На варті миру і капіталізму. Частина 9: “Лакрос”

Тактична керована ракета «Лакрос» мала довгу і звивисту історію створення, але найкоротшу історію служби серед усіх американських ракет аналогічного призначення. Розробка «Лакрос» почалася в 1947 р. на замовлення Корпусу морської піхоти США (КМП). Морпіхам була потрібна ракета невеликих габаритів, здатна забезпечити підтримку частин КМП, коли ті просунуться від плацдарму вглиб території противника, вийшовши за межі зони дії корабельної артилерії. Концепція передбачала створення саме керованої ракети, здатної з високою точністю вражати вузли опору супротивника. Це дозволило б морській піхоті відмовитися від традиційної артилерійської підготовки, а отже – суттєво зменшити потреби у перекиданні артилерії та боєприпасів на плацдарм. Контракт на розробку ракети, названої SSM-N-9 «Лакрос», було підписано з Корнельською лабораторією аеронавтики (CAL – Cornell Aeronautical Laboratory) університету Джона Гопкінса з Буффало, шт. Нью Йорк.

Конструкція

Оскільки «Лакрос» призначалась для ураження точкових цілей, конструктори створили щось на кшталт збільшеної в багато разів протитанкової керованої ракети. «Лакрос» отримала Х-подібне стрілоподібне крило відносно великого розмаху в середній частині ракети та класичне оперення – у хвостовій, тобто, вона була своєрідним гібридом балістичної і крилатої ракет. Для ракети передбачили радіокомандну систему наведення. Однак, оскільки дальність стрільби «Лакроса» мала становити не менше 20 км, ціль знаходилася поза полем зору оператора, та й ракета виходила за межі цього поля. Тому для стеження за ракетою передбачалося застосувати РЛС, а координати цілі мали бути заздалегідь відомі (наприклад, передаватися по радіо спеціальною розвідувальною групою).

Розробка «Лакроса» велася упродовж двох років. Але в 1949 р. в ході чергової міжвидової уособиці у Збройних силах США Об’єднаний комітет начальників штабів ухвалив рішення, відповідно до якого всі розробки керованих ракет класу «поверхня-поверхня» передавалися у відання армії. КМП міг використати подібну зброю, але її створенням і відпрацюванням відтепер мали займатися армійці. Армія ж зовсім не прагнула возитися з непотрібною їй системою, і в березні 1950 р. програма створення ракети «Лакрос», яка встигла змінити індекс на SSM-G-12, була закрита.

Здавалося б, на системі можна ставити хрест. Але за три місяці почалася війна в Кореї. Вже в перших боях виявилося, що й армії зовсім не завадила б високоточна зброя, здатна уражати точкові цілі на глибину 25-30 км. 31 серпня 1950 р. міністр оборони розпорядився відновити роботи зі створення «Лакроса». Індекс ракети знову змінився на SSM-A-12.

Створення ракети йшло досить повільно. Тільки до січня 1953 р. визначилися із силовою установкою – вибрали твердопаливний двигун ХМ10 фірми «Тіокол» (до того розглядалася можливість застосування рідинного ракетного двигуна). Довелося помордуватися і із системою управління. Довго не вдавалося довести пристрій, який переводить дані РЛС у прямокутну систему координат, виникали проблеми і з бортовим процесором ракети, що перетворює радіосигнали управління на команди для рулів. Випробування системи управління проводилися з квітня 1953 р. до січня 1954 р. із застосуванням ракети повітряного базування RV-A-22 «Ларк», а у квітні 1954 р. відбувся перший пуск дослідної ракети XSSM-A-12. У квітні 1955 р. виробником серійних ракет визначили фірму «Мартін», але перший пуск «Лакроса», зібраного цією фірмою, відбувся лише в січні 1957 р. На той час індекс ракети знову змінився – тепер вона позначалася ХМ4. Минуло ще два роки до того, як букву «Х», що позначає дослідний характер виробу, прибрали – у липні 1959 р. ракету взяли на озброєння армії США як М4 «Лакрос». А через місяць від «Лакроса» відмовився ініціатор її створення – Корпус морської піхоти.

Загальний обсяг виробництва становив 1194 ракети (включаючи 107 дослідних та передсерійних). У 1962 р. ракеті знову змінила позначення на MGM-18A.

Дальність стрільби серійної ракети виявилася меншою, ніж спочатку закладалося в тактико-технічні вимоги – лише 19 км. «Лакрос» комплектувався фугасною БЧ Т-34 масою 245 кг або ядерною W-40 з потужністю, яка регулювалась в діапазоні 1,7-10 кт. Система наведення забезпечувала КІВ 20-50 м.

Служба

«Лакрос» був досить компактною системою: до вогневого взводу входили всього чотири автомобілі – два тривісні 2,5-тонні і два джипи. На одній машині знаходилась пускова установка, на якій і перевозилася ракета. Пуск відбувався під кутом 70° до горизонту. На другій вантажівці змонтували радар стеження за ракетою та антену передачі команд. Один з джипів перевозив пристрій оптичного стеження – він міг застосовуватися, якщо ціль знаходилася в межах видимості. На другому джипі знаходився комп’ютер та робоче місце оператора.

Батарея складалася з двох вогневих взводів, а в дивізіоні двобатарейного складу було лише чотири пускові установки. Армія США в 1959-1960 рр. розгорнула на території ФРН п’ять дивізіонів «Лакросів» (2-й дивізіон 22-го АП, 4-й дивізіон 28-го АП, 5-й дивізіон 33-го АП, 5-й дивізіон 39-го АП та 5-й дивізіон 42-го АП). Усі вони входили до складу корпусної артилерії 5-го та 7-го АК, але в ході бойових дій мали придаватися дивізіям. В 1961 р. кількість дивізіонів в Європі скоротили до трьох; крім того ракети “Лакрос” надійшли на озброєння одного дивізіону в Республіці Корея і чотирьох – на території США.

Кар’єра «Лакроса» виявилася короткою. У роки, коли ракета надходила на озброєння, домінувала думка про вирішальне значення масованих ядерних ударів. Для цього аж ніяк не були потрібні складні в експлуатації високоточні ракети, здатні уражати точкові цілі –набагато простіші «Онест Джони» накривали цілі ділянки поля бою зі скупченнями таких точкових цілей. Не було сенсу атакувати одиночними ракетами «Лакрос» зі звичайними БЧ, наприклад позиції окремих артбатарей, коли однією ракетою «Онест Джон» можна було уразити цілий дивізіон. А для ядерної БЧ система наведення «Лакроса» була надмірно складною – для цього випадку було б достатньо КІВ близько 200-300 м. До того ж, радіокомандна система наведення виявилася уразливою для завад – в умовах реального поля бою «Лакрос» міг виявитися непридатним, понад те – становити небезпеку (у разі зриву наведення) для власних військ та мирного населення.

У 1963 р. була зроблена спроба модернізувати комплекс «Лакрос» за рахунок заміни уразливої системи наведення іншою, більш завадостійкою. Але це завдання визнали важким для реалізації і неефективним з економічної точки зору. А в лютому 1964 р. ухвалили рішення про зняття «Лакроса» з озброєння. Так завершилася історія оригінального комплексу високоточної зброї, який розроблявся упродовж 12 років, але перебував на озброєнні менше п’яти років. Тепер завдання вогневої підтримки дивізій покладалися виключно на дивізіони ракет «Онест Джон» та ствольну артилерію.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9