Національно-визвольна боротьба на Наддніпрянщині у 1929-1939 рр. Частина 2

Першу частину матеріалу можна прочитати тут.

Детально аналізуючи розвиток суспільно-політичного й громадського життя в УССР у 1920-ті рр. зауважимо лишень, що вже на кінець 20-х років після певного полегшення життя в роки НЕПу ситуація починає змінюватися. Так, у 1928 році було проведено хлібозаготівельну кампанію, яка стала, по суті, першим кроком у політиці відновлення воєнно-комуністичного наступу на селянство. (Загалом, можемо говорити, що зміна курсу большевицького керівництва, особливо щодо селянства, стає причиною нової хвилі руху спротиву) [1], Окрім селянства, удар було завдано й по інтелігенції.

Згадуваний уже П. Мірчук передвоєнний період розбиває на два півперіоди. Перший, 1921-1928 роки, характеризується як «роки відступу» й «передишки» совєтської влади. Другий – доба репресій і терору. Він же подає три етапи цього півперіоду: 1929-1931, 1932-1934 та 1936-1938 роки. При цьому згаданий автор слушно зазначає, що на селі репресії розпочалися ще у 1928 році з початком колективізації» [2].

По інтелігенції першого масового удару було завдано вже у 1930 році, коли відбувся резонансний процес СВУ-СУМ, Враховуючи пильну увагу до цього процесу у середовищі зарубіжних і вітчизняних істориків та діячів національно-визвольного руху, на проблемі реальності (чи нереальності) існування згаданих організацій варто зупинитися детальніше.

Зважаючи на те, що розкриття і сам процес СВУ-СУМ в історіографії став хрестоматійним, автор не вважає за потрібне приділяти йому значну увагу. Тут лише відмітимо, що від 9 березня до 19 квітня 1930 року в м. Харкові відбувався судовий процес над 45-ма учасниками Спілки Визволення України та її молодіжного крила – Спілки Української Молоді, яких звинуватили у підготовці збройного повстання «з метою встановлення в Україні військово-фашистської диктатури». У ході слідства ї самого процесу майже всі підсудні визнали свою вину (що, зважаючи на методику «роботи» совєтського репресивно-карального апарату, не видається дивним)» [3].

Зупинимося на проблемі оцінки діяльності й реальності існування СВУ-СУМ у діяспорній і сучасній українській історіографії та середовищі національно-визвольного руху. Так, одразу ж після суду в Харкові у органі ПУН «Розбудова Нації» з’явилася стаття Я. Дуба з аналізом згаданих подій. Варто зауважити, що поява цієї й інших статей була наслідком настанови голови ПУН полк. Є. Коновальця, який, уважно стежачи за перебігом процесу СВУ-СУМ, особисто наполягав на публікації у націоналістичних ЗМІ матеріалів у справі згаданого процесу. Ці матеріали, між іншим, повинні були мати «різкий антибольшевицький характер»[4]. Згаданий автор допису у «Розбудові Нації» ні на йоту не сумнівається у правдивості інформації судового процесу. Єдине, що заперечує Дуб, — це характер СВУ-СУМ. Він не погоджується з визначенням «терористична й бойова національно-революційна організація», зазначаючи, що Спілка була ідейним центром «націоналістичного» (виділення моє – Ю. Щ.) руху, об’єднанням українських патріотів з метою охорони інтересів української нації.

Гостра дискусія з порушеного питання розгорілася вже після закінчення Другої світової війни. Цікавим нюансом цієї суперечки було те, що її учасники, за винятком галичанина П. Мірчука, до початку німецько-совєтської війни жили в УССР, тобто були «очевидцями» подій, пов’язаних з процесом.
СВУ-СУМ.

Власне, згаданий Мірчук у реальності існування згаданих підпільних організацій не сумнівається, однак зазначає, що вони не були організаційно пов’язані із УВО-ОУН, хоч, на його думку, обидві Спілки перебували під впливом еміграційного націоналістичного середовища[5]. Інший автор, уродженець Кіровоградщини, С. Глід також визнає реальність існування вищезгаданих Спілок, На основі опублікованих у 1931 році у Харкові матеріалів про СВУ-СУМ він досліджує їх організацію, програму і тактику, зазначаючи, що Спілки були однією з «підпільних визвольних сил українського народу»[6]. Цю ж ідею реальності, підтримує невідомий автор у статті, присвяченій 50-літтю харківського судового процесу над Спілками [7].

Згадуваний вище В. Плющ (до речі, ініціатор відновлення у 1951 році СВУ в еміграції) у своїй книзі, повністю присвяченій СВУ-СУМ, наводить більше 30-ти джерел на підтвердження реальності існування цих організацій. На основі власного дослідження цей автор робить висновок, що «рух СВУ-СУМ був у першу чергу рухом національним, рухом за збереження української нації перед фізичним та моральним геноцидом»[8].

Протилежні погляди відстоювали інші автори з української діаспори. Зокрема, про фіктивність цих організацій говорить дослідник історії голодомору 1932-1933 років В. Гришко, якого совєтські карні органи намагалися засудити якраз у справі СВУ [9].

Ще один автор, Д, Соловей, досліджуючи загалом репресивно-каральну систему в УССР в 1920-1930-х рр, зупиняється і на процесі СВУ-СУМ. Його виклад проблеми плутаний і суперечливий. Він аналізує структуру і тактику боротьби Спілок та в той же час указує, що жодним чином не сумнівається в інсценуванні процесу та прямій фальсифікації свідчень підсудних [10].

Сьогодні ситуація навколо реальності чи не реальності існування СВУ-СУМ фактично не змінилася. Думка провідних українських істориків щодо цієї проблеми наводилася вище, тому тут на ній не акцентуємо. Відзначимо лише, що сучасний дослідник О, Ангелюк пов’язує харківський процес 1930 року з початком масових репресій проти української інтелігенції [11]. Зовсім протилежний погляд висловлює академік М. Мушинка, рецензуючи книгу Ю. Семенка «Наталя Павлушкова». Цей автор стверджує, що «реальне існування СВУ та СУМ … обумовлене об’єктивними причинами». Причини дуже «переконливі»: у період розвитку національного руху повинна була існувати підпільна організація, така як СВУ-СУМ [12].

Зрештою, на нашу думку, СВУ й СУМ були організаціями, вигаданими слідчими совєтських карних органів. Але варто погодитися, що Спілка Визволення України. надалі стала ідейним символом національного спротиву совєтській владі (Так, зокрема, певна частина наддніпрянців, які вступали до ОУН під час німецько-совєтської війни позиціонувала себе як членів СВУ у 30-х роках [13]. Озвучені на судовому процесі у Харкові ідеї членів СВУ-СУМ, хоч і були сформульовані працівниками ДПУ, відображали настрої значної частини української інтелігенції того часу.

Відзначимо, що СВУ-СУМ не були єдиними організаціями, які «викрили» слідчі совєтських карних органів. Уже згадувалося про те, що процес над членами СВУ-СУМ був фактично початком масових репресій проти української інтелігенції і такі «підпільні організації» здебільшого «створювали» якраз письменники, художники, науковці.

У пропонованій роботі зупинимося на найбільш численних підпільних структурах і намагатимемося з’ясувати кілька моментів: реально вони існували чи були вигадані та їх вплив на розвиток національно-визвольного руху.

Протягом 30-х років ХХ століття органи ДПУ (з 1934 р. – НКВД) антисовєтських організацій «виявили» значну кількість. О. Ангелюк лише найгучніших нараховує чотирнадцять [14]. Серед них можемо виокремити дві яким в історіографії присвячено найбільше уваги: Український Національмий Центр (УНЦ) та Організація українських націоналістів-державників (ОУН-д).

УНЦ був «виявлений» слідчими ДПУ влітку 1931 року. У цій справі за арештували близько 70-ти представників української інтелігенції, зокрема колишніх членів Української Центральної Ради та Уряду УНР (Голубович, Христюк, Лизанівський та інші). Їх було звинувачено У підготовці повстання проти совєтської влади і проголошення незалежності України. Уже наприкінці того ж, 1931, року відбувся судовий процес проти членів УНЦ.

Зважаючи на відсутність більшої інформації, П. Мірчук не міг точно визначити характер цієї організації, зазначаючи лише, що у справі УНЦ було проведено масові арешти по всій Україні, внаслідок чого було заарештовано кілька десятків тисяч колишніх бійців й старшин Армії УНР [15].

Згадуваний вже В. Плющ подає з цього питання значно більше інфорації, наводячи три джерела даних про УНЦ: Д. Діброва, С, Николишин та Г. Костюк. Перший у своїй книзі «В царстві червоного царя» зазначає, що УНЦ був заснований у 1929 році у своїй діяльності підпорядковувався ОУН на чолі з Коновальцем, від якої мав завдання керувати національно-визвольною боротьбою на Наддніпрянщині. На чолі Центру, за цим автором, стояли народний комісар освіти УССР Шумський, Полоз, Максимович та інші.

Член ОУН С. Николишин у книзі «Культурна політика большевиків й український культурний процес» УНЦ пов’язує з Голубовичем і Лизанівськом. Костюк же головою згаданого Центру називає колишнього голову УЦР історика М. Грушевського (про це у 1933 році говорили й секретарі ЦК КПУ Постишев і Косіор).

Сам же Плющ аналізуючи ці три погляди, вказує на фіктивність Українського Національного Центру як організації, вигаданої ДПУ для арешту і знищення діячів українського відродження. Автор при цьому зазначає, що «об’єднання всіх вищезгаданих людей в один “Український Національний Центр” є малоймовірним» [16].

З думкою про фіктивність УНЦ погоджується і Д. Соловей. На основі аналізу публікацій про Центр він робить такий висновок: «Очевидно, знаючи настрої й змагання українського суспільства, ГПУ-НКВД, цей всемогутній і безконтрольний орган “пролетарської” диктатури, намагався на цьому грунті дійсних настроїв і змагань творити різні провокативні організації чи просто видумувати фальшивки, щоб за допомогою їх можна було «законно» знищувати українських патріотів, навіть тих, які в межах цілковитої легальності всіляко боролися за культурну, політичну й економічну незалежність Української держави, за приєднання до УССР територій, населених переважно українцями, але безпідставно від неї одірваних тощо»,

Про ще одну підпільну організацію, викриту органами НКВД у 30-х роках стало відомо вже під час німецько-совєтської війни (у 1943 р.) коли було знайдено місце масових поховань репресованих у Вінниці. Комісією, яка займалася розслідуванням, поміж тіл розстріляних було знайдено багато документів, датованих 1937-1938 роками (подекуди й 1936 та 1940 роками). Серед цих документів був акт обвинувачення групи людей, які належали до «Організації Українських Націоналістів-державників», датований серпнем 1938 року.

Один з членів згаданої комісії, М. Селешко, уже в еміграції у 1950-му році опублікував статтю про ОУН-д. На основі власноруч проведеного дослідження він стверджує, що згадана організація була розгалуженою по всій території України, особливо серед українців-бійців Червоної армії. Центр Організації, на думку Селешка, розташовувався в Києві. Одну з груп очолював начальник вінницького обласного відділу освіти І. Подольський та член КП(Б)У Чернявський. Автор зазначає, що клітини ОУН-д були у: 24-й стрілецькій дивізії (В. Нечаїв), 71-му полку (Кулрик, Малько), 97-и стрілецькій дивізії (майор Кіндратіїв й інші), Серед бійців частин Червоної армії на Київщині ця організація ніби мала 600 членів («багнетів»). В акті обвинувачення зазначалося, що ОУН-д «ширила ідеологію українського націоналізму, розповсюджувала українську націоналістичну літературу; що її діставала з-за кордону, мала організаційні зв’язки з Проводом Українських Націоналістів за кордоном, а своїм основним завданням уважала підготовку до повстання, яке мало вибухнути в слушну хвилину, щоб відірвати Україну від Росії та відновити самостійну українську державу».

М. Селешко також зазначав, що після загибелі у 1938 році від рук агента НКВС голови ПУН Є. Коновальця в совєтській Україні було заарештовано й розстріляно 217 українців-офіцерів Червоної армії за належність до ОУН-д. Розкрити зазначену організацію, за словами цього автора, допоміг агенту який здійснив атентат на Коновальця.

Історик П. Мірчук вважав, що ОУН-д дійсно належала до організаційної мережі ОУН на Наддніпрянщині [17]. Посилаючись на аналогічні до використаних Мірчуком джерел, ідею належності ОУН-д до ОУН Коновальця в еміграції підтримує ї В. Плющ [18].

Більш прагматично до з’ясування проблеми діяльності ОУН-д підходить Д. Соловей. Висвітлюючи загалом питання масових розстрілів у Вінниці, він зупиняється і на згаданій організації. На підставі аналізи всього комплексу доступних йому джерел, цей автор робить висновок: «Складається тверде переконання, що ми маємо в даному разі справу не з дійсною, а з фіктивною організацією, про які говорено вже з, і які зшивалися білими нитками “кравцями” з ГПУ-НКВД для профілактичного кровопускання та для придушення самого духу спротиву на Україні». Соловей також вважав, що ОУН-д була створена слідчими НКВД для масового виявлення і наступного знищення на Україні опозиційних елементів, або ж ця організація була вигадана вже лід час проведення арештів серед старшинського складу Червоної армії [19].

На нашу думку, ОУН справді була фальшивкою, вигаданою у кабінетах слідчих органів НКВД.

Також вважаємо за потрібне вказати, що У вказаний час совєтські партійні й репресивні органи вели боротьбу з «національними ухилами» в КП(Б)У. Діяльність частини українських комуністів у цей період дала підстави сучасіним дослідникам виокремити течію у компартії 1920-1930-х рр. – «націонал-комунізм», Його найвидатнішими представниками, за прізвищами яких названо ці «ухили», були: народний комісар освіти УССР О. Шумський, економіст М. Волобуєв та письменник М. Хвильовий.

Також не можемо не згадати про члена Центрального Комітету ВКП(б), колишнього співробітника Леніна, М. Скрипника. Можемо говорити, що з його ім’ям пов’язаний процес національно-культурного. відродження України в 1920-1930-х роках. Одним з напрямків його роботи була повна дерусифікація України. Він також працював над створенням «українського інтернаціоналу», тобто об’єднання українських комуністичних сил розкиданих по усіх українських землях та по всіх поселеннях української еміграції. Політика загальносовєтського керівництва дала підстави Скрипнику заявити: «Націоальне питання визнають лише в теорії, але коли треба діяти, — не виявлено до нього жодного зрозуміння. Великодержавна фікція, спадкована по предках, є невідлучною частиною ментальності багатьох наших товаришів». Після цього всього проти Скрипника, який займав посаду наркома освіти, почалося цькування, що в кінцевому результаті призвело до його самогубства (застрелився 7-го липня 1933 року)[20].

Таким чином, бачимо, що серед совєтської комуністичної еліти нуртували незалежницькі настрої. Діяльність згаданих діячів, на думку автора, сміливо можемо віднести до одного з напрямків національно-визвольного руху, який перебував у площині демократичного соціялізму, чи то пак — націонал комунізму. Загалом, зауважимо, що націоналістичним середовищем націонал-комунізм, який широко проявився у роки українізації та національного відродження, розцінювався як прояв «чистого» націоналізму, а більшість тогочасних письменників — як учасники національного руху Опору. Наразі не вдаємося до аналізу належності до підпілля наддніпрянських письменників (про ще йтиметься нижче). Тут хочемо зупинитися, власне, на сприйнятті культурницьких процесів на СУЗ націоналістичним середовищем і на висновках, зроблених авторами з ОУН.

Саме сприйняття можна зрозуміти із назв статей: «Український націоналізм в УССР» (Д, Кармазин), «Націоналізм в літературі СУЗ» (С. Николишин) та «Українська духовність і світогляд СУЗ» (Д. Мирон). Загальним для перерахованих праць є розуміння української культури і духовності на Наддніпрянщині у другій половині 20-х – першій половині 30-х рр. як певної форми націоналізму.

На відміну від авторів, які стверджували, що українські письменники на СУЗ обов’язково були членами оунівського підпілля, С. Николишин ще у 1938 році зазначав, що при бажанні органів ДПУ-НКВД оголосити якогось письменника зрадником, його оголошували націоналістом [21]. У той самий час він безапеляційно стверджує, що М. Хвильовий був центральною постаттю українського націоналізму (але не підпільної організації ) на СУЗ на поч. 30-х років [22], а під його впливом знаходилися ще Козоріс, Досвітній, Куліш, Олесич та Гжицький [23]. На розуміння «хвильовизму» як рушійного фактора націоналістичної боротьби на Наддніпрянщині натрапляємо й у праці Д. Кармазина (зауважимо, що у 1991 році ця праця була опублікована у збірці «Національно-визвольним шляхом» під назвою «Український націоналізм на Осередньо-Східних українських землях в 20-х рр і авторством П. Голубенка(?) [24]. Загалом, аналізуючи розвиток української культури у розглядуваних нашим дослідженням часових рамках, цей автор робить» як нам здається, цікавий висновок: «Український націоналістичний рух У формі ОУН і український культурний процес, або “український ренесанс 20-х років” в УССР ще лише різні форми вияву одного всеукраїнського процесу ідейної і духовної кристалізації українського націоналізму в модерному значенні цього слова. Різні обставини під різними окупаціями диктували різні форми і різну тактику. …. Силою цілої низки обставин український націоналізм в УССР діяв на культурницькому фронті» [25], Таке розуміння культурницького процесу давало підстави Д. Мирону – «Максиму Орлику» – у 1940 році зазначати, що на Наддніпрянщині йде запекла боротьба «в душах  серцях за нову віру й правду» та «безпощадна жорстока боротьба з комуною на смерть і життя» (в останньому йдеться про значну частину письменників як членів УВО-ОУНУ» і, аналізуючи ситуацію на СУЗ наприкінці 30-х років С. Николишин говорить, що «найважливішим є те, що — як свідчать самі большевики – боротьба триває. Ми бачимо, як вона поглиблюється й радикалізується» [26].

Тут же маємо згадати, що протягом 30-х років репресій зазнали й інші члени комуністичної партії в Україні. Згідно з інформацією генерального секретаря КП(б)У П. Постишева у 1933 році із загальної кількості (125 тисяч) членів партії було «вичищено» 27 тисяч (21,6% загальної кількості), 237 українців-секретарі райпарткомів, 248 українців-комуністів голів райвиконкомів. До того ж, ще й тисячу урядовців департаменту освіти та 300 вчителів, професорів та членів ВУАН [27]. Не кращою ситуація була й у комсомолі. Так у 1932 році членів ЛКСМУ було 1300 тисяч, в 1933 – 700 тисяч, а у 1934 – лише 450 тисяч [28].

Зважаючи на стихійний рух спротиву серед членів компартії, такі дії партійного керівництва виглядають обгрунтованими. Сучасний дослідник М. Безотосний наводить багато фактів такого спротиву, що був викликаний згортанням українізації, масовими репресіями, зокрема серед української інтелігенції, посиленням асиміляційних тенденцій.

Згаданий автор зазначає, що масової, тим більше організованої, протидії не існувало. Основна причина цього – занадто сильним був репресивний апарат, який придушував будь-які прояви вільнодумства. Опір сталінізму в УССР у вищому партійному керівництві майже не здійснювався, що полегшувало зміцнення тоталітарного режиму. На місцях опір мав різні форми, а саме посилення темпів українізації, засудження сталінських реформ, розповсюдження листівок і проведення виступів проти командно-адміністративного стилю роботи, боротьба проти колективізації і хлібозаготівель, письмові звернення громадян у відповідні інстанції на захист репресованих тощо.

Щодо листівок М, Безотосний подає інформацію про те, що з 20 листопада 1929 до 1 січня 1930 року в Україні їх випущено 29. Найбільша кількість була у Дніпропетровську (6), Сталіно (сучасний Донецьк) (3), Маріюполі (4), Києві (2). З січня до березня 1930 року органами ДПУ було виявлено ще 76 листівок, Поширювалися вони в основному в сільській місцевості і спрямовувалися проти сталінських методів здійснення колективізації [29].

У висвітлюваний період помічалася й протестна активізація молоді. Причину цього В. Прилуцький вбачає у зміні курсу большевицького партійно-державного керівництва, зокрема у ліквідації НЕПу та згортанні українізації. Це й же автор подає інформацію про різноманітні молодіжні організації та гуртки, які діяли на Наддніпрянщині у передвоєнне десятиліття. Загалом, аналізуючи матеріал вказаного автора, можемо виокремити основні напрямки й соціяльну спрямованість молодіжного руху Опору: боротьба селянської молоді (зокрема проти колективізації), спротив учнів та студентів (включаючи і комсомольців), опозиційні настрої серед Червоної армії.

Про розмах молодіжного спротиву можемо робити висновки з доповіді голови ДПУ УССР В. Балицького на нараді в ЦК ЛКСМУ навесні 1930 року, в якій він повідомив, що лише у 1929 році за участь в «антисоветських» Організаціях і групах було заарештовано понад 2220 юнаків і дівчат. У наступні роки ситуація не змінилася, арешти продовжувалися.

В. Прилуцький робить висновок (з яким погоджуємося), що сьогодні важко судити, наскільки інформація про опозиційний рух молоді відповідає дійсності. Найімовірніше, значна частина справ про «контрреволюційні угрупування» була сфабрикована. Але те, зазначає автор, що серед молоді в той період ширилося невдоволення політикою правлячого режиму і вона намагалася створювати гуртки і групи, не викликає сумніву.

У світлі аналізованої у статті проблеми, на нашу думку, варто зупинитися на спротиві селян політиці большевицького уряду. У попередніх дослідженнях [30] зазначалося, що повстансько-партизанський рух, основною рушійною силою якого було селянство, на середину 20-х років поступово згасає. Однією з причин цього була зміна внутрішньої політики большевицького уряду, зокрема впровадження НЕПу. Зрозуміло, що згортання реформаторської політики у 1928 році викликало нову хвилю селянських заворушень (хоча тут же маємо зауважити, що окремі повстанські загони діяли й у 1926 році, зокрема в окрузі с. Боровиця Медведівського району на Черкащині»[31]).

Уже в період хлібозаготівельної кампанії 1928-1929 років совєтськими парторганами було зафіксовано 1262 акти селянського спротиву (підпал колгоспних і радгоспних будівель, державних зсипних пунктів, вбивство партійних ї совєтських працівників, активістів), У першому півріччі 1930 року здійснено 1500 таких актів [32]. Загалом же, акти селянського спротиву можемо розподілити на кілька категорій стихійні виступи, бунти та повстання.

Стихійні виступи не носили різко протестний характер. Здебільшого вони полягали у писанні листів до керівництва комуністичної партії СССР, масових виходах з колгоспів, проведенні виступів і демонстрацій, нападах на продовольчі склади (особливо у голодні 1930-1933 роки). Відображено ці події й у народній творчості у цей час з’являється багато антисовєтських частівок, віршів і пісень.

У 1932-1933 роках поширеними стали голодні походи, коли селяни збиралися біля адміністративних будинків і вимагали їжі. Походи супроводжувалися викриками, лементом, погрозами на адресу представників місцевої влади. До перерахованих вище актів можемо додати ще й саботування роботи [33].

Селянські бунти носили більш радикальний характер. Часто такі акції закінчувалися збройними сутичками бунтівників з представникам совєтської адміністрації та апарату ДПУ-НКВД. За В. Плющем, основі наслідки бунтів можемо розподілити. на такі групи: ліквідація примусово утворених Товариств спільного обробітку землі, приховування збіжжя та іншої сільськогосподарської продукції від органів влади, масовий забій великої та дрібної худоби, псування сільгоспінвентарю тощо,

У 1930 році розпочинається період нових повстань, Враховуючи, що у нашому дослідженні торкаємося цієї теми лише дотично, зупинимось на найбільш масових селянських повстаннях. Так, весною того ж, 1930 року розпочалося повстання, що у літературі отримало назву «Східно-Подільськаго» і охопило територію від Кам’янця-Подільського до Вінниці й Київщині. Тривало воно три доби й було придушене за допомогою регулярних військових частин [34].

Більш масштабним було повстання на Чернігівщині під проводом Рибченка, яке відбулося у тому ж році, Показовим є той факт, що керівники повсталих селян перетягнули на свою сторону бійців 21-го Чернігівського територіального полку. Сутички між повстанцями і владою тривали близько місяця, допоки за допомогою Московської пролетарської дивізії повстання було придушене.

Досить значним було повстання під керівництвом І. Козлова, що охопило кілька районів Полтавщини ї Сумщини. Саме повстання тривало близько двох тижнів і було придушене лише за допомогою військ ДПУ [35].

Щоб заспокоїти розбурхане українське селянство, совєтський уряд вдався до найбільші «ефективного» засобу – влаштування голодомору (1932-1933 років) для, за О. Наріжним, знищення відпорної сили української нації, а якщо конкретніше – ліквідувати й залякати основну рушійну силу большевицького спротиву – українське селянство.

Щоправда, мусимо зауважити, що й у голодні роки відбувалися акти спротиву та непокори. Про це свідчать матеріали, зібрані дослідником історії українських збройних сил В. Уляничем [36] та автором книги про репресивно-каральну систему в УССР у міжвоєнний період Д. Солов’єм [37].

Зрештою, події тих років дають підстави сучасному російському історику О. Богуну зробити висновок, що під час другої селянської війни з СССР (1929-1932 рр.) саме Україна була в авангарді спротиву. Про це ж говорить італійський вчений А. Граціані: «Сильніш за все заворушення зачепили Україну, де у 4098 виступах брало участь більше мільйона селян, що складало відповідно 29.7% та 38,7% від загальної кількості (по СССР). … Там нерідко бунтували ті ж села, що в 1920 р. на 50% «вирізала» кіннота Будьонного… В Україні, як і в інших національних регіонах, в оплотах Спротиву було чутно націоналістичні гасла» [38].

“Також зауважимо, що збройний повстанський опір совєтській системі відбувався і на Кубані – українській етнічній території, що перебуває у складі Росії. Так. У 1933-1934 рр. один з найбільших повстанських загонів кубанських козаків у районі станиці Медведівської. З часом повстанський рух перемістився в гірські райони Північного Кавказу і продовжувався до 1939 року поки останні козацькі загони не були знищені за допомогою газових бомбувань [39].

Отже, у вказаний період на Наддніпряншині існував рух Опору большевицькій системі. Цей рух мав різні форми і прояви, Згадуваний уже дослідник М. Безотосний зазначав, що в міжвоєнне десятиліття національно-патріотичні сили, що перебували поза межами УССР, намагалися підтримувати тісний зв’язок зі своїми співвітчизникам та впливати на їх долю, пропагуючи ідею соборності українського народу. Він же зазначав, що «їх поодинокі дії і відірваність від реальних подій не змогли постійно виливати. на цей процес» [40]

Продовження читайте у наступній частині

Джерела:

1. Прилуцький В. “Опір молоді політиці більшовицького режиму та репресивні заходи проти УСРР(1928-1936 рр)” с. 12
2. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 177.
3. Ангелюк О. “Розстріляне національне відродження у Східній Україні 20-х і 30-х років” // Національно-визвольна боротьба 20-50-х років ХХ ст. Україні. Збірник матеріалів Першої міжнародної наукової конференції. Львів 25-26 червня 1991 р.” 1993. — с.103-104
4. Коновалець Є. “Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки”- Невідомі документи Організації Українських Націоналістів  1930 р.: Документально наукове видання. Передм. А. Копія, В. Лозищький, — К. Темпора, М. – с. 73, 75-76
5. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 226.
6. Глід С. “Про організацію, програму і тактику СВУ // Визвольний Шлях.” – 1953 – с. 13
7. До 50-ліття процесу над СВУ-СУМ // Вісник — 1980, — 9. — С.І
8. Плющ В, “Спілка Визволення України та Спілка Української Молоді: до 50-ліття заснування. СВУ-СУМ”. — Мюнхен: Cicero, 1975. – с. 37-39
9. Один із тих які врятувалися (від автора) // Гришко В. Москва сльозам не вірить: народовбивство по-кремлівськи — К.: ЮНІВЕРС, 2003. – с.11
10. Соловей Д. “Галгота України” – Дрогобич Відролженни, 1993. -Ч. І: “Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною”, – ст. 119-123.
11. Ангелюк О. “Розстріляне національне відродження у Східній Україні 20-х і 30-х років” с. 104
12. Мушинка М. “Спілка Визволення України існувала // Шлях Перемоги. — 2000. — 16 серпня.
13. Молодій І. “Пискоровичі, Пискоровичі… моя любов, моє горе // Закерзоння. Спогади вояків УПА с. 69
14. Ангелюк О. “Розстріляне національне відродження…” 1993. — с. 104
15. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 215
16. Плющ В. “Боротьба за Українську Державу під совєтською владою” підпільні українські організації в Україні у 1920-1941 роках, розгром української еліти й українського селянства”, Лондон: Українська Видавнича Спілка у Великій Британії, 1973.  – с. 29-31
17. Соловей Д. “Галгота України…”, – ст. 125-129.
18. Мірчук П, “Нарис історії…” с. 223-228
19. Плющ В. “Боротьба за Українську Державу під совєтською владою” підпільні українські організації в Україні у 1920-1941 роках, розгром української еліти й українського селянства”, Лондон: Українська Видавнича Спілка у Великій Британії, 1973.  – с. 25-27
20. Соловей Д. “Галгота України…”, – ст. 265-267.
21. Там само – с.80-85
22. Николишин С. “Націоналізм у літературі СУЗ // На службі нації: альманах.” – 1938 р. – с. 107.
23. Там само – с. 122
24. Кармазин Д. “Український націоналізм в УССР // Організація Українських Націоналістів 1929-1954” с. 113
25. Орлик М. Ідея і Чин України: Нарис ідеологічно-політичних основ Українського націоналізму – с. 40-41
26. Николишин С. “Націоналізм у літературі СУЗ…” – с. 138.
27. Соловей Д. “Галгота України…”, – с. 88
28. Мірчук П, “Нарис історії…” с. 199
29. Безотосний М. Опір сталінізму в Україні 1920-1930 вро / Українки історичний журнал. – 1993 рік – №2-3 – с.99-102
30. Прилуцький В. “Опір молоді політиці більшовицького. режиму…” – с. 2-19.
31. Щур Ю. “Українська військова організація на великій Україні” – с.25-26
32. Шатайло О. “Генерал Юрій Тютюник”, – с.87
33. Мірчук П, “Нарис історії…” с. 185
34. Шульга І . “Людомор на Поділлі” — К. Республіканська асоціяція українознавців, 1993 – ст. 188-197
35. Плющ В. “Боротьба за Українську Державу…” с. 100-101
36. Соловей Д. “Галгота України…”, – с. 137-138
37. Плющ В. “Боротьба за Українську Державу…” с. 103-104
38. Наріжний О. “Нищення українського народу голодом” – 1933 – с. 752
39.  Дмитренко О. “Українці чинили. опір Москві навіть під час Голодомору” – 2001 – 22 серпня
40. Соловей Д. “Галгота України…”, – с. 141-142
41. Гогун А. “Между Гиплером м Сталиным. Украйнские повстанцы” — СПб: Издательский Дом «Нева», 2004, – с.12.
42. Білий Д. “Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані” – с. 108
43. Безотосний М. “Україна в добу сталінщини: історія опору” – с. 31