Канадський доброволець Wali про війну та розчарування

Через два місяці після заклику Президента Володимира Зеленського снайпер Wali повернувся до Квебеку – неушкоджений, хоча кілька разів мало не загинув в Україні.

Багато іноземних добровольців, які відправилися в Україну, від’їжджали звідти розчарованими, жодного разу не побувавши на передовій.

«Мені пощастило, що я все ще живий, це дійсно було близько», – сказав колишній солдат 22-го королівського полку в інтерв’ю La Presse у своєму будинку в районі Великого Монреалю.

Його остання місія на Донбасі, в українському підрозділі, який мав мобілізованих, дещо прискорила його повернення.

Рано вранці, коли він щойно зайняв позицію, що прострілювали російські танки, двоє мобілізованих вилізли покурити.

«Я сказав їм не виставляти себе напоказ, але вони мене не слухали, – каже Wali.

Потім поруч із ними вибухнув снаряд.

«Він вибухнув. Я бачив, як уламки пролетіли, як лазери. Моє тіло напружилося. Я нічого не чув, у мене одразу загуділа голова».

Він одразу зрозумів, що для двох його українських братів по зброї, нічого не вдієш.

«Пахло смертю, це важко описати; це моторошний запах горілої плоті, сірки та хімікатів. Це так нелюдяно, цей запах».

Сім’я чи війна

Його дівчина, яка забажала залишитися анонімною, каже, що він зателефонував їй посеред ночі приблизно за годину.

Він розповів мені про дві смерті. Він казав: «Думаю, я зробив достатньо, так? Чи достатньо я зробив?».

«Схоже, він хотів, щоб я сказала йому повернутися. Він був дуже спокійний», – каже вона.

Зрештою, саме його сімейне життя перемогло його бажання допомагати у війні.

«Моє серце наче повертається на фронт. У мене все ще є полум’я. Мені подобається театр воєнних дій. Я думаю про себе: як довго ще я випробовуватиму долю? Я не хочу втратити те, що я тут маю», — каже молодий батько, який пропустив перший день народження сина.

Провівши два місяці в Україні, Wali дає оцінку, яка «досить розчаровує», розгортанню західних добровольців, яке почалося на початку березня після заклику Президента Володимира Зеленського.

Кількість добровольців, що з’явилися, — за різними оцінками, понад 20 000 осіб — була настільки великою, що українському уряду довелося терміново створити Міжнародний легіон територіальної оборони України.

Але для більшості добровольців вступ до військової частини був проблемою.

«Зеленський звертався до всіх, але на місцях офіцери були безпорадні. Вони не знали, що нам робити», – розповідає Wali.

Norman Brigade

Він і кілька інших колишніх канадських солдатів спочатку вважали за краще приєднатися до «Нормандської бригади» («Norman Brigade»), приватного добровольчого підрозділу, що базувався протягом кількох місяців в Україні, яким керував колишній солдат із Квебеку, чий псевдонім Hrulf.

У військах швидко виникли розбіжності, і багато бійців залишило нормандську бригаду.

Троє людей, які побажали залишитися неназваними, розповіли про обіцянки командира нормандської бригади надати зброю та засоби захисту, які так і не були реалізовані.

Деякі з добровольців опинилися приблизно за 40 кілометрів від російського фронту без засобів захисту.

«Якби стався російський прорив, усі були б у небезпеці. Це було безвідповідальне ставлення з боку бригади», — каже один із її колишніх солдатів, який попросив не розголошувати його ім’я з міркувань безпеки.

Командир Нормандської бригади, який також попросив нас не називати його справжнє ім’я з міркувань безпеки, підтверджує, що з початку конфлікту його покинули близько шістдесяти комбатантів. Деякі з них хотіли підписати контракт, який давав би їм статус відповідно до Женевських конвенцій, а також гарантії того, що у разі поранення вони лікуватимуться українською державою.

«Є хлопці, які поспішали на фронт, навіть не пройшовши жодного огляду. Українці нас перевірили, і лише зараз ми починаємо отримувати більше завдань. Необхідно створити елемент довіри, і це абсолютно нормально», – каже Hrulf.

Проблеми забезпечення

Пошук зброї для бою був кафкіанською вправою.

«Ви повинні були знати когось, хто знав когось, хто сказав вам, що в якійсь старій перукарні вам дадуть АК-47. З солдатським спорядженням доводилося ось так возитися, підбираючи ліворуч і праворуч шматки і патрони», — розповідають добровольці.

Навіть їжу часто приносять цивільні особи. Те саме і з бензином у транспортному засобі.

«Вам постійно доводиться організовувати себе, знати когось, хто знає когось», – розповідає канадець.

За словами одного з них, за кілька тижнів на території України деякі з найдосвідченіших західних солдатів були завербовані Головним управління розвідки України й тепер мали брати участь у спеціальних операціях у тилу ворога.

Інші, менш досвідчені, «перескакують з одного Airbnb (короткострокова оренда житла – ред.) на інший», очікуючи, коли їх завербує підрозділ, який доставить їх на фронт, каже Валі.

Більшість, однак, вирішили повернутись додому, кажуть кілька людей, опитаних для цієї статті. «Багато людей приїжджають в Україну з випнутими грудьми, але їдуть, підібгавши хвости», — каже Wali.

Зрештою, він сказав, що випустив лише дві кулі, «щоб налякати противника».

«Це війна машин», у якій надзвичайно хоробрі українські солдати зазнають великих втрат від обстрілів, але упускають багато можливостей послабити ворога, бо їм не вистачає військових технічних знань», – резюмує він.

«Якби українці мали такі процедури, як у нас в Афганістані, для зв’язку з артилерією, ми могли б влаштувати бійню», — вважає Wali.

Але Wali не приховує свого бажання повернутися.

«Ніколи не знаєш, коли іноземні добровольці змінять ситуацію на землі. Це як вогнегасник: він марний, доки не загориться вогонь».