fbpx
Весна для інтервента. Частина 1

Весна для інтервента. Частина 1

 Редакція Редакція
Війна на Донбасі Донбас Російська агресія Україна

Автори: Дмитро Путята, Андрій Карбівничий, Василь Рудика

21 лютого 2014 року, наступного дня після розстрілів на Інститутській, на російському каналі “День-ТВ” вийшов сюжет із промовистою назвою “Як розділити Україну”. “День-ТВ” – аналітичний канал, що надає майданчик для виступу російським політологам та ідеологам консервативного крила – євразійцям, сталіністам, православним традиціоналістам, таким як Дугін, Проханов, Душенов. Про розділення України розказував невідомий на той час широкому загалу ведучий – Олександр Бородай, власник цього каналу. На момент виходу сюжету його знали хіба що у вузьких колах – політолог та PR-консультант, в минулому – штатний журналіст проханівської газети “Завтра”, військовий кореспондент, спеціаліст з етнічних конфліктів, випускник філософського факультету МГУ. У його біографії є курйозний епізод – 25 липня 2002 року у російській газеті АПН, посилаючись нібито на джерела у адміністрації Президента РФ, з’явилося повідомлення про призначення генерал-майора ФСБ Бородая заступником директора ФСБ з інформаційної політики та спецпроектів. Зазначалося, що новий офіцер займатиметься “організацією найбільш делікатних операцій ФСБ на політичному полі”. Через 5 днів після публікації оригінальної статті, The Moscow Times зателефонувало Олександру, і той спростував своє призначення, назвавши його чиїмось жартом до свого дня народження. У оригінальному повідомленні йшлося також про 35 років, хоча сам Бородай стверджував, що йому 30. Зважаючи на те, що українська розвідка не стверджує, що Бородай служив у ФСБ, підстав вважати це чимось, окрім жарту, немає.

Але повернімося до сюжету 21 лютого. Відео, вочевидь, було записане до трагічних подій 20 лютого, бо у ньому йдеться тільки про сутички 18 лютого під Верховною Радою у Маріїнському парку. Але навіть не знаючи про переломний момент, який ще тільки настане, Бородай вже каже про необхідність поділу України. Він стверджує – розвиток подій продемонстрував, що Янукович є морально та інтелектуально слабким лідером, Росія не може зробити на нього ставку. Бородай робить оцінку регіональних настроїв в Україні – за його словами, захід орієнтований на ЄС, центр з Києвом включно є “болотом”, що займе вичікувальну позицію та спостерігатиме за розвитком подій, а південь і схід – орієнтовані на Росію. Він пропонує для російських національно-патріотичних сил нову точку зору на ситуацію в Україні, та пропозицію її вирішення – не підтримувати не тільки Януковича у цій ситуації, але й не підтримувати жодного з українських президентів в майбутньому. Вони, за його словами, будуть природно орієнтовані на ЄС. Пояснюється це олігархічною суттю природи влади в Україні, яка ніяк не врівноважена “вертикаллю влади” – бюрократичним апаратом, як у Росії.

Таким чином, він пропонує відкинути навіть ідею про можливість співпрацювати із Українською державою як політичним суб’єктом, а розглядає її територію, інфраструктуру та населення винятково як матеріал для посилення Росії. Південні та східні регіони України, за його пропозицією, мають “якимось чином” бути повернені Росії. Він усвідомлює юридичну складність з точки зору міжнародного права та ймовірні наслідки подібної дії, які засудить світова спільнота, проте стверджує, що хоч на якихось правах чи за допомогою хоча б якихось домовленостей, правдами і неправдами, ці регіони України мають бути приєднані до Росії.

Цей відеосюжет не мав би особливого значення, якби це були просто роздуми пересічного російського політтехнолога, хоча історія й показала, що Олександр Бородай ще відіграє значну роль у поширенні російського впливу в Україні, ставши першим прем’єром маріонеткової ДНР у травні 2014 року. Цей сюжет є знаковим через те, що він зафіксував у часі деякі ідеї, хай і поверхнево викладені, проте які зародилися раніше, і мали впливових покровителів. Ми маємо зупинити свій погляд на шефі Бородая. Ним був Костянтин Валерійович Малофєєв.

Сорос Путіна

Костянтин Малофєєв був названий виданням Блумберг “Соросом Путіна”. Джордж Сорос – меценат, філантроп, відомий своєю підтримкою інституцій, які сприяють становленню відкритого суспільства, що будується на принципах поваги до прав людини, в понад 100 країнах світу. Проте сучасна Росія – не Захід, і її меценати підтримують не розвиток прав і свобод, а становлення “русского мира” в інших країнах. Сам Малофєєв походить із родини радянської еліти, що, попри “залізну завісу”, приймала в гостях британських науковців, а самого Костянтина відправляла за обміном на навчання у США. Згодом Малофєєв вів діяльність в сфері інвестиційного банкінгу, і надбав собі статки внаслідок фінансових махінацій у кількох гучних справах. Малофєєв називає себе переконаним російським монархістом, а Україну – штучним утворенням на руїнах Російської імперії. Буде доречно зупинитися на кількох аспектах його фінансової діяльності, щоб зрозуміти його відносини з російською владою.

У 2004-2010 роках компанія Малофєєва Marshall Capital здійснила кілька фінансових махінацій, одним з головних компонентів успіху яких була дружба Малофєєва з Міністром зв’язку РФ Ігорем Щеголевим і Сергієм Івановим-молодшим – сином Сергія Іванова, генерала ФСБ, колишнього Міністра оборони РФ, глави адміністрації Президента РФ на 2014 рік. Малофєєв у 2007 році взяв крупний кредит у державного банку ВТБ, який не збирався повертати. А у 2008-2010 роках активно скуповував за підказкою Щеголева акції, про які тільки в Міністерстві знали, що вони дорожчатимуть після запланованої реформи. Куплені Малофєєвим на суму $500–700 млн акції на 2011 рік подорожчали до $1,1 млрд після проведеної реформи.

У 2009 році банк ВТБ подає у Лондоні позов на Малофєєва у зв’язку із неповернутим кредитом у $225 млн. Закордонні активи Малофєєва блокуються британським судом. У 2012 році проти Малофєєва в Росії порушена кримінальна справа за статтею “шахрайство” – неповернутий кредит розглядається як розкрадання.

Перебуваючи у такому скрутному становищі, того ж року Малофєєв різко збільшує благодійну діяльність в рамках його фонду імені Святителя Василя Великого – бюджет фонду на 2012 рік сягає майже 1,2 млрд рублів, що робить його однією з найбільших благодійних організацій у Росії. Одним із видів діяльності фонду є організація виставки “Дари волхвів” – православні реліквії привозили з Афону для паломництва віруючих у Росію, Україну та Білорусь.

Аналітична записка

У розпал Євромайдану у рамках виставки “Дари волхвів” реліквії привозять з Афону до Києва. Виставка тривала у період 24-30 січня, і припала якраз на розпал боїв на Грушевського. Бої на Грушевського спалахнули 19 січня як відповідь на прийнятий із всіма можливими порушеннями Верховною Радою пакет законів 16 січня, які суттєво обмежували громадянські права та свободи, включно до заборони носити захист голови на мітингах. У 20-х числах з’явилися перші загиблі, у центрі міста вдень і вночі безперервно горять автомобільні шини, напруження нервів і шок від подій у столиці буквально висять у повітрі. Саме у цей час прибула виставка, яку супроводжував особисто Малофєєв, Дмитро Саблін, а також їх супровід. Серед супроводу Малофєєва і “Дарів волхвів” – начальник служби безпеки Marshall Capital – Ігор Гіркін, відставний офіцер ФСБ. З цією метою він прибув у Київ заздалегідь, ще 22 січня.

За цей час він, за власним свідченням, не один раз встиг побувати на Майдані, де спілкувався із учасниками протестів. Збір інформації тривав понад тиждень.

“Дари волхвів” після Києва було несподівано вирішено привезти до Криму. Делегація вилітала літаком, проте ще у Києві стало відомо, що через погоду літак не зможе сісти у Сімферополі. Через очільника Ради міністрів АР Крим Анатолія Могильова домовилися із Міністерством оборони України, щоб літак сів на військовому аеродромі у Бельбеку. Виставка пробула там до 2 лютого – два дні була у Сімферополі, і один – у Севастополі. Цей час Малофєєв та Гіркін також використали для з’ясування обстановки у регіоні. Відбулися зустрічі Сабліна і Малофєєва із віце-прем’єром Криму Рустамом Теміралгієвим, головою Верховної Ради Криму Володимиром Константиновим, а також із близьким знайомим Малофєєва – Сергієм Аксьоновим, маловідомим на той час лідером партії “Русское единство”, що на останніх виборах набрала лише 4% голосів у Криму. Мине менше місяця, і під час подій анексії Криму у лютому 2014 року Бородай буде виконувати функції “міністра пропаганди” – особистого політтехнолога Аксьонова, а Гіркін у Аксьонова буде позаштатним радником з військових питань. Характер цих відносин сам Бородай описав як “особисто-державне партнерство”.

У період 4-12 лютого 2014 року до адміністрації Президента РФ, очолюваної на той час генералом ФСБ у відставці Сергієм Івановим, була занесена аналітична записка. Вона містила декілька пунктів із поясненнями щодо ситуації в Україні. Авторство її приписують Малофєєву. Ключовими у ній є декілька тез:

  • режим Януковича і “Сім’ї” був названий банкрутом, а його ймовірна подальша підтримка Росією – нераціональною. Владі олігархів в Україні немає противаги, роль якої в Росії виконує потужний бюрократично-чиновничий апарат.
  • Росія має активно втрутитися у події в Україні.
  • Українські регіони на першому етапі мають посилити економічну співпрацю з Росією в рамках “єврорегіонів” – договорів між суміжними областями двох країн щодо співробітництва.
  • Необхідність приєднання українських областей до Росії пояснюється переліком аргументів: це має гарантувати безпеку газотранспортної системи, призвести до поліпшення демографічної ситуації у Росії за рахунок притоку українського населення, Росія отримає також потужні підприємства військово-промислового комплексу. Це все сумарно має істотно зміцнити позиції Росії у Східній та Центральній Європі.
  • Росія має максимально посприяти створенню інформаційного фону для морального виправдання приєднання українських регіонів. Пропонується звинувачувати західні регіони України у сепаратизмі, і посилаючись на їхню поведінку, проголошувати суверенітет регіонів сходу і півдня.
  • Спікери східних і південних регіонів мають поетапно висувати до Верховної Ради список вимог. На першому етапі регіони мають вимагати спрощення процедури проведення референдумів, організацію референдумів про самовизначення, приписувати націоналістичним українським силам ідеологію “громадянської війни та розколу країни”. На другому етапі повинні прозвучати вимоги федералізації, а бажано – конфедералізації. На третьому – вимога дозволити на рівні регіонів заключати економічні угоди, зокрема щодо вступу до Митного союзу. Наостанок, регіони мають проголосити суверенітет та оголосити про приєднання до Росії.
  • Для донесення ідеї проведення референдумів про самовизначення, місцевих лідерів пропонується запросити до Москви для того, щоб надати їм гарантії підтримки. У записці зазначені рекомендовані особи – Добкін, Костянтинов, Аксьонов.
  • Росія має налагодити процес проведення референдумів. Особлива увага має приділятися тому, щоб переконати світову спільноту у легітимності і чесності референдумів.
  • Росія має забезпечити якнайширшу медійну підтримку цим подіям. У ефірі мають озвучуватися не тільки ідеї й маніфести, що виправдовують східноукраїнський сепаратизм, але й західноукраїнський.

Варто особливо підкреслити, що озвучений план дій пропонувався до втілення ще при Януковичі на посту Президента України. Тобто намір, озвучений у записці, мав призвести до запуску процес поділу України навіть при Януковичі, який ще не втратив владу.

Коліщатка починають рух

В кінці лютого 2014 року російські війська починають масштабну передислокацію в Росії в рамках раптових навчань, прямують до кордону з Україною і займають стратегічні об’єкти у Криму. На політичному полі розгортає діяльність адміністрація Президента РФ. Росія в подальшому діє дуже близько до плану, викладеного у аналітичній записці, проте істотні корективи вносить той факт, що Янукович покинув територію України, а Верховна Рада усунула його з посади Президента. Тепер Росія мала можливість спекулювати на темі буцімто здійсненого “державного збройного перевороту”.

27 лютого 2014 року, саме у той момент, коли операція російських військ у Криму входила у відкриту фазу, ВТБ оголошує про намір зняти претензії з Малофєєва. Забігаючи наперед, у 2015 році ВТБ остаточно домовиться про відшкодування Малофєєвим суми всього близько $100 млн. Державний банк не пояснив причини, які змусили його пробачити 83% боргу, який на той час становив $596 млн, проте від близького до бізнесмена джерела прозвучало пояснення – “громадянська позиція” Малофєєва щодо подій в Україні.

Завдяки перехопленням телефонних розмов СБУ, нам відомі деякі епізоди роботи адміністрації Президента РФ. 27 лютого 2014 року Сергій Глазьєв, радник Президента РФ, говорить із Костянтином Затуліним (директор Інституту СНД) щодо організації масових виступів в Україні. Затулін називає два регіони, де для виступів все готово – Одесу та Харків, а також організації, які мають діяти – “Одеська дружина” та “Оплот” відповідно. Того ж дня Глазьєв підтверджує у телефонній розмові представниці “Оплоту”, що питання їхнього фінансування передане відповідальній особі.

Географія та чисельність проросійських мітингів в Україні 1 березня 2014 року

1 березня 2014 року, в суботу, синхронно відбулася низка виступів у обласних центрах України: у Харкові, Донецьку, Одесі, Луганську, Херсоні, Миколаєві, Дніпропетровську, а також у інших містах: Маріуполі, Мелітополі. На виступах звучать різні гасла – і суто реактивні, що засуджують майдан, і абстрактно-ідеологічні проти фашизму, і різного роду політичні – від поміркованих про розширення прав та повноважень регіонів до безкомпромісних проросійських, із закликами відділення від України та приєднання до Росії. Протестувальники були підігріті появою військових без знаків розрізнення у Криму та звісткою про отриманий Путіним “дозвіл” Ради Федерації на введення військ на територію України. Того дня найбільш радикальним вдалося захопити ОДА і вивісити російські прапори у Харкові, Донецьку та Луганську.

У Харків того дня з Росії завезли автобусами “гастролерів” з Білгородщини. Повідомлялося, що таких було приблизно 2000 осіб. Вони разом з “Оплотом” штурмували ОДА, з якої вибили українських активістів, облили їх зеленкою і побили, провівши через коридор ганьби. Російські гастролери виїхали назад до Росії того ж дня після виконання завдання. Маленькою сенсацією стало встановлення особистості людини, що підняла російський прапор над будівлею ОДА – він також виявився громадянином РФ.

Події 1 березня у Донецьку добре задокументував журналіст Андрій Шокотко у своєму матеріалі. У місті відбувалося одночасно два великих мітинги – під будівлею ОДА та на площі Леніна. Кадри звідти могли свого часу неприємно вразити українців – на площі міста зібралося справді багато людей, над учасниками мітингу тут і там майоріли російські прапори. Проте інтерпретація цих кадрів була винятково хибно подана в українських та російських ЗМІ, які це подали як радикально проросійські настрої учасників. Переважна ж більшість учасників мітингу були бюджетниками, за збори яких відповідав нардеп Микола Левченко. Їхні гасла та плакати на цьому мітингу були далекими від будь-якого сепаратизму – вони засуджували так званих “радикалів Майдану” та мали підтримати озвучені вимоги про самостійне використання обласного бюджету та загальний заклик до Києва “почути Донбас”. Але ініціативу всього багатотисячного мітингу змогли перехопити кількасот організованих чоловіків.

Значна їх частина була привезена з Росії, і вони навіть не вважали за потрібне це приховувати. Вони тримали російські прапори, заводили учасників проросійськими лозунгами, згодом захопили трибуну і надали на ній слово Павлу Губарєву. Губарєв – уродженець Донеччини, епізодично працював політтехнологом, у юності – учасник неофашистської організації “Русское национальное единство”, на початку березня 2014 йому було 30 років. Видершись на сцену мітингу, він назвав себе командиром “Народного ополчення Донбасу” та оголосив свої тези, зазираючи періодично до папірця:

  • В Україні – державний переворот, а Верховна влада – нелегітимна;
  • Країна на порозі громадянської війни, і вина лежить на протестувальниках Майдану та олігархічній владі, прості ж люди Донбасу виступають проти громадянської війни;
  • Чинна донецька влада “домовилася із Києвом”, тому її треба скинути;
  • Має бути обраний обраний новий губернатор із широкими повноваженнями;
  • Силові органи мають переприсягнути новій народній владі;
  • Донецьк має зупинити відрахування до центрального бюджету;
  • Відкрити російське консульство у Донецьку, де видаватимуть російські паспорти;
  • Закликав провести референдум, де має вирішитися питання – чи залишиться Донеччина у складі України, чи увійде до складу Росії.

Один чоловік зі сцени тут же запропонував на роль “народного губернатора Донбасу” самого Губарєва, натовп підтримав це призначення схвальними вигуками.

Невдовзі проросійський актив з площі Леніна прийшов до будівлі ОДА. Всередину вдалося прорватися декільком проросійським радикалам і встановити над ОДА російський прапор. Втім, зібрання облради не відбулося, і жодних політичних рішень прийнято не було. Чинний мер Донецька Олександр Лук’янченко був під ОДА, проте обрав підкреслено обережну стратегію поведінки у зростаючій напрузі протистояння – заспокоював протестувальників, обережно маневрував, уникаючи гострих кутів та тем, ретельно добираючи слова, пообіцяв скликати депутатів лише через день-два, всупереч вимогам проросійських активістів невідкладно зібрати їх того ж дня.

В огляді тих днів від місцевих оглядачів Антона Швеця та Ігоря Щедріна відзначалося, що в активі Губарєва було 300-400 чоловік, і їх діяльність оцінювалася як самостійна, автономна, організована за особистою ініціативою самого Губарєва. Принаймні, місцеві джерела свідчили, що дії Губарєва точно не були скоординовані із місцевим істеблішментом чи впливовими регіоналами. Це справді було так – з місцевими Губарєв не координував свої дії. У 2016 році він висловився на тему регіональних еліт та підтримки з-за кордону, відповідаючи про можливість повторити в Одесі донецькі події:

“Я могу сказать одно — как здесь, так и там, нельзя рассчитывать на региональные, муниципальные элиты. Мы проводили анализ и сделали вывод, что нельзя опираться на элиты оккупированной Новороссии, не получится. Опора будет снова выставлена по принципу: поддержка широких народных масс и привлечение организующей силы извне.”

“Силою зовні” Губарєв не надто завуальовано називає російську владу. У 2014 році Губарєв говорив буквально словами Бородая про Януковича:

“Мы [Януковича] не поддерживаем как политическую фигуру, но отрицать тот факт, что он легитимный Президент, мы не можем.”

Підсумовуючи, повна відсутність зв’язку із колишніми центрами сили у Донецьку, неприйняття ідеї співпраці з ними, безкомпромісна проросійська риторика з переходом на чистий російський націоналізм – це все є практичним втілення тез, які Бородай озвучив на каналі “День-ТВ”, і які більш повно були викладені у аналітичній записці, яку приписують Малофєєву.

Варто знову звернутися до матеріалів з перехоплених телефонних розмов адміністрації Президента РФ 1 березня, які дають зрозуміти причетність російської влади до подій ранньої весни 2014 року.

Того дня, 1 березня, у Глазьєва відбувається розмова із Кирилом Фроловим організатором виступів в Одесі. Фролов – громадянин РФ, єпископ РПЦ, аналітик Інституту СНД, помічник Глазьєва і Суркова, був депортований в 2006 році з України на 2 роки силами СБУ через розпалювання ворожнечі і пропаганду сепаратистських настроїв. У розмові Глазьєв надає інструкції – ОДА має бути захоплена, а місцевих депутатів треба всіма правдами і неправдами змусити зібратися на сесію – називати “зрадниками, фашистами й бандерівцями” всіх хто відмовляється брати участь, а всіх хто вагається – доправляти силоміць. До речі, подібний план дій вже був реалізований у Криму – там місцевих депутатів також буквально силою, під наглядом Ігоря Гіркіна, збирали на засідання для голосування про референдум. Глазьєв дає подальші настанови – після збору депутатів у захопленій ОДА, ті мають прийняти указ про невизнання Києва та звернутися до Путіна про введення військ. Він наводить приклад взяття ОДА у Харкові і Донецьку.

Того дня у Глазьєва відбулася ще одна розмова із одним з виконавців, у якій він із притиском питає про справи у Запоріжжі. У місті планувалося залучити 1500 чоловік, в тому числі й “казаків”, які б вимагали від Росії “захисту від бандерівців”. Він апелює до “спеціально навчених людей”, які мали б вибити українські сили з ОДА. Далі він буквально надиктовує, що після цього проросійські сили мають зібрати обласну раду, сформувати орган виконавчої влади, передати повноваження виконавчої влади новоствореному органу рішенням облради, перепідпорядкувати йому міліцію. Є сенс цілком навести уривок з репліки Глазьєва, яка надзвичайно показова:

“У меня прямое поручение руководства – поднимать людей на Украине. Там, где мы можем. Надо выводить на улицу и делать как в Харькове, по образцу. И как можно быстрее. Потому что ты видишь, Президент указ подписал уже, уже тут сообщают, что военные выдвигаются. Чего же они там сидят? Мы же не можем силой это делать, мы же используем силу только для поддержки народа, не более того. А если народа нет, то какая там может быть поддержка? Скажи ему, что это очень серьезно, речь идет о судьбе страны, и, соответственно, идет война.”

Риторика Губарєва на мітингу 1 березня точно копіює рекомендації з адміністрації Президента РФ. Набір гасел, вимог та тверджень, які він там проголосив, є практично повним синтезом аналітичної записки та адаптованих вимог, які озвучував Глазьєв 1 березня виконавцям плану в Україні. І це не простий збіг. Зі зламаної електронної пошти Кирила Фролова відомо, що Губарєв був обраний кураторами від адміністрації Президента РФ на роль одного з регіональних лідерів, і відповідно проінструктований. Він був одним із тих, хто мав би реалізувати план, озвучений Малофєєвим щодо створення “Новоросії” з південно-східної України.

Надмірні сподівання

Енергійні, проте несистемні зусилля російської влади щодо організації протестного руху у південних і східних регіонах України мали всі ознаки того, що їх вигадують, коректують, вносять правки, координують, а потім намагаються все це втілити в життя ледь не в режимі реального часу. Сукупно вони не були здатні підняти справді масову хвилю народних протестів серед громадян України-мешканців південного сходу.

2 березня українське керівництво призначає на пости губернаторів областей місцеві впливові постаті. У деяких областях ними стали бізнесмени, очільники фінансово-промислових груп: у Дніпропетровську було призначено Ігоря Коломойського, у Донецьку – Сергія Таруту. Одна з причин передачі влади у руки місцевих – вони мали реальну владу на місцях, а тому мали набагато більше можливостей забезпечити збереження громадського порядку в умовах значних проросійських виступів у регіонах, які розпочалися напередодні.

Того ж дня, 2 березня, у Луганську відбувається захоплення ОДА. Керівник “Луганської гвардії” Олександр Харитонов передав депутатам облради резолюцію проросійських мітингувальників. У резолюції йшлося про проведення в регіоні референдуму про від’єднання Донбасу, звернення до Володимира Путіна із проханням ввести війська в Луганськ, а також вимоги визнати нову владу нелегітимною. Резолюцію депутати відмовилися підписувати, після чого розпочався штурм ОДА. Депутати полишили будівлю чорним ходом, не підписавши нічого. Проте проросійські активісти силою повернули їх до зали, і змусили ухвалити рішення про підтримку всеукраїнського референдуму з питань федеративного устрою України і про те, що Луганська облрада не визнає легітимними центральні органи виконавчої влади. Були також озвучені вимоги до Верховної ради у найкоротші терміни надати російській мові статусу другої державної, роззброїти всі незаконні озброєні формування, надати гарантії безпеки жителям усіх регіонів країни і підтримувати соціальні гарантії у попередніх об’ємах, припинити переслідування працівників «Беркута», заборонити низку українських націоналістичних організацій і партій (зокрема, УНА-УНСО, ВО «Свобода», «Правий сектор», «Тризуб»), які в тексті рішення облради подавалися як «профашистського і неонацистського спрямування». Також була озвучена вимога «не допустити обмеження мовлення на території України іноземних телеканалів», чим відстоювалося право для Росії як агресора продовжувати телерадіомовлення в Україні, що подавалося під соусом «недопущення цензури». У разі невиконання вимог, Луганська облрада «залишила за собою право звернутися по допомогу до братського народу Російської Федерації».

Вже наступного дня прокуратура Луганська заявила, що Облрада вийшла за межі закону. Прокуратура визнала нелегітимними рішення депутатів Луганської облради від 2 березня, і заявила про необхідність їх скасування. Самі депутати, які напередодні голосували за це, змінили свою думку, стверджуючи, що насправді їх неправильно зрозуміли й ухвалені ними рішення не є обов’язковими до виконання.

3 березня знову відбувся штурм Донецької ОДА. Події того дня описані у матеріалі “Острова”: день розпочався із засідання облради, де Губарєву дали слово. Той з трибуни озвучив заклик до Путіна про введення “російських миротворчих військ”, пояснював депутатам про необхідність визнати нелегітимною Верховну Раду, Кабмін, зупинити відрахування до бюджету. Врешті, на голосування було поставлене питання про затвердження голови облради, серед кандидатів були сам Губарєв та призначений того дня з Києва Андрій Шишацький. Коли депутати переважним числом голосів підтримали Шишацького, Губарєв, переходячи на істерику, заявив про те, що депутати “штовхають регіон у війну”. Після цього люди Губарєва, які увесь цей час проводили мітинг під ОДА, пішли на штурм, прорвалися до ОДА і взяли під контроль перші два поверхи будівлі, разом із сесійним залом. Вже зайнявши крісло у президії, Губарєв обіцяв позбавити посади кожного чиновника, який не складе присягу “народній владі”.

Абсолютно тотожний сценарій того ж дня, 3 березня, спробували реалізувати в Одесі. Там також була зібрана облрада, слово дали місцевому лідеру проросійських сил – Антону Давидченку. Він вимагав впустити проросійських активістів, що були під ОДА, до сесійної зали, проте отримав відмову. Після цього натовп спробував штурмом взяти ОДА, але їм це не вдалося. Жодних рішень облрадою того дня ухвалено не було.

Українські спецслужби невдовзі затримали декількох очільників проросійських виступів, які працювали за вказівками із російського центру. Губарєв був затриманий СБУ 6 березня, проти нього за попередні дні порушили справу за трьома статтями Кримінального кодексу, в тому числі ст. 110 – посягання на територіальну цілісність і недоторканність України. 13 березня був затриманий Олександр Харитонов, який на той час теж вже був проголошений “народним губернатором” Луганщини. Йому інкримінували порушення статті 109 – насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади. Антон Давидченко був затриманий 17 березня, проти нього була порушена 110 стаття.

Зі зламаної поштової скриньки Кирила Фролова (єпископ РПЦ, помічник Глазьєва і Суркова), відомо, що у зв’язку із затриманням Губарєва 6 березня одеський протоієрей Андрій Новіков писав йому такого листа:

“Они в Донецке все сделали по русской инструкции, как Сергей Ю-ч [Глазьєв – прим. ред.] говорил делать нам. … Мне срок шьете? Пока Губарева не освободили я прекращаю всякое участие в проекте”

Новікову було чого остерігатися – через нього Кремль передає гроші проросійським рухам Одеси. Суми сягали кількох сотень тисяч доларів і розподілялися між кількома одеськими угрупованнями. 10 квітня СБУ викличе Новікова на допит, і він того ж дня останнім рейсом вилетить у Москву.

13 березня в Донецьку відбулися небачена до того за жорстокістю сутичка за період “російської весни” – учасники проросійського мітингу напали на антивоєнний мітинг прихильників єдності України. Український мітинг спершу закидували петардами, димовими шашками, яйцями і пляшками, а потім напали з ножами, битами і арматурою. Від ножових поранень загинув 22-річний Дмитро Чернявський, уродженець Донеччини, член ВО “Свобода”. Він став першим загиблим від “російської весни”. Його смерть була сприйнята як сигнал – Андрій Білецький в подальшому згадував, що в цей день йому стало зрозуміло, що війна почалася. Під час сутичок вже наступного дня, 14 березня, але вже у Харкові, Білецький брав участь у обороні офісу “Патріота України” на вулиці Римарській, який спробували взяти штурмом проросійські активісти. В перестрілці було вбито двох учасників штурму. У штурмі брали участь і росіяни – члени байкерського клубу “Ночные волки”, а також невідомий на той час Арсеній Павлов, в недалекому майбутньому – польовий командир на прізвисько “Моторола”.

Післяслово

Минали дні і тижні, а отримати хоча б якийсь відчутний результат російська влада так і не зуміла. На той час її увага була цілком прикута до процесу анексії Криму, блокади українських частин та кораблів ВМСУ, спроб дипломатії на міжнародній арені відбілити агресію. Депутати обласних рад в Україні не звернулися із закликом про введення російських військ, що нібито мало б виправдати вторгнення. Мітинги у великих містах півдня та сходу України ставали дедалі менш численними, хоча й не припинялися повністю. На це були свої причини – нова українська влада, демонізована російськими засобами масової інформації, не вчиняла нічого резонансного, що могло б підтвердити її “демонічність”. Не зважаючи на те, що “Правий сектор” ще місяці поспіль залишатиметься уособленням зла в уяві російських симпатиків, він також не демонстрував жодної реальної активності. У країні тривала президентська передвиборча кампанія. Ці фактори, безумовно, сприяли нормалізації ситуації в Україні.

Матеріали по темі:

Назустріч російському виклику

Усі матеріали статті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International. Захищені авторським правом винятки позначені знаком копірайту ©.

Матеріал підготовано за сприяння Міністерства інформаційної політики України.


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 5168 7422 0031 9014

➡ Моно: 4441 1144 4179 6255

Війна на Донбасі Донбас Російська агресія Україна