, — згадує Микола Шевяков.

Вже перебуваючи в Іраку, сержант Шевяков менше їздив на різні патрулі і «зачистки», бо вистачало посадових обов’язків. Але на кожному такому виїзді, коли комбат інструктував особовий склад, він завжди знаходив підбадьорююче слівце для Миколи. А хлопець щоразу подумки повторював: «Я Вас не підведу, товаришу підполковнику»…

Мабуть, як і для більшості тих, хто пройшов Афган, слова «останній» в лексиконі підполковника Матіжева не існувало. Проте одного разу він все-таки це слово мимоволі вжив. Як виявилося — востаннє…

Комбат цигарок не палив, але інколи міг побалувати себе кубинською сигарою. А ще Олег Матіжев відпустив справжні арабські вуса. Одного разу після телефонних переговорів з дружиною він сказав, що «екватор» перебування в Іраку вони вже пройшли, дні до ротації почали йти «в мінус» і час звикати до мирного життя. Отже, настав час збрити вуса і кинути звичку палити, бо дружині що вуса, що пристрасть до сигар — не дуже подобались. І раптом, думаючи про щось своє, Матіжев дістав з коробки сигару і мимоволі кинув: «Це моя остання сигара…» Шевяков, який стояв в ту хвилину поряд і почув від комбата не характерне для нього слово, з острахом запитав: «Як остання?», на що Олег Вікторович винувато посміхнувся і поправив себе: «Та ні, обмовився — крайня». А за лічені дні комбата не стало.

— Перед виїздом до Ес-Сувейри якогось незвичного відчуття не було, — розповідає Микола, — хіба що «невдало» пожартував зі своїм старшиною Миколою Хмарою, якому перед кожним бойовим виходом віддавав документи і гроші: «…Якщо мене завалять, то гроші проп’єш за мій упокій…» Якось «ляпнув» так, що самому моторошно стало.

Остаточно Шевяков прийшов до тями лише наступного дня, вже в американському шпиталі в Багдаді. Обидві ноги були посічені осколками, праве коліно роздроблене, ліве плече пошкоджене вибухом. Хлопець повністю втратив зір і слух. Після попереднього обстеження лікарі лише на одній нозі нарахували п’ять переломів, а на рентгені — близько півтори сотні великих осколків. Про мілкіші годі й говорити. Попереду на юнака чекали численні операції і тривале лікування. За кілька днів українця літаком доправили до американського військового шпиталю в німецьке місто Рамштайн, де військові хірурги й прооперували миротворця.

— Коли мене виписали із госпіталю, то я міг розрізняти лише силуети на відстані метр-півтора, — розповідає Микола.

Далі — ще гірше: осколки, які сиділи в тілі, почали рухатися, і за півроку після лікування хлопець вже не міг пересуватися навіть на милицях. Саме тоді його мати й сестра вирішили лікувати Миколу за кордоном. Звернулися до приватної австрійської клініки у місті Грац, де юнака прооперували. За кілька місяців були проведені повторні операції на очах, і частково повернувся зір на одному оці. На друге, на жаль, хлопець не бачить. Всі кошти, отримані від держави як компенсацію за поранення, він витратив на операції і лікування. Лікарі радять хоча б двічі на рік приїздити до Австрії на обстеження та проходити курс реабілітації, але через брак грошей про це годі й думати.

Сьогодні Микола Шевяков — інвалід першої групи. Проте хлопець не втрачає оптимізму і попри все ще мріє стати офіцером, хоча й розуміє, що служити тепер не зможе. Чотири рази намагався вступати до військового закладу, де навчають офіцерів запасу, навіть їздив на прийоми до високопосадовців в Міноборони. Минулого року Микола таки вирішив це питання і сьогодні навчається на військовій кафедрі Львівської академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, після закінчення якої нарешті отримає таке омріяне ним офіцерське звання «молодший лейтенант». Щоправда, «у відставці». Паралельно юнак вступив до Львівського національного університету імені Франка на факультет психології. Як поранений в Іраку, він отримав від Міноборони оглядовий ордер на однокімнатну квартиру в будинку, спорудження якого вже кілька років «заморожено».

Вірний армійському братерству, Микола Шевяков і сьогодні підтримує зв’язок зі своїми «однополчанами». І хоча йому самому так потрібні допомога й підтримка, намагається допомагати іншим. Особливо тісно спілкується зі своїм другом по Іраку Сашком Бахтіяровим. Незважаючи на те, що друзів розділяє не одна сотня кілометрів (Микола мешкає у Львові, а Сашко — у Миколаєві), кілька разів на рік Шевяков неодмінно їздить до товариша в гості.

— Сашко Бахтіяров був «найважчим» із поранених, — згадує Микола. — В його тілі засіло більше тисячі осколків, обидві ноги й руки перебиті, в кількох місцях «прошитий навиліт» бронежилет. Та найважче те, що осколок пробив його шолом на маківці і вийшов через потилицю.

На диво, і зір і слух у хлопця залишилися неушкодженими, а крім того — притаманне йому почуття гумору. У Вашингтоні йому зробили кілька операцій на головному мозку, «зібрали» руки й ноги і провели період реабілітації. Завжди поряд із хлопцем був його батько. Це він «поставив» його на ноги ще за океаном. Коли в жовтні 2005 року, за десять місяців після поранення, рядовий Бахтіяров прибув в Україну, то з трапа літака сходив вже власними ногами. Він ще не розмовляв, але за допомогою батька потихеньку ходив. Молодший Бахтіяров залишився вірним і армійським звичкам: щоранку прокидається о шостій, і хоча права половина тіла у нього паралізована — робить зарядку, допомагає батькам по господарству, привчає тіло до фізичних навантажень.

Майор Ігор Козлов під час вибуху також отримав значні поранення. Він пройшов в Україні кілька курсів лікування, але повністю втратив слух і через рік був звільнений з лав Збройних Сил.

Максим Кедик і Олександр Ашаган кілька місяців лікувалися у військових госпіталях, після чого їх також звільнили з армії. Сьогодні Максим майже зовсім втратив зір, а Олександр, у якого осколком відірвало частину гомілки, ледве пересувається.

Щороку 9 січня, в день загибелі товаришів, офіцери, прапорщики і солдати 72-го окремого механізованого батальйону приїздять до Хмельницького, де похований комбат Олег Матіжев та командир саперного взводу Юрій Заграй. Йдуть на цвинтар, щоб вшанувати пам’ять бойових друзів. Вони кладуть на могилу комбата сигару, ніби згадуючи його слова про «останню». Потім їдуть до Житомира, де поховані Валерій Бражевський, Володимир Сєдой і Сергій Андрущенко. У Житомирі, 95-ю окремою аеромобільною бригадою сьогодні командує полковник Олег Гуляк, той самий, що був начальником штабу 72-го омб, і потім, після загибелі комбата, очолив підрозділ. На території військової частини саме за його ініціативи споруджена Алея героїв з портретами миротворців, загиблих в Іраку. Щороку в цей день аеромобілісти проводять мітинг і виносять бойовий прапор батальйону.

І є у Миколи Шевякова мрія — віднести цей стяг на найвищу точку України — Говерлу, щоб вшанувати тим самим пам’ять загиблих товаришів.

Наприкінці 2005 року український контингент був виведений з Республіки Ірак. На території колишнього табору «Зулу» поблизу містечка Ес-Сувейра місцеві шейхи і встановили обеліск пам’яті загиблим в їхній країні українцям… Мабуть, це найкраща відповідь на закиди наших вітчизняних політиканів, які називали український контингент «окупаційним». Адже окупантам місцеве населення пам’ятників не встановлює…

Влад ВОЛОШИН
Військо України