fbpx
У Слов’янську стає гаряче

У Слов’янську стає гаряче

 Редакція Редакція
Війна на Донбасі Історія Російська агресія Україна

Дмитро Путята, Андрій Карбівничий, Василь Рудика

Після вторгнення російських диверсійних загонів ситуація в Донецькій та Луганській областях загострилася настільки, що стало зрозуміло – бойових дій біля Краматорська та Слов’янська не уникнути. В цих умовах українське командування намагалося накопичувати біля цих міст сили та засоби. Першими підрозділами, котрі почали виконувати завдання, стали групи спеціального призначення МВС, СБУ, ЗСУ. Найбільше це стосується перших двох. Саме СпП СБУ та МВС одні з перших вступили в бій з бойовиками і зазнали втрат. Варто пам’ятати про те, що від подій майдану минуло не так багато часу, і довіра силовиків до влади, їхня готовність виконувати завдання та їхня відданість загалом перебували під великим знаком питання. Зібрати в один кулак боєздатний підрозділ, котрий був би вірним присязі і на словах, і на ділі – виявилося непростим завданням. Спецпризначенці з’їхалися з усієї країни. Поки армія мобілізовувалася і намагалася грати атрофованими м’язами перед ймовірним на той період противником, велику роль зіграли працівники МВС. Сил бракувало настільки, що деякі спеціалізовані операції (охорона блокпостів, перевірка документів тощо) виконували підрозділи ДАІ. Поступово під Слов’янськ підтягувалися аеромобільні бригади та 25-та повітрянодесантна, котрі були найбоєздатнішими в ЗСУ. Першими серед армії були славнозвісна 25 ОПДБр та рота 80 ОАЕМБр, котра після оголошення АТО здійснила марш до Слов’янська із занятого аеропорту на околицях Луганська. СпП СБУ зайняв краматорський аеропорт і перебував там до початку травня, коли їм на зміну прийшла 95 ОАЕМБр.

Дії проросійських сил того періоду були доволі стриманими. Це зумовлювалося тим, що через кордон з РФ їх зайшло не так багато – всього 52 особи. Це ті, хто мав хороше озброєння, амуніцію та підготовку, чим і вирізнявся на тлі місцевих бойовиків, чимало з яких у квітні 2014-го стояли на блокпостах з рушницями або травматичною зброєю. Загін Гіркіна не намагався взяти штурмом Краматорський аеропорт, тому для цього використовував місцевих провокаторів, прекрасно розуміючи, що під час штурму втратить весь загін. Якщо оцінювати боєздатність справді строго, то окрім 52 озброєних і відносно тренованих бойовиків, в Слов’янську та Краматорську не було більше нікого. Лише в другій половині травня та на початку червня туди почали масово з’їжджатися громадяни РФ та ті, хто мав на меті служити саме під командуванням Гіркіна. Півсотні добре озброєних бойовиків і приблизно стільки ж з захопленими автоматами з будівлі МВС в Слов’янську та власною зброєю на два міста. По суті, сили не були великими, але у них був козир в рукаві – значна підтримка з боку місцевих мешканців в радіусі 10-15 км від міста, котрі слугували інформаторами, і завдяки яким бойовики могли діяти на випередження. Чисельності особового складу не вистачало для зайняття та утримання ключових точок на карті, тому противник покладався на мобільність, мав “кочові” загони.

Схожа ситуація була і з українськими силовиками. Потрібно було контролювати не лише стратегічні точки, підходи до них, а і тилові райони (навіть в Ізюмі Харківської області одного разу обстріляли колону ЗСУ), дороги, підтримувати порядок в інших містах та селах. Для цього сил та засобів МВС та СБУ і на той час обмежених ЗСУ не вистачало. Окрім того, була велика проблема із взаємодією і довірою один до одного. Велика кількість підрозділів, котрими потрібно керувати і давати оперативні команди, потребували неабияких навичок від українського командування (не кажучи вже про технічне забезпечення). Ні навичок, ні технічного забезпечення на той момент не було. Довелося вчитися, як і будь-якій армії, на власних помилках, платити за які довелося кров’ю.

Здача бронетехніки

Однією з перших частин, що були залучені до виконання завдань під Слов’янськом після вторгнення Гіркіна, була 25-та повітрянодесантної бригада. На долю її десантників випали непрості випробування.

14 квітня розвідвзвод 25-ї бригади був заблокований у лісі в районі БЗС під Слов’янськом (комплекс із заправками, СТО і постом міліції на трасі М-03). Десантників було 25-28 чоловік, бойовиків було значно менше – порядка 6-7 чоловік під командуванням бойовика Євгена Скрипника “Прапора”. Вони їх затримували, поки не підійшов Сергій Журіков “Ромашка”, права рука Ігоря Гіркіна, що командував боєм під Семенівкою напередодні, 13 квітня. За твердженням російського колаборанта В’ячеслава Пономарьова, “народного мера” Слов’янська, Журікову вдалося вмовити десантників приїхати на перемовини у місто, після чого кілька чоловік зрадили присязі і перейшли на бік російських диверсантів. Решту роззброїли і дали змогу вийти. Цей епізод є маловивченим, про нього рідко згадують, проте сумніватися у тому, що щось подібне відбулося, немає підстав – про нього повідомляло СБУ в одному з перших радіоперехоплень зі Слов’янська.

Ситуація у Краматорську. 16 квітня 2014.

Ситуація повторилася у значно більшому масштабі 16 квітня – противник захопив бронетехніку 25 ОПДБр, а декілька бійців і офіцер бригади перейшли на бік росіян.

2-му зведененому батальйону 25 ОПДБр (туди входили підрозділи 1 ПДБ, 3 ПДБ, розвідувальної роти, артилерійських підрозділів) поставили завдання закріпитися на Краматорському аеродромі (1 ПДБ в той час знаходився біля Амвросіївки на кордоні з РФ). За день до того, 15 квітня, вони отримали незрозумілу команду передислокуватися з Харківської області та Добропілля Донецької області, в Дніпропетровську. Виконавши марш, вони отримали нове завдання – до 17:00 16 квітня вийти на аеродром міста Краматорськ. Це при тому, що бійці не встигли ні відпочити, ні привести техніку до належного стану. Для оперативності виконання цього завдання планувалося проходити безпосередньо через місто Краматорськ, котрий вже був зайнятий незначними силами противника. Прохід через місто мав також бути демонстрацією сили. Натомість виник найгірший сценарій – бронетехніка 25 ОПДБр заходила в місто невеликими групами, кількома колонами через поломки в техніці. Марш усіма силами не вдалося здійснити, розділені групи були вразливі для атак противника.

Рух колон блокували цивільні. Блокування було добре організоване, із залученням десятків місцевих жителів у місцях руху колон, які щільно обступали бронетехніку, не даючи їй змоги маневрувати. Ці ситуації закінчилися по-різному. В одному випадку українські офіцери змогли продемонструвати серйозність намірів виконати наказ, демонструючи затиснуті в руках гранати із зірваною чекою. В інших випадках рятувала майстерність водіїв – так, під час блокування в районі залізниці, одна з бронемашин змогла добряче підім’яти гусеницями легкову автівку, якою намагалися заблокувати техніку. Після цього вся колона – порядка 24 одиниць бойових машин і САУ змогла пройти. Дії українських десантників у всіх цих випадках були професійними – жоден із цивільних не постраждав. Навіть у тих кадрах, де українські вояки нібито “стріляють у мирних жителів”, які люблять використовувати російські пропагандисти, реальне відео з місця подій показує, що всі мирні мешканці залишилися живі й неушкоджені.

Проте одна з колон потрапила у значно більш складні умови на вулицях Краматорська. 6 одиниць бронетехніки зі складу 3-го зведеного батальйону 25-ї бригади зупинилися на вулиці Ринковій у місті, після чого були заблоковані. Практично одразу колону оточили люди з ринку неподалік, натовп налічував порядка 300-400 чоловік. Невдовзі серед цивільних з’явилися озброєні бойовики, які почали перемовини із українськими офіцерами. Ситуація була патовою – у випадку загострення, українські солдати опинялися під прицілом бойовиків, а самі бойовики відчували себе у безпеці, перебуваючи поміж цивільних. До українських офіцерів підходили бойовики різного рангу, висуваючи ультиматум про складення зброї, проте щоразу діставали відмову з українського боку. Перемовини завершилися не на користь українських військових – бойовикам вдалося обеззброїти командира колони. Згідно звіту українського десантника, який опублікувало СБУ, врешті обеззброював командира сам Ігор Гіркін, що прибув до місця блокування, на той час у балаклаві. Бронетехнікою заволоділи бойовики, а десантників доправили до якоїсь з міських установ, де зібрали їх в залі і агітували перейти на їх бік. Перейшов один офіцер і декілька солдат, практично всі – уродженці Донеччини і Луганщини. Переважна більшість десантників не зрадила присязі, їм дали змогу вийти з погрозою, що якщо знову повернуться, їх спалять. Таким чином українські сили втратили 6 одиниць бронетехніки: БМД-1 (№813), БМД-2 (№842), БТР-Д (№709, № 815, №847), 2С9 “Нона” (№914). Офіцер, що зрадив присязі – це старший лейтенант Аніка Ярослав Генадійович (позивний “Таран”, заступник командира роти). Відомо також деякі дані щодо солдат і сержантів, які зрадили: сержант розвідроти Гавзієв, солдат Сінько, снайпер з 3-го батальйону Родіонов.

Найбільшого лиха, як показав час, принесли захоплені бойовиками САУ (“Нона”) та ПЗРК, котрі знаходилися в одній з машин. Саме ця “Нона”, й прислані згодом з Росії її “двійники”, забрали в подальшому багато життів українських військових.

Страта полонених

17 квітня сталася трагедія – до рук бойовиків у двох різних епізодах потрапили в полон люди із твердою проукраїнською позицією. П’ятеро активістів “Правого сектора” самотужки дісталися з Києва, через Харків, до околиць Слов’янська за словами їх друзів – з метою вивчення обстановки, “щоб побачити все на власні очі”. У групі був 18-річний Юрій Поправка “Патріот”, 25-річний Юрій Дяковський “Кірпіч”, 23-річний Віталій Ковальчук “Вовк” і ще двоє членів групи з псевдонімами “Марк” і “Апостол”. Вони мали із собою мінімум зброї: 2 одиниці вогнепальної зброї, найімовірніше – обрізів (у різних свідченнях називають то пістолетами, то рушницями, то обрізами) і світлошумові гранати. Варто зазначити, що хоча російська пропаганда і створює образ “Правого сектора” як ледь не секту із тренованими безпринципними убивцями, сама організація ніколи не була однорідною – вона від моменту свого створення була об’єднанням дуже різних груп. Такою ж вона залишалася і на квітень 2014 року, тому немає нічого дивного у тому, що декілька активістів, що асоціювали себе із “Правим сектором”, були лише слабоозброєною групою молоді, що діяла на власний страх і ризик.

Відпочивши після переходу до Слов’янська, Юрій Поправка, Віталій Ковальчук і “Апостол” під вечір пішли на розвідку до блокпосту, де їх помітили бойовики. Після короткотривалої перестрілки хлопці просто розбіглися, їх переслідували бойовики. Юрій Поправка відстав і потрапив у полон. Четверо хлопців, що залишилися, посварилися і розійшлися – Юрій Дяковський вирішив повертатися дорогою звідки вони прийшли, Віталій Ковальчук пішов ловити машину на дорогу, а “Марк” і “Апостол” зв’язалися з “Правим сектором”, домовилися про точку збору. В результаті, до полону бойовиків потрапив і Юрій Дяковський, і Віталій Ковальчук, машину якого зупинили озброєні люди. Усіх трьох полонених доправили до підвалу будівлі СБУ в Слов’янську, де спершу лупцювали, а потім піддали тортурам.

Катували у підвалі Слов’янська не тільки хлопців з “Правого сектору”. Володимир Рибак, депутат Горлівської міськради, був викрадений людьми Ігоря Безлера 17 квітня 2014 в Горлівці одразу після мітингу. На мітингу Володимир спробував зняти прапор “ДНР” з будівлі міськради і повернути натомість український. Після викрадення його доправили до Слов’янська, де катували разом з хлопцями.

Юрія Поправку, Юрія Дяковського і Володимира Рибака стратили 18 квітня, а понівечені тіла кинули в річку. 19 квітня тіла Поправки і Рибака виявили місцеві рибалки у річці Казенний Торець. Тіло Дяковського знайшли аж 25 квітня. Не зважаючи на те, що Поправка і Дяковський не були надто треновані, вони все ж мали в руках зброю, а отже були комбатантами, тобто озброєними учасниками однієї зі сторін. Їх страта як полонених комбатантів була першим воєнним злочином у війні на Донбасі. Володимир Рибак же став першим убитим мирним жителем у цій війні.

Бій під Билбасівкою

19 квітня Дмитро Ярош та “Правий Сектор” отримали перші засоби пересування: два Mitsubishi L-200 та два пікапи “Ніссан”. З озброєнням були величезні проблеми – змогли назбирати АКСУ, АКС, мисливські карабіни “Сайга”, дві снайперські гвинтівки і югославський кулемет М53. Група отримала завдання – вивести з ладу трансформатор телевізійної вежі на горі Карачун біля Слов’янська, щоб обмежити ворожу пропаганду по телевізору. Телевежу було захоплено 17 квітня бойовиками, які одразу вимкнули українські телеканали. Було вирішено діяти вночі. Група виїхала пізно увечері з Дніпропетровська, до Слов’янська під’їхали о першій годині ночі. Колона мала повернути з траси на Карачун перед містом, імовірно через місток під Билбасівкою. Поворот на карті АТО був позначений як вільний, а блокпост бойовиків був відмічений у двох кілометрах далі. Проте одразу на виїзді Билбасівки вже був зведений блокпост, колона неочікувано виїхала прямо на позиції противника – зупинилися за 50 метрів від бетонних блоків.

Бойовики одразу відкрили вогонь і практично ж першою автоматною чергою було вбито Михайла Станіславенка, водія. В ході короткого бою блокпост був зачищений, було вбито за різними даними 5-6 бойовиків (на даний момент відомо імена лише 4 вбитих). Проте бій лише почав входити в активну фазу. Деякі бойовики відступили ближче до міста і вели вогонь. Почало прибувати підкріплення противника. Кулеметник ворога особливо концентрував свою увагу на автомобілях ПС. В бою отримав серйозне поранення ще один боєць «Правого сектору». 19 бійців разом з пораненим сіли у два автомобілі та відступили. На жаль, на полі бою залишилося тіло Михайла Станіславенка. Джип та пікап “Правого сектора” до ранку згоріли. Проте до того як згоріти, в машинах бойовики виявили символіку “Правого сектора”, роздруковані Google-карти з відміченою телевежею на Карачуні.

Бій “Правого сектора” 20 квітня і наступ українських сил 24 квітня.

Бойовики зробили кілька заяв щодо цього інциденту. Вони стверджували, що бій на Билбасівці відбувся саме із “Правим сектором”, бо виявили на місці бою виявили жетон “Правого сектора” і візитівку Дмитра Яроша. Свого часу це викликало цілу хвилю глузування зі сторони української громадськості, бо спалені дощенту машини не асоціювалися із вцілілою візитівкою. Проте ця заява була правдивою – речі з автомобілів вийняли до того як вони згоріли. Але була й інша заява, справді брехлива, – бойовики стверджували, що вони спіймали одного з нападників після бою на трасі, коли той намагався покинути район зіткнення. За спійманого бойовика “Правого сектору” видавали Віталія Ковальчука, якого схопили ще 17 квітня разом з Юрієм Поправкою і Юрієм Дяковським, за два дні до перестрілки під Билбасівкою.

Початок облоги

24 квітня спецпризначенці НГУ під прикриттям кількох бронетранспортерів здійснили пробний наступ на один з укріплених блокпостів на півночі Слов’янська – “Комбікормовий завод”. Бойовики запалили покришки і полишили блокпост практично без бою. Втім, українські сили з невідомих причин не закріпилися там того дня і відійшли – імовірно, давався взнаки брак особового складу, залишити спецпризначенців чергувати на блокпосту майже посеред поля було тоді недоцільно.

2 травня 2014 року була здійснена найбільш масштабна операція українських сил з початку збройного конфлікту 12 квітня – було ліквідовано низку блокпостів бойовиків навколо Слов’янська, місто майже з усіх напрямків було заблоковане. На початок травня, за різними даними, у Слов’янську перебувало, за різними даними, 160-300 бойовиків, у сусідньому Краматорську – порядка 50 бойовиків. Того дня українське командування планувало використати два фактори – переважаючі сили у бронетехніці та особовому складі, а також авіацію – ударні гелікоптери. Операція мала розпочатися о 4:00 ранку. Точне число гелікоптерів невідоме, проте російські джерела, зокрема Ігор Гіркін, стверджували, що того дня над Слов’янськом спостерігалося порядка 20 бортів. Це, швидше за все, перебільшення, проте дає уявлення про значні сили армійської авіації, залучені до виконання операції.

З самого початку операції українські сили зазнали втрат – було збито два ударних гелікоптери зі складу 16-ї бригади армійської авіації. Мі-24П “09 жовтий” облітав Слов’янськ, він мав завдання надавати підтримку українським колонам, що саме висувалися до міста. Близько 3:00 ранку він був у небі над Карпівкою (село під Слов’янськом, на північному сході), і йшов на висоті приблизно 600 метрів. У цей час по ньому була випущена ракета ПЗРК, яка не влучила – пройшла повз нього, проте майже одразу була випущена друга ракета, яка вразила гелікоптер. Той зайнявся, почав крутитися, майже вертикально падав, і упав біля ставка під Карпівкою. Падіння гелікоптера зняли на відео мешканці Слов’янська з багатоповерхівки на вулиці Свободи. Автор відео сприйняв сідаючий вогник на горизонті як сигнальну ракету, проте насправді це була не ракета, а падаючий гелікоптер у вогні – він вибухнув одразу після дотику із землею, з місця падіння піднявся стовп диму. Відео має унікальне свідчення – його автор в момент зйомки перемовлявся з дружиною, вона читала повідомлення в інтернет, і озвучила чоловіку, що на форумі саме написали про гелікоптер, збитий нібито з “Мухи” (піхотного гранатомету РПГ-18). Ця історія потім набула значного поширення – російські джерела потім писали, мовляв, якийсь молодий хлопчина-”ополченець” чудом влучив у самісіньку кабіну гелікоптера з гранатомета. Не можна виключати можливість, що у гелікоптер вели вогонь ще й з гранатометів, але, швидше за все, вся ця історія – вигадка від початку і до кінця: гелікоптер був на доволі значній висоті, захопити таку швидку ціль могла тільки зенітна ракета. Внаслідок падіння загинули майор Сергій Руденко і старший лейтенант Ігор Грішин. Врятувався лише один член екіпажу, капітан Євген Краснокутський, який зміг вистрибнути з парашутом, і згодом, поранений, потрапив у полон бойовиків. Ігор Грішин, до речі, був родом із Слов’янська, і загинув, виконуючи бойове завдання над рідним містом.

На поміч першому гелікоптеру майже одразу вирушив інший, Мі-24П “40 жовтий”, проте також був вражений вогнем ПЗРК. Він впав у тому ж районі, але дещо далі – в лісі за Карпівкою. Загинув увесь екіпаж – майор Руслан Плоходько, майор Олександр Сабада, капітан Микола Топчій.

Наразі є підтвердженою одна точка, з якої вели вогонь з ПЗРК того ранку – це БЗС. БЗС (імовірно, акронім від “бензозаправочна станція”) – великий комплекс на автотрасі М-03 під Слов’янськом, з заправками, станціями техобслуговування, постом міліції, біля якого виріс цілий ринок і навіть невеличкий готельний комплекс. Російські диверсанти практично одразу після захоплення Слов’янська взяли цей комплекс під контроль, перекривши таким чином важливу трасу М-03 (Харків-Артемівськ-Дебальцеве-Довжанський), і облаштували там блокпост. Звідти й вели вогонь з ПЗРК зранку 2 травня. Відео пострілу було передане бойовиками російським кореспондентам “Комсомольскої правди” – Олександру Коцу і Дмитру Стєшину. Вдалося ідентифікувати місце пуску – це станція технічного обслуговування вантажівок далекобійників на БЗС. Пуск ракети здійснюється приблизно у район, де знаходилися українські гелікоптери перед падінням, можна припустити, що це фільмують збиття другого гелікоптера – Мі-24П із бортовим номером “40 жовтий”.

Не зважаючи на втрати із самого початку, операція продовжилася. Українські сили, що складалися переважно із загонів спецпризначення МВС (“Омега”, “Вега”, “Ягуар”), а також окремих підрозділів ЗСУ, з кількох напрямків вийшли на блокпости бойовиків під Слов’янськом. Управління здійснювали генерали НГУ Валерій Рудницький і Юрій Аллеров. Спецпризначенці рухалися під прикриттям бронетранспортерів і змогли зайняти низку важливих блокпостів навколо міста – на Билбасівці, Мирному, Комбікормовому заводі, було взято також і БЗС. Після операції українське командування доповідало, що було затримано 4 оператори ПЗРК. Подробиць щодо цих операторів немає, проте взяття БЗС дає підстави вважати, що принаймні шанс захопити операторів був.

Десантники 25-ї окремої повітрянодесантної бригади рано вранці 2 травня перерізали автотрасу Слов’янськ-Краматорськ, облаштувавши блокпост №5. Він розташовувався майже під стелою “Слов’янськ”, за кілометр від межі міста. Десантники зайшли туди із 6 одиницями бронетехніки, їх було порядка 50 чоловік, під командуванням майора Ткачука. Із групою деякий час перебували два бійця “Альфи”, і ще кілька чоловік з СБУ, які давали рекомендації щодо облаштування блокпосту.

Того ранку українські сили вибили бойовиків з телевежі на Карачуні. Телевежу російські бойовики зайняли ще 17 квітня, і в першу чергу відключили трансляцію українських телеканалів та радіо. На ранок 2 травня вежу утримувало 16 бойовиків, російські джерела називають командира загону – позивний “Сапсан”. При наближенні українських сил бойовики втекли. Російські джерела згодом опублікують їх версію причини поразки – коли український бронетранспортер виїхав до вежі, бойовики спробували підбити його з гранатометів, проте 3 гранатомети поспіль не спрацювали.

Бої 2 травня під Слов’янськом.

Після зайняття Карачуна, українська колона 1-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади підійшла до Слов’янська з півдня, в районі заводу кераміки. Гору Карачун і село Андріївку на ньому від Слов’янська відділяє річка Сухий Торець, через яку в тому районі перекинуті два близько розташовані мости – автомобільний і залізничний. За автомобільним мостом проросійськими силами була споруджена імпровізована барикада з автомобільних покришок і мішків з піском. При наближенні української колони бойовики підпалили покришки і втекли з блокпосту. Десантники перетнули міст, зайшли на блокпост, проте не змогли продовжувати рух далі – з передмість Слов’янська з’явилися проросійськи налаштовані мирні жителі, які заблокували рух колони, причому в обидві сторони. Сама колона налічувала порядка 8 бронетранспортерів, була вантажівка ГАЗ-66. Цивільні були добре навчені для створення телевізійної картинки – вони показово кидалися під колеса, хоча, звісно, не наражали себе на небезпеку всерйоз. Низка російських ЗМІ повідомила, що якомусь дідусю український бронетранспортер нібито “переїхав ноги”. Про те, що пенсіонер “потрапив під колеса бронетранспортера” повідомило і агентство ТАСС, назвавши його єдиною жертвою у зіткненні. Це була цілковита вигадка російських медіа: на щастя, кадри від France press із цим чоловіком були включені до їх відеоряду – він лежить на траві, і не тільки не має поранень чи переломів, але й навіть не одязі не має жодних ознак, що по ньому пройшло колесо. Десантникам було доправлене підкріплення – на берегу річки між мостами сів вертоліт Мі-8 і висадив посилення із спецпризначенців. Проте це не змінило обстановку – блокування тривало цілий день до пізнього вечора. А близько 22:15 вечора відбулася дуже підла провокація – з-поза спин мирних жителів бойовики відкрили вогонь на ураження в українських десантників. Імовірно, це було зроблено з метою спровокувати десантників на відкриття вогню у відповідь для появи масових жертв серед цивільних. Українські вояки відкрили вогонь в повітря, над головами цивільних, і колона відійшла назад, до Карачуна. Загинули двоє десантників – Петро Коваленко від вибуху гранати ВОГ та Сергій Панасюк від вогнепального поранення в шию. Ще семеро солдат дістали поранення і приблизно стільки ж були контужені.

На цій гіркій ноті закінчився день. В ході боїв 2 травня було виконано важливе завдання – був зроблений перший крок до блокування міста, охоплення його майже з усіх сторін. Було захоплено кілька блокпостів бойовиків, українські сили облаштували сумарно 18 своїх блокпостів. Одразу за українськими спецпризначенцями, які здійснювали штурм, йшли добровольці-колишні майданівці із нещодавно сформованого у Нових Петрівцях 1-го батальйону Національної гвардії. Вони займали захоплені блокпости і в подальшому їх утримували.

Про втрати бойовиків того дня інформації практично немає. Відомо тільки, що у снайперській дуелі із офіцером “Альфи” того дня був ліквідований Сергій Журіков – той самий “Ромашка”, права рука Гіркіна, який командував бойовиками у першому бою вранці 13 квітня під Семенівкою, вів перемовини під час блокування 25-ї бригади. Є всі підстави вважати, що втрати бойовиків того дня були більшими, раз загинув один із найбільш впливових польових командирів міста.

Бій під Семенівкою 5 травня

Селище Семенівка поблизу Слов’янська відігравало надзвичайно важливу роль для контролю комунікацій – там було важливе перехрестя трас. Це розуміло і українське командування, і противник. Саме тут 13 квітня відбувся перший бій з бойовиками Гіркіна, в котрому загинув офіцер «Альфи» і в котрому ЗСУ, 80 ОАЕМБр, вперше також вступили в бій і прикрили своїх товаришів.

5 травня українське командування запланувало операцію з перегрупування сил. На той час у всьому районі Слов’янська-Краматорська було близько 300 бійців СпП МВС («Омега», «Вега», «Ягуар») та 100 бійців з СпП СБУ «Альфа». До Краматорського аеропорту напередодні зайшло посилення з 95-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ, тому українські спецпризначенці різних підрозділів Національної гвардії та СБУ, які утримували аеропорт, могли бути використані для більш важливих завдань. Командування мало на меті створення з них ударного кулака – для цього спецпризначенці мали передислокуватися на базу під Ізюм для подальшого злагодження.

Рано вранці було сформовано одну невелику передову групу – спецпризначенці СБУ отримали як підсилення два бронетранспортери полку НГУ “Ягуар” із 20 бійцями. Група мала перевірити шлях на Ізюм для проходження основних сил. Бронетранспортери рухались полями на високій швидкості, слабоозброєні місцеві колабораціоністи на рідкісних імпровізованих блокпостах просто розбігалися при наближенні колони. Ця група обійшла Слов’янськ і вийшла на Ізюмський напрямок без особливих перешкод. Швидше за все, вони рухалися маршрутом Краматорський аеропорт – Малинівка – Рай-Олександрівка – Красний Лиман, обходячи таким чином Слов’янськ по широкій дузі. Розвідавши обстановку, ця група була викликана назад під Слов’янськ, до блокпосту 3-А. Блокпост використовувався як командний, там перебувало декілька старших офіцерів НГУ та СБУ.

Командування на блокпосту пояснило учасникам групи, що основні українські сили під командуванням полковника НГУ Сергія Асавелюка вже виїхали з Краматорського аеродрому, але пішли на Ізюм іншим шляхом – через Семенівку. Рішення вести колону основних сил цим маршрутом прийняв, швидше за все, генерал-майор НГУ Юрій Аллеров (позивний “Карпати”). На той час основна колона вже вийшла з Краматорського аеропорту, і дісталася 4 БП. Там розвідники 8-го полку спецпризначення ЗСУ запевнили, що у Семенівці нікого не було – шлях вільний. Імовірно, саме на ці дані покладався і Аллеров, тому основну колону українських сил вирішили вести значно коротшим маршрутом до Ізюма, по головній магістралі М-03. Асавелюк, однак, вжив деякі заходи безпеки, і хотів обійти Семенівку польовими дорогами, і вже потім повернутися на М-03. Проте, при наближенні до північних околиць Семенівки, було виявлено рух бойовиків. Асавелюк вирішив не приймати бій, і колона повернутися на основну трасу.

Варто окремо спинитися на діях бойовиків. Того ранку група “Саланг” дістала від Ігоря Гіркіна наказ зайняти Миколаївку. Група чисельністю у 18 чоловік висунулася на 5 автомобілях, зі слів бойовика відомі їх моделі – Kia, ВАЗ-2101, ВАЗ-2103, ВАЗ-2112 і “Газель”. Деякі російські джерела називають чисельність групи у 36 чоловік, але, найімовірніше, це плутають із групою “Вовка” у цьому ж бою. До того ж, 36 чоловік навряд розмістилися б у п’яти автомобілях. По дорозі до Миколаївки група зупинилася на автозаправці у Семенівці, неподалік перехрестя і залізничного переїзду, – залити пального. Характерно, що із групою “Саланг” у інших груп бойовиків не тільки не було координації – з відео бою та інтерв’ю складається враження, що про їх присутність на заправці Семенівки інші бойовики навіть не підозрювали.

А діяли того ранку в Семенівці й інші групи бойовиків. Зранку 5 травня, за твердженням російських джерел, група “Ведмедя” дістала від Ігоря Гіркіна завдання вирушати на “вільне полювання” – іншими словами, це була мобільна група. Група нараховувала 17 чоловік, її командир В’ячеслав Рудаков на позивний “Ведмідь” був родом із Сімферополя, в армії служив в десантно-штурмовому батальйоні, потім був бійцем “Беркуту”. Командування групою прийняв всього 3 дні тому – до цього нею командував “Ромашка”, убитий 2 травня. Група поділилася на 2 частини – один загін із шести чоловік був передовий під командуванням ветерана-”афганця”, решта 11 були разом із “Ведмедем”. Вони вирушили до Семенівки. Бойовик із загону ”афганця” так описує ці події:

“Первыми в Семеновку прибыла наша группа. Там мы обнаружили два вражеских БТРа, они двигались к Семеновке от аэропорта, развернулись на перекрестке и уехали обратно. Мы пытались подбить их из РПГ-7 но подвел спусковой механизм. Действовали мы, особо не маскируясь, потому решили, что нас могли заметить. Мы поехали в другой район, а группа «Медведя» приехала после нас в Семеновку.“

Схоже, бойовик описує зустріч із колоною Асавелюка. Достеменно невідомо, яку саме групу бойовиків виявила колона Асавелюка при наближенні до Семенівки з півночі – це може бути як бойовики групи “Саланг”, так і загін ”афганця”. У будь-якому разі, після цієї зустрічі і українська, і проросійська сторони знали про присутність одне одного в районі Семенівки.

Офіцери СБУ з передової групи на блокпосту 3-А дістали від командувача СБУ “Альфа” наказ вийти назустріч колоні Асавелюка, і перевірити шлях через Селезнівку і Семенівку. Особливу увагу їм наказали приділити залізничному переїзду в Семенівці. Можна припустити, що саме виявлення руху бойовиків у Семенівці стало приводом виїхати на розвідку обстановки у ній. Четверо спецпризначенців СБУ сіли на броньований мікроавтобус, на блокпості їм придали бронетранспортер 80-ї аеромобільної бригади під командуванням старшого лейтенанта Вадима Сухаревського, позивний “Борсук”. Зі спогадів офіцера СБУ, навіть цивільні попереджали про бойовиків:

“.. Но зато многие гражданские машины останавливались, увидев нас, и водители говорили: “Парни, вас ждут в Семеновке, там засада, вооруженные люди”. Кто говорил 10 человек с оружием, кто 20.”

Близько 8:30 ранку цей передовий загін вирушив з блокпосту 3-А до Семенівки. На околиці Семенівки загін зупинився і через оптику спостерігав обстановку: залізничний переїзд у Семенівці, перехрестя і “зеленку” біля нього, промзону справа, проте не зміг виявити нічого підозрілого.

В цей момент із офіцером СБУ з передового загону зв’язався полковник СБУ Олександр Устименко, який перебував у колоні Асавелюка, котра йшла на Семенівку з Краматорська. Він сказав:

“Это у вас микроавтобус и БТР? Вас четверо? У нас есть данные радиоперехвата – за вами c близкого расстояния ведет наблюдение противник”.

Українські сили мали невелику тактичну перевагу – буквально напередодні спецпризначенці “Омеги” захопили радіостанцію бойовиків, а тому могли слухати їх хвилю. Передовий загін озирнувся, але не зміг виявити ворожого спостерігача. Проте сумніву не могло бути – йшлося саме про них, це було підтвердженням, що бойовики знали про їх присутність. З великою ймовірністю можна припустити, що спостерігач перебував на одній з висотних споруд у промзоні неподалік Семенівки. Передовий загін повернувся на блокпост 3-А, щоб доповісти інформацію та уточнити завдання, була 8:50 ранку. В штабі на блокпосту у цей час генерал-майор Аллеров саме ставив офіцерам СБУ бойову задачу – зустріти колону Асавелюка з Краматорська, висунувшись назустріч в Семенівку. Постановка задачі, формування колони і виїзд тривали буквально хвилин 10.

Під час формування колони на блокпосту, згідно спогадів українського офіцера СБУ, рух цивільних автомобілів на трасі не був перекритий, і водії могли попереджати бойовиків про рух українських сил. Деякі автомобілі під’їжджали, розверталися і їхали у зворотньому напрямку – до залізничного переїзду і перехрестя у Семенівці:

“По моему мнению, планирование было поспешным и абсолютно не адекватным обстановке. Мимо блокпоста проезжали автомобили и проходили люди, некоторые из них возвращались обратно, развернувшись буквально в 50 метрах за блокпостом и следовали обратно к перекрестку.”

В чомусь схожа історія про дії бойовиків поширюється і російськими ресурсами, щоправда деякі деталі більше нагадують голівудський блокбастер, і, напевне, є цілковитою вигадкою:

“… Мы поехали в другой район, а группа «Медведя» приехала после нас в Семеновку. Они минули перекресток и свернули в сторону Изюма. В это самое время навстречу им выдвинулся сводный отряд украинского спецназа, усиленный 4 бронемашинами с десантниками. Когда из-за моста появились БТРы, то до наших парней их отделяли максимум 100-120 метров. «Медведь» — водитель первого класса и всегда был за рулем, тогда это спасло всю группу. Водитель мгновенно совершив полицейский разворот, через 2-3 секунды машина, тесно набитая ополченцами и оружием, уже набирала обороты от противника. Первые выстрелы вдогонку пошли секунд через 20-25. «Медведь» заглушил машину на перекрестке, скомандовал «К бою». Начался затяжной стрелковый бой.”

Жодних згадок про подібну яскраву зустріч і перестрілку українські бійці і офіцери у спогадах не описують. Проте напрям руху автомобіля “Ведмедя” в сторону Ізюма, де знаходився БП 3-А, і опис офіцера СБУ мають чимало схожих моментів. Можна припустити, що, справді, “Ведмідь” за кермом цивільного автомобіля наблизився до блокпосту, побачив українську колону, що готується до виїзду у напрямку Семенівки, розвернувся і поїхав на перехрестя займати позиції і попередити решту бойовиків.

Отже, українська колона була сформована і близько 9:00 ранку висунулася з блокпосту 3-А в напрямку Семенівки. Першим йшов броньований мікроавтобус з офіцерами СБУ, потім бронетранспортер 80-ї бригади під командуванням Сухаревського, у колоні були ще 2 бронетранспортера “Ягуару”. Колона почала рух в напрямку Семенівки, пройшла Селезнівку. Рухались на невеликій швидкості, остерігаючись ймовірних засідок. Наближаючись до мосту перед Семенівкою, приблизно о 9:10 відбувся перший вогневий контакт – колону почали обстрілювати зі стрілецької зброї. Офіцер СБУ так описує це:

“… Мы открыли ответный огонь – по направлениям, потому что сразу обнаружить в зеленке точки обстрелов не получалось. Противник был замаскирован. Мы шли по открытой местности, противник вел огонь. В этот момент надо было принимать решение – продолжать идти вперед под огнем, либо остановиться и обойти замаскированные позиции с флангов. Но такого решения никто не принял, поскольку командиры остались на базе. Более того, мы продолжали движение по дороге, хотя логичней было бы не втягиваться, отрабатывая “зеленку”, “промку” и другие опасные направления с дистанции. Такой команды не последовало. Мы продолжали безуспешно искать цели в “зеленке”, когда кто-то принял решение идти вперед под огнем.”

Якщо поглянути на супутникові знімки місцевості, то там складно виявити значні масиви зелені, з яких бойовики могли б вести вогонь по бронетранспортерам в районі мосту через річку. Проте у промзоні, де розміщена газорозподільча станція, хімкомбінат, справді є високі будівлі та об’єкти. Відстань від найближчих з них до мосту складає 800 м. З такої відстані цілком можливо вести вогонь із кулемету типу ПКМ (ефективна дальність вогню 1000 м) чи снайперської гвинтівки СВД (ефективна дальність 1200 м) у цілі, подібні до мікроавтобуса чи, тим паче, бронетранспортера. Вогонь з такої зброї навряд міг би завдати серйозної шкоди, проте був фактором психологічного тиску, коли кулі періодично б’ють по броні. Можна із певністю стверджувати, що обстріл бойовики вели саме з якихось висотних об’єктів промзони.

Українська колона продовжувала рух на низькій швидкості, бронетранспортери “Ягуару” вийшли вперед. Близько 10:00 ранку вони дійшли до залізничного переїзду і зупинилися, мікроавтобус та БТР 80-ї бригади також зупинилися у 150 метрах позаду. Якщо спогади офіцера СБУ точні, то ці 950 метрів між мостом та залізничним переїздом колона долала майже годину. Після зупинки перших бронетранспортерів на переїзді почався бій на справді коротких дистанціях, що становили буквально кількадесят метрів до позицій бойовиків. На цих бронетранспортерах бойовики сконцентрували свій вогонь. В свою чергу, два бронетранспортери відкрили вогонь вліво і вправо.

Група “Саланг”, яка в цей час була на заправці, відкрила вогонь в українську техніку. Вони обстрілювали українські бронетранспортери, а також будівлю магазину озеленення, яка знаходилася якраз на лінії вогню. Зокрема, вели прицільний вогонь у другий поверх та горище магазину. У будівлю навіть було випущено мінімум дві гранати з реактивного гранатомета. Бойовики “Саланга” стріляли і у цілком протилежному напрямку – в район Слов’янської психіатричної лікарні, де, за їх думкою, був український снайпер.

По українським бронетранспортерам на переїзді вели вогонь не тільки зліва, з району заправки. Група “Вовка”, що мала чисельність у 36 чоловік, у бою зайняла позиції в районі кіосків і приватного сектора, а також біля залізничної будки і у густому масиві “зеленки” біля залізничного переїзду. Таким чином, вони атакували українські сили справа. Як прикриття вони могли використовувати і вантажну фуру, яка саме стояла біля великого бетонного напису “Слов’янськ”. У бою фура цілковито згоріла, але її остов міг давати захист.

Фланговий вогонь призвів до того, що українські сили почали зазнавати втрат пораненими і вбитими. Прапорщик НГУ “Ягуар” Віктор Долінський був з гранатометом попереду, дістав влучання у боєкомплект, від чого той здетонував. Він миттєво загинув. Броньований мікроавтобус СБУ було відправлено вперед забрати поранених, офіцери СБУ пішли у бій.

Снайпер СБУ точним пострілом “зняв” одного з бойовиків на заправці. Разом з кулеметником СБУ вони відкрили зосереджений вогонь по заправці, і невдовзі пролунав вибух – здетонував газовий контейнер. Цей вибух потрапив на три різні відеозаписи: від кореспондентів RT, які вели зйомку аж із сусіднього українського блокпосту, а також від місцевих жителів (перший, другий). Вибухом обпалило “Шамана”, командира “Саланга”, – він дістав 75% опіків тіла.

Проте українські бійці все ще перебували на лінії вогню. Від влучання реактивної гранати об БТР було поранено снайпера СБУ:

“Противник активно забрасывал нашу неподвижную группу из РПГ и ВОГов. Раздался сильный взрыв – скорее всего, на броне БТРа рванула граната РПГ. Крупные осколки поразили меня в правое бедро, вошли в живот. Я сохранял сознание и попытался отползти из-за БТРа. Но в этот момент огонь стрелкового оружия сосредоточился на мне. Рядом начали стучать пули, и одна из них пробила мне кисть, раздробила кости. От ВОГов больше десятка осколков изрешетили мне левое бедро.”

Можна припустити, що цей постріл зробив бойовик на прізвисько “Ганс” з групи “Саланг”. Троє бойовиків з цієї групи (”Лис”, “Душман” і “Ганс”) висунулися з заправки ближче до переїзду, і один з них так описує цей бій:

“… по первому БТР “Ганс” выстрелил с “мухи”, попал по бочине БТР, дальше пошла пехота, открыли огонь по пехоте. […] это были я, “Душман”, и “Ганс”, мы отработали по ним с “мух”, и потом долбили с РПК и автоматов, пока патроны не кончились.”

Снайпера СБУ та інших поранених завантажили у бронетранспортер, який почав відхід:

“В БТР, в котором меня эвакуировали, в единственный ящик с песком на борту, практически сразу после начала движения, прилетела граната РПГ. Это нас спасло – взрыв не вывел из строя нашу машину.”

Імовірно, саме в цей момент загинув полковник СБУ Олександр Аніщенко. Він допомагав евакуйовувати поранених, і загинув від влучання гранатомета, коли був біля бронетранспортера.

Капітан СБУ Руслан Лужевський, що мав дуже сильну вогневу підготовку, зайняв позицію практично перед носом у противника, лежачи під фігурною бетонною огорожею залізничного переїзду. Згодом він відійшов звідти, але дістав поранення, від яких загинув.

Українські бронетранспортери почали відхід. На місці бою ще залишалися українські поранені й загиблі. Приблизно у цей час прибуває загін “Мотороли” чисельністю у 10 чоловік (одна з машин – сріблястий Mitsubishi Outlander), що приєднується до групи “Вовка” і “Ведмедя”, і продовжує стріляти вслід українській техніці.

Крапку у бою поставила колона Асавелюка. Зайшовши по трасі М-03 у Семенівку зі сторони Краматорська, вони вийшли в тил противника, і їх поява на полі бою була неочікуваною для них. Бойовик “Ведімідь”, що лежав із кулеметом за бетонним стовпом на перехресті, і вів вогонь вслід відступаючим БТРам, був ліквідований вогнем з тилу. Бойовики розбіглися, “Моторола” забрався на продірявленому Аутлендері до Слов’янська. Колона Асавелюка забрала поранених і загиблих.

У Слов’янську бойовики валили високі тополі уздовж головних доріг, створюючи завали, бо остерігалися наступу українських сил. До місця бою бойовики висунули свою бронетехніку – БМД-1 і БМД-2, але вже нікого там не знайшли. Був приблизно полудень, починалася короткочасна злива.

Схема бою під Семенівкою. 5 травня 2014.

Біля заправки були спалені автомобілі – ВАЗ-2103 і Kia Rio хетчбек другого покоління. Це два з п’яти автомобілів, що належали групі “Саланг”. ВАЗ-2103 згорів приблизно за сотню метрів від заправки, а хетчбек Kia Rio – практично на виїзді з неї, що видно на відео одразу після бою. Імовірно, він зайнявся від вибуху.

Бойовик “Лис” із групи “Саланг” говорить про щонайменше 10 поранених і убитих у своїй групі. Він також стверджує, що декілька мали поранення від 30-мм боєприпасів або їх осколків. Він явно перебільшує, бо 30-мм боєприпасом людині відриває кінцівки, і ймовірно ті рани були отримані від 14,5-мм кулемету БТР, або й від зброї меншого калібру. До того ж, в тій ситуації тільки бойовики мали 30-мм гармату – на БМД-2. Дружній вогонь між бойовиками у тому бою був справді вірогідний – група “Вовка” не здогадувалася про те, що група “Саланг” перебувала в районі заправки. Більше того, за словами бойовика з групи “Вовка”, “Моторола” навіть віддав наказ вести вогонь в район заправки, стверджуючи, що там українські сили. На цей час встановлено 5 імен убитих з боку бойовиків. Серед них В’ячеслав Рудаков “Ведмідь” – командир одного із загонів, і Валерій Парсегов “Чечен” – заступник командира загону “Саланг”, убитий снайпером.

Група Асавелюка, коли дізналася про бій, що зав’язався на переїзді, трохи розділилася – вони мали у складі несправний БТР і дві неброньовані вантажівки. Цей БТР і вантажівки відправили довгим об’їзним шляхом через Красний Лиман – маршрутом, який зранку розвідувала передова група. Техніка прийшла до Ізюма без пригод.

У той день загинуло 2 цивільних. На власному балконі загинула 30-річна Ірина Боєвець, викладач технікуму, імовірно від випадкової кулі. У своєму автомобілі від поранень загинув 56-річний Анатолій Курочка – імовірно, він був водієм фури, яка потім згоріла на кільці.

Того дня український ударний гелікоптер Мі-24 ЗСУ виконав завдання зі знищення імпровізованого бронепотяга бойовиків – декілька вагонів з-під вугілля бойовики поставили на залізничному переїзді до Андріївки, перекривши таким чином дорогу з Карачуна на Слов’янськ. Колеса вагонів приварили кутиками до рельс, а у стінках вагонів прорізали бійниці. Гелікоптер знищив це укріплення (відео). А близько 14:30 того ж дня Мі-24 29 “червоний” зі складу 11-ї бригади армійської авіації був збитий в районі Райгородка. Достеменно невідомо, чи це був той гелікоптер, який розбив “бронепотяг” чи ні, але він дістав ураження від вогню крупнокаліберних кулеметів у лівий борт. Гелікоптер зберіг керованість, і пілоти змогли посадити його на поверхню води, в заплаву Сіверського дінця північніше смт Райгородок. Екіпаж складався з двох чоловік, без бортового техніка, обидва врятувалися. Того ж дня фронтовий штурмовик Су-25 завдав ракетного удару по покинутому гелікоптеру і цілковито його знищив, щоб навіть як пошкоджений трофей він не потрапив до рук проросійських сил (відео удару: одне, друге).

Післяслово

Семенівка залишилася під контролем бойовиків, проросійські сили там обладнають згодом позиції. Селище часто буде згадуватися в подальшому, ставши свідком запеклих боїв.

Російські ЗМІ і всі проросійські блогери не соромилися поширювати точку зору, що українська армія навмисне обстрілює беззбройне мирне наслення. У ці дні входить до лексикону російських пропагандистів слово “карателі”. У росіян була “чудова” картинка – поранені й загиблі цивільні, посічені кулями мирні помешкання, спалені автомобілі, понівечені об’єкти інфрастурктури. Все це дуже точно било в ціль – у емоції глядача. Подібних “людожерських” намірів українські сили, звісно, не переслідували. Але вони виявилися втягнутими у дуже брудну гру – бої у населеному пункті. Результатом таких боїв стають випадкові жертви мирного населення, причому від вогню кожної зі сторін. Подібні жертви будуть практично неминучі, коли конфлікт вже триває, тому всю відповідальність за жертви можна покласти тільки на агресора, з чиєї волі конфлікт було розпочато.

Матеріали по темі:

Усі матеріали статті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International. Захищені авторським правом винятки позначені знаком копірайту ©.
Матеріал підготовано за сприяння Міністерства інформаційної політики України.


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 5168 7422 0031 9014

➡ Моно: 4441 1144 4179 6255

Війна на Донбасі Історія Російська агресія Україна