Дайджест подій на Близькому сході. 3 січня 2022 року

Продовжуємо оцінювати основних гравців на Близькому Сході за підсумками 2021 року. Сьогодні – Туреччина, Ірак та Лівія.

Туреччина: Так склалося, що Туреччина єдиний відвертий союзник України на Близькому Сході і це не лише завдяки «святим Байрактарам», а й постійній міжнародній наполегливій підтримці. У якій заяви вищого керівництва Турецької республіки та МЗС чіткі і не мають подвійного смислу. За що їм щира дяка.

Однак, перед самою Туреччиною що в середині, що на зовні стоять серйозні виклики, які роблять рух до мети «країни – регіонального лідера», складним. Перед усім це сирійський виклик. Мільйони сирійських біженців (десь 4 млн.) досі переміщаються між територіями окупованими російсько-асадівським режимом і Туреччиною.

Туреччина взяла на себе важкий тягар адаптації цих людей, покращення умов їх проживання в таборах, переміщаючи тих з наметових містечок в малорозмірні будиночки, вирішуючи питання працевлаштування, водо-електро-медичного забезпечення і т.п.

Все б нічого, але режим асада та сволочна русня, не в змозі завадити військової поразки турецьким силам в Сирії нищить інфраструктуру міст та селищ, сільгоспугіддя та ферми. Так, наприклад вчора, русня розбомбила насосну станцію в Ідлібі, залишивши 800 тис. мешканців міста без води. І зрозуміло, що ремонт станції відбудеться також за рахунок турецьких «благодійних фондів».

А сьогодні розбомбили птахоферму.

У багатьох виникне питання, а чому турки не можуть відповісти або встановити безпілотну зону над Ідлібом? Так от, відповіді на артилерійські обстріли асадитів турецька арта разом з озброєною турецькою опозицією дає потужно і загальна кількість нападів скоротилася. А ось з руснею все складніше.

Однак, головним питанням залишається відсутність у турків повноцінної системи ППО. Звідси власне і конфлікт з США, щодо покупки Анкарою дивізіону С-300, коли американці відмовили туркам у продажі систем Patriot. Тому турки велетенськими кроками намагаються наситити війська новітніми системами середньої дальності власного виробництва.

До речі, історія про Bayraktar, це подібна історія успіху, коли інші відмовлялися продавати Туреччині сучасні БПЛА. І щоб там не казали у Вашингтоні, основною причиною такої ганебної поведінки у відношенні до союзника по НАТО залишається намагання втримати домінуючу перевагу ЦАХАЛу на Близькому Сході.

А щодо модернізації турецьких F-16 та купівлі нових 80 одиниць перемовини з Вашингтоном тривають. Сподіваюсь, що вони досягнуть хоча б часткового прогресу вже у найближчий час. Ну а поки, в Сирії Анкара продовжує зберігати статус-кво, розбудовує Сирійську національну армію, поліцію, місцеву адміністрацію.

Звісно, не омину я і питання з РПК. І поки турецькі проксі в Сирії зменшують їх чисельність на півночі країни, турецька армія зробила великий військовий прогрес на півночі Іраку. І хоча турецька військова присутність налічується тут ще з часів Саддама Хусейна, активні наступальні дії почали проводитися лише у 2020-21 роках.

В цілому ж для Туреччини прогнозую продовження ситуації «ні миру ні війни» у Сирії, розширення впливу і значення Туреччини у всіх регіонах включаючи Африку. Головне, щоб турецьке керівництво впоралося з економічними експериментами, які воно спробувало провести в останні місяці року минулого, з метою створення такого собі «європейського Китаю» з експортно зорієнтованою економікою.

Ірак: Ірак, як країну можна поздоровити з частковим зменшенням іноземного впливу. Результати парламентських виборів, які пройшли у жовтні минулого року, показали стійке зростання національно-центристської свідомості іракців та провал політики проіранських діячів.

І хоча, новий склад уряду ще не сформовано, а озброєнні проіранські угруповання Хашд аш-Шаабі (ХШ) нікуди не поділися, процес розпочато. І як не дивно переорієнтації значної частини іракських громадян допомогло закінчення бойової військової місії американців та їх союзників в Іраку. Відтепер окупантом в Іраку вважатимуть лише Іран.

Відповідно, для проіранських сил в Іраку, можуть настати складні часи, коли частину з них – єзидів та християн спробують інтегрувати в місцеві ополчення, підпорядковані центральній владі Іраку, що власне стосується і шиїтських підрозділів. Ті хто відмовиться, відповідно будуть роззброєні і розформовані. Але то довга перспектива.

Однак, перші сигнали «нерозуміння» від ХШ вже лунають. Після, невдачі з замахом на вбивство прем’єр-міністра країни, деструктивні сили трохи посунули назад. Потім вони, відмовилися від посилення ескалації після програшу оскарження результатів виборів у суді.

Але, сьогодні вночі (скоріш за все вони) атакували турецьку базу на півночі Іраку. Може, проіранські сили спробують мобілізувати своїх у протидії туркам?

Але від турецької військової присутності в Іраку ніяково усім, і перш за все самим туркам. Тому, влада іракського Курдистану нарешті відкинула «зайву сором’язливість» і почала відверто заявляти про неприпустимість діяльності РПК на їх території. Діяльність РПК єдина причина знаходження турецьких військових баз у гірському Курдистані.

Крім того, курдська влада разом з Пешмерга нарешті почала перешкоджати контрабанді зброї та бойовиків до Сирії, в результаті чого були сутички з загиблими. Однак, остання історія з емігрантською кризою в Білорусі, доводить що в багатопартійній курдській системі управління ще багато прогалин і роботи в цьому напрямку багато.

Збройні сили Іраку – залишаються чи не єдиним джерелом стабільності в країні, яка потерпає від економічних негараздів та корупції управління. На противагу афганській армії, іракські військові виявилися більш вмотивованими і їх активна діяльність проти осередків ІДІЛ це доводить.

У році минулому багато було розмов про відновлення ІДІЛ в Іраку та Сирії. Хоча діяльність терористів дійсно заважає нормальному розвитку країни – напад терористів великими силами відбувся лише раз. Коли менш чим на добу було захоплено село на межі адміністративного кордону між Курдистаном та Кіркуком, з ранку об’єднані сили Пешмерга та іракських силовиків звільнили поселення.

В цілому ж присутність ІДІЛ залишається в малозаселених прикордонних районах зі східною Сирією де існує вакуум безпеки. Що цікаво саме ці райони залишаються основним шляхом контрабанди зброї та іранських бойовиків до Сирії.

Лівія: Попри здобуту два роки тому військову перемогу та міжнародні зусилля, законному уряду Лівії так і не вдалося провести вселівійські вибори, заплановані на 24 грудня. І хоча, реакційні сили Хафтара були значно послаблені, їм такі вдалося зберегти достатній вплив, щоб саботувати виборчий процес.

В політичному лівійському житті беруть участь всі основні гравці США, Великобританія, ООН та Туреччина. Франція, яка брала участь на боці Хафтара трохи збавила свій пил, а інші колишні кредитори маршала-заколотника – Єгипет та ОАЕ, здається, вирішили діяти більш прагматично, роблячи ставку не конкретного діяча, а на покращення взаємодії з Лівією в цілому.

Тому загроза нової військової ескалації для Лівії у новому році зберігається, але масштабна війна є малоймовірною по причині тієї ж самої турецької військової присутності, яка як і в Сирії робить будь яку спробу вирішити щось у силовий спосіб – заздалегідь провальною.

Дивлячись на це, внутрішньополітична лівійська боротьба переходить у довгу гру за ресурси. Хто здобуде більше, той і отримає головний приз – перемогу на виборах, коли б вони не відбулися.

В цій грі, сторону прозахідних сил послаблюють перебіжчики, які прагнуть заради власних політичних амбіцій, домовитися з Хафтаром, а умовно прохафтарівський табір розколює, як не дивно москва, яка поставила на сина Каддафі – Аль-Іслама, на противагу самому Хафтару, якого не може контролювати.

З урахуванням того, що кожна зі сторін контролює озброєнні формування – місцеві розбірки зі стріляниною і перехід контролю над відносно невеликими населеними пунктами, особливо у південному регіоні Феззан є очікуваними.

Не є константою і розташування сторін по лінії Сирте – аль-Джуфра, в районі «Нафтового півмісяця». Зрозуміло, що це виходить з самої назви – «нафтового», а по друге – наявності іноземних найманців, зокрема десь 5~6 000 вагнерівців, які зосереджені саме в цьому районі Лівії.

Як на мене, відсутність прогресу у фактичному видворенні іноземних найманців з Лівії і стала причиною інших політичних негараздів, тому що іноземна військова присутність значно обмежує здатність лівійської політичної влади приймати рішення та контролювати власну територію.

Арабськими країнами Аравійського півострова і московією, завтра закінчу короткий розбір підсумків минулого року на Близькому Сході.