Афганістан може стати пасткою для Китаю

Цікаво спостерігати, як різноманітні ідеологи «зради» вигадують нові аналогії для порівняння різних країн з Афганістаном, ключовим моментом яких стає нібито урок – не покладатися на захист США. Причому до такої пропаганди долучилися навіть поважні експерти та таблоїди.

Наприклад, на Сході, за їх твердженням, поспішний вихід американських військових є суцільною перемогою Китаю, а отже Тайваню не слід розраховуватися на допомогу США. Однак іронічна правда для Китаю полягає в тому, що єдине, що гірше за американських солдатів біля його кордонів – це відсутність їх взагалі. The Economic Times доводить, що сьогоднішній Афганістан може стати пасткою для Китаю на суму у 282 млрд доларів США!

Тепер Афганістан є великим головним болем для Пекіну, каже видання, який побоюється, що хаос перекинеться не лише на його неспокійний регіон Синьцзян, а й на Пакистан. Китайська Народна Республіка інвестувала в величезні інфраструктурні проекти Пакистану купу грошей, а також надала величезні позики Ісламабаду в рамках ініціативи “Пояс і шлях” (Belt and Road Initiative або BRI), що є однією з політик президента КНР Сі Цзіньпіна. Побудова нового «Шовкового Шляху» є важливою ланкою подальшої економічної експансії Китаю.

З моменту заснування BRI у 2013 році Китай інвестував мільярди доларів за кордон: будівництво доріг, гребель та електростанцій. Два його основні політичні банки – Китайський банк розвитку та Експортно-імпортний банк Китаю, позичили приблизно 282 мільярдів доларів країнам Азії, Африки, Латинської Америки та Європи.

Обсяг зовнішніх інвестицій був настільки великим, що у 2020 році Китай вперше зафіксував дефіцит капіталу. Пакистан, який є сусідом з Китаєм та Афганістаном, є найбільшим бенефіціаром зарубіжної інфраструктури Пекіна. Як повідомляється, лише так званий Китайсько-Пакистанський економічний коридор коштує 62 мільярди доларів. Ця країна потенційно є ключовою ланкою між інтересами Китаю в Центральній Азії та шляхами судноплавства в Індійському океані.

Але останнім часом Пекін почав турбуватися про свої активи там. 14 липня в результаті вибуху на китайському маршрутному автобусі на півночі Пакистану загинули дев’ять китайських інженерів, які працювали на дамбі гідроелектростанції Дасу вартістю 4 мільярди доларів. Відповідальність за напад ніхто на себе не взяв, проте Пакистан звинуватив талібів в Афганістані, заявивши, що «для цього інциденту була використана афганська земля».

І цей проект, очолюваний державною компанією China Gezhouba Group Co., навіть не є частиною BRI і фінансується Світовим банком. Напад став наслідком чергового інциденту у квітні, коли пакистанський талібський смертник здійснив теракт у готелі, де зупинився посол Китаю.

Поки що китайці зберігають «олімпійський спокій» і на запитання про зв’язок між атакою Дасу і талібами, міністерство закордонних справ у липні відповіло питанням: які таліби? А це тому, що Пекін зображує афганських талібів як “ключову військову та політичну силу”, проте розглядає пакистанських талібів як терористів. Нагадаю, що основну частину талібів складають етнічні пуштуни, більшість яких проживає саме у Пакистані.

Разом з підробленим спокоєм, Пекін вимагає від талібів гарантій, що бойовики не використовуватимуть афганську землю як базу для нападу на Китай. Лише ця обіцянка демонструє, наскільки Китай занепокоєний «новими правителями» Афганістану.

І хоча Китай не інвестував багато грошей в Афганістан, він не може дозволити собі дестабілізацію Пакистану. Пекін досі має дуже яскраві спогади про пастку в яку він вскочив зі своїм останнім кредитором – Венесуелою, шість років тому. Ще одна подібна помилка Китаю буде не по кишені.

Колись Венесуела, як поле боротьби з США, стала основним позичальником китайських грошей. Китай зухвало позичав, сподіваючись, що покриття кредитів нафтовими активами є достатнім забезпеченням для погашення боргів. До початку терміну президента Ніколаса Мадуро у 2013 році Китай надав Венесуелі кредитну лінію на суму 40 мільярдів доларів, при цьому близько 30 мільярдів доларів із цієї суми все ще залишаються непогашеними.

А під час падіння цін на нафту у 2014-2015 роках, коли ціна нафти марки Brent покотилася до низу зі 100 доларів за барель, Китаю довелося поновити попередні транші кредитів ще на 9 мільярдів доларів лише для того, щоб допомогти венесуельцям пережити кризу. Але все було марно і минулого року уряд Венесуели отримав пільговий період за кредитами на суму близько 19 мільярдів доларів. Вочевидь, що така модель національного будівництва Сі, виявилася неспроможною захистити свої інвестиції в Південній Америці.

В разі, якщо Китай не зможе захистити свої інтереси в Пакистані, це підніме ще більше питань щодо цього. Значна частина проблем Пекіна походить від того, як він підходить до кредитування. Там, де Світовий банк фінансує проекти на основі конкретних показників, таких як премія за ризик країни та необхідна норма прибутку, Китай, здається, працює за інстинктом не озираючись на кредитну історію країни.

The Economic Times в разі гіршого сценарію для Китаю передрікає тому внутрішню нестабільність, через критику за те, що існуючий режим викинув сотні мільярдів доларів через керовані політичні банки для кредитування країн-ізгоїв замість того щоб стимулювати розвиток бізнесу вдома. Хоча такий сценарій навряд чи розглядався у Білому Домі.

Поспішний вихід США з Афганістану, безумовно, є предметом дискусій, але він однозначно не є перемогою для Китаю. Сподіваюсь, що цей допис трохи розширить у читача сприйняття подій в Афганістані і пов’язаних з цим процесів. Дякую, тим хто дочитав до кінця.