fbpx
Короткі спогади учасника бойових дій в Ефіопії та Нагірному Карабасі Сергія Ковтуна

Короткі спогади учасника бойових дій в Ефіопії та Нагірному Карабасі Сергія Ковтуна

 Редакція Редакція
Африка Ефіопія Історія Світ

До вашої уваги матеріал про участь радянських військових радників у бойових діях в Ефіопії, та Нагірному Карабасі опублікований у 2014 році на сайті Товариство «Чернігівське земляцтво».

Мені, як професійному військовому, довелось в 1984-1985 роках приймати участь у війні в Ефіопії, будучи капітаном, і в 1991-1992 роках – підполковником в Нагорному Карабасі. Це були війни в звиклому розумінні та водночас – громадянські. А у громадянській війні переможців не буває, тому що страждають люди однієї держави. Особливо я це відчув на Кавказі.

В 1984 році, будучи капітаном, з посади начальника штабу учбового мотострілецького батальйону мені було запропоновано поїхати в одну із воюючих держав. На комісії у Москві нашу групу відправляли в три країни: Афганістан, Ефіопію та Нікарагуа. Більшість була відправлена в Ефіопію. Серед яких був і я.

Про Ефіопію можна сказати, що це зовсім інший світ, але на цю тему – окрема розмова.

Мені на побутовому рівні дуже швидко вдалося опанувати амхарську мову, завдяки чому дізнатися багато чого цікавого. Перекладачі були тільки у старших командирів. При прибутті в Ефіопію у нас забрали всі документи та видали посвідчення експертів.

Посвідчення «експерта» Сергія Ковтуна

В цей час Ефіопія вела на Півночі війну з Еритреєю, а на Сході – з Сомалі. Про те, що хтось може не повернутися всі знали, але ми намагалися не думати та не говорити про це. Спочатку мене призначили до учбового центру Урсо, недалеко від міста Дире-Дауа, це на кордоні з Сомалі та Джибуті.

Ми готували спеціалістів сухопутних військ для урядової армії. Через пару місяців мене призначили радником з тактичної та вогневої підготовки командира механізованої бригади на Північний фронт, який був реорганізований в Другу революційну армію. Старшим військовим радником в ній був призначений генерал-майор Юрій Хрульов. Раніше радником був генерал-майор Микола Забіла, якого і ефіопи і противники високо цінували. Було організовано декілька груп радників ( по 5-7 чоловік). Моїм безпосереднім командиром був полковник Володимир Кузнецов, який ще до вводу радянських військ в Афганістан був там радником. Завжди згадую його з вдячністю.

Наприкінці 1984 року на Північному фронті Ефіопії сепаратисти нанесли серйозний удар по урядовим військам в районі Альгена та повністю знищили три дивізії. Врятувалися не більше 200 чоловік. В липні-серпні 1985 року серйозні бої були в районі міста Баренту, де загинуло більше 11 тисяч урядових військ. Військові радники постійно знаходились безпосередньо в районах бойових дій. І тільки такі офіцери отримували статус учасника бойових дій.

Посвідчення «експерта» Сергія Ковтуна

Наших солдат практично не було. Були екіпажі радіостанцій, водії авто-загону. Охорона нас з боку ефіопських військових була дуже слабкою . Ми мали надію тільки на себе. На час мого прибуття на Північний фронт окремі бойові дії між урядовими військами та повстанцями переросли в повномасштабну війну. Повстанцям серйозну допомогу – технікою, озброєнням, спорядженням та військовими спеціалістами – надавали Сполучені Штати Америки і держави Заходу. Нашим завданням було всілякими способами допомагати урядовим військам, готувати людей і техніку до бою, допомагати командирам у прийнятті та реалізації рішень. Офіційно нам заборонялося приймати участь у бойових діях, але коли ти знаходишся на полі бою, то важко було залишатися стороннім спостерігачем, тим більше ми теж несли відповідальність за виконання поставлених завдань. Неодноразово приходилось зустрічатися з кубинськими військовими, які приймали участь у війні з Сомалі. Серед них ходив такий жарт: «Радянський Союз допомагає всім, кубинці воюють, а ефіопи святкують перемогу».

Наша техніка і озброєння були більш надійні, живучі, більш практичні, вони не вимагали особливого догляду, за що їх в Ефіопії дуже цінували і в професійному рівні наші військові були на висоті. Неодноразово доводилось бути в районі міста Керен. Воно мені запам’яталось тим, що центральна вулиця ділила місто на християнську частину та мусульманську. Від нього приблизно 50-60 кілометрів була розташована велика військова база Аф-Абете, склади озброєння та боєприпасів. Доводилось формувати підрозділи урядових військ, отримувати на цій базі озброєння і направляти в бій.

Повстанці були дуже молоді, доводилось зустрічати пацанів по 15-16 років. Призивали, а точніше сказати забирали в свою армію повстанці і жінок. Часто з одних і тих же міст забирали і в один і в інший бік, що воює.

Ефіопія в основному християнська держава, напевно, єдина в Африці, яка ніколи не була колонією, а ефіопи – горда і скритна нація. Були хвилини духовного та фізичного виснаження, умови були просто жахливі: відсутність електрики, дефіцит їжі і, особливо, води. А от спеки, хвороб і бруду було достатньо. Малярія вважалась однією з самих легких хвороб. Дуже поширена була амеба, це – значно гірше дизентерії. Найстрашніша хвороба, яку довелося бачити, це – холера. Так вийшло, що певний час знаходився в епіцентрі цієї хвороби. Уряд вимушений був звернутися за міжнародною допомогою, але жодного іноземного лікаря там не бачив. Медикаменти довозили, але самі лікарі знаходились за периметром поширення хвороби. Дороги були дуже часто заміновані, але де і яка – ніхто не знав. Лідер Ефіопії Менгісту Хайле Маріам кидав проти різноманітних фронтів урядові війська. Радянські офіцери були свідками людської жорстокості, але зупинити не могли. Нам було заборонено втручатися у внутрішні суперечки. Незадоволених офіцерів у Ефіопській армії просто розстрілювали по наказу «з гори». Точних втрат, напевно, ніхто сказати не може. Мені також важко сказати про точні втрати серед наших офіцерів, але те, що вони були, точно знаю. Справа в тому, що ми мало спілкувалися одна група з іншою. Кожна група мала своє завдання і своє місце знаходження.

Цікаво, що спочатку СРСР підтримував і Ефіопію і Самалі. Але потім вибір впав на Ефіопію. В 1961 році був організований фронт звільнення Еритреї. В 1970 році – від неї відокремився Народний фронт звільнення Еритреї. Між ними теж проходили сутички. В 1973 році був організований фронт звільнення Орому. Існував іще і Народний фронт звільнення Тігре. В 1983 році почалася громадянська війна між Північним і Південним Суданом. Урядові війська воювали зі всіма цими повстанцями. І ми самі не завжди знали який противник буде перед нами завтра. Часто вони несподівано об’єднувались проти урядових військ.

В 1982-1985 роках в Ефіопії була найбільша посуха, під час якої померло від голоду більше мільйона людей. Голод крім цього був підсилений державною політикою, в першу чергу проти повстанців.

З 1984 року пішла гуманітарна допомога із СРСР та інших західних держав. Через протидію сепаратистів доставка продовольства в охоплені посухою райони відбувалася під охороною армії. Це була складна та небезпечна операція, в якій теж доводилось брати участь.

В цей час в Ефіопії працював наш загін з трьохсот автомобілів ЗіЛ, який допомагав довозити продукти харчування населенню і евакуйовувати людей з цих районів. США та інші держави відкрито допомагали в Еритреї та Тігреї. Влітку 1984 року Ізраїль успішно провів евакуацію ефіопських євреїв. Це сталося після того, як спецслужби Ефіопії почали геноцид проти них, звинувачуючи їх у своїх негараздах і співпраці з еритрейськими повстанцями. Треба сказати, що наші військові льотчики з гідністю виконували свої обов’язки у важких умовах по доставці гуманітарної допомоги в Ефіопію.

В 1985 році на базі Київського військового округу був сформований медичний батальйон, який прибув до Ефіопії та знаходився біля містечка Асосом (ближче до кордону з Суданом).

Працювати в Ефіопії було складно. Можу навести прилад, як мені один ефіопський капітан заявив про те, що «ти приїхав виконувати інтернаціональний обов’язок, от і йди, а я ризикувати життям не буду».

В 1989 році були відкликані всі військові радники з Ефіопії і в травні 1991 року повстанці зайняли уже і саму столицю Ефіопії Аддіс-Абебу. Досвід, отриманий в Ефіопії, мені знадобився в Закавказзі.

Після закінчення військової академії у Варшаві в 1991 році мене було призначено командиром мотострілецького батальйону в містечко Пришиб Азербайджану. Цей батальйон оперативно входив до складу 22-го мотострілецького полку, а фактично був загоном прикриття державного кордону. На кордоні з Іраном в районі міста Джалілабад повстанці зруйнували кордон, повалили владу, було поранено 123 чоловіки, серед них більше 70-ти місцевих міліціонерів. До кордону з Іраном від нашої частини, було рівно 7 кілометрів і моїм головним завданням було у будь-який час, не пізніше як через 2 години прийти на допомогу прикордонникам. За навчаннями іранської армії доводилось спостерігати не в бінокль, а зблизька, зі свого командного пункту. Цікаво було як ці підрозділи, імітуючи наступ на нашу територію, доходили до кордону і якщо був час молитви, то у них все зупинялося та всі їхні військовослужбовці починали молитися. Ми в цей час могли спокійно йти пити чай.

Про сам Азербайджан – окрема розмова, він дуже різний. В Азербайджані знаходилась 4-та загальновійськова армія, командувачем якої на той час був генерал-лейтенант Володимир Соколов – син маршала Радянського Союзу Сергія Соколова. Начальником штаба був генерал – майор Олександр Коломійцев. В подальшому він став заступником начальника Генерального штабу Збройних сил України. Саме завдячуючи Олександру Івановичу мені вдалося в 1992 році продовжити службу в Збройних силах України. Варто при цьому відзначити, що на той час начальником соціально-психологічної служби, членом колегії Міністерства оборони України був Володимир Мулява, якому дуже хотілося щоб офіцерів, котрі служили на територіях інших республік СРСР, не брали до Збройних сил України. В подальшому він був помічником Міністра у зв’язках з громадськими організаціями, партіями і рухами. Крім шкоди від його діяльності в Міноборони мені не вдалося більш нічого почути та побачити.

Після Європи та Варшави приїхати і побачити спалені християнські святині, пошкоджені будинки, вислухати розповіді очевидців і їхні оцінки подій було потрясінням. Події, які переросли у збройне протистояння почалися з бажання певної групи вірмен виселити азербайджанців з їхніх місць проживання у Вірменії, а також приєднати Нагорно – Карабахську автономну область (НКАО) до Вірменії.

У свою чергу в столиці Азербайджану та інших містах почалася відповідна реакція щодо вірменських сімей і сімей зі змішаним шлюбом. Вірменів виселяли , виганяли, били, вбивали, знущалися над ними, грабували і таке інше. Жахливі події відбулися в 1988 році в місті Сумгаіт. Головними ініціаторами народних хвилювань з боку Азербайджану виступали представники народного фронту, особливо так званої Ради національної оборони.

Почалось масове дезертирство солдат-азербайджанців. Справа в тому, що наскільки мені відомо, в 4-й армії кожен третій військовослужбовець був азербайджанцем.

Хто служив у Азербайджані, добре знають, що таке «Бакинські події», а також Сальянські казарми.

Навкруги були випадки загибелі, пограбування, знущання над військовослужбовцями та членами їх родин, які не встигли виїхати. Багато військовослужбовців, які довгий час служили на території Азербайджану, а також цивільних, змушені були кидати все майно, залишати квартири і відправляти сім’ї, як біженців, їхати подалі від Кавказу – хто до родичів, хто до знайомих. Тяжко було дивитися на тих людей, яким нікуди було їхати. Для них армія була певним гарантом особистої безпеки. Влада, як на місяцях, так і «нагорі» дуже часто спочатку погоджувалася на умови бойовиків, потім провокувала на конфлікт. На жаль, були випадки зради серед військовослужбовців. Так, на бік азербайджанців перейшов командир артилерійського полку 295-ї МСД полковник Володимир Нечипоренко. За це він отримав посаду начальника артилерії азербайджанської армії. Я особисто з ним мав декілька зустрічей під час яких він пробував переконати і мене скласти присягу азербайджанському народу. Були пропозиції і з боку азербайджанської влади. За це пропонували генеральське звання, високу посаду та матеріальне заохочення. Але можу сказати з упевненістю, що випадки, коли офіцери Радянської Армії переходили на бік Азербайджану були поодинокі.

Заступником командира армії по бойовій підготовці був полковник Анатолій Ігнатенко, якого ми часто називали просто «барига». Він вкрав табельну зброю та втік в Україну, де став заступником Міністра оборони України по кадрам. Всіх пробував обкласти «мздою». В Азербайджані з ним ніхто не хотів мати ніякої справи, тому, що ця людина давно втратила честь офіцера. В мене не було меж подиву, коли зустрів його в Міністерстві оборони України, як високопосадовця, який відповідав за підбір і розстановку кадрів.

15 січня 1990 року відбувся був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про оголошення надзвичайного стану в Нагорно – Карабахскій автономній області та деяких інших районах».

Другим секретарем Центрального комітету комуністичної партії Азербайджану був депутат Верховної Ради СРСР Віктор Поляченко. Звичайно, що у нас з ним були різні рівні, але з того, що довелося бачити та чути, можу сказати – ця людина зробила дуже багато для того, щоб стабілізувати ситуацію в регіоні. Він був потужний, гарний організатор, сміливо приймав рішення та користувався повагою серед багатьох людей, в тому числі і серед військових. З ним близько мені не довелося працювати, але завжди згадую його добрим словом і мені здається, що він до кінця не оцінений. Шкода, що він загинув 1 серпня 1993 року вирішуючи черговий конфлікт, а конкретно осетино-інгушський, в районі села Тарське.

Згодом мене було призначено заступником командира 370-го МСП 23-ї МСД, основні підрозділи якої знаходились в Азербайджані, в місті Гяджа. 370-й МСП носив почесне звання Чернігівського. Полк отримав це звання за визволення міста Чернігів в 1943 році. Як потім мені стало відомо, до 1959 року в цей полк солдати та сержанти призивались виключно з Чернігівської області. Командиром 23-ї МСД був генерал-майор Анатолій Будейкін, а командиром 370-го МСП – полковник Віктор Григор’єв.

В січні 1992 року мене та ще трьох офіцерів вибрали до складу групи для відрядження в Москву з повноваженнями зустрітися з керівництвом держави та Збройних сил Російської Федерації і розповісти про реальну ситуацію в Азербайджані, а конкретно в Нагорному Карабасі. Ми зустрічалися з Олександром Руцьким, на той час віце-президентом Російської Федерації. У Москві також мав зустріч з Володимиром Жириновським. Якщо говорити коротко, то враження можна передати одним словом – «клоун». Коли я йому почав розповідати, що твориться в Азербайджані, то він мені сказав: «Підполковник, кидай полк, не повертайся, я тебе звільняю від присяги, залишайся в Москві, будеш мені допомагати». Під час того відрядження мені довелося виступати на радіо «Ехо Москви».

Ми з’ясували для себе, що Москва нічого не розуміє і ні на що не впливає. Вийшло так, що Радянського Союзу вже як держави не було, а наша дивізія не входила до складу ані Збройних сил Російської Федерації, ані Азербайджану.

В той час, коли наша група перебувала в Москві, було прийнято рішення в Палаці з’їздів провести перший і останній з’їзд делегатів офіцерських зібрань Радянської армії. Ми автоматично були включені делегатами від Закавказького військового округу. На моє переконання в цей час Радянський Союз, якого практично уже не було, а була територія колишньої держави, стояв на грані великої громадянської війни – всіх проти всіх. І тільки тому, що офіцери не пішли ні на які провокації і не підтримали ніяких авантюристів з різних боків, остаточний розвал Радянського Союзу пройшов менш трагічно, ніж це могло відбутися. В моїй пам’яті добре вкарбувалися ці безкінечні зустрічі, розмови, дискусії офіцерів, які приїхали з різних регіонів і знали реальну ситуацію там, де вони служили. І що дуже важливо, вони реально могли впливати на цю ситуацію.

Основні частини 23-ї МСД знаходились в Азербайджані, в місті Гянджа, а її 366-й полк – в місті Степанокерт. Всі військовослужбовці цього полку були або слов’яни або вірмени. Нагорний Карабах на території Азербайджану був райським куточком (в перекладі «Нагорний Карабах» – чорний сад), а місто Шуша взагалі був курортом Союзного значення. По легенді тут знаходився цілий ряд християнських святинь. Там дуже смачні молочні продукти місцевого виробництва, а також місцеві виробляють тутовку (це самогон із тутового шовкопряда). А також дуже смачний місцевий хаш – холодець із свинячої ноги.

Служба була важка і небезпечна. Письмових наказів і директив ми, як правило, не отримували. Часто приходилось діяти на свій розсуд і приймати рішення, яке ніколи не могло задовольнити жодну зі сторін. Воно не могло влаштовувати або вірменську, або азербайджанську сторону. Тим більше, що і там і там були різні польові командири, які невідомо кому підпорядковувались, а цілі їхні не завжди були зрозумілі не тільки нам, але й ним самим. Складно було з ними вести переговори, але для запобігання жертв ми, командири полкового рівня змушені були це робити. Мені приходилось вести перемовини по звільненню заручників і по вирішенню проїзду мирних громадян. Часто, коли треба було прийняти термінове рішення, не можна було знайти вищих командирів. Вони виходили на зв’язок тоді, коли вже події відбулися. І в залежності від того, яка була ситуація – або казали, що вони так і думали , або всю провину валили на мене.

370-ий МСП довгий час стояв заставами між вірменами і азербайджанцями. Останню заставу ми зняли в квітні 1992 року. Для нас-військовослужбовців поїздки між заставами та підрозділами Степанокерту, а також інших населених пунктів були небезпечними та непередбачуваними.

Мирному населенню військові часто давали хліб, борошно, цукор, рис, а головне – спокій. Вперше за радянських часів з’явилось таке ганебне слово, як «найманець». Багато офіцерів були просто кинуті напризволяще.

Ярий націоналізм породжує варварство та вандалізм. Кажуть, що відношення до своїх предків, героїв, могил ознака цивілізації держави. Судячи зі всього, нам ще далеко до високої цивілізації. З мертвими не воюють. Кажу це до того, що доводилось бачити пограбовані могили, знищені цілі кладовища і осквернені святині. Це робили як азербайджанці, так і вірмени. Одного разу довелось бути свідком, як колона біженців, мирних жителів – виключно люди похилого віку, жінки і діти на стареньких розбитих вантажних автівках і тракторах «Білорусь» з причепами, зі своїм «скарбом» втікали від бойовиків, а ті намагалися їх наздогнати та вбити. І тільки наша присутність, – а ми там з’явилися випадково, – дала можливість цим бідним, невинним людям виїхати вглиб Азербайджану.

Власне з Карабаху пішов територіальний розпад Радянського Союзу. Тридцять тисяч мирних жителів було вбито з обох сторін. Більше мільйона біженців. Нагорний Карабах – це величезна трагедія, розруха, біженці, злидні, хвороби, спалені будинки. В той час це була найгарячіша точка в Радянському Союзі після 1945 року. Там перевірялась міцність СРСР. Якщо б політичне керівництво, і особисто Михайло Горбачов, діяли більш послідовно, логічно, продумано, і в той же час рішуче, трагічних подій в таких масштабах могло б і не бути. Керівництво обіцяло обом сторонам те, що вони просили, замість того, щоб сісти та з ними домовитись, враховуючи реальну ситуацію. Часто бойовики діяли з обох сторін, знаючи, що їхні вимоги підтримують в центрі. А в центрі не розуміли, чи не бажали розуміти, що ці вимоги взаємно заперечують одна одну. Важко було діяти так, щоб залишись задоволені і азербайджанці і вірмени.

Хочеться окремо сказати, що нелегко було діяти підрозділам внутрішніх військ. Націоналісти та просто авантюристи і кримінал залякували вірмен і азербайджанців, а «наверху» це часто підігравалось замість того, щоб виключати конфлікти.

Шлях протистояння веде в бездну. Люди спочатку взагалі не розуміли, що відбувається. Мені здавалося,що азербайджанці не були готові спочатку до таких подій. Звичним явищем стали заручники, полонені з обох боків, страждали звичайно і військові, а це в основному, як вже говорив, військовослужбовці 23-ї МСД, принаймні в 1991-1992 роках. Стільки було демагогії, різноманітних мітингів, організація-розпуск-організація якоїсь влади, якихось загонів. Люди не могли толком пояснити навіщо, яка мета, кому це треба, хто стоїть за цим і так далі.

В Азербайджані дізнався про те, що в Ефіопії загинув генерал-майор Олександр Семенов, якого знав ще по Прибалтійському військовому округу. Правда Олександр Григорович тоді не був ще генералом, а я не був підполковником.

Почастішали випадки нападу на військові частини з метою захоплення техніки і озброєння. Тільки за 1991-1992 роки таких випадків в окрузі було зафіксовано 423. При цьому загинуло 54 військовослужбовці, з них 24 офіцери та прапорщики. Поранено 135 чоловік.

Командувачем Закавказького військового округу на той час був генерал-полковник Василь Патрикієв – людина неординарна, професіонал своєї справи, вимогливий до себе і до інших. Більшість офіцерів його поважали. Командиром він був виваженим, вдумливим, манера розмови його завжди вселяла якусь впевненість.

В грудні 1991 року новим командувачем 4-ї армії призначили генерал-майора Миколу Попова. В цей час 23-ій МСД вручили вимпел міністра оборони Радянського Союзу за відвагу та військову доблесть. Одним із завдань, особливо в 1992 році, була евакуація тих родин, які ще залишалися та тих людей, які все кидали і їхали, як ми казали, «за перевал». Можливо і не до кращого життя, зате – до мирного. В Баку і Гянджі жило багато відставних офіцерів, представників різних професій, які відпрацювали там багато років та залишилися ні з чим. Для них це була особиста трагедія. Вони всі стали ворогами на своїй землі тільки тому, що не були етнічним населенням. Я чесно виконав свій обов’язок і тому можу спокійно дивитися в очі і своїм колегам, і своїм начальникам, і своїм підлеглим.

У червні 1992 року було прийнято рішення про розформування 23-ї дивізії. Протягом літа це було зроблено. Особовий склад літаками був відправлений в різні регіони, техніка і озброєння була передана владі Азербайджану, а я повернувся в Україну, хоч були серйозні перспективи в Збройних силах Російської Федерації.

Після 1945 року єдина дивізія, яка офіційно була згідно наказу Міністра Оборони Радянського Союзу визначена як воююча – 23-я, але в Україні всі, хто пройшов через Нагорний Карабах не були прирівняні до учасників бойових дій. Особистих образ на це не маю.

Головне щоб українці, росіяни та інші повернулися до уроків Нагорного Карабаху та не допустили такого, яке було там.

Сергій КОВТУН, полковник запасу


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 4149 6293 1808 2567

➡ Моно: 4441 1144 4179 6255


Побачили неточність чи маєте чим доповнити матеріал? Напишіть нам: info@mil.in.ua

Підписуйтесь на наші соцмережі:
Facebook
Twitter
YouTube


Африка Ефіопія Історія Світ
Facebook Notice for EU! You need to login to view and post FB Comments!