fbpx
Ядерна програма Південної Африки

Ядерна програма Південної Африки

Іван Бєлєнко Іван Бєлєнко
Африка ОПК ПАР Ядерна зброя

Південна Африка – одна з чотирьох країн світу, які відмовилися від ядерного арсеналу. Окрім неї, у цей перелік входять Україна, Казахстан та Білорусь. Характерним є те, що всі ці країни роззброїлися у першій половині 90-х років, коли закінчилася Холодна війна й у світі панувала концепція «кінця історії», який має настати після перемоги ліберальної демократії над марксизмом. Проте, «кінця історії» не сталось, а ядерний клуб поповнився двома новими членами – Пакистаном та КНДР.

У цій статті буде розглянуто ядерну програму Південно-Африканської Республіки (ПАР), країни, яка стала першою і єдиною, яка успішно розробила, а потім знищила ядерну зброю.

ПАР має одні з найбільших у світі запасів уранової руди, видобуток та експорт якої почався наприкінці 30-х років ХХ століття. Після закінчення Другої Світової Війни, у світі розпочалася Холодна війна. Південна-Африканська Республіка, з перемогою на загальних виборах у 1948 році Національної партії, взяла курс на побудову системи роздільного проживання та розвитку різних расових груп населення країни, відомої як апартхайд. Власне, встановлення режиму апартхайду та загальні деколонізаційні процеси дали поштовх розвитку національного ОПК (детально читайте про це у матеріалі Становлення ОПК ПАР в часи Холодної Війни), у тому числі, доєднання Південної Африки до ядерного клубу.

Мапа ядерних об’єктів Південної Африки (Об’єкт Валіндаба зображено некоректно). Джерело: nonproliferation.org

Урядом була створена Atomic Energy Bord (AEB), яка у співпраці зі Сполученими Штатами проводила попередні ядерні дослідження. Активно ядерна програма почала розвиватися в 1957 році після того, як Південна Африка долучилася до американської програми Atoms for Peace обличчям і ідеологом якої був президент Ейзенхауер. Сполучені Штати в рамках цієї програми погодилися поставити в Південну Африку дослідницький реактор SAFARI-1 та забезпечити високозбагачене уранове паливо для його використання. SAFARI-1 запрацював у ядерному центрі Пеліндаба (в перекладі з мови Зулу – «кінець історії»), розташованому поблизу адміністративної столиці країни, міста Преторія, в 1965 році. Згодом, в 1967 був збудований реактор SAFARI-2, який працював на природному урані та використовувався для отримання плутонію.

У тому ж 1967 році в Пеліндабі стартувала програма зі збагачення урану, яка була визнаною економнішою за утримання SAFARI-2, тож реактор було зупинено, а проєкт закрито. Натомість поблизу Пеліндаби почали будувати збагачувальний завод, відомий як об’єкт Валіндаба (в перекладі з мови Зулу – «про це ми взагалі не говоримо»), або завод Y. Він почав збагачувати уран у 1974 році і вийшов на повну потужність у 1977 році.

Загальний вигляд об’єктів Пеліндаба та Валіндаба в грудні 1991 року.

В рамках програми Atoms for Peace південноафриканські вчені приймали участь у американських програмах мирних ядерних вибухів, а в 1971 році міністр шахт Карл де Вет дав старт власній програмі дослідження мирних ядерних вибухів. У 1974 році AEB надала висновки, що Південна Африка взмозі самотужки виготовляти ядерні вибухові пристрої для застосування в гірничо-видобувній промисловості. В результаті програма з розвитку ядерного потенціалу для мирного застосування була затверджена головою уряду Балтазаром Йоганесом Форстером. Вона була надтаємною, оскільки світ в ті часи уже досить скептично ставився до розповсюдження ядерних технологій, навіть у мирних цілях.

Того ж року Форстер зустрівся в Женеві з міністром оборони Ізраїлю Шимоном Пересом. Як вважається, на зустрічі була укладена таємна угода про співпрацю ПАР та Ізраїлю у ядерній сфері. Ізраїль мав надавати базову підтримку південноафриканській ядерній програмі, а натомість у відповідь отримував уранову руду та доступ до випробувальних полігонів у Південній Африці. Але це були не єдині домовленості: ПАР також отримувала доступ до ізраїльських ракетних технологій та обміняла 50 тонн уранової руди на 30 грам тритію, речовини, яка використовується для бустеризації ядерних вибухів.

У 1970-ті роки, особливо в другій половині цього десятиліття, ситуація з міжнародною безпекою навколо ПАР помітно погіршилася. Це було обумовлено власною внутрішньою політикою, та деколонізаційними процесами на кордонах. Громадянські війни в Родезії, Мозамбіку та Анголі спонукали до розвитку власного ОПК. А 50-ти тисячне угруповання кубинських військ в Анголі та підсилення міжнародної ізоляції призвело до того, що Південна Африка стала розглядати існування ядерного стримуючого фактору основою протидії зовнішній агресії і тому в країні стартували роботи з виробництва та тестування ядерних вибухових пристроїв.

Для випробувань була обрана територія військово-повітряної бази Вастрап, розташованій в пустелі Калахарі. Впродовж 1976-77 років було закладено і пройдено два вертикальних стволи, завглибшки 385 та 216 метрів. У них мали проводити підземні ядерні вибухи. У 1977 році в Пеліндабі було створено бомбу гарматного типу, без уранової складової, оскільки завод Y ще не встиг накопичити збагаченого урану на повноцінну бомбу. У серпні того ж року мало відбутися так зване «холодне випробування» для перевірки принципу роботи пристрою.

Цього ж місяця радянський розвідувальний супутник засік ці два стволи. Інформація була передана Сполученим Штатам та підтверджена після польоту розвідувального літака Lockheed SR-71 Blackbird. Сумнівів, що Південна Африка готується провести ядерний вибух, а, отже, володіє технологіями виробництва ядерної зброї, не лишалося. Після розголошення цієї інформації Преторія відмовилася від проведення «холодних випробувань» у Калахарі, а стволи були законсервовані.

Ця подія, а також непідписання в 1976 році ПАР Договору про нерозповсюдження ядерної зброї призвело до резолюції № 418 Ради Безпеки ООН, якою накладалося обов’язкове ембарго на постачання в країну озброєння та військових технологій, включно з ядерними. Це підштовхнуло до інтенсифікації робіт з отримання ядерної зброї та напрацювання стратегії ядерного стримування, яка була затверджена у квітні 1978 року. Суть її полягала в трьох етапах:

  1. Стратегічна невизначеність, коли Південна Африка ані визнає, ані заперечує наявність у себе ядерної зброї.
  2. У випадку загрози зовнішнього вторгнення Південна Африка розкриває обмеженій кількості держав інформацію про те, що володіє ядерною зброєю.
  3. У випадку, якщо таке розкриття не призведе до міжнародного втручання з метою усунення загрози, буде розглянуто публічне розкриття чи проведення підпільних випробувань ядерних можливостей Південної Африки.

Застосування ядерної зброї не передбачалося, оскільки в уряду було розуміння невідворотних наслідків для країни. На практиці ПАР ніколи не переходила за межі першого етапу, тобто стратегічної невизначеності. Країна розглядала питання ядерних випробувань у 1988 році, під час битви при Куіто-Куанавале, коли зросла напруженість на анголо-намібійському кордоні. Міністр закордонних справ Пік Бота заявляв, що «Південна Африка має можливість виготовляти ядерну зброю, якщо ми цього захочемо», а шахтні стволи в Калахарі були розконсервовані. Проте, припинення вогню в грудні 1988 року й закінчення війни зупинили цей процес.

У 1979 році було прийнято рішення про передачу роботи над проєктуванням та виготовленням ядерної зброї гарматної схеми ARMSCOR. Суть схеми полягає в тому, що в боєприпасі розташовані два ядерні елементи докритичної маси, один з яких, снаряд, вистрілюється пороховим зарядом у інший – мішень. Таким чином маса ядерного елементу стає надкритичною і відбувається вибух. На AEB лишалося забезпечення збагаченим ураном з Валіндаби та теоретична підтримка з розрахунків.

Ядерний боєприпас гарматної схеми.

Того ж року почалося будівництво нового об’єкту для виробництва ядерної зброї, який належав уже ARMSCOR. Об’єкт отримав назву Kentron Circle або ж Адвена, й також був розташований поблизу Преторії.

Будівництво завершили у 1981 році і туди були передані всі виробничі потужності Пеліндаби.
22 вересня 1979 року американський супутник Vela OPS 6911 зафіксував подвійний спалах у південній частині Індійського океану між островами Принца Едварда, які належать Південній Африці та французькими островами Крозе. Його ідентифікували як ядерний вибух потужністю в дві-три кілотонни в тротиловому еквіваленті. Супутники групи Vela були запущені для контролю та ідентифікації саме ядерних вибухів. Подальші дослідження не підтвердили й не заперечили можливість ядерного вибуху. Офіційна позиція міністерства оборони США була така, що цей спалах міг бути як ядерним вибухом так і поєднанням природних явищ, таких, як блискавка чи метеорит.

Район фіксування подвійного спалаху 22 вересня 1979 року

Інформація про цю подію засекречена. Існує думка, що, якщо це був ядерний вибух, то його проводила Південна Африка, можливо, разом з Ізраїлем, оскільки станом на вересень 1979 року в ПАР ще не було достатньої кількості збагаченого урану для проведення самотужки такого випробування.

Така кількість з’явилася через два місяці, у листопаді. Цей збагачений на 80 % уран був використаний у побудованому силами AEB в Пеліндабі в 1978 році боєприпасі з назвою Video/Melba. Це був пристрій вагою 750 кілограмів, 2 м завдовжки та 0,36 м у діаметрі. Потужність Melba складала шість кілотонн у тротиловому еквіваленті. В подальшому роботи продовжилися на Адвені.

Першим виробом, який зробив ARMSCOR була створена в 1982 році тактична ядерна бомба Hobo/Cabot. Це був одиничний виріб, як і Melba, теж потужністю в шість кілотонн. Уранове ядро з Cabot в подальшому використали в одному із серійних пристроїв відомих як Hamerkop.

Зовнішні оболонки боєприпасів у покинутому об’єкті Адвена.

Якщо Melba та Cabot були за своєю суттю вільнопадаючими авіаційними бомбами, то Hamerkop вже був плануючою бомбою з телевізійним управлінням потужністю 18-20 кілотонн. Завдовжки Hamerkop 1,67 м та 0,38 м у діаметрі. Загальна маса становила близько 600 кг. У 1998 році Південна Африка розсекретила свої плануючі бомби H-2, або ж Raptor І. Існує думка, що H у H-2 це саме Hamerkop.

Плануюча бомба Raptor І.

На момент закриття в 1989 році програми з виробництва ядерної зброї було зроблено п’ять виробів Hamerkop з серійними номерами 306, 501, 502, 503, 504, шостий був незавершеним. У виробі № 502 використовувався збагачений уран з Cabot.

На самому початку розробки ядерної зброї штатним носієм планувалося зробити бомбардувальник English Electric Canberra. Пізніше додалися штурмові літаки Blackburn Buccaneer, що стояли на озброєнні в SAAF. Проте, у ході Прикордонної війни в Анголі, південноафриканці усвідомили вразливість цих літаків перед радянськими системами ППО, що були на озброєнні в кубинців в Анголі.

Південноафриканські English Electric Canberra та Blackburn Buccaneer.

Було прийнято рішення про створення ракетної програми для доставки ядерних боєприпасів. Такою ракетою стала RSA-3, південноафриканська версія ізраїльської космічної ракети-носія, або балістичної ракети середньої дальності Jericho II. Після закриття ядерної програми, ракетна програма продовжувала фінансуватись, оскільки у RSA-3 були комерційні перспективи. Окрім того, йшли роботи з розробки міжконтинентальної балістичної ракети RSA-4. Було здійснено три тестових запуски RSA-3 у 1989-90 роках. Програма RSA-3/RSA-4 втратила військове фінансування в 1992 році й остаточно закрилась у 1994. Hamerkop був універсальним боєприпасом, який встановлювався як в Raptor І, так і в балістичні ракети.

Ракета RSA-3 в музеї SAAF в місті Сварткоп. Ракета RSA-3 в музеї SAAF в місті Сварткоп.

Наприкінці 80-х років відбулися події, які полегшили ситуацію з безпекою навколо Південної Африки. Закінчилася Прикордонна війна, Намібія отримала незалежність від ПАР, завершувалась Холодна війна, про що свідчило падіння Берлінської стіни. Обраний у вересні 1989 року на посаду президента Фредерик Вілем де Клерк обрав шлях демонтажу апартхайду і, разом із тим, демонтажу ядерної зброї. Ці кроки мали відновити міжнародні позиції ПАР та припинити ізоляцію. Метою ядерного роззброєння стало приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Водночас було вирішено, що інформацію про те, що Південна Африка володіла ядерною зброєю не буде розголошено до приєднання до Договору. Отже, процес демонтажу також був секретним.

На своєму піку ядерна програма ПАР виробляла достатньо збагаченого урану для побудови однієї-двох бомб на рік. На момент роззброєння Південна Африка виготовила вісім ядерних боєприпасів гарматної схеми: шість тактичних боєприпасів (Melba та серія Hamerkop), один у стадії будівництва (Hamerkop) та один для навчальних цілей (Cabot).

Процес демонтажу передбачав закриття заводу Y, на якому збагачувався уран, утилізацію усіх готових виробів. Передача збагаченого урану з готових виробів та з частково завершеного в Пеліндабу, де його й до сьогодення використовують у якості палива для SAFARI-1. Передача всіх ядерних об’єктів від ARMSCOR до правонаступниці AEB – Atomic Energy Corporation та знищення всієї технічної документація про проєктування та виготовлення ядерної зброї.

10 липня 1991 року ПАР підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а у вересні того ж року – Угоду про всебічні гарантії з Міжнародним агентством з атомної енергії та дозволила проведення інспекцій.

У 1996 році Південна Африка стала ініціатором Пеліндабського договору, який створив в Африці вільну від ядерної зброї зону. На 2018 рік цей договір ратифікувала 41 африканська держава.

Бєлєнко Іван спеціально для MIL.IN.UA


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 5168 7422 0031 9014

➡ Моно: 4441 1144 4179 6255

Африка ОПК ПАР Ядерна зброя