НАТО у колишній Югославії. Навіщо Європа попросила допомоги в альянсу? (частина 1)

Сили ООН з охорони (СООНО), які були створені Радою Безпеки ООН у 1992 р. для підтримки миру на території колишньої Югославії, не мали у своєму мандаті примусових функцій. Це не дозволяло миротворцям ООН ефективно виконувати свої обов’язки, особливо у сфері захисту мирного населення. Саме тому для підтримки режиму санкцій та миротворчих зусиль СООНО, РБ ООН залучила дві військово-політичні організації ЗЄС та НАТО. Їх діяльність на території колишньої Югославії розпочалась одночасно у липні 1992 р. і була пов’язана із моніторингом та спостереженням за дотриманням резолюцій 713 (1991) та 757 (1992) в Адріатиці.

Спочатку операції даних організацій мали самостійний характер, але поглиблення кризи у Боснії і Герцеговині та введення додаткових санкцій проти СРЮ сприяли виробленню концепції спільних місій. Першим кроком у цьому напряму стало проведення з осені 1992 р. спільних операцій ЗЄС і НАТО щодо контролю за безпілотною зоною над Боснією і Герцеговиною і за санкціями в Адріатичному морі та у басейні річки Дунай. Зусилля даних міжнародних організацій у Дунайському регіоні були підкріплені Болгарією, Румунією та Угорщиною, які організували роботу місій із моніторингу. У подальшому співробітництво ЗЄС і НАТО відбувалось у межах операції “Шарп Гард”, що розпочалася 15 червня 1993 р. Її метою було підвищити ефективність дотримання санкцій проти СРЮ РБ ООН до моменту їх зняття у 1996 р.

Хоча обидва військово-політичні блоки проводили операції у колишній Югославії, до безпосереднього військового врегулювання міжетнічних конфліктів у Боснії і Герцеговині, Косово, Македонії та Хорватії був залучений тільки Північноатлантичний альянс. Його діяльність у регіоні Західних Балкан характеризується як “політика примусу до миру”.

Значний вплив на залучення НАТО до конфліктів мала еволюція позиції США щодо подій у Югославії. На початку кризи у 1991 р. уряд Сполучених Штатів наголошував на необхідності збереження цілісності федерації. Внаслідок розпаду комуністичного табору та СРСР геополітичні зміни у Південно-Східній Європі у 1989–1991 рр. призвели до трансформації політики США стосовно Югославії. Насамперед, це проявилось у готовності у межах НАТО приймати активну участь у попередженні гуманітарної катастрофи у колишніх югославських республіках. У даному контексті уряд США робив акцент на проведення воєнних операцій, що було пов’язано із ескалацією міжетнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині та необхідністю зупинити насилля проти цивільного населення.

15 грудня 1992 р. Генеральний секретар ООН Б. Бутрос-Галі звернувся до НАТО із проханням надати воєнні ресурси альянсу, що означало можливість військового врегулювання Балканської кризи. Внаслідок чого 16-17 грудня 1992 р. на міністерському саміті Північноатлантичної ради у Брюсселі країни-члени НАТО обговорили можливість воєнного втручання сил альянсу у події на території колишньої федерації. Більшість держав Європи, які входили до складу НАТО, висловилися за продовження інтенсивних мирних переговорів. Керівництво Греції, зокрема, підкреслювало, що втручання альянсу може призвести до розповсюдження конфлікту на весь Балканський півострів. Туреччина, за активної підтримки країн Організації ісламської співпраці, висловлювалась за негайне зовнішнє втручання у конфлікт у Боснії і Герцеговині. Утім, військові заходи з боку НАТО у 1992 р. були відкладені через те, що позиція щодо мирного розв’язання конфліктів була домінуючою. Результатом цього саміту стала “Заява по колишній Югославії“, в якій альянс підтвердив готовність виконувати резолюції РБ ООН, слідкувати за безпілотними зонами над Боснією і Герцеговиною тощо. Характерною рисою даного документу стало обвинувачення урядів Сербії та самопроголошеної на території Боснії і Герцеговині Республіки Сербської у розпалюванні війни.

Однак, подальша ескалація Балканської кризи, перехід ініціативи щодо її врегулювання від ЄС до ООН, загроза гуманітарної катастрофи у регіоні змусили НАТО за підтримки РБ ООН розпочати військові кампанії.

Військові кампанії НАТО на території колишньої Югославії проводилися у два етапи: (1) 1994–1995 рр. – нанесення ударів по позиціям сербів у Боснії і Герцеговині та Хорватії; (2) 1999 р. – авіабомбардування території СРЮ. Воєнні операції альянсу під час першого етапу були санкціоновані РБ ООН, що не суперечило нормам міжнародного права. У той час як проведення військової кампанії проти СРЮ у 1999 р. спровокувало серйозний розкол у РадБезі ООН. Позиція країн НАТО у 1999 р. визначалась подіями у Косово, а саме масовими потоками біженців з краю, повідомленнями про акти насилля сербських сил безпеки проти албанського населення, тому керівництво НАТО взяло на себе відповідальність розпочати військову кампанію без відповідної санкції РБ ООН. Подібні дії НАТО викликали неоднозначну реакцію у світі, але більшість країн дану воєнну операцію виправдовували необхідністю усунути від влади С. Мілошевича як головного організатора етнічних чисток албанців у Косово.

Причинами авіабомбардувань НАТО були: тривала облога міст, куди не могли без сторонньої допомоги проїхати персонал СООНО та МКЧХ; складна гуманітарна ситуація у захоплених районах; неможливість неурядових організацій – Human Rights Watch, гельсінських груп, “Міжнародної кризової групи” – отримати доступ до затриманих осіб, аби проводити їх реєстрацію, виявляти кількість поранених, організовувати у місцях для затримання місії із моніторингу за правами людини тощо.

Перше нанесення повітряних ударів авіації НАТО по позиціям боснійських сербів відбулося у липні 1994 р. у відповідь на тривалу облогу міста Сараєво (розпочалась у квітні 1992 р.). За повідомленнями гуманітарних та правозахисних організацій у цьому місті, як і в інших “безпечних районах”, мирні жителі перебували на межі виживання. Крім того, артилерія боснійських сербів проводила постійний обстріл блокованих районів. Військова кампанія альянсу у Боснії і Герцеговині у 1994 р. стала першою подібною акцією в історії НАТО, а також започаткувала “політику примусу до миру” з боку міжнародних організацій.

З листопаду 1994 р. військова присутність альянсу була поширена і на Хорватію, де удари наносилися по армії хорватських сербів. Бомбардування виключно позицій сербів у Боснії і Герцеговині та Хорватії стало підтвердженням позиції альянсу щодо покладання провини за розпалювання міжетнічної ворожнечі у колишній Югославії на одну сторону – сербів. Тож, військові кампанії НАТО, які проводилися під гаслами захисту цивільного населення та припинення злочинів проти мирних жителів, здебільшого виконувалися в інтересах мусульман та хорватів.

Приводом для початку нанесення авіаударів НАТО по СРЮ у 1999 р. стало відкриття місцевим населенням та журналістами західних ЗМІ масового поховання косовських албанців у селищі Рачак (Косово). Військова операція, яка розпочалася 24 березня 1999 р., отримала назву “Союзницька сила”. Її головними завданнями були: не допустити подальшої етнічної зачистки Косово; загальмувати поглиблення гуманітарної кризи; зупинити насилля з боку сербської влади. Ця кампанія альянсу призвела до масштабної втечі з Косово цивільних осіб і загибелі мирних жителів. Авіаударів зазнавали колони біженців, внаслідок чого було вбито більше 70 осіб. Також від авіударів постраждали посольство Китаю у Белграді, пасажирський потяг на залізничному мості через р. Південна Морава, будівля Белградського телебачення, автобус на мості поблизу м. Приштина, житлові будинки, лікарні.

Окремо необхідно виділити військову кампанію НАТО за активної співпраці із ЄС та ООН у Македонії упродовж січня–листопада 2001 р. Застосування військової сили у цій колишній югославській республіці вдалось уникнути, проте альянс приймав безпосередню участь у роззброєнні албанських бойовиків під час низки військових операцій.

Таким чином, співпраця ООН із військово-політичними блоками ЗЄС та НАТО була важливою складовою комплексної стратегії щодо врегулювання кризи у колишній Югославії. Проведення військових повітряних операцій НАТО стало активним елементом “політики примусу до миру”. Застосування сили виявилось найбільш дієвим упродовж 1994–1995 рр., коли дипломатичні зусилля ЄС не були здатні зупинити насилля проти мирного населення. У даному випадку можемо говорити про обґрунтованість використання авіації НАТО у намаганні припинити міжетнічні конфлікти у Боснії і Герцеговині та Хорватії. В той час, як військова кампанія Північноатлантичного альянсу у 1999 р. проти СРЮ стала порушенням міжнародного права, активним втручанням міжнародного фактору у косовську кризу на албанській стороні, що значно поглибило протиріччя між місцевими етнічними групами.

У цілому, завдяки воєнному втручанню НАТО були підписані мирні угоди, які припинили конфлікти – Вашингтонська угода 1994 р., Дейтонські мирні угоди 1995 р., Військово-технічна угода 1999 р., Охридська рамкова угода 2001 р. Укладання цих документів було своєрідним свідченням провалу європейських дипломатичних зусиль. Водночас, підписання Охридської рамкової угоди у серпні 2001 р. стало успіхом скоординованих дипломатичних зусиль ЄС та воєнної підтримки НАТО.

Ще на початку Балканської кризи, а саме з 1992 р. альянс активно долучився до гуманітарної роботи ООН та інших міжнародних і неурядових організацій. Контингенти НАТО надавали всебічну підтримку СООНО. Зокрема, організовували супровід представників СООНО, неурядових організацій, МКЧХ, охороняли місця масових поховань, які вивчали міжнародні судмедексперти. Також альянс надсилав до СООНО допоміжний персонал задля матеріально-технічної співпраці.

З огляду на постійні напади конфліктуючих сторін на військовослужбовців, НАТО почав надавати і військову підтримку будь-яким операціям СООНО. Зокрема, авіація НАТО здійснювала моніторинг за виконанням заборони на польоти над Боснією і Герцеговиною та Хорватією, особливо це стосувалось простору над аеропортами Загребу та Сараєво. Крім того, літаки НАТО забезпечували постійний супровід авіатранспорту країн, які надсилали до регіону Західних Балкан вантажі із гуманітарною допомогою. Під час конфліктів у Косово та Македонії альянс співпрацював із ОБСЄ щодо спостереження за правами людини у конфліктних районах. Зокрема, військовослужбовці НАТО сприяли безпечному виведенню місій ОБСЄ із Косово та Сербії у 1999 р.