fbpx
Китайський колоніалізм в Африці

Китайський колоніалізм в Африці

Іван Бєлєнко Іван Бєлєнко
Ангола Африка Джибуті Замбія Зімбабве Китай (КНР) Мавританія Намібія Нігерія

Сучасний світ має декілька центрів впливу. Одним із таких центрів є Китайська Народна Республіка (КНР). Континентальний Китай упродовж останніх десятиліть перетворився з країни, що претендує на лідерство серед країн «третього світу», які з’явилися в результаті процесів деколонізації, на дійсно глобального гравця. Цей процес розпочався ще в часи холодної війни. Тоді КНР, частина соціалістичного світу, хоч і незалежна, прагнула знайти союзників, щоб протистояти імперіалістичним США та СРСР. Пекін будував стосунки з новоствореними соціалістичними країнами, що підвищувало його роль у біполярному світі. Не останню роль у такому піднесенні зіграли африканські країни.

У ХХІ столітті цілі КНР на континенті дещо змінилися. Можна з упевненістю сказати, що сучасний інтерес Китаю до Африки зумовлений значною мірою економічними причинами. Піднебесна розцінює себе, як живий зростаючий організм, якому потрібні ресурси. Окрім ресурсів КНР потребує ринків збуту, а африканський континент являє собою майже необмежений ресурсний потенціал та не сформовані ринки, на яких фактично відсутня конкуренція. Проте не економічні питання полягають в основі співпраці Китаю з іншими державами. Основою є тайванське питання.

Через те, що Китай прагне стати світовим лідером, він потребує підтримки африканських країн у міжнародних організаціях. Серед питань, які є принциповими для Пекіна у відносинах з іншими державами світу, є концепція «одного Китаю», що визнає суверенітет КНР над Тайванем. Водночас Республіка Китай (Тайвань) до останнього часу займав ідентичну позицію по відношенню до КНР, вважаючи Комуністичну партію узурпаторами.

Такі прагнення пояснюють, чому Африка, континент із більш ніж чвертю країн-членів ООН, обіймає центральне місце в зовнішній політиці Китаю.

КНР апелює до африканських країн з позиції нібито спільної історичної долі. Справа в тому, що Китай, як держава, хоч ніколи й не був колонією, але з середини ХІХ століття перебував під значним впливом європейських колоніальних імперій. Більше того, певні приморські території та міста були колонізовані Португалією, Британією, Німеччиною. Відголосками цього є особливий правовий режим у Гонконзі (влітку 2020 року КНР прийняла закон про національну безпеку Гонконга, що розглядається Гонконгом, як втручання у внутрішні справи) та Макао. Передача суверенітету від Британії, у випадку Гонконга, до КНР відбулась у 1997 році, а Макао, від Португалії в 1999.

Теза про спільну історичну долю є основою концепції, яка передбачає співробітництво малорозвинених країн на противагу викликам глобалізації. В свою чергу, країни Африки вбачають у співробітництві з Китаєм противагу сучасному світоустрою, в якому панують колишні метрополії. До того ж КНР, на відміну від західного світу, не вимагає жодних політичних змін, демократизації, боротьби з корупцією тощо. Просто Пекіну це не цікаво, адже китайська політична культура абсолютно лояльно ставиться до подібних речей.

Цим і зумовлено широке залучення китайських інвестицій у те, чого найбільше потребує Африка — в інфраструктуру та освіту. З такими проєктами Китай зайшов на континент ще в 70-х роках. Одним із перших інфраструктурних проєктів, у які були реалізовані за китайські гроші була TAZARA — залізниця, що поєднує замбійський «мідний пояс» та танзанійський порт Дар-ес-Салам. Проєкт коштував КНР 406 млн доларів США, що на сьогоднішній день дорівнює близько 2,7 млрд А реалізоване це будівництво було для того, аби соціалістична Замбія була незалежною в логістичному плані від Південної Африки та Родезії, теперішнього Зімбабве. Але ця залізниця так і не вийшла на проєктну потужність вантажних перевезень і функціонує за рахунок китайських же кредитів.

Залізниця TAZARA

І це не єдиний інфраструктурний проєкт реалізований китайцями за китайські гроші, та який використовується КНР у власних цілях, а саме для імпорту африканських ресурсів. До них відносяться, наприклад, залізниця Адис-Абеба — Джибуті, яка коштувала 3 млрд доларів США, залізниці в Нігерії та Анголі, країнах багатих на нафту, в Мавританії. В тій же Мавританії в 2009 році китайці вклали 280 млн дол США у розширення порту Нуакшот.

КНР розбудовує культурні та освітні зв’язки з Африкою, зокрема, через Інститути Конфуція. Це афілійовані з урядом КНР установи, призвані розповсюджувати китайську мову та культуру. На червень 2019 року в 44 африканських країнах діяло 59 таких освітніх заклади. Крім того з 2011 року впроваджується проєкт Hоре (Надія) з побудови загальноосвітніх шкіл для африканських дітей.

Здавалося б, континентальний Китай міцно стоїть в Африці та зв’язав африканські уряди кредитами, проте зустрічаються випадки, коли КНР отримує болючі поразки. Свого часу Майкл Сата, один з кандидатів на пост президента Замбії зіграв на антикитайських настроях замбійців і переміг на виборах. Але цей факт не вивів Замбію з під китайського впливу. Ще одним прикладом китайської невдачі стала відмова Танзанії від міжурядового кредиту на 10 млрд доларів США який мав піти на будівництво порту в Багамойо. Портова інфраструктура Танзанії, безумовно, потрібна, але однією з головних вимог надання кредиту була оренда новозбудованого порту КНР терміном на 99 років. Тут ми підходимо до того, що колишній держсекретар США Рекс Тіллерсон називав «обмеженням суверенітету». Бо китайці дають кредит під заставу тих чи інших родовищ копалин та інфраструктурних об’єктів. Така ситуація може призвести до того, що Пекін просто розповсюдить свій суверенітет на території та об’єкти, на яких наразі працюють китайські компанії.

З 2015 року Народно-визвольна армія Китаю готується до чогось подібного й розвиває спроможності до проведення військових операцій за кордоном. У рамках цього процесу в Джибуті у серпні 2017 року була відкрита перша китайська військова база за кордоном. Джибуті, потрібно зауважити, взагалі є країною іноземних військових баз. Цьому сприяє стратегічне розташування цієї невеликої країни. Через Баб-ель-Мандебську протоку, на африканському узбережжі якого й розташовано Джибуті, йде головна торговельна артерія Азії з Європою та східним узбережжям Північної Америки. Окрім китайської бази в країні є італійська, французька, американська та японська (тієї самої Японії, яка де-юре не має збройних сил). Американську базу використовує також Британія, французьку — Німеччина та Іспанія, а на японській періодично розташовуються індійці. Також йдуть перемовини про розміщення військових баз Саудівської Аравії та Індії.

Іноземні військові бази в Джибуті.

Судячи з усього КНР не має наміру обмежуватися військовою присутністю лише в Джибуті. Влітку 2020 року ЗМІ писали про наміри побудувати китайські військові бази в Кенії та Танзанії. А вже у вересні з’явилися заяви депутатів намібійського парламенту про присутність 3,5 тис. китайських військових у країні, які проходять підготовку в пустелі Наміб. В обох випадках офіційні представники КНР спростували такі заяви, водночас у випадку Намібії було прямо сказано, де саме китайці не будують військову базу. Це дає розуміння того, що в зазначеному місті Свакопмунд, розташованому на узбережжі Атлантичного океану, військова база рано чи пізно з’явиться.

Церемонія відкриття військової бази КНР в Джибуті, на передньому плані бойова машина ZBL-08

Окрім того, КНР проводить доволі агресивну політику у сфері військово-технічного співробітництва й поступово витісняє з континенту застарілу радянську та західну зброю. Так у Нігерії на озброєнні стоять колісна бойова броньована машина ZBL-08, основний бойовий танк VT-4, китайсько-пакистанський винищувач JF-17, покликаний замінити собою китайський же Chengdu F-7, який, у свою чергу, є ліцензійною копією радянського МіГ-21. Ефіопія має китайські шестиколісні БТР WZ-523, як і Гана, Намібія, Судан, Габон та Чад. 155 мм самохідна гаубиця Type 88 (або ж PLZ-45) на озброєнні у Алжира і тієї ж Ефіопії. БТР WZ-551 – в Анголі, Алжирі, Бурунді, Камеруні, Кенії, Габоні та ще купі країн. Це приклад новітнього озброєння. Але є й випадки, в яких китайська зброя використовується десятиліттями. І тут потрібно знову повернутися на 50 років назад, у 1970-ті.

WZ-523 армії Гани. Самохідна гаубиця PLZ-45. Нігерійський винищувач FT-7NI JF-17 Thunder Основний бойовий танк VT-4. WZ-551 армії Танзанії.

У ті часи у самопроголошеній республіці Родезія йшла війна відома в історії, як війна в родезійському буші. Першопричиною війни була боротьба за владу і формування шляху розвитку країни. З одного боку був білошкірий уряд Родезії, з іншого повстанські угруповання ZАNLA та ZIPRA, які, в свою чергу були збройними крилами соціалістичних політичних партій ZANU та ZAPU. Партії мали чітко виражений етнічний характер, тобто орієнтувалися на народності шона та ндебеле відповідно. Очолювали партії Роберт Мугабе та Джошуа Нкомо. Оскільки партії були соціалістичними, то Радянський Союз і КНР всіляко підтримували їх у боротьбі з, нібито, «расиським урядом». СРСР ставив на Нкомо, Китай на Мугабе. Власне, китайці зробили правильний вибір. Шона були етнічною більшістю, тож коли уряд Родезії під зовнішнім тиском погодився на проведення загальних виборів ZANU перемогла. Так у 1980 році теперішнє Зімбабве стало філіалом континентального Китаю в Африці.

КНР отримала неконтрольований доступ до зімбабвійських ресурсів і такий саме неконтрольований ринок збуту. Китай став постачати молодим Силам оборони Зімбабве танки — Type 59 та Type 69 (китайські версії Т-55 та Т-62 відповідно), бронетранспортери — Type 63 APC та Type 85 AFV/Type 89 AFV, артилерію — 122 мм гармати Type 60 (копію радянської Д-74), 122 мм гаубиці Type 54 (копії радянської М-30), 107 мм РСЗО Type 63, важке піхотне озброєння — гранатомети Type 69 (копія РПГ-7) та ПТРК HJ-8. Бронетехніка китайського виробництва активно використовувалася під час військового перевороту в листопаді 2017 року, коли Роберт Мугабе був усунутий від влади.

Зімбабвійський Type 85 AFV/Type 89 AFV в Хараре під час перевороту в листопаді 2017 року

Сам факт військового перевороту та ставлення до нього КНР дає розуміння того, що китайцям байдуже в кого в руках влада, яким чином вона була отримана, скільки при цьому пролилося крові. Їхня мета — економічна співпраця на китайських умовах. КНР, ніби, просто сказала «ок, працюємо далі», а перший закордонний візит нового президента Зімбабве Емерсона Мнангагви був як раз у Пекін.

Подібна політика КНР дає привід вважати китайську експансію неоколоніалізмом, адже китайські компанії так само, як і свого часу європейські, експлуатують африканські ресурси, а розвиток інфраструктури спрямований, в першу чергу, на те, щоби ці ресурси було зручніше вивозити. Через власні культурні проєкти Китай вирощує лояльні собі африканські еліти. Так само, як колись це робили європейські метрополії. Є ще одна сожа риса, Китай зневажливо ставиться до африканців. Це чітко проглядалося навесні 2020 року, коли весь світ сидів на карантині, а КНР бодро звітувала про відсутність в країні хворих на коронавірус. Тобто відсутність серед китайців, а не серед іноземців, серед яких багато африканців, зокрема студентів. Така офіційна позиція Комуністичної партії КНР призвела до того, що в Гуанчжоу, наприклад, африканців викидали з готелів та орендованих домівок прямо на вулиці.

Наприкінці ХІХ століття між європейськими імперіями розгорнулася так звана «битва за Африку». Наразі світ вступає в «битву за Африку 2.0» в якій наряду зі старими гравцями, такими, як Франція, Британія, США приймає участь континентальний Китай, РФ, яка у 90-х роках втратила власні позиції, будуюча нову Османську імперію Туреччина, Індія та інші провідні світові гравці. У 2007 році було створено United States Africa Command, структура міністерства оборони США, яка покликана боротися з тероризмом на африканському континенті. Це офіційна причина утворення командування, а не офіційна — протидія китайській експансії та відстоювання американських інтересів у майбутній «битві за Африку».

Ангола Африка Джибуті Замбія Зімбабве Китай (КНР) Мавританія Намібія Нігерія