Що сталося у Маріуполі

Дмитро Путята, Андрій Карбівничий, Василь Рудика

9 травня 2014 року група бойовиків під командуванням “Мангуста” спробувала взяти під контроль важливий безпековий об’єкт міста Маріуполь – Управління МВС. Вони мали блискавично захопити будівлю, і водночас взяти в полон групу українських офіцерів з різних відомств, які зібралися в Управлінні на нараду. Бойовики використали допомогу окремих спільників у середовищі міліціонерів і загальну зайнятість працівників міліції, що підтримували порядок у святковий день. Проте план бойовиків не спрацював до кінця – українські офіцери організували спротив, тривалий час утримуючи третій поверх будівлі. На допомогу їм прийшли зведені загони НГУ, ЗСУ і загін “Азову”, які взяли штурмом Управління МВС. В результаті боїв того дня, за офіційними повідомленнями, в місті загинуло 13 чоловік: 2 міліціонери, 4 військовослужбовців, 3 цивільних і 4 бойовиків.

Попри те, що про події 9 травня 2014 року у Маріуполі на 2015 рік були зняті документальні фільми-реконструкції подій від МВС України, Служби безпеки України, Громадського ТБ Приазов’я, а також були опубліковані розслідування спершу по гарячих слідах від спільноти Євромайдану Маріуполя і спостерігачів Civic Solidarity (Memorial), а згодом – аналіз від Bellingcat, ця історія досі містить чимало білих плям і нез’ясованих питань. Практично кожна розповідь очевидців містить важливі свідчення, але події у їх розповідях часто сплутані хронологічно, або не узгоджуються із фактами. Але вшитий час на відеоряді камер спостереження у місті, а також безперервні відеозаписи від очевидців, дозволили синхронізувати різні відео того дня і встановити час деяких подій буквально із секундною точністю. Ми викладемо встановлені факти, спробуємо відтворити несуперечливу версію подій, і поставимо запитання, пошук відповідей на які в подальшому дасть змогу скласти цілісну картину подій 9 травня у Маріуполі.

Нарада і напад бойовиків

Ситуація в Україні на початок травня 2014 року була загрозливою. Запущений з Росії план із проголошенням маріонеткових “народних республік” на основі областей України, і намір провести “референдуми” був лише процесом створення видимості законності, прикриттям для подальшого введення російських військ. Росія готувала важелі для тиску на українську владу, а то й зачіпки для виправдання окупації чи відторгнення частини України. З 12 квітня російська сторона перейшла від слів до діла – диверсійно-розвідувальними загонами під керівництвом російських офіцерів було захоплено низку міст – Слов’янськ, Краматорськ, Горлівку, а в інших підтримувався заколот місцевих колабораціоністів. Навколо Слов’янська тривали справжні бої, число жертв на середину травневих свят вже сягало десятків з обох сторін.

В цих умовах українська влада вжила серйозних заходів для того, щоб локалізувати райони дій російських збройних формувань, не дати їм поширити вплив на навколишні міста. Зокрема, почалося оточення Слов’янська з метою ізолювати у ньому російські сили. До Маріуполя також були перекинуті додаткові українські сили – в Маріупольський аеродром зайшли частини Збройних сил, навколо міста виставила блокпости з бронетехнікою 72-га окрема механізована бригада. Підрозділи Національної гвардії із Луцька і Львова посилили залогу військової частини 3057 НГУ. Частина 3057 розташована у самому Маріуполі, буквально за два-три квартали від межі історичного центру міста. 1 травня керівництво МВС у Маріуполі було змінене – був призначений полковник Валерій Андрущук. Того ж дня проросійські активісти під прапорами ДНР вимагали відставки Андрущука – той зі сходів будівлі УМВС показав їм написану заяву про складення повноважень, після чого активісти пішли. Андрущук продовжив виконання обов’язків, бо подібна заява не мала юридичної сили – вона має затверджуватися керівництвом МВС. Одним із рішень Андрущука на посаді керівника МВС був виклик до Маріуполя роти міліціонерів патрульно-постової служби з Черкас, оскільки значна частина маріупольських ППС демонструвала відверто проросійські настрої, співпрацювала із агентами РФ у місті, саботувала накази.

В самому Маріуполі вже були декілька спалахів протистояння. 16 квітня, майже синхронно із появою російських диверсійних загонів у Донецькій та Луганській областях, російськими колабораціоністами у місті було здійснено спробу захопити військову частину 3057. Спроба штурму провалилася – військовослужбовці частини відкрили вогонь спершу у повітря, а потім і на ураження, щонайменше 19 нападників дістали поранення, 3 з них – смертельні. Більш вдалими для проросійських сил були спроби захоплення будівлі міськради Маріуполя – її утримували з 18 березня, з невеликими перервами. Кілька разів міськраду звільняли українські сили, але після відходу правоохоронців будівлю захоплювали знову. Такий розгон відбувся і у ніч з 6 на 7 травня, а останній, силами щойно прибулого 20-го батальйону територіальної оборони з Дніпропетровська, – вдень 8 травня. Проте кожного наступного дня контроль над міськрадою повертався до проросійських сил.

9 травня 2014 року керівництво силових структур України у місті організувало нараду. Вона мала початися близько 9:30 ранку, її темою мали бути питання, пов’язані із початком Антитерористичної операції у місті.

На нараду зібралися: керівник МВС Маріуполя Валерій Андрущук, полковник Оперативного командування “Південь” Андрій Дєрмін, заступник командира 20 БТрО підполковник Сергій Демиденко, командувач в/ч 3057 НГУ полковник Сергій Совінський, один з керівників Антитерористичної операції у місті Олександр Набок, начальник ДАІ полковник Віктор Саєнко, полковник МВС Микола Побойний, можливо ще кілька осіб – заступники Андрущука, представник Черкаського підрозділу ППС. Андрущук о 9:00 саме повернувся з церемонії урочистого привітання ветеранів і покладення квітів, яка відбувалася о 8:00 ранку на площі Ленінського Комсомолу (зараз – Воїнів-визволителів). На церемонію Андрущука запросив мер Маріуполя Юрій Хотлубей. До цієї площі маршрутом проспект Леніна (зараз – проспект Миру) – проспект Нахімова згодом вирушать і містяни, які святкували 9 травня – вони збиралися у центрі міста біля Драмтеатру, а потім близько десятої рушили великою колоною.

Нарада не розпочиналася до 10:00, оскільки на переговори з Андрущуком до будівлі УМВС прийшли місцеві депутати Чекмак, Іванов і Клименко. Вони демонстрували підкреслено проросійські погляди, і, за словами Андрущука, він намагався вирішити з ними питання шпигунства таксистів на користь бойовиків. Перемовини нічим не завершилися – депутати полишили будівлю.

Приблизно о 10:05-10:10 ранку, через десять хвилин після початку наради, оперативний черговий по відділу міліції доповів, що будівлю оточено людьми в масках, здійснюються спроби її захопити.

“Терористи дуже вдало вибрали час для штурму: в міськвідділі перебувала тільки чергова служба, обслуговуючий персонал і представники силових відомств, які прибули на нараду. Весь особовий склад був задіяний у заходах з охорони громадського порядку в різних районах міста. Також нападники вміло скористалися ситуацією, коли цивільне населення масово перебувало на площах міста і за допомогою провокаторів людей легко можна було залучити до масових заворушень.” – Олександр Набок.

Сили бойовиків сумарно налічували порядка 25 чоловік без врахування снайперів, і були розподілені на дві групи, що мали різні задачі. Штурмовою групою командував маріуполець Олег Недавній (позивний “Мангуст”, він же “Анатоліч”), вона налічувала порядка 10 чоловік, одягнених у камуфляж, переважно піщаного кольору, і мала безпосередньо захопити будівлю. Друга група (“група прикриття”) мала блокувати рух на вулицях, прилеглих до будівлі УМВС. Вона налічувала 15 чоловік, які були вдягнуті у цивільний одяг, одиниці мали балаклаву або медичну маску, на всю групу була пара автоматів і кілька пістолетів. Блокували рух на вулицях, розставивши сміттєві баки поперек вулиці Артема, вулицю Георгіївську перегородили вантажівкою солодощів “Лучіано”. За свідченням бойовиків, Олег Недавній також домовлявся про те, щоб під УМВС підвезли бетонні блоки і пісок, але ті, з ким були ці угоди, вочевидь, передумали – будматеріали не були підвезені, жодних серйозних барикад під будівлею не виникло.

У саму будівлю УМВС було непросто потрапити – головні двері були важкоброньовані, із невеликим віконечком з бронескла, а після подій 1 травня з дверей навіть зняли зовнішню ручку. Потрапити до будівлі можна було тільки якщо зсередини відкриють. Як стверджують Андрущук і СБУ, для того щоб потрапити всередину, штурмова група бойовиків вдалася до хитрощів – троє озброєних чоловіків у камуфляжі вели одного свого спільника у цивільному одязі, заломивши йому руки, і нібито пред’явивши фальшиві посвідчення. Черговий міліціонер відкрив їм двері, після чого бойовики увірвалися всередину і відкрили вогонь по стінам і в стелю, деморалізуючи цим нечисельних міліціонерів. Яким чином бойовикам вдалося переконати чергового, що вони є членами правоохоронних органів, і чому їх впустили, залишається відкритим питанням. Бойовики потрапили всередину, нечисленних працівників МВС роззброїли і зібрали у приймальні для громадян. Бойовики швидко заволоділи першим і другим поверхом будівлі, але на третьому зустріли опір. Саме там знаходився кабінет Андрущука, і після перших пострілів у будівлі двоє учасників наради – Демиденко з автоматом Калашникова і Побойний з пістолетом ПМ вибігли в коридор і відсікли вогнем спроби бойовиків піднятися на третій поверх.

У перші 10-15 хвилин штурму загинули або дістали смертельних поранень начальник ДАІ полковник Віктор Саєнко та прапорщик Михайло Єрмоленко. Обставини їх загибелі, озвучені МВС і СБУ, викликають більше запитань, ніж дають відповідей, і вони будуть розглянуті окремо.

Підмога

Спроба бойовиків блискавично взяти УМВС провалилася через опір кількох офіцерів, які були присутні на нараді – Демиденка, Побойного, згодом до них долучився і полковник Андрій Дєрмін. Вони забарикадували один із двох сходових прольотів, які вели на третій поверх будівлі УМВС, знайшли у одному з кабінетів третього поверху ще один автомат Калашникова і такими силами тримали на прицілі коридор і два сходових прольоти. Сергій Демиденко під час цих перестрілок дістав поранення – куля потрапила йому у ногу, він стік кров’ю у лічені хвилини.

Поки три офіцери чинили опір, інші учасники наради у кабінеті Андрущука за цей час мали змогу викликати підмогу, телефонами зв’язавшись із маріупольскою в/ч 3057 НГУ, підрозділами 72-ї механізованої бригади, які чергували на блокпостах навколо міста, а також 20-м батальйоном територіальної оборони і групою батальйону “Азов”, які буквально напередодні прибули до міста.

Проте бойовики змогли посилити зовнішню групу захопленим у МВС озброєнням, включно із кулеметом. Протокол допиту затриманого згодом бойовика Сергія Гриценка “Тюленя”:

“.. в то время как Н. дал мне автомат [АКСУ – прим. ред.] около здания Мариупольского ГУ, он также дал кому-то пистолет ПМ, но кому именно я не обратил внимания. Также он сказал, что комнату хранения оружия еще не вскрыли, но когда вскроем – оружия будет валом. После чего, Н. скрылся внутри здания. Бронежилетов у нас не было. Стрельба в здании начала затихать.”

На допомогу до заблокованих в УМВС міліціонерів з території в/ч 3057 вирушив перший зведений загін Національної гвардії. Загін прибув в район УМВС вже за 15 хвилин після початку штурму групою “Мангуста”, тобто орієнтовно о 10:20. Гвардійці висадилися за один квартал від будівлі УМВС – в районі рогу Грецької і Георгіївської. У пішому строю загін висунувся до УМВС.

Коли з’явилися гвардійці, член “групи прикриття” бойовиків Микола Пятін зупинив тролейбус, який проїжджав в сторону залізничного вокзалу, перегородивши Георгіївську.

При наближенні гвардійців, їх зустрів вогонь бойовиків, які тримали саму будівлю УМВС і периметр навколо неї. Загін НГУ був змушений відійти, зазнавши втрат. Загинув один військовослужбовець – старший солдат 45-го львівського полку НГУ Богдан Шлемкевич, декілька чоловік дістали поранення.

“Щойно ми вийшли на вулицю Георгіївську, по нас почали вести щільний вогонь з автоматичної зброї, також стріляв кулемет. Саме тоді наша військова частина зазнала втрат. Було поранено майора Дмитра Афанасьєва, солдата Романа Сапілу, старший солдат Богдан Шлемкевич загинув. Також дістав поранення командир луцької частини Нацгвардії підполковник Степан Логуш.“ − полковник Валерій Смолов, командир львівського полку НГУ.

Вогонь автоматичної зброї був чутний в місті близько 10:20, а довгі кулеметні черги пролунали близько 10:22, що підтверджується і появою повідомлень у соцмережах.

Бойовики у перестрілці теж зазнали втрат, було поранено щонайменше двох бойовиків. Цей перший вогневий контакт так описано у протоколі допиту Сергія Гриценка “Тюленя”:

“.. со стороны “Азовстали” по ул. Георгиевской начали подходить люди одетые в камуфлированную форму. Кто начал стрельбу, я не помню. Я спрятался за деревом. После того, как в дерево попал выстрел, я попытался отстреливаться, но у меня заклинил автомат. Ситуация была неконтролируемая. Из здания вышел Н. и сказал, что в связи со сложившейся ситуацией, будем заходить все в здание Мариупольского ГУ. […] Первые в здание Мариупольского ГУ зашли раненные – Н1., у которого были повреждены мягкие ткани ягодиц и прострелена щека, […] и Н2., у которого было ранение в районе запястья навылет.”

Після закінчення перестрілки деякі учасники “групи прикриття” бойовиків зайшли до будівлі УМВС, а інші втекли з району УМВС. Таким чином, у будівлі залишалося 15-20 бойовиків.

У цей період затишшя, орієнтовно о 10:45-11:00 бойовики відпустили у подвір’я УМВС заручників – працівників МВС, які невдовзі втекли через паркан. З вул. Георгіївської був також прибраний тролейбус, якого не було в подальшому на місці подій.

Командири бойовиків використали період затишшя і для мобілізації мирного населення. Перебуваючи у захопленій будівлі, вони телефоном дали сигнал мережі своїх провокаторів у місті. Святкова колона якраз незадовго до того (10:25-10:30) прийшла на площу Ленінського Комсомолу і розпочала там мітинг, присвячний 9 травня. Провокатори на цьому мітингу оголошують головний міф того дня, що поширився містом зі швидкістю пожежі у посуху: “Українські карателі знищують міліцію, яка перейшла на сторону народу, відмовившись розстрілювати святковий парад”.

Приблизно о 10:45-11:00 до будівлі УМВС висунулися “Азовці”. Їх викликав Олександр Набок, що брав участь у нараді у Андрущука. Загін “Азову” був дуже нечисленний – всього 10 чоловік і 1 офіцер СБУ, що їх супроводжував. “Азовці” були розквартировані неподалік – за квартал від будівлі УМВС, у будівлі СБУ (вул. Георгіївська, 77). Через низку причин бійці “Азову” не мали уніфікованих одностроїв: приблизно 4 чоловіка мали чорну уніформу, 1-2 – різний камуфляж, решта була взагалі вдягнута у цивільне. На увесь загін було, схоже, тільки 1-2 бронежилети і одна металева каска. Причин такої неорганізованості було щонайменше три – по-перше, сам батальйон “Азов” перебував на стадії створення, по-друге, цей загін прибув до Маріуполя тільки напередодні, і, нарешті, виклик був раптовий.

Ярослав Гончар, командир загону і на той час заступник батальйону “Азов”, неодноразово у своїх інтерв’ю стверджував, що коли вони підійшли до будівлі УМВС, то не одразу зрозуміли чому їх викликали – жодних видимих пошкоджень будівля не мала, вікна й двері були зачинені, в районі УМВС було тихо й безлюдно. “Азовці” перекинули одного свого бійця через огорожу заднього двору УМВС, боєць відкрив їм зсередини ворота, і група “Азову” зайшла до подвір’я. У декількох інтерв’ю Гончар і СБУ стверджували, що “Азов” після цього зумів взяти штурмом перший поверх УМВС, відтіснивши таким чином бойовиків на другий поверх. У цій сутичці загін втратив одного бійця загиблим – Родіона Добродомова.

Втім, є чимало обставин, які дають підстави засумніватися, що події розвивалися саме так. Більш-менш детально обставини загибелі Добродомова Гончар надав на прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі від 12 травня 2014 року, через 3 дні після тих подій. Там він наводить подробиці загибелі Родіона: той рухався через подвір’я УМВС, зачищаючи свій сектор. Між припаркованими автомобілями на подвір’ї ховався бойовик, і коли Родіон наблизився до нього, бойовик, розуміючи, що буде за мить помічений, відкрив вогонь. Коли “Азовці” прибули до пораненого, лікар констатував смерть Добродомова.

“Кожен військовий перекриває свій сектор. Він [Родіон Добродомов – ред.] перекривав свій сектор. Він знаходився у полі зору іншого військового. Проте сталося так, що у внутрішньому дворі між припаркованими автомобілями заховався терорист. В принципі, був би він трошечки відважніший, він міг би в спину перебити нас всіх, оскільки ми заходили через внутрішній двір. Але, очевидно, злякався, і сидів між машинами. Коли Родіон став висуватися в його сектор, він зрозумів, що зараз буде помічений, і в нього не лишалося іншої можливості, ніж стріляти.“ – Ярослав Гончар.

Таким чином, “Азов”, після проникнення до подвір’я УМВС, втратив у описаній сутичці загиблим Родіона Добродомова. “Азов” після цього не зважився на штурм будівлі і деякий час просто утримував позиції, очікуючи на зміну обстановки.

Орієнтовно о 10:25-10:30, коли повз військову частину тільки пройшла святкова колона, з в/ч 3057 було відправлене друге підкріплення НГУ. Підкріплення було незначне – всього 1 автобус “Богдан” (білий з тонованим склом), порядка 30 військовослужбовців, всі – молоді строковики. При спробі автобуса виїхати з військової частини на проспект Нахімова, стався незначний інцидент – пара чоловіків спробували перегородити виїзд кількома автомобільними покришками. Очевидно, що чутки про “міліцію, яка перейшла на сторону народу” вже поширився, і містяни таким способом чинили спроби зупинити “українських карателів” виїхати в напрямку УМВС. Декілька військовослужбовців НГУ спершу відкрили попереджувальний вогонь у повітря, а потім у землю. Покришки з дороги розкидали, і “Богдан” виїхав. Але не обійшлося без поранених – вистріли в асфальт зрикошетили і поранили одного чоловіка. Поранення було не смертельне, йому допомогли люди поруч. Варто відмітити, що цей сценарій – “постріли у повітря, постріли у асфальт, рикошет, поранення” – буде повторений того дня в Маріуполі як під копірку практично у кожній із сутичок із цивільними, у багатьох локаціях, щонайменше із десятком поранених саме у такий спосіб.

У місто заходить 72 бригада

Приблизно о 11:10-11:15 у місто заходить бронетехніка 72-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. Це був зведений підрозділ 2-го батальйону, командував безпосередньо комбат – майор Михайло Драпатий. Техніка заходила двома окремими колонами, що хоча й рухалися одним маршрутом, але з інтервалом між колонами у 25-30 хвилин. Загалом у місто зайшло 9 одиниць БМП-2 і 1 бронетранспортер БТР-80.

Перша колона складалася з 4 БМП, їх номери: 240, 241 (під прапором), 242 (під прапором), 205. Колона супроводжувалася автомобілем ДАІ VW Passat темного кольору. Під час заходу з першою колоною трапилося кілька інцидентів, про які детальніше буде нижче.

Друга колона складалася з 5 БМП, їх номери: 200 (під прапором), 203, 204, 372, 254, а також бронетранспортер БТР-80 №612. Колона супроводжувалася автомобілем ДАІ Toyota Prius білого кольору.

Забігаючи наперед, варто зазначити, що завдяки відеозаписам з камер спостереження на перехрестях встановлено, що бронетехніка Збройних сил загалом перебувала в центрі міста 2 години, 1 хвилину і 35 секунд. Саме стільки часу пройшло від моменту, коли перша БМП зайшла в центр міста о 11:25:05, а остання вийшла о 13:26:40 після всіх подій того дня.

О 11:19 з першою колоною БМП стався перший інцидент. Рухаючись проспектом Леніна, перша у колоні БМП №240 на повній швидкості влетіла у стовп білборду, який стояв на розділювальній смузі проспекту, і вилетіла на зустрічну смугу. БМП звалила і сам білборд, і ялину позаду нього. Висувалися припущення, ніби мехвод БМП збив білборд спеціально – мовляв, побачив на ньому якусь ДНР-івську агітацію чи заклик до референдуму. Це не відповідає дійсності – на відео видно, що білборд був абсолютно порожній з обох сторін. Найбільш імовірна причина інциденту – несправність цієї БМП. Відео зафіксувало, що перед ударом в стовп БМП дуже сильно чадило з вихлопу, подібного чорного диму ще не було під час входу в місто. Варто зазначити, що обидва водійські відеореєстратори, що зняли цей удар, були налаштовані на зимовий час, тобто їх хронометраж на годину відрізнявся від Київського часу. На інших знятих того дня відео буде видно, що увесь правий борт бойової машини закоптився до суцільного чорного.

Бронемашини, які рухалися позаду за БМП №240, також повернули за нею, перетнули розділювальну смугу і виїхали на смугу зустрічного руху, вочевидь, слідуючи за командиром. Після цього екіпажі трьох БМП, схоже, зрозуміли, що сталася технічна несправність і дістали команду повернутися на попередній маршрут. Для цього вони розвернулися і поїхали у зворотному напрямку в пошуках місця для розвороту за правилами дорожнього руху, де, зробивши кілька петель, все ж продовжили рух до будівлі УМВС, але вже не колоною, а групками, і у дещо зміненому порядку: 240, 241, 205, 242.

В 11:24:41 перша БМП колони заходить на перехрестя з вул. Казанцева і проходить повз площу перед міськрадою, яку на той час утримували проросійські сили. Тут з колоною трапляється черговий інцидент. Точні його подробиці і хронологію подій вдалося відтворити завдяки безперервному любительскому відео.

О 11:25 автомобіль ДАІ, БМП №240 і БМП №241 успішно минули площу. Проблеми виникли у БМП №205, яка йшла хвилиною пізніше. Під’їжджаючи до перехрестя з Казанцева, її зупинили люди – спершу лише кілька чоловік, а потім назбирався і натовп. У БМП кидають бруківку, автомобільні покришки, лисіючий чоловік у світлій куртці намагається закинути сміття у вихлоп, а один молодик заліз на башту і закрив брезентом оптику (триплекси для огляду). Попри такий спротив, мехвод бойової машини демонструє вищий клас управління – йому знадобилося трошки більше 2 хвилин, щоб все ж обережними ривками пройти крізь натовп, набрати швидкість, нікого при цьому не ушкодивши. За БМП деякий час біжить той лисіючий чоловік, намагаючись закинути на неї покришку. З-під дерев на тротуарі чоловік у темному спортивному костюмі кидає трикутний шмат бруківки – каменюка падає на башту, відскакує від неї і влучає якраз по голові лисіючому, якому збиває з голови чималий шмат шкіри.

Четверту БМП №242 у колоні теж намагалися зупинити, але затримали її лише на 20 секунд. Вже набираючи швидкість, вона ювелірно оминула окремого провокатора, що стояв посеред дороги.

Ці чотири БМП пройшли перехрестя Леніна і Металургів у період 11:25:05 – 11:31:35. Далі бронетехніка обійшла парк у центрі міста з Драмтеатром по зовнішньому колу (проти одностороннього руху), і до будівлі УМВС пішла, зробивши великий крюк через вул. Торгову.

Через пів-години, о 11:55, перехрестя Леніна і Казанцева під міськрадою пройшла друга колона бронетехніки (БМП №№ 200, 203, 204, 372, 254, БТР-80 №612). Вона його минула без жодного спротиву проросійських активістів. Варто зазначити, що на той час під міськрадою вже були запалені покришки – стояв чорний густий стовп диму.

Інциденти з першою колоною тим часом не закінчилися – БМП №240, яка того ранку влітала у стовп білборду, глохне на розі проспекту Леніна і вулиці Торгової. Бронемашину оточують місцеві, вони провокують солдат, але ті тримаються надзвичайно професійно: гідно і холоднокровно. БМП стояла не менше ніж пів-години, перш ніж її зачепила на буксир і потягла БМП №204, яка прийшла у складі другої колони

Стрілянина біля кафе “Арбат”

Поява у місті бронетехніки і стрімко поширювані чутки про “розстріл повсталих міліціонерів” сильно збурили містян. На розі вулиць Леніна і Енгельса о 11:30 перехрестя утримували українські військовослужбовці – бійці 20-го батальйону територіальної оборони. Однією лише своєю присутністю вони викликали обурення у натовпу, що починав стягуватися до перехрестя. Окремі чоловіки з натовпу підходять безпосередньо до військовослужбовців, провокують їх.

Ситуація стрімко загострилася о 11:55 із появою другої колони бронетехніки, яка саме проїжджала проспектом. Один чолов’яга кинувся до проїжджаючої повз бронемашини, солдати на перехресті здійснили попереджувальні постріли у землю, один з них зрикошетив і поранив його. Поведінка чолов’яги на вулиці ще до поранення явно свідчила, що він був сильно п’яний. Інтоксикація була підтверджена у доповіді спостерігачів Civic Solidarity (Memorial), вони також зазначили, що він міг опинитися під гусеницями, якби не попереджувальні постріли. Загалом у тій сутичці 5 чоловік дістали несмертельні поранення – усі без виключення сталися внаслідок рикошетів від стрільби у землю – кулі відскакували від асфальту і бруківки.

Окремо варто зупинитися на подіях, що призвели до смерті під час цієї перестрілки – загинув Олег Колошинський, маріуполець. За хвилину до його смерті інший маріуполець, у синій куртці, вийняв пістолет і о 11:59:01 вистрілив двічі в українських солдат. Його ідентифікували як антимайданівця, учасника організації “Солідарність”, соратника Валерія Онацького. Пістолет, з якого він стріляв – револьвер під набій .38 (9×29 мм R). Він повторно здійснив два постріли о 11:59:25, і миттєво пірнув за спини натовпу, ховаючись. Через півторасекундну паузу пролунали п’ять одиночних пострілів українського солдата з АКМ у відповідь, і Олег Колошинський впав з простріленою головою і ногою на землю.

Цей інцидент детально розслідував автор блогу @UkraineAtWar, який обробив наявні відеоматеріали з місця подій і відшукав момент смертельного поранення. Загиблий Колошинський перебував на одній лінії між українським солдатом і антимайданівцем. Уповільнена зйомка відтворює момент поранення – одна з перших трьох куль АКМ влучила Колошинському у ногу, він рефлективно схилився, хапаючись за рану на нозі, і після цього отримав поранення у голову. Тобто куля, що влучила у голову, летіла приблизно на рівні пояса.

З аналізу цього інциденту є два висновки – по-перше, український солдат не мав наміру стріляти на ураження – він вів вогонь по ногам, намагаючись тільки знешкодити стрільця. Тим не менше, спроба вести вогонь у настільки густому натовпі не може не призвести до жертв серед випадкових беззбройних цивільних.

Штурм УМВС

Приблизно о 12:10-12:25 українські БМП завершують шикування прямо під будівлею УМВС. Дві з них – №242 та №241 стають прямо під вікнами УМВС на вулиці Георгіївській. Ще три стали на перехресті і нижче по вул. Артема (№№ 205, 203, 200). Чотири вишикувалися колоною по Георгіївській подалі (№№ 372, 254, і №204, яка підтягнула несправну №240), БТР зупинився ще далі – на розі Георгіївської і Грецької.

Бронемашини дістали команду відкрити вогонь – обстріл 30-мм гарматами тривав близько п’яти хвилин. Обстрілювали перший і другий поверх будівлі, здебільшого її торець зі сторони вул. Артема, який внаслідок обстрілу дістав серйозні руйнування. На відміну від торця, фасад будівлі майже не постраждав, бо дістав всього порядка 10 влучань 30-мм снарядів. Цегляні стіни не захищали від 30-мм гармат, вони прошивалися наскрізь. Бойовики у цей час забарикадувалися на другому поверсі у кабінеті, що вікнами виходив на подвір’я УМВС, тобто зайняли найбільш віддалену у будівлі позицію, щоб вберегтися від вогню бронемашин.

Обстріл бойових машин був доволі руйнівним, проте будівля на той момент не зайнялася. Щось слабко горіло в районі центрального входу, можливо були інші невеликі локальні місця займання всередині будівлі, але великої пожежі ще не буде близько години.

Після того, як стих обстріл, у будівлю УМВС через задній вхід зайшла штурмова група “Азову”. Вони пройшли будівлю наскрізь, не зустрівши вже опору, і відкрили зсередини центральні броньовані вхідні двері.

О 12:42 бійці “Азову” з’явилися на порозі центрального входу УМВС і були арештовані – пароль, який називали “Азовці”, військовослужбовці НГУ не знали через слабку координацію між різними силовими структурами. Тому чотирьох чоловіків солдати НГУ і ЗСУ затримали: роззброїли і вдягли наручники. Цими чоловіками були три бійця “Азову” (Ярослав Гончар і ще двоє) і один офіцер СБУ – керівник СБУ Маріуполя. Як потім розповідав Ярослав Гончар, коли Арсен Аваков звітував про 4 затриманих бойовиків, це було непорозумінням – тими “бойовиками” були насправді “Азовці” і офіцер СБУ. Люди з натовпу помилково вважали, нібито у полон беруть “повсталих міліціонерів”, і навіть спробували їх відбити у солдат НГУ.

На той час українські військовослужбовці вважали, що цілковито придушили спротив бойовиків. Офіцер спокійно шикував солдат перед бронемашинами, прямо навпроти розбитої будівлі УМВС, не остерігаючись, що по ним відкриють вогонь. Під будівлю увесь цей час підходили обурені цивільні, натовп нараховував 100-150 осіб. Бойові машини почали відхід з-під будівлі тим же маршрутом, яким до неї зайшли. Вони виконали свою задачу, і не збиралися знову потрапити в оточення натовпу.

О 12:58:30 пролунав одиночний постріл. Впав Олександр Кондрашин – боєць “Азову”, який був неподалік входу у двір УМВС. Через мить солдати НГУ і ЗСУ, що вільно до того стояли на вулиці, кинулися під захист дерев, зайняли позиції за припаркованими автомобілями і відкрили щільний, проте навряд прицільний вогонь з автоматів в район 2-3 поверху УМВС. Кондрашина відтягують в іншу сторону – до внутрішнього двору УМВС і оперативно накладають жгут – він дістав поранення у праву ногу, в район щиколотки. За спогадами Ярослава Гончара, жгут наклали рівно о 13:00.

В цей же час, приблизно о 13:00, прибуває білий автобус “Богдан”, вікна якого цілковито завішені шторами, і заїжджає у двір УМВС. Найімовірніше, у ньому прибула штурмова група спецпризначення НГУ “Омега”. До будівлі за кілька хвилин під’їхали пожежні машини.

Натовп в цей час активно виламує ґрати на вікнах першого поверху, намагаючись допомогти вибратися людям всередині. Цивільні лізуть всередину будівлі, обшукують приміщення, знову повертаються через виламані вікна на вулицю – панує безлад. На той час їм не вдавалося нікого виявити – і пожежники, і добровольці із громадян, які заходили на перший поверх, не знайшли там ні людей, ні тіл.

Втеча бойовиків і вихід українських сил

Користуючись загальним безладом, а також моральною підтримкою сотні цивільних під будівлею, всі бойовики, які брали участь у штурмі УМВС і ще були живі, так чи інакше змогли того дня втекти з місця бою. Деякі почали вибиратися через вікна, а інших було відпущено з місця події українськими правоохоронцями.

О 13:06 стався інцидент з обстрілом “Швидкої”. З третього поверху УМВС спустили на пожежній драбині чоловіка, цивільні під будівлею посадили його у автомобіль “Швидкої допомоги”. Після цього один з українських вояків (боєць “Азову” чи 20 БТрО) відкрив вогонь їй у слід. Усі присутні цивільні вважали, що на “швидкій” забирали людей із проросійської сторони – “повсталих міліціонерів”. Попри вогонь в її бік, “швидка” не зупинилася і від’їхала від будівлі УМВС, але проїхала недалеко і зупинилася на колі біля центрального міського парку, зі спущеним заднім колесом. Водій “швидкої” на місці події сказав, що йому посадили трьох чоловік, усі троє одразу покинули “швидку” після її зупинки. Кого саме посадили у “швидку” невідомо. Полковник МВС Микола Побойний і офіцер СБУ у двох документальних фільмах стверджують, що у “швидку” посадили когось із українських військових, раніше присутніх на нараді. Проте з вигляду чоловіка важко встановити його причетність до армійців. Український солдат, певне, сприйняв його за бойовика і спробував перешкодити його втечі. Спроба була невдалою, а обстріл “швидкої” викликав цілий шквал обурення цивільних.

О 13:08 з-під будівлі поїхали останні три БМП – №№ 200, 241, 242 – усі під українськими прапорами.

О 13:12 відбулася подія, що стала провісником великої пожежі у будівлі УМВС. До цього часу великої пожежі не було – слабко горів центральний вхід, щось тліло всередині, витягуючи дим у подвір’я. Але о 13:12 з вікна другого поверху почав інтенсивно валити світло-сірий дим. Він валив буквально 15 секунд, після чого припинився. А вже за п’ять хвилин, о 13:17, з третього поверху повалив вже справді сильний стовп чорного диму. Пройде ще хвилин 30-40, і вся будівля буде охоплена полум’ям.

О 13:18 з двору УМВС з’являються четверо чоловік, які несли на тканині тіло Михайла Єрмоленка. Двоє з них – бойовики, які були всередині будівлі: Олег Недавній “Мангуст”, командир групи бойовиків, і Святослав Медяник, у бронежилеті на голе тіло. Ще один чоловік – невстановлений, і четвертий – український спецпризначенець у важкому бронежилеті і шоломі. Спецпризначенець повернувся до подвір’я, а двоє бойовиків і ще двоє цивільних понесли далі тіло Єрмоленка, під наглядом автоматника у жовтій куртці. Проте в подальшому Недавній і Медяник зникли і не були затримані – нагляд автоматника був, вочевидь, неефективним.

О 13:22 з подвір’я УМВС на імпровізованих носилках – знятих з петель дверях, – “Азовці” виносять свого пораненого побратима Олександра Кондрашина. На нозі у нього жгут, він поранений у праву ногу в район щиколотки.

Після 13:30 натовп зміг примусити українських військовослужбовців відпустити двох затриманих бойовиків – Сергія Гриценка “Тюленя” і пораненого у око бойовика. “Азовець” Андрій Дзиндзя у своєму інтерв’ю говорив, що затриманого “Тюленя” відпустили, коли доправили на базу НГУ. Він помиляється – бойовиків відпустили прямо на місці, не везучи їх на базу.

Після того, як двох бойовиків відпустили на вимогу натовпу, українські сили орієнтовно о 13:35-14:00 остаточно покидають район будівлі УМВС. Першими з подвір’я виходять до сотні солдат НГУ і 20 БТрО, одразу за ними виїжджає білий “Богдан” із шторами на вікнах. Він рухається дуже повільно – зі швидкістю руху солдат. Вони оточують його щільним кільцем і йдуть, супроводжуючи його. Подібний супровід може означати, що автобусом вивозили тіла загиблих, і були вжиті всі заходи для того, щоб автобусом не заволоділи проросійські сили. Під час відходу українських сил в будівлі УМВС вже повністю горів навіть перший поверх. За наступні кілька годин будівля вигоріла дотла.

Варто також повернутися до подій при виході українських БМП (13:05-13:15). Коли виходила БМП №240, вона в черговий раз за день заглохла, причому заглохла на тому ж розі проспекту Миру і Торгової, де глохла під час заходу. Бронемашину українські солдати вирішили на цей раз покинути і не буксирувати. У машині залишилися боєприпаси, в тому числі 30-мм снаряди від головної гармати. Коли українські солдати пішли, цю БМП обліпили цивільні, вивертаючи все з неї назовні. Хтось випадково натиснув на гашетку, і постріл 30-мм гармати оглушив всіх навколо – він влучив у кут першого поверху будівлі навпроти, де розміщувалося відділення “Дельта-банку”. Банк того дня не працював, ролети на вікнах спущені. Уламками цегли, яка розлетілася навколо, було поранено випадкового пенсіонера. Проросійські активісти в подальшому відбуксирували цю БМП вантажівкою під будівлю міськради, де наступного дня спалили.

Екіпаж цієї БМП пересів, швидше за все, на БМП №205. Що характерно, три чоловіка екіпажу їхали прямо на броні БМП, тримаючись за башту. Всім відомі знамениті кадри, де БМП під українським прапором здійснює стрибок через імпровізовану барикаду. Це була БМП № 200, і стрибок відбувся через барикаду перед міськрадою о 13:23, коли колона БМП вже покидала місто. Барикада була споруджена на тому самому місці, де буквально дві години тому цивільні пробували блокувати БМП, які в’їжджали в місто. Проте маловідомим є інший, не менш відчайдушний стрибок – о 13:26 ту ж барикаду долала БМП №205, вона перелетіла у стрибку через барикаду, несучи солдатів на броні, які міцно в неї вчепилися, здійснивши таким чином карколомний трюк. Ця БМП йшла останньою з української бронетехніки, вона остаточно покинула місто приблизно о 13:30.

Загиблі, обставини їх смерті та незручні питання

Спостерігачі Civic Solidarity (Memorial) 9 травня оглянули лікарні міста №1, 2 і 9, куди звозили поранених.

• В лікарню №1 було доправлено 15 поранених, 6 з яких були силовиками.
• В лікарню №2 був доправлений тільки один чоловік, якому випадкова куля влучила у серце, коли він вигулював собаку. Чоловік помер.
• В лікарні №9 повідомили, що прийняли близько 15 поранених.
• До Лікарні швидкої медичної допомоги було доправлено 10 чоловік. Троє з них були у важкому стані – двоє з пораненнями живота, один – ноги. Один чоловік із пораненням в живіт помер – це був український солдат.

Станом на 9 травня у морзі перебувало ще 3 трупи, тому загальне число відомих спостерігачам смертей було 5. 10 травня це число зросло до 10 смертей.

15 травня 2014 року місцевими маріупольськими медіа був опублікований список імен загиблих, майже актуальний і на сьогодні. У ньому були імена 13 чоловік, але двічі згадана людина на прізвище Воробйов. Список також не містить одне прізвище – Забовського. Таким чином, на сьогодні відомі 13 імен загиблих.

Є вірогідність, що загиблих було 14 – через виявлене 14 травня на місці пожежі обгоріле тіло. Воно могло належати як 14-й невстановленій особі, так і Сергію Демиденку, про що детальніше нижче.

1. Саєнко Віктор Олександрович (1972 р.н., 41 р.) – начальник ДАІ Маріуполя. Він був присутній на нараді у Андрущука. Тіло Саєнка після смерті було у подвір’ї УМВС, проте українські сили з невідомих причин не забрали його з собою, коли покидали район будівлі. Версії щодо обставин смерті істотно відрізняються.
2. Єрмоленко Михайло Володимирович (1976 р.н., 37 р.) – прапорщик МВС, патрульно-постова служба.

Згідно з даними МВС та СБУ, Саєнко вистрибнув з вікна, причому СБУ стверджує, що цим він намагався покликати на допомогу, а МВС – що рятувався від роботи бойовика-стрільця. Єрмоленко був поранений всередині будівлі, в районі сходів з 2 на 3 поверх, і згодом також випав з того вікна, звідки вистрибнув Саєнко. Разом з Саєнком і Єрмоленком впали з вікна 3 поверху і декілька співробітників МВС. Обидва органи стверджують, що більшість людей, які впали – стрибали свідомо, і обидва органи стверджують, що Саєнко був застрелений вже на подвір’ї, і помер згодом неподалік.

Ця ситуація, безсумнівно, виглядає дивно, оскільки розбіжностей і неточностей значно більше, ніж пояснень. Згідно з версією МВС, впало мінімум 6 чоловік: Саєнко, за ним вистрибнув Півоваров, а також без уточнення часу згадується про Єрмоленка, двох неназваних, які вийшли вже на пенсію, і ще про щонайменше одну людину. МВС стверджує, що Єрмоленко випав нібито через те, що був поранений і після виникнення пожежі внаслідок втрати крові не зміг втриматися. Проте це не пояснює як поранений Єрмоленко провів щонайменше 2 години у будівлі до початку пожежі, як дістався до відкритого (вибитого?) вікна і випав з нього. Також, жодна з версій не пояснює, чому продовжували стрибати інші люди, якщо внизу стріляють. СБУ стверджує, що Саєнко збирався викликати підмогу, хоча для цього не обов’язково кудись стрибати – можна подзвонити мобільним. Для того, щоб врятуватися від вогню вогнепальної зброї, як стверджують у МВС, також навряд доцільно стрибати якраз туди, звідки стріляють, на прострілюваний простір.

Ще більш дивно ситуація виглядає у світлі того, що стрибки працівників МВС у Маріуполі з 3 поверху почалися не 9 травня. Андрущук у своєму інтерв’ю говорив, що щось подібне відбулося ще 7 травня, коли з 3 поверху вистрибнув командир роти ППС Зінов’єв, який дістав переломи, а в подальшому втік до Криму.

Зважаючи на ці обставини, можна припустити, що штурм УМВС бойовиками не був цілковито ініціативою тільки бойовиків. Частина працівників МВС, швидше за все, діяла з бойовиками заодно, знала про заплановану нараду, і мала з бойовиками попередній план дій. Після початку наради майже синхронно розпочався і штурм бойовиків, частина співробітників МВС зрадила і спробувала захопити всіх присутніх на нараді українських офіцерів. Імовірно, спротиву навіть не очікувалося, але цей план провалився. Розпочалася стрілянина, з’явилися перші поранені, і окремі зрадники з МВС почали буквально рятуватися втечею. Невідомо, чому обрали шлях втечі через вікно – можливо, були затиснуті стрілецьким вогнем у одному кабінеті, натиск продовжувався, і рятувати життя можна було, тільки стрибнувши надвір.

Про окремих зрадників в рядах працівників МВС Маріуполя були повідомлення й до цього. Побічним підтвердженням є і слова полковника МВС Сергія Колесника, який зазначив, що за 2014 рік з лав МВС Маріуполя пішло 188 чоловік, на зміну яким прийшли “більш патріотично налаштовані”.

Причини, чому зрадники не були названі офіційно зрадниками теж існують. Це може бути як суто людське бажання не псувати життя родинам загиблих, так і більш прагматичні міркування – спосіб тихо зам’яти інцидент, щоб не компрометувати МВС, або здобути лояльність того прошарку співробітників МВС і містян, які засудили б жорстку реакцію на дії працівників МВС, які просто “зробили помилку”, ставши на російський бік.

3. Демиденко Сергій Володимирович (1972 р.н., 41 р.) – підполковник, заступник командира 20 БТрО. Полковник МВС Микола Побойний свідчить, що Демиденко був поранений в бою у ногу і загинув від втрати крові. Стверджувалося, що працював снайпер із будівлі неподалік, але незалежних підтверджень цьому немає. Влучити через вікно у ногу можна хіба що з вищої точки, якої в районі цього будинку просто немає – у фільмі Громадського ТБ Приазов’я показали гіпотетичний дах, де міг бути снайпер, але він не тільки не має значного підйому по висоті відносно третього поверху УМВС, але й огляд істотно закритий кронами дерев, тому версія про снайпера виглядає непереконливою. У спільноті Євромайдану в переліку загиблих зазначали окремо Демиденка і знайдене 14 травня на місці пожежі невідоме тіло. Проте, швидше за все, це була одна й та ж людина: тіло Демиденка залишилося у будівлі УМВС. На це вказує той факт, що його уражене вогнем тіло було ідентифіковане за ДНК тільки в червні 2014 року. А два окремі повідомлення пов’язані з тим, що про загибель Демиденка було напевне відомо зі слів очевидців його смерті – офіцерів МВС і ЗСУ, тому він міг потрапити до списків, проте самого тіла на той час не було, і людина в таких випадках за документами вважається зниклою безвісти. Втім, існує можливість, що виявлене тіло у повідомленні 14 травня справді не належить Демиденку, тоді загальне число загиблих того дня зростає до 14 осіб.
4. Ейсмант Олег Володимирович (1974 р.н., 39 р.) – солдат 20 БТрО. Дістав поранення в живіт, був доправлений до Маріупольської Лікарні швидкої медичної допомоги, але від поранення помер. Час і місце поранення залишаються нез’ясованими. Місцевий інформаційний портал повідомляв, що Ейсманта виносили пораненого на дверях, але ця інформація не відповідає дійсності – на дверях виносили пораненого у ногу бійця “Азову” Олександра Кондрашина.
5. Шлемкевич Богдан Васильович (1993 р.н., 21 р.) – старший солдат 45-го полку НГУ. Близько 10:20-10:25 зі своїм підрозділом висувався в сторону захопленої будівлі УМВС по вул. Георгіївській зі сторони Грецької. Їх зустрів щільний вогонь, бронежилет пробили три кулі, загинув на місці від вогнепальних поранень.
6. Добродомов Родіон Костянтинович (1984 р.н., 29 р.) – солдат батальйону “Азов”. Загинув близько 11:00, зачищаючи подвір’я УМВС. Тіло Добродомова українські сили з невідомих причин не забрали з собою, коли покидали район будівлі.
7. Колошинський (іноді зустрічається Колосницький) Олег Петрович (1967 р.н.) – мешканець Маріуполя, виявився на лінії вогню між проросійським провокатором із пістолетом і українським солдатом близько 12:00 у перестрілці біля кафе “Арбат”. Олег дістав два поранення – у ногу і в голову, внаслідок яких загинув. Були повідомлення, ніби він рятував пораненого журналіста Russia Today, але ця інформація не відповідає дійсності – Колошинський нікого не рятував, просто спостерігав за подіями. Позаштатний же журналіст RT був поранений на вулиці Георгіївській, в районі перетину із проспектом Металургів, тобто за 2-3 квартали.
8. Воробйов Олексій (за іншими даними – Леонід) Юрійович (1975 р.н., 39 р.) – мешканець Маріуполя, дістав поранення біля будівлі УМВС. За однією версією, вигулював собаку неподалік. За іншою, мав неподалік УМВС власний магазин, який закривав, дістав випадкове поранення, був доправлений до лікарні, проте лікарі не змогли врятувати.
9. Єлісєєв Петро Олександрович або Іванович (1976 р.н., 38 р.) – один з бойовиків, що брали участь в штурмі УМВС. Загинув від вогнепального поранення в голову під час штурму УМВС. За даними УГСПЛ – маріуполець, за іншими, мав російське громадянство, а також досвід бойових дій в Єгипті.
10. Кушнір Микола (1961 р.н., 53 р.) – один з бойовиків, загинув у будівлі УМВС від численних вогнепальних поранень. Патологоанатом нарахував щонайменше 38. Незадовго до смерті відправив рідним СМС, з текстом: “Я ранен, нас забаррикадировали в ГУВД”. Імовірно, він пораненим опинився закритим у збройовій кімнаті, і був убитий, коли будівлю зачищали спецпризначенці “Омеги”. Цим пояснювалися б численні поранення як результат бою на короткій дистанції, коли спецпризначенці відкрили кімнату. Бойовик Сергій Гриценок “Тюлень” так описує ці події:

“.. Через некоторое время с первого этажа принесли одного из бойцов с ранением в глаз. По его словам, с улицы прилетела граната, гранату он выкинуть не успел, но успел закрыть дверь в комнату хранения оружия, где находились Н1 и Н2, чтобы их не задело гранатой. Таким образом, дверь оружейной комнаты захлопнулась и указанные лица не смогли из нее выйти.”

11. Дроздов Сергій (1982 р.н.) – один з бойовиків, що брали участь у штурмі УМВС, житель с. Талаківка. Загинув від вогнепального поранення у груди у будівлі УМВС. Був другим бойовиком, який виявився замкнутим у збройовій кімнаті. За свідченням протоколу допиту Сергія Гриценка “Тюленя”:

“.. парень был найден, в последствии, погибшим в оружейной комнате Мариупольского ГУ МВС Украины. Если не ошибаюсь – Сергей Дроздов.”

12. Забовський Геннадій Вікторович (1961 р.н., 52 р.) – загинув від вогнепального поранення у будівлі УМВС. За даними місцевого інформаційного сайту і російських джерел, був одним з бойовиків.
13. Арзуманян Гарнік Седракович (1967 р.н.) – можливо, громадянин Вірменії. Глава єпархії Вірменської Апостольської Церкви України архієпископ Григоріс Буніатян так повідомив обставини смерті:

“Во время столкновений, драки ему нанесли удар по голове, вследствие чего мужчина скончался.”

Ієрей Тер Усік Нуріджанян повідомив, що Арзуманян помер внаслідок удару по голові. Арзуманяна поховали у Вірменії, що дає підстави вважати, що він мав вірменське громадянство. Обставини та місце загибелі Арзуманяна достеменно невідомі. Деякі російські джерела висувають припущення, що причиною смерті могла бути і побутова сутичка. Проте побутовий характер причин загибелі малоймовірний – тіло було знайдене в районі зіткнень у місті, а Григоріс Буніатян, коментуючи смерть Арзуманяна, також додав такі слова:

“Мы призываем армян сохранять нейтралитет, а кто по собственному решению присоединяется к той или иной стороне, делает это по собственной воле”.

Це звучить як обережна відповідь на дуже делікатне питання, а саме – спосіб повідомити, що Арзуманян все ж був учасником однієї зі сторін конфлікту. Якої – не повідомлялося.

Таким чином, за офіційною версією, загинуло 6 чоловік з українського боку, 2 цивільних і 4 бойовиків, що брали участь в нападі, а ситуація із обставинами загибелі Арзуманяна потребує уточнень. Якщо з’являться прямі докази, що Саєнко чи Єрмоленко перейшли на російську сторону, це також внесе відповідні корективи у загальну картину подій 9 травня.

Російський наратив

Державний російський “Перший канал” передав, що армія відкрила вогонь на ураження у мирних людей, що прийшли на захист міліціонерів:

“Прямо с праздничных мероприятий направились к ГУВД, чтобы стать на защиту забарикадировавшихся милиционеров. И тогда произошло то, чего опасались больше всего: как сообщают представители самообороны, армия открыла огонь по мирным людям, на поражение. А в это время в другом районе города люди в чёрной форме начали стрелять в участников митинга, куда семьи приходили с детьми, и где не было никаких политических требований.”

Це й же меседж був повторений у різних варіаціях:

випуск 15:49: “.. военные открыли огонь по безоружным, известно [..] о двух погибших.”;
випуск 16:37: “.. с призывом прекратить насилие к милицейскому управлению начали собираться люди, военные открыли по безоружным огонь.”;
випуск 22:14: “Снайперы убили мирных жителей, которые стояли на улице [..]. Так называемая “Национальная гвардия”, а по сути – военные преступники, – против своего собственного народа: убивают.”
випуск 22:16: “.. примерно в половине одиннадцатого утра по местному времени [..] в город вошла бронетехника. Очевидцы говорят, что по тем, кто оказывался на пути колонны, открывали огонь – прямо с бронемашин, не снижая скорость. [..] Военные боевики так называемой “Национальной гвардии”, то есть вооружённый “Правый сектор”, стреляли по безоружным на поражение. [..] В Мариуполе убивали и милиционеров – тех, кто отказался выполнять преступные приказы. [..] По словам очевидцев, здание [УВД] обстреливали более часа. Как нам стало известно из неофициальных источников, от милиционеров требовали, чтобы они стреляли в собственных граждан на митинге по случаю Дня победы. Они отказались, и с ними было решено расправиться именно таким образом.”

Російські медіа цілковито спотворили всі факти: від кого захищалася забарикадована міліція, хто й коли відкрив вогонь, і з яких причин. Додали навіть абсурдне звинувачення, що відступаючи, Національна гвардія вела обстріл по вулицях міста з гранатомету. Проте всі ці спотворення бліднуть у порівнянні з відвертою дезінформацією про навмисні убивства беззбройних, і про наказ розстрілювати мирний мітинг, включно з дітьми.

Варто окремо наголосити на тому, що цей продукт пропаганди транслювався не якимись маргінальними ресурсами, а федеральними каналами РФ з охопленням у добру сотню мільйонів глядачів, та ще й у день 9 травня, який в Росії вважається одним із ключових свят. Якщо сприйняти за чисту монету все, про що повідомляли глядачам російські провідні канали, то українська армія і Національна гвардія справді виглядають як цілковито позбавлені людяності негідники без жодних принципів. В цьому й полягає суть військової пропаганди, тобто пропаганди у військовий час – прищепити ненависть до супротивника. І Росія на державному рівні систематично вдавалася до таких методів, ведучи цим інформаційну війну проти України як один з проявів загальної збройної агресії. Роль цієї пропаганди неможливо переоцінити для процесу роздмухування війни – вона була просто необхідна для виклику у пересічних росіян почуття гніву, для створення образу ворога з українців як народу – ворога підлого, ницого, безпринципного, і такого, що не заслуговує на жаль чи співчуття. Російські федеральні ЗМІ формували свій паралельний світ і готували свою аудиторію до війни, пояснювали їй причини необхідності війни, дарма що ці причини були ними ж і вигадані.

Заслуговує уваги і висвітлення події від російських маріонеток – “міністерство інформації ДНР” випустило свій “документальний фільм” у 2016 році. Особливістю цього витвору є те, що маріонетки не соромляться брехати про найбільш очевидні речі. І якщо відверту пропаганду російських ЗМІ у період розпалу конфлікту в 2014 році ще можна пояснити ганебною необхідністю країни-агресора роздмухати конфлікт, то сенс озвучувати абсолютно неадекватні звинувачення у “ДНР” вже через 2 роки, коли події давно минули і час їх проаналізувати із холодною головою, можна пояснити хіба що тим, що про створення якогось авторитетного образу з “ДНР” і їх “міністерства інформації” навіть не ставилося задачею – це не потрібно ні їх кремлівським начальникам, ні їм самим.

Показовим є такий приклад: на 20-й хвилині ведуча фільму, яка за увесь фільм так і не була представлена на ім’я, повідомляє, що покинута БМП №240 (на той час була захоплена цивільними) зробила постріл:

“.. Но эта БМП умудрилась выстрелить в дом. Погибла семья там.”

Невимушено, не кліпнувши оком, оповідачка бреше про смерть цілої сім’ї. Вигадка про смерть сім’ї є цілковитою – той постріл влучив не в житлову квартиру, а у відділення банку, яке того дня не працювало. У кінці свого ж фільму “ДНР” наводить перелік імен загиблих, проте ніхто не задався метою створити хоча б видимість правдоподібності свого “документального фільму” – ніякої загиблої сім’ї у тому списку немає. Тобто, збрехати у фільмі, що претендує на документальність, про таке серйозне звинувачення як убивство сім’ї для російських маріонеток – буденна задача.

Післяслово

Цивільні очевидці 9 травня 2014 року сприйняли майже всі події, що відбулися у місті, через викривлену призму чуток. На переважній більшості матеріалів видно, що містяни переконані, нібито українська армія і Національна гвардія приїхала “карати міліціонерів, що перейшли на сторону народу і відмовилися розстрілювати парад”. Абсурд цих припущень найбільш яскраво проявився у показовому випадку. О 13:22 з двору УМВС з’явилися міліціонери в уніформі, які спокійно спілкувалися з солдатами НГУ і ЗСУ. Хлопчина з проросійськими настроями, який до того вже пів-години вів на телефон зйомку подій, і схвально коментував дії бойовиків у будівлі на кшталт “Наша милиция”, “Родная милиция”, “Наши пацаны”, “Милиция сопротивляется, молодцы”, зовсім іншим тоном видав про вищезгаданих міліціонерів таку фразу:

“А это что за мусора?”

У нього не складалася картина, де міліція як така насправді ніколи не була об’єктом атаки українських сил, що міліція загалом не зраджувала українській присязі, а всі події у місті були результатом чи наслідком дій диверсійної групи проросійських бойовиків, яка спробувала заволодіти важливим об’єктом для контролю над Маріуполем.

СБУ та МВС впродовж кількох місяців затримали з пів-дюжини бойовиків, які змогли розчинитися у натовпі під час подій 9 травня, уникнувши тоді відповідальності. Ще 10 чоловік, на чолі з Олегом Недавнім “Мангустом”, перебували у розшуку станом на 2015 рік.

Матеріали по темі:

• Так починався Слов’янськ
• У Слов’янську стає гаряче
• Весна для інтервента. Частина 1
• Весна для інтервента. Частина 2
• Назустріч російському виклику

Усі матеріали статті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International. Захищені авторським правом винятки позначені знаком копірайту ©.
Матеріал підготовано за сприяння Міністерства інформаційної політики України.