fbpx
Гренландія: аванпост американської оборони

Гренландія: аванпост американської оборони

Роман Приходько Роман Приходько
Арктика Атлантика Данія Світ США

Гренландія — аванпост західної протиракетної оборони, місце розміщення військ, радіолокаційних станцій та авіації на випадок ядерної війни. За часів Холодної війни Гренландія відігравала велику роль у забезпеченні оборони західного світу. Але після розпаду СРСР її значення перестало бути таким важливим, а розміщений там контингент виконував виключно завдання з охорони наявних засобів та приймав транспортну авіацію союзників.

Після заяв новообраного президента США Дональда Трампа про важливість Гренландії для безпеки США постало питання, чи може Гренландія справді допомогти США поліпшити обороноздатність власної території, зважаючи на те, що тут уже є радіолокаційні станції в межах системи NORAD.

Історія питання розміщення військ США у Гренландії

Угода про оборону 1951 року визначила попередні масштаби та умови для американських військових баз у Гренландії. Це був компроміс між інтересами Данії та США, хоча документ «переважно був укладений на американських умовах».

Данія здобула підтвердження свого суверенітету над Гренландією та захистила місцеве населення, а Сполучені Штати отримали дозвіл на розширення свого військового та геополітичного впливу в Північній півкулі.

Угода визначала загальні правила використання США таких оборонних зон, які дві країни в будь-який час могли визнати «необхідними для розвитку оборони Гренландії та інших територій Північноатлантичного договору».

Хоча угода тут конкретно посилається на НАТО і на практиці бази зазначеного типу були б американськими, офіційною позицією було те, що ці бази є спільними оборонними зонами Данії та США. Згідно з угодою, був призначений данський офіцер зв’язку в межах наявного оборонного органу Данії Grønlands Kommando (Острівне командування Гренландії або просто «Командування Гренландії»), який мав завдання обмінюватися оперативною інформацією з командувачем США, щоб забезпечити «зв’язок голови Острівного командування Гренландії з діяльністю».

Сполучені Штати також були зацікавлені у проведенні різних наукових та технічних досліджень, які були більше чи менш безпосередньо пов’язані з військовою діяльністю.

Угода про оборону 1951 року поклала на Данію відповідальність за топографічні, гідрографічні та геодезичні дослідження та надання результатів цих досліджень американцям. Лише в тих випадках, коли данці не могли зробити такі дослідження, американцям дозволялося їх проводити, і навіть тоді лише з попереднім дозволом Данії.

Інші військові НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструкторські робітники), включаючи базові дослідження, не охоплювалися угодою 1951 року щодо Гренландії, а підпадали під загальні нормативні акти: Сполученим Штатам доводилося звертатися до відповідних данських органів по дозвіл на проведення таких заходів.

Американський інтерес до цієї роботи відзначився створенням спеціального відділу при Корпусі інженерів армії США, який отримав назву SIPRE — Дослідницький центр снігу, льоду та вічної мерзлоти, завданням якого було «проведення основних та прикладних досліджень у галузі снігу, льоду та замерзлої землі». SIPRE відповідав за багато наукових заходів, що проводилися на авіабазі Туле та навколишніх дослідницьких установах у наступні роки.

Військовий об’єкт Туле (Thule)

Одним із перших об’єктів на території Гренландії для американських військових стала військова база Туле (Thule). Авіабаза «Туле» була збудована військовими США у 1951 році під кодовою назвою «Blue Jay», причому будівництво трималося в суворій таємниці.

Фактичне будівництво авіабази Туле розпочалося в найглибшій таємності влітку 1951 року. Однак американська присутність у районі Туле, далеко на півночі західного узбережжя Гренландії, розпочалася під час Другої світової війни, і американці залишалися відтоді там.

Американська метеорологічна станція Bluie West Six, збудована під час війни, була розташована всього за кілька кілометрів від місцевого поселення Пітуффік. Невдовзі після війни, в межах операції Нанук, американці розширили наявну установку, побудувавши гравійну злітну смугу як частину модернізації нової та більшої метеорологічної станції.

Між 1947 і 1950 роками американські розвідницькі літаки ретельно фотографували район для картографічних цілей. Тим часом молоді університетські студенти виконували роботу з обстеження та картографування на місцевості.

Інформації про географічні та метеорологічні умови в районі було мало, і здобуття цих знань було важливою передумовою для реалізації полярної стратегії і таким чином встановлення військової переваги США в Арктиці.

У липні 1951 року до затоки Норт-Стар прибули 120 суден із 12 000 людьми та 300 000 тонн вантажів, після чого роботи розпочалися негайно. Робітники мешкали на кораблях і працювали безперервно, завдяки чому основну частину злітно-посадкової смуги та інфраструктури бази вдалося звести лише за 60 днів.

Будівлі споруджували з панелей типу «Клементс», подібних до холодильних, які встановлювали на палі, щоб уникнути руйнування через танення вічної мерзлоти. У період найбільшої активності на базі перебувало близько 10 000 осіб. Слід зауважити, що танення вічної мерзлоти й досі становить певну загрозу для американських баз та радіолокаційних постів, розміщених на території острова.

Корпус інженерів армії США, який відповідав за будівництво авіабази Туле, офіційно передав об’єкт ВПС США 1 листопада 1952 року. Кілька тижнів до цього перші винищувачі Lockheed F-94B “Starfire” прибули до Туле для забезпечення повітряної оборони району.

У 1953 році американська армія встановила кільце протиповітряної оборони навколо бази, і в зв’язку з цим данська та американська влада підписала угоду про переміщення місцевого населення, що складалося з двадцяти семи корінних інугітських родин, із тритижневим попередженням.

Одним із факторів цього рішення було те, що данські політики, вслід за постійним секретарем Еске Брун (неофіційним губернатором Гренландії під час Другої світової війни), хотіли обмежити контакт місцевого населення Гренландії з американцями, які відвідували базу. Данська держава побудувала будинки для родин із Пітуффіка в новому поселенні Каанаак, яке розташоване за 150 км на північ від авіабази Туле.

На початку свого використання база стала ізольованим та на той час неприступним пунктом дислокації американської авіації, яка при тому ж мала змогу здійснювати вильоти та досягати континентальної частини Європи. Злітно-посадкова смуга була побудована завдовжки 3 047 метрів та завширшки 43 метри. Основним покриттям був спеціальний армобетон, який міг витримувати надзвичайно низькі температури, аж до мінус 60 градусів за Цельсієм.

Уже після побудови бази вона стала одним із пунктів тимчасової дислокації американських стратегічних бомбардувальників B-36 Peacemaker і B-47 Stratojet, а пізніше з B-52, які здійснювали польоти в межах операції «Chrome Dome», тобто перебували у повітрі на патрулюванні з ядерними бомбами на борту.

Додатково, в межах посилення можливостей бази та її потенціалу до оборони, вона підпала під програму розбудови систем протиповітряної оборони Nike, які у період з 1957 по 1958 рік були встановлені неподалік бази. Таким чином, авіабазу стали захищати чотири батареї ракет «Nike». Спочатку ці об’єкти належали до колишнього командування протиповітряної оборони армії США (ARADCOM), оскільки призначалися для захисту материкової частини Сполучених Штатів. Через кліматичні умови Гренландії ракети зберігалися в підземних сховищах, кожне з яких вміщувало 10 ракет. Кожна батарея мала 4 сховища, а кожне сховище — 2 ліфти для ракет.

У травні 1965 року підрозділи 4-го батальйону 55-го артилерійського полку зупинили свою діяльність на території Гренландії, що ознаменувало припинення протиповітряної оборони бази та вивезення залишків систем, а також, імовірно, ядерних боєголовок, які входили до складу зенітних комплексів.

Слід зауважити, що між США та Данією було підписано двосторонню угоду, яка дозволяла доступ усім американським силам і озброєнням у Гренландії використовувати ядерну зброю. Інформація про те, чи справді там були ядерні боєголовки до систем «Nike», невідома через таємність.

Координати, за якими були розміщені системи:

У період з 1958 до 1960 року паралельно зі встановленням систем протиповітряної оборони біля авіабази розпочалося масштабне будівництво радіолокаційного комплексу раннього виявлення та попередження про ракетну атаку Thule Site J. Радіолокаційний комплекс складався з 5 радіолокаційних станцій: чотирьох AN/FPS-50 та однієї AN/FPS-49A, які дозволяли проводити моніторинг повітряного простору північної частини СРСР. Радіолокаційні станції до червня 1987 року становили один із найголовніших напрямків у забезпеченні раннього виявлення.

Питання розміщення ядерної зброї у Гренландії

У 1950-х роках ядерна зброя ставала дедалі важливішою складовою Холодної війни. Основною метою полярної стратегії США була здатність запускати ядерні боєголовки за допомогою стратегічних бомбардувальників B-52 та інших подібних літаків, що могли здійснювати прямі польоти з США до СРСР через Арктику з можливістю дозаправки в небі або поблизу авіабази Туле в Гренландії.

Перші ядерні випробування СРСР у 1949 році виявили, що у разі ядерної війни найімовірнішим наслідком стане повне знищення всіх країн, що беруть у ній участь. У відповідь на це як Північноатлантичний пакт 1949 року, так і Варшавський договір 1955 року ґрунтувалися на логіці стримування. Якщо сторони накопичать достатні запаси ядерної зброї, які можуть бути використані за допомогою напівавтоматичних систем виявлення та попередження, кожна ворожа дія матиме потенціал призвести до повного знищення як нападника, так і оборонця.

Логіка стримування була невід’ємною частиною стратегії президента Ейзенхауера, відомої як «New Look», яка була введена в 1953 році. За цією стратегією США були готові відповідати на будь-які атаки ядерною зброєю, навіть якщо це були тільки атаки з використанням звичайної зброї.

Політика ядерної зброї НАТО знову поставила Данію перед складним вибором. З одного боку, данські політики побачили можливість забезпечити найкращу оборону Данії через співпрацю з НАТО, що передбачала дотримання принципу ядерного стримування та масованої репресії за допомогою атомної зброї — основних елементів, які підтримують НАТО. «Атом — наш друг», — як сказав один із високопосадовців міністерства закордонних справ Данії у меморандумі 1953 року.

З іншого боку, Данії необхідно було бути обережною через її вразливе розташування на вході до Балтійського моря, а також через американські військові бази в Гренландії, які, безумовно, сприймалися Радянським Союзом як серйозна загроза. Як результат, багато данців, зокрема й політики, мали певні застереження щодо НАТО та його ядерної політики.

Як зазначив колишній прем’єр-міністр Ганс Хедтофт з парламентської трибуни в жовтні 1952 року, виступаючи як голова Соціал-демократичної партії: «Співпраця в межах НАТО ставить перед нашою країною складні проблеми, які часто важко пояснити народу, особливо коли цей народ має традицію нейтралітету та здоровий скептицизм до всіх світових держав».

У листопаді 1957 року уряд США надіслав Данії конфіденційний запит через посла Вала Петтерсона, запитуючи, чи бажає Данія бути поінформованою у разі якщо США розмістять ядерну зброю в Гренландії.

Відповідаючи на цей запит у меморандумі від 16 листопада 1957 року, прем’єр-міністр Данії зазначив, що американський запит не містив конкретних пропозицій щодо можливого розміщення ядерної зброї і Данія не має додаткових коментарів.

Одне з логічних тлумачень цієї відповіді полягало в тому, що застереження Данії щодо ядерної зброї не стосувалося Гренландії. Однак у 1961 році наступник Хансена на посаді прем’єр-міністра Вігго Кампман був змушений уточнити в данському парламенті, що політика країни щодо відмови від ядерної зброї також стосується Гренландії.

Тим часом заява Кампмана не була офіційно передана американцям, що ще раз відзначає бажання данської влади продемонструвати «максимальну гнучкість» у своїй політиці щодо ядерної зброї.

Востаннє серйозні питання щодо ядерної зброї виникли у 1959 році. До весни 1959 року частина данської преси почала ставити питання, чи може існувати ядерна зброя на території об’єднаного королівства в Гренландії. Якби стало відомо, що Данія мовчки погодилася на розміщення американських ядерних боєголовок на авіабазі Туле з листопада 1957 року, країна потрапила б у серйозний дипломатичний конфлікт, при цьому Радянський Союз мав би найбільший аргумент.

Сучасний стан авіабази

На сьогодні авіабаза використовується Повітряними силами США як резервний об’єкт, де відпрацьовуються зліт та посадка авіації на випадок непередбачуваних ситуацій. Водночас радіолокаційний комплекс також залишається функціонувати як важлива частина протиракетної оборони США. Після створення Космічних сил США у 2019 році підрозділи були передані до нової структури.

Виконання раннього виявлення покладено на три підрозділи: Delta 1, 3 та 6, які відповідальні за управління станціями, моніторинг повітряного і космічного простору, а також підтримку зв’язку між підрозділами та командуванням Космічних сил і протиракетної оборони.

Безпосередньо на базі Thule розміщується 12 ескадрилья космічного попередження та перший загін 23 ескадрильї космічних операцій, яка є частиною глобальної мережі управління супутниками 50 космічного крила, а також керує багатьма новими системами озброєння. Підрозділи напряму передають інформацію до системи NORAD та активно обмінюються інформацією для створення єдиної глобальної системи виявлення та моніторингу.

Починаючи з 1987 року, радіолокаційні станції AN/FPS-50 були демонтовані та замінені на сучасніші AN/FPS-120, при цьому станція AN/FPS-49A використовувалася США до 1996 року. Пізніше компанія Raytheon модернізувала радарну станцію AN/FPS-120 до рівня AN/FPS-132.

Як заявляють у Космічних силах США, Thule AN/FPS-132 (UEWR) виконує близько 10% спостережень Сполучених Штатів за супутниками, що обертаються навколо Землі.

Місто під кригою: Camp Century

Реалізація великого проєкту з будівництва міста під кригою була розпочата американською стороною в 1960 році для посилення власних позицій у Гренландії та підвищення обороноздатності як США, так і військ, що розміщувалися на острові. Про те, що США намагаються реалізувати такий амбітний проєкт, данській владі стало очевидно ще в 1959 році.

Ще в листопаді 1958 року США проігнорували занепокоєння Данії щодо можливих проблем, якщо питання про атомну зброю буде пов’язане з Гренландією. Це не лише створювало внутрішньополітичні труднощі, пов’язані з оборонними витратами та стабільністю уряду, а й могло послабити підтримку членства Данії в НАТО.

Наступного року американці розпочали будівництво табору без дозволу від данської влади, що, згідно з угодою 1951 року про оборону Гренландії, було неодмінною умовою для діяльності США поза визначеними «оборонними зонами».

Велика площа табору Camp Century, яку данська влада розглядала як ознаку наявності військової мети, та рішучість США в реалізації проєкту, ймовірно, викликали особливе занепокоєння серед політичних лідерів Копенгагену.

План, відомий як проєкт «Iceworm», передбачав розміщення 600 ядерних ракет у тунелях під льодовиковим покривом Гренландії, які покриватимуть величезну площу близько 250 000 квадратних кілометрів, що становить близько 12% від загальної площі острова. Оскільки ці ракети містилися під кригою і снігом, вони були б майже невидимі з повітря, а розмір та складність тунельної мережі робили систему більш стійкою до атак. До того ж, за оцінками США, сам льодовиковий покрив, через свою компактність, забезпечував певний рівень захисту.

Система включала б 2 100 пускових позицій, а ракети перевозилися б підземними залізничними коліями в льодових тунелях, що дозволяло запускати ракети з будь-якої точки.

Для експлуатації та обслуговування системи потрібно було б близько 11 000 осіб, яких планувалося розмістити в житлових приміщеннях під кригою. Тепло та енергія для комплексу подавалися б за допомогою кількох малих ядерних реакторів, схожих на той, що планувалося встановити в Camp Century.

Що стосується назви проєкту «Iceworm», то, ймовірно, вона виникла на базі Camp Fistclench, американської військової бази, зведеної влітку 1957 року на льодовому покриві, приблизно за 350 км (220 миль) на схід від авіабази Туле, де американці вперше проводили експерименти з тунельними системами, побудованими в кризі.

Табір Camp Fistclench був збудований Центром полярних досліджень та розвитку армії США (частина Корпусу інженерів). Під час робіт «Iceworm» став популярним прізвиськом для дослідників, інженерів та військових, які, подібно до справжніх черв’яків, повинні були пробиватися крізь заморожені шари льоду.

Варто зазначити, що ці льодові черв’яки не мали жодного уявлення про надтаємний проєкт з такою самою назвою. Досвід, отриманий на Camp Fistclench — першій задокументованій спробі побудувати єдину систему житлових та складських тунелів у льодовиковому покриві, показав, що буде можливим створення військових таборів, що можуть існувати певний час під поверхнею.

Проєкт «Iceworm» був розроблений Центром інженерних досліджень армії США, аналітичним підрозділом армії, який у 1950-х роках був зосереджений на наслідках нових озброєнь, розроблених у той період, зокрема водневої бомби (H-бомби) та міжконтинентальних балістичних ракет (МБР).

Аналітична робота центру фокусувалася на двох взаємопов’язаних проблемах: радіоактивному осаді від потужних H-бомб та точності ударів ракет.

Висновок полягав у тому, що, залежно від напрямку вітрів, осад від потенційного ядерного удару по СРСР може вразити великі частини Європи, тобто союзників Америки. Оскільки на той момент не було достовірних даних щодо точності ударів МБР, використання таких озброєнь швидко ставало б складним, якщо не неможливим, без спричинення масштабного і непередбачуваного руйнування.

Беззаперечно, найбільшим технічним об’єктом у таборі «Camp Century» був мобільний ядерний реактор. Він також став найбільш суперечливим об’єктом для Міністерства закордонних справ Данії, яке завжди ставилося до «поняття атомів» із великою обережністю.

Директор міністерства Нільс Свеннінгсен 14 вересня 1959 року написав до американського посольства в Копенгагені, надавши дозвіл на будівництво табору «Camp Century» силами армії США. Водночас він звернув увагу американців на те, що остаточний дозвіл на встановлення ядерного реактора в таборі не буде виданий, поки команда данських атомних експертів не отримає можливості обговорити «певні технічні деталі» зі своїми американськими колегами.

Спочатку данських гостей детально ознайомили з всеосяжною Програмою ядерної енергетики армії США, яка була започаткована у 1952 році та мала на меті розробку і будівництво малих і середніх наземних ядерних енергетичних установок. Ці установки створювалися спеціально для армії, флоту та військово-повітряних сил США, щоб забезпечувати енергією віддалені чи важкодоступні бази по всьому світу.

Важливою вимогою для всіх цих реакторів було те, що їх можна було транспортувати повітрям у вигляді обмеженої кількості компонентів, які потім могли бути зібрані на місці експертами з реакторів. Серед різних експлуатаційних реакторів американські фахівці особливо пишалися SM-1 — водо-водяним реактором під тиском, розташованим у Форт Белвуар, штат Вірджинія, неподалік штаб-квартири групи реакторів. SM-1 був стаціонарним (звідси “S”) і мав потужність у 2 МВт електричної енергії, що відносило його до середнього класу (“M”).

Армія також мала невеликий експериментальний ядерний реактор в Айдахо, SL-1, який почав працювати у серпні 1958 року. У цьому випадку “L” (від “low power”) означало 400 кВт теплової потужності та 200 кВт електричної. SM-1 було введено в критичний стан у 1957 році, і він переважно використовувався як навчальний центр для військовослужбовців, які повинні були працювати з мобільними реакторами під час їх встановлення та експлуатації.

Реактор, обраний для забезпечення електроенергією та теплом табору “Кемп Сенчурі”, отримав позначення PM-2A (“P” — portable, тобто мобільний, “M” — medium, тобто середній).

Він мав генерувати максимум 10 МВт тепла та 1,5 МВт електроенергії. Це було трохи менше, ніж у реактора у Форт Белвуар, але все ж значно більше, ніж у SL-1. Розрахунки показали, що цього буде більш ніж достатньо для покриття потреб табору в електроенергії та обігріві.

До речі, як було повідомлено данським експертам, PM-2A мала побудувати та сама компанія — ALCO Products із Шенектаді, штат Нью-Йорк, — яка створила реактор SM-1, що на той момент успішно працював уже майже три роки.

Отже затяжна дипломатична справа дійшла до дружнього завершення. Данська сторона наполегливо вимагала, щоб американці взяли на себе повну відповідальність за експлуатацію ядерного реактора табору «Camp Century» і покриття будь-яких можливих претензій щодо відшкодування збитків.

Ба більше, під час переговорів данці наполягали, що юридичною основою угоди та її умов мають бути данське законодавство і міжнародні конвенції, а не американське право. З історичного погляду, це видається іронічним, але водночас свідчить про взаємну довіру сторін, що під час переговорного процесу реактор PM-2A фактично вже було фізично встановлено в таборі «Camp Century» за бажанням американців і він працював півтора року.

Забігаючи наперед, слід зазначити, що табір було виведено з експлуатації у 1967 році, його інфраструктуру та відходи залишили, виходячи з припущення, що вони назавжди залишаться похованими під вічними снігами.

Однак у 2016 році група вчених оцінила екологічний вплив покинутої бази і дійшла висновку, що через зміну погодних умов протягом наступних десятиліть тала вода може вивільнити ядерні відходи, 200 000 літрів дизельного пального, значну кількість поліхлорованих біфенілів (ПХБ) і 24 мільйони літрів необроблених стічних вод у довкілля вже до 2090 року.

Перспективи використання Гренландії США як великої бази

Повторна поява інтересу до Гренландії як до місця розташування нових військових об’єктів викликає певні сумніви з погляду доцільності розміщення озброєння. Сучасні види озброєння здатні діяти на великих дистанціях, а їх розміщення можливе у будь-якій точці світу.

Якщо у 1950-х роках Гренландія була недосяжною, а згодом — малодосяжною для СРСР, то сьогодні дістатися її не становить жодної проблеми, особливо з урахуванням наявності балістичних і крилатих ракет.

Як зазначалося вище, Гренландія є місцем розташування американських радарів, які використовуються на законних умовах, і уряд США не відчуває тиску з боку Королівства Данії.

Ймовірно, заяви Дональда Трампа щодо Гренландії мали популістичний характер. Як зазначають деякі данські військові експерти, у разі серйозних намірів США могли б прагнути зберегти контроль над цією територією навіть після погіршення відносин із Данією.

Ще у 1990-х роках Гренландія розглядалася як місце для розміщення кораблів із протиракетним озброєнням. Однак після посилення протиракетних можливостей у Європі ці плани було скасовано, і увагу зосередили на розміщенні більшості озброєння та авіації на території континентальної Європи.

Фінансові витрати, які можуть виникнути у разі потенційного розширення, можуть бути значними і в цілому не виправдати очікувань щодо посилення безпеки США.

Арктика Атлантика Данія Світ США