fbpx
Неприємна правда про “партизанську війну”: роз’яснення для цивільних
Slevin Totsky Slevin Totsky Автор Телеграм-каналу «Родезійський фронт»: https://t.me/rhodie_front

Останні публікації автора

Неприємна правда про “партизанську війну”: роз’яснення для цивільних

Неприємна правда про “партизанську війну”: роз’яснення для цивільних

Куди йти воювати, якщо ти цивільний? Роз’яснення для охочих край боронити.

Куди йти воювати, якщо ти цивільний? Роз’яснення для охочих край боронити.

Операція “Дінго”, або приклад родезійської військової досконалості

Операція “Дінго”, або приклад родезійської військової досконалості

Чому перемога у всіх битвах не гарантує перемоги у війні?

Чому перемога у всіх битвах не гарантує перемоги у війні?

Чергове провальне політичне вбивство, або операція “Бастилія”

Чергове провальне політичне вбивство, або операція “Бастилія”

Операція “Килим”, або історія одного вбивства: сумнівна перемога родезійської САС

Операція “Килим”, або історія одного вбивства: сумнівна перемога родезійської САС

Найманці в Родезії: останні дні озброєних фрілансерів

Найманці в Родезії: останні дні озброєних фрілансерів

Операція “Еланд”, або 60 до 1: коли якість важливіша за кількість.

Операція “Еланд”, або 60 до 1: коли якість важливіша за кількість.

В Замбію – і додому, або історія однієї засідки

В Замбію – і додому, або історія однієї засідки

Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову, або нарис про те, як родезійську САС тричі формували

Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову, або нарис про те, як родезійську САС тричі формували

Еліта з еліт: короткий нарис з історії забороненого і забутого підрозділу САС

Еліта з еліт: короткий нарис з історії забороненого і забутого підрозділу САС

Уроки на помилках: поради партизан щодо контрпартизанської боротьби

Уроки на помилках: поради партизан щодо контрпартизанської боротьби

Хто вижив – той вижив: найважчий курс відбору в історії сучасних армій

Хто вижив – той вижив: найважчий курс відбору в історії сучасних армій

Погляд одного чоловіка: “Родезія не схиляється”

Погляд одного чоловіка: “Родезія не схиляється”

(не)Британська (не)Південноафриканська (не тільки)Поліція- на сторожі правопорядку в Родезії

(не)Британська (не)Південноафриканська (не тільки)Поліція- на сторожі правопорядку в Родезії

Неприємна правда про “партизанську війну”: роз’яснення для цивільних

Слава Україні!

Дана стаття є логічним продовженням теми інформаційної підготовки цивільних до участі в бойових діях, а також реакцією на ваші коментарі та запитання. (якщо ви її пропустили, рекомендую спершу ознайомитись з нею, а вже потім повертатись сюди). Сьогодні ми поговоримо про партизанський рух як елемент можливої великої війни: його історію, особливості, теоретичну та ідеологічну базу. Як і минулого разу, ця стаття є радше відправною точкою у розкритті питання і покликана надати цивільній особі необхідний базис, а не вичерпну інформацію.

І, як і минулого разу, вона розрахована виключно на тих цивільних, що мають бажання захищати свою країну в разі необхідності. Пацифістам вона буде непотрібною, а тому вони сміливо мають право її ігнорувати. Тепер, коли необхідні моменти окреслені, пропоную перейти до суті)

Партизанська Війна: Теоретичний Базис

Нагадаю, що з моєї особистої точки зору, діяльність партизанських загонів є, безумовно, актом останньої надії, такою собі зброєю відчаю. До партизанської тактики зазвичай вдаються лише в той момент, коли ресурси для ефективного ведення класичної, конвенційної війни вже вичерпані, війська та добровольчі загони розбиті і суттєву частину території було втрачено. В ідеалі, усього вищенаведеного, звичайно, трапитися не має. Всі ми знаємо, як непросто повертати втрачені міста та регіони, що вже казати про масштаби цілої країни. А саме тому, у випадку повномасштабної війни усі громадяни, що прагнуть вберегти державність та перемогти у війні, мають боронити край у відкритому бою, бажано в складі армії, НГУ, добровольчих підрозділів чи навіть в складі спонтанно створених невеликих груп. Головною метою нації, що веде війну, є недопущення втрати своїх земель, яке відбувається у наступний спосіб: відбиття наступу противника з подальшою рішучою контратакою.

Простіше кажучи, приціл на розгортання партизанського спротиву як основного способу захисту країни є курсом на поразку. Замість того, аби думати як організувати оборону власного міста, суттєва кількість людей радше думає про те, як воювати з противником в уже захопленому ним місті. Грубо кажучи, партизанська війна виникає виключно внаслідок катастрофічних для держави подій- і ці події кожен з нас має старатися не допустити.

Втім, ігнорувати запит цивільних симпатиків мілітаризму до розкриття теми партизанського руху все ж є недоцільним. Саме тому, ця стаття покликана хоча б частково освітити дану тему, аби задовільнити читацький інтерес і надати тобі хоча б базової обізнаності в цьому питанні.

По-перше, партизанський рух, друже, взагалі не схожий на те, що ти собі уявляєш. Він ні в якому випадку не є тим, чим його малює пропаганда (перш за все радянська), а саме актом всенародної боротьби проти окупанта. Істина набагато більш похмура- насправді, мирне населення ніколи і ніде не підіймалося на боротьбу самостійно. Історія не знає випадків, коли б протидія окупаційним силам носила по справжньому масовий характер. На справді цивільні, або як їх ще називають у мілітарному середовищі- мирняк- завжди залишатимуться у стані бездіяльності до останнього. Це доводить як історія, так і нещодавня практика- недарма на території Донбасу і Криму, Абхазії та Осетії, Північного Кавказу та Придністров’я так і не було організовано достойного супротиву окупанту. Не трапилося його не тому, що місцеве населення так вже полюбляє росіян- навпаки, суттєва частина мешканців окупованих територій не в захваті від того, в якій ситуації вони опинилися. Просто загальне правило не знає винятків- мирняк залишається мирняком- у будь-якій країні, в будь-який період і за будь-яких умов. Саме тому більшість військових похмуро посміхається, коли від чергового цивільного чує щось по типу: “От прийде ворог до мене додому, тоді і стану його бити”. Адже військовий знає- скоріш за все, не будеш ти нікого бити, а просто постараєшся відсидітись. Це, до речі, є одним з пояснень на тему, чому професійні військові відверто не бажають витрачати свій час на те, аби розжовувати такі речі цивільним. Але якщо ти читаєш цей матеріал- хто зна, може вищесказане не про тебе.

Набагато більш грамотно варто було б визначити партизанську війну як вид військової діяльності, під час якого спеціальними органами створюються загони військового спротиву на території, окупованій противником. Річ у тім, що ефективний супротив не може нести стихійний характер. Завжди і всюди усі більш-менш успішні партизанські підрозділи діяли виключно у складі організації, що зазвичай керувалася компетентними військовими структурами. Саме цим пояснюється той факт, що хоч якийсь партизанський рух починає виникати не одразу після окупації території, а у строк від трьох місяців до року після її захоплення. За цей час, на втрачену внаслідок боїв територію перекидаються агенти, які і організовують загони. Ну, або ж хтось з вже наявних на цих територіях військових та/або добровольців вибудовують зв’язок з командуванням та починають розгортати рух опору, вербуючи цивільних та виконуючи ті чи інші операції.

Самі оперативні підрозділи партизанів можуть бути організовані у різний спосіб- від невеличких диверсійних груп, які збираються за наказом командира і опісля виконання операції продовжують жити мирним життям, аж до цілих батальйонів, що на постійній основі переховуються у дикій місцевості. Але, в будь-якому випадку, характерною особливістю партизанських рухів, які прагнуть до бодай якоїсь ефективності власних дій, є організованість та загальне підпорядкування штабу- чи то військовому, чи то підпільному, але яке теж організоване на військовий манер. Під час Другої Світової, наприклад, розпіарені радянські партизани були цілком і повністю підпорядковані виконавчим органам НКВС, а незборимі партизани з Південного В’єтнаму, В’єтконг, керувалися зі штабів армії Північного В’єтнаму за допомогою посередників. У інших відомих випадках, як от під час війни в Родезії чи в Афганістані, партизанами керували керівники їх терористичних організацій. Це справедливо і для УПА чи ІРА. Це означає, що ти можеш одразу відкинути усі сподівання на те, що ти сам собі партизан- в будь-якому випадку, у разі участі у русі опору, ти будеш підпорядкований якомусь командиру, який буде підпорядкований іншому, а той, своєю чергою- іншому: і так далі, аж до Головнокомандуючого. Відповідно, варто розуміти: вся та “свобода дій” і “політ фантазії”, яку малюють в себе в голові цивільні, що бачать себе на війні виключно у якості партизанів, буде дуже серйозно обмежена наказами, задачами і баченням командирів. Прямо як у ненависних більшості з цих “майбутніх партизанів” “затянутих” Збройних Силах.

Суттєвою різницею між армією та партизанським загоном, що діє у тилу противника, є забезпечення, яке у партизанів практично завжди відсутнє. Зазвичай, проблема забезпечення партизанського загону лежить на плечах самого загону. І якщо з озброєнням ситуація буде складною завжди, адже партизани будуть залежати як від трофеїв, захоплених у ворога (якщо їх вдасться взяти) так і від поставок з-за меж окупації (якщо вони взагалі будуть), то ситуація з продовольством та речами загального вжитку буде прямо залежати від того, наскільки місцеве населення території, на якій діє загін, буде підтримувати ідеї і цілі цього самого загону. Тобто саме на цьому етапі в справу вступає той самий мирняк: якщо мешканці села Кислі Дрищі всебічно підтримують партизанів, то у останніх є шанс прогодуватися за рахунок місцевих. Якщо ж мешканці Кислих Дрищів є колаборантами, тобто тими, хто підтримує окупаційні сили, то на підтримку годі і розраховувати- і необхідні припаси підрозділу доведеться забирати силою. Далеко не завжди місцеве населення буде радо ділитися з бійцями останнім шматком хліба- в окупації жити непросто, а своя губа ближче. Саме тому, до речі, у Україні під час Другої Світової і недолюблювали радянських партизанів і найчастіше називали їх бандитами: адже вони забирали все, що їм потрібно, а за відмови надавати підтримку загону траплялося і розстрілювали місцевих на місці. Ця ситуація не є унікальною: подібні дії партизанів по відношенню до власних співгромадян є радше правилом, аніж виключенням: таке траплялося усюди, де б тільки не велась “мала війна”. І майбутньому партизану требо бути морально та психологічно готовим до того, що межа між поняттям “партизан” та “терорист” є досить умовною. А мирняк, як ви вже, я сподіваюсь, запам’ятали- завжди залишається мирняком.

Цілі та задачі партизанів

Тепер, коли ми окреслили момент організації, можемо перейти до головного: власне цілей і призначення партизанських загонів. Думаю, всім і так зрозуміло, що задачею партизанів є створення якомога більшої кількості проблем окупаційним силам: напади на його логістичні маршрути, знищення наявної інфраструктури, напади на гарнізони, засідки на дорогах і так далі.

При цьому, партизани уникають прямих боєзіткнень з ворогом, адже їх бойові можливості є вкрай обмеженими, а будь-які спроби вступити у відкритий бій з окупаційними силами зазвичай призводять до трагічної поразки. Пов’язано це з тим, що в армії завжди буде більше ресурсів, можливостей, засобів і підготовки, аби громити партизан у відкритому полі.

Яскравим прикладом спроб партизанів зійтися у рівному бою з армії є так звана Операція Тет- загальний наступ В’єтконгу на усі американські військові об’єкти у Південному В’єтнамі одночасно. Завершився цей наступ нищівною поразкою, яка паралізувала будь-яку партизанську діяльність на дуже і дуже довгий час.

Саме тому, дуже часто партизани обирають цілями своїх атак мінімально захищені об’єкти, або ж навіть цивільну інфраструктуру. До прикладу, партизанський загін може прийняти рішення про знищення цивільних колаборантів, або про підрив критично важливих для логістики мостів чи залізниць. При цьому, зазвичай ніхто не зважає на цивільні жертви, які неодмінно з’являються внаслідок подібних акцій. До прикладу, основним видом діяльності радянських партизанських загонів були атаки на цивільні населені пункти, а саме спалення усіх сіл, в яких могли б вкритись від непогоди окупанти. Той факт, що при цьому цивільні також опинялися в чистому полі посеред зими, нікого не хвилював. Воістину, мала війна- найбільш жорстока форма війни і пацифістам на ній не місце.

Вищенаведена діяльність партизанських загонів має дуже просту мету: для окупантів кожна хвилина утримання захоплених територій має бути стократ дорожчою за потенційну вигоду. Партизанська діяльність, яка призводить до знищення логістичних маршрутів, викрадення та знищення військового майна окупантів, постійного несення ними втрат змушує противника направляти на окуповані території все більше і більше сил, засобів протидії та грошей. Це, безумовно, ускладнює життя силам руху опору, але при цьому створює колосальні фінансові втрати, що змушують населення ворожої держави замислитись: “а чи вартує взагалі окупація того, аби її підтримувати?” Крім того, подібна діяльність змушує противника постійно відриватися від ведення “великої війни” в тому випадку, якщо бойові дії ще не вщухли. Своєю діяльністю партизани змушують ворога зосереджувати набагато більшу кількість військ у тилу, що ослаблює його позиції на передовій, тим самим збільшуючи шанси нашої регулярної на успіх.

Таким чином, партизанська війна по суті своїй не ставить на меті знищення ворога, адже ця задача малопідйомна для будь-якого партизанського загону. Успіх у партизанській війні- це примус противника до відступу, а не знищення усіх його військ. І цей процес, процес відступу окупанта з захоплених ним територій, може тривати роками і десятиліттями. І при цьому партизанська діяльність виконує лише фонову роль: армії відступають з захоплених територій тільки тоді, коли утримують на це наказ від вищого політичного керівництва. А змусити керівництво окупантів піти на відступ може лише комбінація найрізноманітніших факторів: тиск з боку власного населення та міжнародних організацій, економічні втрати від окупації, зміна правлячого режиму на менш готовий до ведення війни і так далі.

В цьому ключі, діяльність партизанів стає не стільки видом військової активності, але і елементом політичного тиску, що так чи інакше впливає на вищенаведені процеси. Саме тому, по суті, ніхто і не чекає від партизанів військової звитяги: перемога суто партизанського руху над професійною армією можлива хіба у фільмі “Red Dawn”, але аж ніяк у реальності. В реальності партизани програють мало не кожен бій, який намагаються дати армії, при цьому несучи важкі втрати. Втім, це не означає, що у партизанському рухові не має сенсу: навпаки, на війні за виживання не буває поганих засобів.

Саме тому, цивільному, що опинився в окупації, необхідно чітко усвідомлювати вищенаведений теоретичний базис перед тим, як прийняти чітке та усвідомлене рішення щодо приєднання до партизанського загону. Найкращим рішенням щодо участі у бойових діях в такій ситуації, безумовно, був би відступ на підконтрольну Україні територію- разом з сім’єю та близькими, аби приєднатися до лав регулярних підрозділів і відбивати свій дім у прямому бою. Але ситуації бувають різними, а тому все ж не варто повністю відкидати ймовірності прийняття участі у русі опору.

Дороговказ до саморозвитку: практичні поради

У цій статті ви не знайдете чіткої інструкції щодо порядку дій, адже ситуації варіюються і ніхто не може сказати напевне, як саме будуть розгортатися події. Втім, я не можу залишити тебе, друже, без якихось практичних порад.

По-перше, підготовка. В критичних ситуаціях людина не підіймається до висот своїх амбіцій, а опускається до рівня своїх інстинктів. Саме тому базовий набір навичок, який має опанувати майбутній партизан, має бути не тільки надзвичайно широким, але і гарно закріпленим. І так, як ти цивільний і не маєш жодного бойового досвіду, ти навіть приблизно не уявляєш, як діяти в умовах реального бою та виживання в диких умовах. Саме тому готуватися до майбутньої війни необхідно вже зараз- так завзято, як ти тільки можеш.

Мова йде, першою чергою, про навички орієнтування, виживання та маскування. Не має жодного значення наскільки ти вправно стріляєш, якщо ти не здатен пережити холодну зимову ніч сам на сам з природою. Найбільшою проблемою для сучасної людини в умовах, що суттєво відрізняються від міських, є її тотальна залежність від технологій. У війні майбутнього мудрому партизанові треба цілком і повністю відмовлятися від звичних для нього методів навігації і комунікації, адже твій смартфон є не тільки зручним комп’ютером, але і пристроєм стеження. На цей час, не існує ідеально захищених мереж, месенджерів чи видів стільникового зв’язку- все, що ти надішлеш до мережі, за певних умов може прочитати противник. А тому здихатися телефону перед відходом “у ліс” є не геть поганою ідеєю.

По-друге, вірні друзі. Пам’ятай, що тренуватися завжди бажано у групі, так само як і воювати. Адже одна людина ніколи і ніде (крім фільмів про Джона Рембо) не буває самостійною бойовою одиницею. Саме заздалегідь сформована, навчена та озброєна група є хоч якоюсь надією на успіх в реальних бойових умовах. Але пам’ятай, як би мені не хотілося цитувати Кравчука: “У партизанському загоні з двох українців один завжди буде командиром, а інший- зрадником”. Тренуйся лише з тими, кому цілком і повністю довіряєш.

По-третє, спорядження. Надійне спорядження є вірним супутником солдата, хоч регулярної армії, хоч партизанського загону. І про своє устаткування треба подумати завчасно: у окупації дістати необхідні речі стане неабияк важче, аніж зараз. Знову таки, не буду давати чіткий перелік речей, які можуть знадобитися партизанові, але я певен, що у мережі повно достойних матеріалів по цьому питанню, взяти хоч нещодавні відео Хлопців з Лісу.

По-четверте, озброєння. В умовах повноцінної війни, партизанським загонам завжди недоставатиме озброєння та боєприпасів до нього. Втім, варто розуміти, що у випадку захоплення вашого міста, до рук противника скоріш за все потраплять документи з органів МВС, в яких буде чіткий перелік людей, що мають власне озброєння. І будьте впевнені, що представники окупаційної адміністрації обов’язково витратять час, аби роззброїти цивільних. Якщо ж в момент прибуття представників окупантів до вас додому щодо питання роззброєння ані вас, ані вашої зброї вдома не опиниться, будьте впевнені, що це викличе підозри.

Критичні моменти: розстрільні списки та приєднання до підрозділу
Наостанок, варто згадати про два важливих нюанси: “підвальні списки” та приєднання до загону.

“Чорні”, “підвальні”, або ж “ліквідаційні” списки, являють собою перелік прізвищ осіб, яких окупанти незабаром після захоплення вашої місцевості ув’язнять або ж просто ліквідують. Потрапити в них можна у два простих способи: по перше, в них уже зазначені усі проукраїнські активісти, медійні діячі, волонтери, ветерани, учасники добровольчих рухів і т.д. які так чи інакше протидіють противникові вже на даному етапі. Другим варіантом потрапити на підвал буде класичний “донос” від близьких, сусідів, знайомих та випадкових свідків, які невдовзі після окупації стануть колаборантами і продадуться ворогові за пакет гречки. І не треба переоцінювати людей навколо- мирняк завжди залишається мирняком.

Якщо у вас є серйозні підозри щодо того, що ви входите до “підвальних списків”, у разі загрози окупації вашого регіону НЕГАЙНО покидайте його усіма можливими способами- разом з сім’єю та близькими. У випадку, якщо виїхати на підконтрольну територію абсолютно неможливо- хапайте спорядження і відходьте в ліс негайно. В ідеалі, звичайно, саме ви маєте бути максимально зацікавлені в тому, аби окупації не трапилось.

Наостанок, спробую зачепити тему потрапляння у партизанські загони. По-перше, у серйозні загони, які складаються з професійних диверсантів які діють у тилу противника та знаходяться під відомством спецслужб ви НЕ потрапите. Такі угрупування складаються з виключно професійних та висококваліфікованих військовослужбовців та ветеранів, які у ненавченому цивільному в своїх рядах просто-таки не зацікавлені.

Більш того, про подібні підрозділи ви, скоріш за все, навіть і не знатимете. Тому цей варіант відкиньте одразу.

По-друге, залишаються ще й відсепаровані військові підрозділи, що опинилися на непідконтрольній території і тепер змушені вести війну партизанськими методами. Сюди теж потрапити буде непросто, але можливо- втім, тільки в тому випадку, якщо вони самі вирішать, що зацікавлені в добровольцях. Втім, якщо цих людей зможете знайти ви, то зможе і противник, а це вже дуже і дуже погано.

По-третє, вступ у підрозділ, який буде розгорнуто вже під час окупації. Ось ці хлопці будуть вести приховану агітацію і самі шукати потенційних рекрутів, а тому завжди будуть зацікавлені у добровольцях. Втім, треба розуміти, що для військових та підпільних організацій, що займаються вербуванням цивільних, втрати більш ніж допустимі. А тому, по-перше, не розраховуйте на те, що ви станете важливим і цінним кадром. Крім того, не варто виключати і “силову вербовку”, коли подібні угрупування попросту змушують вас вступити до своїх рядів силою. Не дивуйтеся, історія знає чимало подібних прикладів.

На останок додам лише, що за підсумками вищесказаного дуже хочеться сподіватися на те, що необхідності у масовому партизанському рухові ніколи не настане.

Вірте в Україну, вірте в Збройні Сили та сподівайтесь на краще.

Але готуватися, як водиться, потрібно до найгіршого.


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 4149 6293 1808 2567

➡ monobank: 4441 1144 4179 6255

➡ PayPal [email protected]

➡Patreon https://www.patreon.com/milinua  

 


Побачили неточність чи маєте чим доповнити матеріал? Напишіть нам: [email protected]

Підписуйтесь на наші соцмережі:
Facebook
Twitter
YouTube
Телеграм
Viber


Останні публікації автора

Неприємна правда про “партизанську війну”: роз’яснення для цивільних

Неприємна правда про “партизанську війну”: роз’яснення для цивільних

Куди йти воювати, якщо ти цивільний? Роз’яснення для охочих край боронити.

Куди йти воювати, якщо ти цивільний? Роз’яснення для охочих край боронити.

Операція “Дінго”, або приклад родезійської військової досконалості

Операція “Дінго”, або приклад родезійської військової досконалості

Чому перемога у всіх битвах не гарантує перемоги у війні?

Чому перемога у всіх битвах не гарантує перемоги у війні?

Чергове провальне політичне вбивство, або операція “Бастилія”

Чергове провальне політичне вбивство, або операція “Бастилія”

Операція “Килим”, або історія одного вбивства: сумнівна перемога родезійської САС

Операція “Килим”, або історія одного вбивства: сумнівна перемога родезійської САС

Найманці в Родезії: останні дні озброєних фрілансерів

Найманці в Родезії: останні дні озброєних фрілансерів

Операція “Еланд”, або 60 до 1: коли якість важливіша за кількість.

Операція “Еланд”, або 60 до 1: коли якість важливіша за кількість.

В Замбію – і додому, або історія однієї засідки

В Замбію – і додому, або історія однієї засідки

Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову, або нарис про те, як родезійську САС тричі формували

Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову, або нарис про те, як родезійську САС тричі формували

Еліта з еліт: короткий нарис з історії забороненого і забутого підрозділу САС

Еліта з еліт: короткий нарис з історії забороненого і забутого підрозділу САС

Уроки на помилках: поради партизан щодо контрпартизанської боротьби

Уроки на помилках: поради партизан щодо контрпартизанської боротьби

Хто вижив – той вижив: найважчий курс відбору в історії сучасних армій

Хто вижив – той вижив: найважчий курс відбору в історії сучасних армій

Погляд одного чоловіка: “Родезія не схиляється”

Погляд одного чоловіка: “Родезія не схиляється”

(не)Британська (не)Південноафриканська (не тільки)Поліція- на сторожі правопорядку в Родезії

(не)Британська (не)Південноафриканська (не тільки)Поліція- на сторожі правопорядку в Родезії