Чи може Україна виробляти танки?

Заява російських функціонерів про намір відновлення виробництва танків Т-80 сколихнула розум багатьох людей як в Росії, так і в Україні. Одразу у відповідь на це постало питання і про можливості вітчизняного оборонно-промислового комплексу в сфері виготовлення бронетехніки.

Отже, сьогодні ми з вами поговоримо про можливості України, які компетенції були втрачені та де наразі триває активний розвиток.

Виробництво танків

Єдиним виробником танків на території УРСР, а потім і незалежної України був харківський бронетанковий кластер, до якого увійшли конструкторське бюро імені Морозова та завод імені Малишева. Основним напрямком їх роботи було виробництво танків серії Т-64. Воно існувало до 1987 року, після чого було перепрофільовано під виготовлення перспективного радянського основного бойового танку Т-80УД.

Необхідно пояснити, що під поняттям “виробництво танків” криється низка “підводних каменів” та нюансів, котрі можуть бути не очевидними для пересічної людини:

Так, ХКБМ ім. Морозова лише формувало загальну концепцію “перспективної машини”, розробляло конструкторську документацію та інтегрувало в неї вже готові технології, розроблені іншими радянськими підприємствами.

Сам виробник – завод Малишева – виготовляв дрібні вузли, корпус машини та пізніше, для пакистанського контракту, освоїв зварювання башти із катаних бронелистів, що дозволило відмовитись від технології лиття башти у форму, яка виявилась надзвичайно складною та дорогою при малосерійному виробництві. Завод відповідав за кінцеве збирання танків та передачу їх замовнику.

Відповідно, всі інші необхідні компоненти надходили від сторонніх підприємств. При переліку необхідних вузлів та агрегатів, що використовуються при збиранні готової машини мова йде про десятки постачальників, частина з яких знаходилась на території інших республік СРСР.

Україна закриває виробничий цикл

З розпадом радянського союзу кооперація підприємств була порушена, в Україні та Росії почали формуватись, незалежно один від одного, два окремих потужних бронетанкових кластери.

Розуміючи вже на початку дев’яностих назріваючу конкуренцію та потенційний конфлікт інтересів, генеральний конструктор ХКБМ Михайло Борисюк в 1993 році ініціював дослідно-конструкторську роботу під шифром “Керн”, метою якої було скорочення залежності від російських комплектуючих та закриття виробничого циклу всередині країни.

В рамках цієї ДКР було проведено програму імпортозаміщення та локалізації різних систем танку вже на українських підприємствах.

“Нам було дуже складно знайти виконавця для розробки та виробництва складних вузлів та агрегатів. Часом пропонували спробувати свої сили одразу кільком підприємствам.

Наприклад, дуже непросто було із системами управління та балістичним обчислювачем. В результаті, їх розробку та виробництво довірили “Хартрону” – підприємству космічної галузі. Потім, коли стали очевидними неосяжні можливості цього підприємства, а “Хартрон” свого часу виробляв системи управління балістичних ракет, цей завод взявся ще й за різні блоки для комплексу керування вогнем та для автомата заряджання.

Пізніше ми так само залучили до розробки Харківський приладобудівний завод, який працював на авіаційну промисловість. Залучили також і завод ФЕД з авіабудівної галузі, доручивши йому всю гідравліку – для стабілізатора та для автомата заряджання.

Потім долучився ще Харківський завод електроапаратури, який почав робити протипожежне обладнання. Звичайно, ми організували роботу з хорошими обсягами замовлень із черкаським “Фотоприладом” з розробки та виробництва комплексів управління вогнем. Його співвиконавцями стали Ізюмський приладобудівний завод та Феодосійський приладобудівний завод. Феодосійський, до речі, створював систему оптико-електронної протидії.

Великий обсяг робіт дістався Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституту – він взяв на себе майже всю електро-автоматику, яка у СРСР розроблялася та вироблялася Челябінськими КБ “Ротор” та заводом “Электромашина“, – розповідає Борисюк.

Паралельно Київським конструкторським бюро артилерійського озброєння (КБАО) було розроблено документацію з виробництва радянської 125-мм гармати 2А46М, яка вироблялась лише в РФ. Їх виробництво під індексом КБА-3 було налагоджене на потужностях сумського заводу імені Фрунзе.

Завдяки цьому колосальному по своїм масштабам проєкту Україні вдалося самостійно виконати укладений в 1996 році контракт на постачання 320 танків Т-80УД для Пакистану. Перша машина вийшла з конвейеру в 1997 році, а остаточно замовлення було закрите вже в 1999 році.

Через велике за обсягами замовлення, що своїми фінансовими вливаннями оживило збройову промисловість, пакистанський контракт прозвали рятівним для українського ОПК.

Деградація та залежність від Росії

Згідно з документом Кабінету Міністрів від 2001 року, суттєву частину потреб українського бронетанкового кластеру вдавалось забезпечувати всередині країни, якщо брати до уваги готову продукцію.

Проте проблема імпортозаміщення крилась у деталях. Хоч більшість вузлів для танків і почала виготовлятись на українських потужностях, низка критично важливих компонентів для неї все одно продовжувала постачатись з-за кордону.

Серйозна залежність від РФ стала зрозуміла з остаточним розривом відносин на початку російсько-української війни. Остання різко ускладнила виготовлення танків для Тайланду, що розтягнуло виконання контракту з виготовлення 49 “Оплот-Т” на довгі 7 років.

Зростаюча через війну потреба у нових танках спровокувала чергу політичних заяв про замовлення “Оплотів” для українського війська, проте уряду одразу довелось зіткнутись з жорстокою реальністю в якій забуті роками завод Малишева та його підрядники вже не могли серійно виробляти машини.

В умовах ізоляції від російської промисловості, ХКБМ у 2016 році започаткувало нову дослідно-конструкторську роботу під шифром “Бастіон”, котра передбачала переведення на нову елементну базу прицілу-далекоміру та пристрою наведення комплексу 1Г46М, нічного прицільного комплексу ПТТ-2 та прицільно-спостережного комплекса командира танку ПНК-6. Можна припустити, що в цих системах були присутні російські компоненти.

За роки простою без постійних замовлень низка критичних українських підприємств та їх підрядників сильно деградували або ж і зовсім безповоротно зникли з ринку. Крім того, частина виробників обладнання, таких як Феодосійський оптичний завод, потрапила під окупацію РФ.

Ще одним нищівним ударом для української оборонної промисловості стало повномасштабне російське вторгнення в Україну, котре супроводжувалось бомбардуванням низки оборонних підприємств. Так, Харківський завод імені Малишева неодноразово обстрілювався артилерією, а Ізюмський приладобудівний завод був фактично зруйнований в окупації. Маріупольський промисловий кластер, що займався виготовленням бронесталі, металевого прокату та литих виробів для танків був повністю знищений та все ще знаходиться в окупації.

То чи може Україна виробляти танки?

В травні 2023 року тодішній міністр оборони Олексій Резніков повідомив про намір  замовити танки БМ “Оплот” в інтересах збройних сил України. Свою заяву він зробив в Харкові під час “обкатки” танку цієї ж моделі на полігоні.

Попри оптимістичні заяви, конкретних деталей озвучено не було. З власних джерел “Мілітарному” стало відомо, що при опрацюванні питань виробництва танків українська промисловість зіткнулась з низкою фундаментальних проблем, котрі роблять випуск важкої бронетехніки в нинішніх умовах неможливим.

Узагальнюючи сказане розділом вище, можна підсумувати, що у випадку замовлення на “Оплоти”, український ОПК не здатен забезпечити постачання прицільних комплексів, електроніки, бронесталі та металевих виробів. Також країна переживає проблему з кадрами та обладнанням для виробництва.

З іншої сторони, українська промисловість відновлює та ставить у стрій так звані “гроби” 4 та 5 категорії з танкових звалищ, після чого проводить їх модернізацію зі встановленням нових прицільних комплексів. Усе це говорить про збереження компетенцій та потенціалу в сфері бронетанкової промисловості.

Чи можна вважати сьогоднішнє положення кінцем української танкобудівної школи? Все ще ні.

Попри важку історію впродовж останніх 20 років та низку сильних ударів наш ОПК отримав те, чого йому не вдавалось знайти останні 30 років незалежності – великих фінансових вливань та реального державного пріоритету.

Україна зберегла ключові технології та взмозі відновити виробництво ходової частини танку. Завдяки пакистанським замовленням було збережено виробництво усього комплексу системи управління рухом, до складу якого входять трансмісія, апаратура управління рухом, приводи управління двигуном та трансмісією, механізми управління, система гідроуправління та змащення трансмісії.

Башту та бойове відділення машини, виробництво якого є неможливим, можна розробити знову у кооперації з західними виробниками завдяки відкритим можливостям співпраці. У цьому можуть суттєво допомогти вже існуючі напрацювання по темі Т-84-120 “Ятаган”.

У той же час окремо стоїть питання серійного виробництва, налагодження якого неможливе в Україні під час війни. Єдиним можливим варіантом за таких обставин виступає розгортання промислових майданчиків закордоном, наприклад, у Польщі та Чехії.

Іноземна альтернатива

Неочікуваним гравцем на українському ринку може стати німецька оборонна компанія Rheinmetall, котра планує розгорнути в Україні свої потужності для ремонту західного озброєння та виготовлення бронетехніки. В планах компанії вже стоїть випуск для українського війська бронетранспортерів Fuchs.

Неанонсованою, проте очікуваною може стати і можливість виробництва перспективного танку компанії KF51 Panther, про що “Мілітарний” писав раніше. Ця машина все ще знаходиться на етапі перших прототипів, проте цілком ймовірно просування її кандидатури в якості майбутнього українського танку.