Чому перемога у всіх битвах не гарантує перемоги у війні?

Одним з найважливіших уроків, який дослідник може винести для себе з історії родезійської трагедії це той факт, що війну можна програти, вигравши абсолютну більшість битв цієї війни.

Ні для кого не секрет, що війна, як вид людської активності та комплексне соціально-політичне явище, є надзвичайно складною за своєю суттю. Вона містить в собі безліч компонентів. Якщо розмірковувати максимально спрощено, можна стверджувати, що найголовнішими компонентами військової справи є стратегія і тактика. Вони, цих дві галузі, безперечно зв’язані між собою, міцно переплетені за своїм призначенням, але відрізняються як за масштабом, так і за змістом.

Тактика у найбільш широкому своєму змісті є мистецтвом перемагати у битвах. Родезійці, безперечно, були майстрами тактичної науки. Вони не тільки опанували її теоретичну частину, розробивши ефективний спосіб вести війну, але були і чудовими практиками: штабісти, командири та солдати вміли досягати систематичних перемог у боях з партизанами. На цьому каналі я вже немало розповідав про ті чи інші операції, які демонстрували креативність і ефективність родезійської тактики у операціях найрізноманітнішого змісту. У Південній Африці на полі бою їм не було рівних.

Як ж тоді трапилося, що тактичний геній хлопців у коротких шортах не допоміг їм у досягненні глобальної цілі- зберегти країну і перемогти у війні?

Відповідь є доволі очевидною в цілому, але складною в нюансах. Родезія програла стратегічно- не на тактичній мапі, а на мапі світу. Стратегія є набагато більш комплексним за тактику елементом військової справи і вищою формою військової науки. Максимально простими словами її можна визначити як мистецтво перемоги не у окремій битві, а у війні в цілому. Вона є ключовим елементом, що підпорядковує військову справу політикам, що визначають саму мету війну та цілі, які мають бути досягнені військовими. Об’єднання усіх загальних сил та засобів для досягнення конкретної мети- ось, що має вміти робити достойний стратег. Він має бути не стільки солдатом, скільки візіонером, що має бачення майбутнього і чітко вміє визначати цілі. І хоча це може звучати доволі просто, насправді лише одиниці мають необхідні якості, аби називатися справжніми стратегами.

Для того, аби зрозуміти ключовий недолік стратегії родезійців, треба усвідомити що саме вони мали на меті: навіщо взагалі вони воювали і чого прагнули досягти своїми перемогами? Я не буду вже дуже далекий від істини, якщо визначу метою родезійців збереження власної країни та захист того способу життя, який вели вони та їх предки. Родезія вела війну для того, аби залишитися собою.

Для досягнення цієї, сугубо самооборонної, мети, родезійці вибрали відповідні засоби: активний і рішучий захист від будь яких зазіхань ворогів на родезійську незалежність. Проблема у цьому простому концепті виникає одразу: а кого, власне, родезійцям у тих умовах варто було б вважати ворогами?

Окрім очевидних кандидатів на цю роль, тобто озброєних банд ЗАНУ і ЗАПУ, ворогами були і всі ті, хто мав на меті цілі протилежні до родезійських. З цієї точки зору, ворогами Родезії були і майже всі сусідні держави: Замбії, Ботсвани та, після 1975 року, Мозамбіку. Уряди цих країн усіляко підтримували терористів, надаючи їм прихісток, та докладали серйозних економічних та політичних зусиль до знищення Родезії. Крім того, ворогами варто було б вважати і сили за межами Африки: Британію, СРСР, якоюсь мірою США і, звичайно, ООН, Радбез якої нав’язував нейтральним по відношенню до конфліктам країнам участь у економічній блокаді Родезії.

Таким чином, родезійські політичні та військові лідери опинилися у ситуації, при якій сили сторін у війні, що включала в себе не тільки військовий компонент, але більшою мірою політичні та економічні складові, були абсолютно нерівні. Досягнення ключової мети родезійців було дуже малоймовірним, а після падіння ключового стратегічного союзника- Португалії, стало практично неможливим. Саме тому у 1976 році владою Сміта під тиском іншого “союзника”- ПАР- було змінено стратегічне завдання. Від ідеї про збереження Родезії як держави, було вирішено перейти до плану завершення війни з мінімальними для родезійців втратами. І ця мета все ж частково була досягнута: хоч державність і було втрачено, але тотальної різні білих, за сценарієм Конго, вдалося уникнути. Люди зуміли зберегти свої життя і навіть майно, але натомість втратили майбутнє.

Саме тому я вважаю, що звинувачення родезійців у тому, що вони були паршивими стратегами є брехнею. Просто це стратегічне рівняння, яке перед ними стояло, було неможливо вирішити.

Але їм вистачило відваги спробувати.