Найманці в Родезії: останні дні озброєних фрілансерів

Сказати, що в Родезії найманців не було, означало б сказати неправду. Втім, “дикі гусаки” в тих місцях аж ніяк не схожі на тих контракторів, яких знає світ зараз. Ринок приватних військових мав характерні особливості: приватних військових компаній, як ті, які сьогодні поширені у світі, в Родезіїї не було. Натомість існували так звані приватні охоронці, яких ті чи інші особи і організації наймали з метою охорони у найбільш “гарячі” періоди війни.

Війна в родезійському буші має характерну особливість: її інтенсивність безперервно зростала від самого початку конфлікту, аж до його кінця. Кількість терористичних атак збільшувалася щомісяця. Цілями цих атак бойовики обирали критичні для економіки держави об’єкти: для того, аби повалити закон та порядок у країні, терористи прагнули знищити і без того багатостраждальну підприємницьку діяльність. Держава була вимушена піти на ряд кроків, які мали б захистити цивільне населення та державну інфраструктуру від зазіхань бойовиків: тренувальні табори терористів знищувалися, місцеве населення деяких регіонів було переміщено у “охоронні селища”, мости та дороги були взяті під охорону спеціально створеними підрозділами, а до кожної ферми законом було приписано по троє військових охоронців.

І хоча ці кроки мали позитивний вплив на ситуацію, все ж їх було недостатньо. Цивільне населення, яке чудово усвідомлювало необхідність додаткових засобів захисту, приймало рішення про взяття відповідальність за власне життя у свої руки. Цивільні масово озброювались, зводили фортифікаційні споруди, модернізували транспортні засоби та налагодили систему радіосполучення як між собою, так і з військовими.

Деякі з найбагатших фермерів та власників великих підприємств на цьому не зупинились. У своїх спробах організувати достойну відповідь терористичній загрозі, вони вирішили використати наявні ресурси для організації підрозділів приватної охорони. Для цього в них було достатньо матеріальних засобів. Крім того, на вулицях кожного міста вдосталь було найнеобхіднішого матеріалу для подібних організацій- ветеранів бойових дій. Велика частина відставних солдатів та поліціянтів радо вступила до подібних приватних підрозділів: хто ж відмовиться заробити чесні гроші за чесну роботу. Держава ж, своєю чергою, усіляко підтримувала подібні приватні ініціативи: поки фермери та підприємці самі себе охороняли, вони звільняли армію та поліцію від необхідності це робити. Таким чином скромні військові сили країни вдавалося використовувати більш активно та рішуче, здобуваючи одну воєнну перемогу за іншою.

Як правило, у приватну охорону йшли люди, які нещодавно покидали ряди армії. У кожному містечку, особливо неподалік кордону з Замбією та Мозамбіком, завжди були ферми, магазини, склади та заправки, які могли стати об’єктом чергового нападу. Загалом, охороняти було що- аби б люди знайшлися. Ветеранам зазвичай пропонували непогану оплату, харчування та місце проживання. Контракти підписували в приватному порядку, зазвичай строком на кілька тижнів. Деякі діючі військові, під час відпусток, підписували з фермерами контракти на два тижні: а що, чим не спосіб трохи підзаробити? Популярним такий підробіток був, наприклад, у RLI: під кінець війни часто можна було зустріти в охороні цивільного конвою якогось десантника у відпустці.

Найбільше серед охоронців було ветеранів Родезійських Африканських Стрільців. Вишколені солдати, треновані та дисципліновані, ці хлопці гарно знали свою справу, а до того ж брали недорого. Деякій частині з них в будь-якому випадку було не з руки повертатися в рідні племінні краалі: деякі з цих сіл було знищено бойовиками, в інших вони не могли відчувати себе в безпеці: траплялися випадки вбивств колишніх солдатів після їх повернення додому. От Стрільці і приймали рішення далі заробляти на життя зі зброєю в руках.

Втім, траплялися серед цих найманців і більш незвичайні особи. Молодики, які прагнули вступити в ряди САС чи RLI часто йшли в охоронці, аби здобути досвід. Були серед найманців і колишні вчителі, бухгалтери та держслужбовці, які зазвичай виконували необхідну облікову роботу. Траплялися тут і іноземці, що прагнули допомогти родезійцям в їх боротьбі, але не були готові підписувати армійських контрактів. Зазвичай вони ненадовго приїздили з ПАР з Британії, аби вже за кілька тижнів повернутися додому.

Був серед таких туристів і Бадді Ліллей, громадянин США, колишній морський піхотинець, ветеран В’єтнаму і просто хороша людина. Свій досвід найманця в Родезії він широко розкрив у інтерв’ю чудового журналу Sofmag. Тут я коротко переповім його розповідь, аби контекст роботи найманця в Родезії ми могли розглянути на конкретному прикладі.

Отже, Бадді прийняв рішення про те, що хоче допомогти родезійцям у їх війні у 1979 році. Він продав автомобіль, взяв з собою своє армійське спорядження, цивільну гвинтівку AR-15, пістолет Browning Hi-power, купу набоїв та полетів до ПАР. Звідти він вирушив у Родезію. Тут, вже на митниці, його розпитали чи прибув він для вступу в армію, на що Баррі відповів, що поки що не впевнений. Тоді прямо тут, на митниці, йому запропонували звернутись до одного чоловіка в Умталі, який допоможе з роботою.

До Умталі Бадді вирішив їхати автостопом. Велика кількість людей, що складали йому компанію в дорозі (всі вони були, звичайно, озброєні) радо вітали американця і давали поради щодо того, де б йому знайти роботу. Врешті-решт, коли Бад дістався Умталі, після короткої співбесіди його прийняли охоронцем у фірму, яка займалася лісозаготівлею.

Морський піхотинець, в компанії діючих і відставних військовослужбовців Родезійських Сил Безпеки, супроводжував лісозаготівельне обладнання, охороняв ферму власника, виконував автопатрулі. По п’ятницях охоронці забирали дітей зі школи на броньовиках: адже терористи час від часу влаштовували засідки на дорогах.

Озброєні бійці були, скажемо прямо, посередньо. В них були бронеавтомобілі та позашляховики, обладнані раціями й кулеметами FN MAG. За основну зброю охоронці мали гвинтівки G3 та старі британські кулемети BREN, на калібрі .303 british. Були в їх розпорядженні і гладкоствольні рушниці, пістолети-кулемети, а також особиста зброя бійців. Сам Бад використовував свою AR-15, досить нечастого гостя на африканському Півдні. Грубо кажучи, зброя охоронців була дещо гірше ніж та, яку мали поліціянти та військові- деякі зі стволів пам’ятали ще Другу Світову. Але для роботи вони годилися.

Всю свою діяльність контрактори, звичайно, узгоджували з армією та поліцією. В складі груп діяли бійці Рот Охорони та Полку Охорони, які окрім своєї основної роботи відповідали за координацію та узгодження спільних дій з силовими структурами.

За час свого недовгого візиту до Родезії, Бадді став свідком декількох засідок та підпалу заготовленого лісу. Один з підпорядкованих йому бійців загинув у бою. Самому морському піхотинцю не вдалося зіштовхнутися в бою з терористами, хоча він одного разу навіть брав участь у переслідуванні групи бойовиків. Як стверджує американець, охоронці завжди були сповнені бажання вступити у перестрілку, адже за кожного убитого чи полоненого терориста, а також за захоплену зброю, найманцям пропонувався непоганий грошовий бонус.

Вже за кілька тижнів Бад покинув Умталі та повернувся в США для вирішення сімейних справ. Перед тим, як він покинув роботодавця, той написав йому відмінну характеристику: на випадок, якщо американець вирішить ще раз повернутися до роботи в Родезію.

Бад стверджував, що колеги попередили його: “Скоро вибори. Якщо ми переможемо, війна спалахне з новою силою. Повертайся, нам знадобиться твоя допомога. Якщо влада вирішить воювати, вирішить іти до кінця- усі ми підемо разом з нею.”

Втім, повернутися до Родезії Бадді Ліллею вже не судилося. За кілька місяців держава припинила своє існування, а ті люди, які влаштовували засідки на цивільні конвої, стали новою владою. Жодного зі своїх колег Бад більше ніколи не бачив.

Свою AR-15 та Browning Бад продав.