fbpx
Освідомлення Ідеєю й Чином: проблема поширення націоналістичного руху на Східну Україну у 1939-1941 рр.
Юрій Щур Юрій Щур Кандидат історичних наук, старший викладач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, науковий співробітник Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

Освідомлення Ідеєю й Чином: проблема поширення націоналістичного руху на Східну Україну у 1939-1941 рр.

Друга Світова Війна Історія ОУН

Український національно-визвольний рух 20-50-х рр. ХХ століття є невід’ємною складовою історії нашої держави, Розвиток історичної науки на сучасному етапі зумовлює більш грунтовний аналіз подій, які тим чи іншим чином впливали на здобуття Україною державної незалежності. Цьому процесу сприяє відхід від однобічності висвітлення історичного процесу, що було притаманним для радянської історіографії.

На сучасному етапі розвитку української історіографії проблема поширення націоналістичного руху на Східну Україну напередодні німецько-радянської війни не отримала належного висвітлення, перебуваючи в “тіні” хронологічно близьких подій, як то: створення Революційного Проводу ОУН та проголошення Акту відновлення Української Державності у Львові.

Важливість висвітлення зазначеної теми очевидна: саме у 1939-41 рр. обидві ОУН розробляли питання розгортання націоналістичного руху на Східні Українські Землі (СУЗ) залучення наддніпрянців до національно-визвольної боротьби.

Перш ніж перейти до огляду історіографії із вказаної проблеми, необхідно врахувати, що мається на увазі під проблемою поширення націоналістичного руху на Східну Україну у 1939-1941 рр. Під цим розуміємо діяльність обох груп Організації Українських Націоналістів (керованих Бандерою та Мельником) по створенню мережі на землях СУЗ, залучення “східняків” до Організації. Сюди ж відносимо роботу по створенню похідних груп для поширення й зміцнення підпільної структури на СУЗ.

Також необхідно звернути увагу на проблему визначення територіальних рамок регіону Східна Україна, У історіографії існують різні погляди щодо цього питання. Не вдаючись до їх детальної характеристики, можемо виділити два основні підходи: географічний та суспільно-політичний. Згідно географічного підходу, Східна Україна – це складова частина території України, що охоплює такі сучасні області Заходу на Схід): Житомирська, Черкаська, Київська, Чернігівська, Сумська, Миколаївська, Херсонська, Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Донеччина та Крим. Згідно з суспільно-політичним підходом, якого притримуються, як  правило автори із західної української діаспори, Східна Україна, окрім вище перерахованих областей, сюди ж включається Вінницька та Хмельницька. До цього регіону вживаними термінами ще є: Наддніпрянщина, Велика Україна та підрадянська Україна. Такий розподіл зумовлено відмінністю у розвитку суспільно-політичного життя та національно-визвольного руху на Західній та Східній Україні ХІХ століття. Специфіка даного дослідження, метою якого є загальна характеристика національно-визвольного руху на Наддніпрянщині, зумовила використання терміну “Східна Україна” на означення земель, які до 1939 року перебували у складі Радянської Соціалістичної Республіки.

На сьогоднішній день не опубліковано жодного комплексного дослідження, яке було б присвячено проблемі поширення націоналістичного руху на Східну Україну у 1939-1940 рр. Перші окремі згадки знаходимо в працях авторів із української західної діаспори, які вийшли друком у 50-х рр. Саме в цей час, коли на українських землях збройна боротьба йшла на спад, починається осмислення діяльності ОУН напередодні та в роки німецько-радянської війни. Це питання знайшло своє відображення у творах авторів, які представляли обидві фракції ОУН, зокрема Шанковського, С. Гліда, С. Мечника (ОУН-б) та Я. Шумелди, Г. Подікарпенка (ОУН-м). Спільною рисою цих праць була зосередження уваги саме на проблемі створення Похідних груп та їх діяльності на СУЗ. Про намагання ОУН поширити свій вплив на землі Великої України або не зустрічаємо жодної інформації, або ж лише короткі уривчасті дані.

Обкладинка книжки Похідні групи ОУН Лева Шанковського

В цей же час ОУН-б опублікувала частину своїх документів, проаналізувавши які, можемо скласти певне уявлення про намагання поширити націоналістичний рух на Наддніпрянщину у 1939-1941 рр..

Протягом 1960-1990-х рр. вийшли друком певні праці, зокрема З. Книша, що хронологічно
хронологічно охоплювали висвітлюваний період, але, як і попередні, проблемі поширення націоналістичного руху на СУЗ у 1939-1941 рр. тут відводиться щонайбільше, кілька рядків.

Василь Кук

Більш інформативними є документи і матеріали, опубліковані вже в часи незалежності України. Тут відмітимо публікації безпосередніх учасників описуваних подій В. Кука, П. Дужого та молодого дослідника І. Патриляка.

Окремо варто зупинитися на збірці документів “Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р.”, де опубліковано інструкції Проводу ОУН на випадок війни за здобуття української державності, в яких чітко сформульовано методи й засоби діяльності ОУН-б на Великій Україні.

Метою пропонованого дослідження є комплексне висвітлення проблеми поширення націоналістичного руху на СУЗ, а також залучення “східняків” до лав ОУН окремо автор зупиняється на аналізі документів, що визначали засоби й методи діяльності Організації Українських Націоналістів під час війни та створення Похідних груп – інструменту втілення постанов на землях Наддніпрянської України.

З початком першого вересня 1939 року Другої світової війни розпочинається новий етап розвитку націоналістичного руху. Внаслідок розподілу Польщі між націонал-соціалістичною Німеччиною і СРСР, між ЗУЗ і Наддніпрянщиною зникає історичний кордон по р. Збруч. Від 17 вересня 1939 р. землі Галичини й Волині, а від 1940 р. Буковини й Бессарабії перебували у складі УРСР.

В результаті розвалу Польщі з тюрем і концтаборів звільнився провідний актив ОУН, зокрема і колишній керівник Крайової Екзекутиви С. Бандера, засуджений на Варшавському й Львівському процесах. Він, як і решта колишніх політв’язнів переїхав до окупованого німцями Кракова, що став центром українського життя Генерал-Губернаторстві, створеного на місці колишньої польської держави.

На початок війни ОУН переживала значну кризу. Після вбивства агентом НКВС Судоплатовим її лідера Є. Коновальця, перед Організацією постала проблема обрання нового вождя націоналістичного руху. Під час проведення планового Другого Великого Збору ОУН у Римі 27 серпня 1939 року за поданням деяких членів Проводу, що апелювали до усного заповіту Коновальця, на посаду вождя ОУН було обрано колишнього старшину Корпусу Січових Стрільців, одного з лідерів УВО А. Мельника.

Андрій Мельник

Зауважимо, що в офіційному протоколі Другого Збору серед делегатів фігурують (без прізвища чи псевдоніму) представники ОУН з Наддніпрянщини та Зеленого Клину (української етнічної території у складі Російської Федерації) [1. с. 85].

З кандидатурою нового вождя та деяких членів новообраного Проводу не погоджувалися визначні ОУНівці, що проводили діяльність на Західній Україні, особливо колишні політв’язні. Причиною цього був відхід Мельника від націоналістичного руху протягом другої пол. 20-30-х рр. та підозра членів ПУН у співпраці із польською поліцією, зокрема Я. Барановського й О. Сеника [2, с.28-24].

У листопаді 1939 р. лідер радикально налаштованих крановиків С. Бандера мав кілька зустрічей із головою ПУН Мельником з метою обговорити проблеми, які накопичились в Організації [3, с.9-14]. Між Проводом і крайовиками не було досягнуто компромісу у питаннях подальшого розвитку ОУН через що, колись єдина Організація розкололася на дві фракції, популярно звані “мельниківцями” (ОУН-м) та “бандерівцями” (ОУН-б) по прізвищах їх лідерів [4, с.81-89].

Остаточно цей розкол було закріплено у квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН, який було скликано Тимчасовим Революційним Проводом на чолі з Бандерою (легітимність Збору Мельника не визнавалася). На Зборі були присутні 68 делегатів, 12 (за іншими даними 16 [4, с.82]) з яких представляли українські землі, що знаходилися у складі УРСР [5, с.90]. Невідомо, які землі маються на увазі СУЗ чи ЗУЗ бо від вересня 1939 року Західна Україна як і Наддніпрянщина була складовою частиною Радянської України.

З об’єктивної точки зору конфлікт в середовищі ОУН  був неминучим. Він був зумовлений відмінністю умов боротьби в еміграції (більш спокійних і розмірених) та під польською й більшовицькою окупаціями (щоденний ризик й напруженість). Різним також було також бачення шляхів й методів національно-визвольного руху.

Загалом, розкол ОУН і взаємне поборювання обох груп завдало значної шкоди розвитку національно-визвольного руху, зокрема і в проблемі його поширення на східноукраїнські землі.

Щоб уникати в подальшому плутанини, на означення групи А. Мельника вживаємо ОУН-м та ПУН, для групи С. Бандери – ОУН-б й Революційний Провід (ОУН-р).

Звертаємо увагу на те, що, одразу по виході з польської в’язниці, Бандера провів кілька нарад із провідним активом ОУН, на яких одним із головних питань порядку денного було охоплення самостійницькими ідеями усіх верств українського населення на Наддніпрянщині для того, щоб організація стала міцною політичною структурою в усій Україні [6, с.19].

Така позиція знайшла своє відображення у напрямках діяльності, визначених РП ОУН. Серед пунктів про поглиблення підпільної роботи та пристосування методів до нових умов, зустрічаємо й вимогу поширення сітки на Наддніпрянську Україну [2, с.22]. У одній з постанов Крайового Проводу зазначалося: “посилити організаційну політичну й бойову діяльність на рідних землях, зокрема на осередніх і східних українських землях так, щоб на всіх землях України досягнути такого посилення революційного потенціалу й зорганізованого підпілля, як на ЗУЗ” [7, с.9].

Фрагмент мапи СРСР з УРСР у 1930-у році

Робота у вказаному напрямку проводилася. Спеціально відібрані члени ОУН із Східної України, з різних причин (екскурсія, працевлаштування тощо) їздили по всій Україні й при нагоді поширювали серед народу відомості про ідею й завдання Організації [8, с.17]. Подекуди органам НКВС вдавалося виявити висланців ОУН, як це відбулося у 1940 р. на шосткинських торфрозробках Сумщини. Тоді було заарештовано галичанина І. Голотяка – “Дніпра” й залучених ним у Шостці С. Дністряна й О. Дяковича [9, с.7].

Відбувалися арешти за подібну діяльність й у самій Галичині. Так, у звинуваченому акті львівського судового процесу над 59-ма молодими членами Організації (“Процес 59-ти”) у грудні 1940 р., який, на думку В. Кука, оснований на конкретних фактах, відмічено, що члени ОУН К. Березовський, С. Сороковський і Б. Одноріг мали від Проводу завдання створити підпільні осередки на СУЗ [3, с.33].

За визначенням В. Кука, наслідком проведеної оунівцями роботи стало створення протягом 1939-1941 рр. розгалуженої мережі станиць ОУН по всій Україні [10, с.21].

У грудні 1940 року РП ОУН видав свій “Маніфест” в якому, у загальних рисах, було висвітлено позиції революційного крила Організації. Положення цього документу свідчать про певний рух до демократизації (але не перехід на демократичні позиції) ОУН, керованої Бандерою. Саме у “Маніфесті” вперше було подано клич “Свобода народам і людині”. Основний акцент у цьому документі зроблено на потребу боротьби із Радянським Союзом, як “імперією зла”, де утискаються поневолені нацїї. Значне місце у “Маніфесті” відводиться питанням соціальної, економічної і політичної свободи [11, с.21-25]. Така постава РІП, за словами В. Кука-“Леміша”, провідника ОУН-р на Південноукраїнських землях, сприяла поширенню національних ідей серед багатонаціональної Червоної армії та міського робітництва, зокрема на Донбасі та на Півдні України [3, с.35].

Окрему увагу варто приділити проблемі залучення до революційної ОУН жителів Наддніпрянщини. Із приєднанням Західної України до УРСР молодь із СУЗ почала вступати до західноукраїнських вузів. Цим вирішила скористатися ОУН. З огляду на те, що багато місцевих студентів були членами, або симпатиками Організації, вони мали можливість проводити завуальовану націоналістичну агітацію серед своїх колег-“східняків”. О. Горбач, який на той час був студентом одного з вузів, згадував, що по неділях, вечорами, у заміських парках проводилися запальні дискусії із студентами українцями із СУЗ. Їм роздавалося багато різноманітних книжок — “від найневинніших по “грубу контрреволюцію” [12, с.182]. Як правило, ці розмови і роздача літератури велися з ініціативи ОУН-р [13, с.7], яка в рамках Крайової референтури пропаганди створила спеціальні гуртки студентів, які займалися налагодженням контактів із студентами-“східняками” з метою залучити їх до націоналістичного руху [14, с.491].

Проводячи таку роботу, члени ОУН часто наражало себе на небезпеку. Серед тих, хто шукав контактів із ОУН, були не лише патріотично налаштована молодь й колишні члени УКП, але й спеціально навчені у Москві агенти НКВС [15, с.558].

Не оминуло крайове керівництво революційної Організації і відряджених на ЗУЗ із Наддніпрянщини спеціалістів, зокрема інтелігенцію, безпартійних вчителів й службовців. Роботою по залученню таких людей займався безпосередньо Крайовий Провідник І. Климів-“Легенда”. Члени ОУН, щоб отримати можливість вести роз’яснювальні бесіди з цими спеціалістами, часто йшли працювати в різні радянські установи й комсомол [16, с.49]. Серед найбільш відомих діячів національно-визвольного руху, які народилися і виросли на Наддніпрянській Україні і вступили до ОУН протягом 1939-1941 рр. можемо назвати провідного діяча комсомолу, журналіста Й. Позичанюка-“Шугая” та педагога П. Сака-“Могилу” [17, с.238-239].

У цей же час ОУН-р свою пропагандивну роботу скеровує у лави солдат Червоної армії, які прибули на Західну Україну. Основною тезою роз’яснювальної роботи була антинародна й брехлива сутність радянського керівництва [18, с.272-273]. За свідченнями бійця 44-ї дивізії С. Старка, серед червоноармійців постійно поширювалися летючки із закликом приєднуватися до національно-визвольного руху [19, с.22].

Аналогічну агітаційну роботу проводила ОУН серед селян і робітників із Наддніпрянщини [18, с.273].

У квітні 1941 р., після проведення Другого Великого Збору ОУН-р, розпочинається новий етап боротьби за самостійність України. В цей час питання майбутньої війни між Німеччиною і Радянським Союзом стояло дуже гостро, тому невідкладното рішення вимагала проблема діяльності Організації під час війни. На Зборі було вирішено, що боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу можлива лише шляхом революційної боротьби з поневолювачами [20, с.27]. Революційний Провід вважав, що боротьба матиме успіх лише тоді, коли в неї включиться увесь народ без винятку. Було чітке розуміння, що Наддніпрянщина є вирішальним тереном боротьби за Українську Державу, яка не може існувати без великого людського й територіального потенціалу Лівобережної України [21, с.10]. Тому, згідно постанов Другого Збору, на СУЗ треба було відновлювати діяльність націоналістичних осередків, пересилати нових людей й організовувати “революційну акцію” [22, с.49].

Невдовзі після закінчення роботи другого Збору, у травні 1941 р. було розроблено кілька документів, які визначали засоби і методи боротьби ОУН-р під час війни. Виокремити можемо Інструкцію Революційного проводу “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”, у якій йшлося про те, що на момент початку національно-визвольної революції серед населення Наддніпрянщини повинна була розпочатися посилена пропагандивна робота щодо змісту політичної програми ОУН з підкресленням національно-державницьких цілей українського націоналізму. Також зверталася увага на пропаганду самої Організації та її Провідника С. Бандери, як визначальні чинники у боротьбі за національне визначення [23, с.146], Згідно цієї ж Інструкції, окреме завдання ставилося майбутнім комендантам повітів, які розташовувалися біля старого радянсько-польського кордону по р. Збруч. Вони повинні були не лише опанувати свій терен, але й поширити заплановане повстання на центральну частину України, проводячи постійні рейди тилами Червоної армії захоплюючи території на схід від Збруча [24, с.168].

Революційний Провід очікував, що під впливом самостійницької пропаганди українці-бійці Червоної армії будуть створювати окремі повстанські відділи для боротьби за незалежність України. Згідно Військових інструкцій, такі відділи повинні були включені до складу визвольної армії, створеної ОУН-р. На Наддніпрянщині націоналісти не планували виступити всеохоплюючою силою. Свою роль вони вбачали як дорадницьку при організації наддніпрянської армії.

Треба відмітити, що, відчуваючи брак кваліфікованих старшин, Провід ОУН наказав усіх “старшин придніпрянців оставляти на ЗУЗ, втягати їх до праці” [с.36-381].

Обставини діяльності ОУН в перші дні війни детально розписані в Інструкції щодо Осередніх і Східних українських земель. Члени Організації, які на початок війни залишилися на Наддніпрянщині, повинні були зорієнтуватися в оточуючому середовищі, здобути довіру в провідних людей, широко вести пропаганду ідей націоналізму та створити осередок ОУН-р із залученням молоді, інтелігенції та робітництва. Бажаним був вступ до Червоної армії для проведення серед бійців антирадянської державницької пропаганди.

За умови початку “збройного зриву”, коли захитається радянський режим, розпочати бойові дії. Якщо початок таким діям дадуть наддніпрянці, долучитися до них, перебрати владу й вести боротьбу від імені ОУН. Всюди проголошувати Українську Державу, але не приєднуватися до інших державотворчих ініціатив.

На відміну від Західноукраїнських земель, на Наддніпрянщині ОУН, з огляду на нечисленність членства, не збиралася перебирати владу. Проте, за умови, якщо керування державотворчими процесами не буде “гідного елементу”, Організація готувалася брати владу повністю в свої руки, перекидаючи необхідну кількість оунівців із ЗУЗ.

На Наддніпрянщині, згідно з Інструкцією, структура осередку ОУН мала виглядати наступним чином. На чолі осередку стояв Провідник, якому підпорядковувалися керівники відділів: організаційного, суспільно-політичного, військового, безпеки й інформації, пропаганди, молоді, жіноцтва й господарського забезпечення.

Було передбачено й ситуацію, коли члени ОУН не зможуть вповні перебрати владу в свої руки. За таких умов вони повинні були проникнути на відповідальні посади в адміністрацію, поліцію, управліннях господарського життя, комунікацій, виховання, освіти й культури.

Створюючи оунівську мережу, до роботи в першу чергу слід було залучати студентську, робітничу й селянську молодь, колишніх політв’язнів та засланців, демобізованих солдат, журналістів та письменників [26, с.21-23].

Щоб виконати усі поставлені завдання на Наддніпрянщині з початком війни між Німеччиною і Радянським Союзом, Провід ОУН розпочав створення Похідних груп – своєрідної політичної армії для походу на СУЗ. Задля цього було створено Штаб Похідних груп під керівництвом В. Кука -“Леміша”, якому допомагали референтури Революційного Проводу. У Штабі також працювали 3. Матла-“Святослав Вовк”, Р. Малащук та М. Лемик-“Сенишин”. Питанням матеріально-технічного забезпечення займався Лемик, адміністративні й топографічні мапи виготовлялися під наглядом Я. Рака. Матла й Малащук займалися організаційним вишколом. Проводився набір добровольців для участі у Похідних групах та їх підготовка до ведення на Наддніпрянщині організаційної роботи, культурно-освітньої, громадської та адміністративно-державницької діяльності [3, с.27].

Було створено три основні Похідні групи: Північну (провідник — М. Климишин), Середню (М. Лемик) та Південну (Т. Симчишин-“Річка”), загальною кількістю членства, за даними В. Кука, понад п’ять тисяч чоловік. Кожній групі призначено конкретний терен діяльності, який вона була зобов’язана добре вивчити в усіх відношеннях, у тому числі й найновішу історію радянського періоду. Члени груп забезпечувалися топографічними картами, довідниками, путівниками тощо.

Маршрут підгрупи «Південь» ОУН (б)

Головним завданням груп було, опинившись на місцях призначення, від імені української влади ініціювати створення місцевої адміністрації та одночасно організовувати нелегальну мережу ОУН [27, с.393].

Крім основних трьох груп, було створено дві Похідні групи особливого призначення. Перша, Львівська, на чолі з Я. Стецько мала завдання в перші дні війни взяти владу та проголосити незалежність України [28, с.39]. Друга група, Київська, яку очолював Д. Мирон -“Орлик” повинна була продублювати проголошення незалежності у столиці України м. Києві [29, с.224–225].

Не стояла осторонь від підготовки до походу на Схід і ОУН, керована А. Мельником. В жовтні 1939 р. на Я. Гайваса-“Бистрого” було покладено завдання створити кілька перехідних пунктів на кордоні Генерал-Губернаторства (територія Польщі у складі ПІ-го Рейху) і УРСР. Особлива увага зверталася на пункти для зв’язку Волинню й Наддніпрянською Україною [30, с.131].

При ПУН було створено Комісію Державного Планування, яка готувала ряд грунтовних, науково аргументованих проектів перебудови економічно-господарського, культурного й адміністративного життя України у випадку створення самостійної держави [31, с.53-54]

Аналогічно до ОУН-р, ПУН, через діяльність Референтури СУЗ, намагався залучити до своєї організації наддніпрянців, які протягом 1939- 1941 рр. працювали на ЗУЗ [32, с.131]. Зауважимо, що це робилося вже в перші дні німецько-радянської війни. Революційний Провід такою діяльністю займався і протягом 1939-1941 рр.

З іншого боку, Організації Мельника вдалося налагодити зв’язок з Житомирським і Київським націоналістичними гуртками ще до захоплення цих міст німецькими військами [32, с.16,25]. Відомо також про організаційні поїздки до Києва протягом 1940 р. голови крайового Проводу ОУН-м Буковини П. Войновського-“Василя” [33, с.11].

Готуючись до походу на Схід, ОУН-м приступила до формування власних Похідних груп. Цей процес відбувався в два етапи. На першому протягом кінця 1940 – початку 1941 рр. було проведено курси для членства Організації, де інструкторами були Білий та Жданович. За наслідками цих, відбіркових по своїй суті, курсів було проведено Центральні пропагандивно-політичні курси у Кракові, Серед викладачів тут можемо відмітити Ю. Вассияна, М. Сціборського, О. Ольжича та ген. Капустянського [34, с.60-63].

Другий етап передбачав безпосередньо створення Похідних груп й спеціалізований вишкіл їх учасників. Вже наприкінці квітня 1941 р. Екзекутива ОУН у Німеччині отримала Директиву від ПУН з дорученням готувати членство до праці на українських землях, зокрема на Наддніпрянщині. У Директиві особливу увагу зверталося на вивчення під радянських відносин у різних ділянках життя й обставин, в яких доведеться працювати [32, с.7]. Самих груп було створено три: Південна (на чолі з Я. Гайвасом), Осередня (поручник “М.”) та Північна, яка складалася з двох підгруп (І. Шуйський, Л. Польовий). Основним завданням членів груп полягало у створенні на залишених радянською владою територіях органів місцевого самоврядування та народної міліції.

Згідно плану Гайваса, напередодні початку війни члени ОУН повинні були сконцентруватися в Сяноці, Перемишлі, Грубешеві, Володавій й з початком бойових дій вирушити на територію УРСР [334, с.175-178].

Про державотворчі прагнення ОУН-м дізнаємося з Меморандуму ПУН до рейхсканцплера Німеччини Гітлера, який було надіслано 14 березня 1941 року. В цьому документі мета ПУН сформульована досить чітко: відновлення незалежної, суверенної української держави на заселених українським народом територіях між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. Тут же бачимо план розширення меж Української Держави до Волги й каспійського моря для створення своєрідної буферної зони між
Україною і Росією. З часом також планувалося здійснити переселення українців російського Далекого Сходу й Сибіру в Україну й виселення росіян до Росії, що мало на меті створення моноетнічної держави [35, с.44-45].

Отже, на початок війни між Німеччиною і Радянським Союзом обидві ОУН розробили план та знайшли засоби діяльності на Наддніпрянщині. Матеріали відміченного планування засвідчують фактичну відірваність обох течій націоналістичного руху від умов і реалій під радянської дійсності. В подальшому саме це стане на перешкоді розгортання потужного руху Опору на Наддніпрянщині.

Нараз невідомо, чи вдалося двом групам ОУН в повній мірі поширити у 1939-1941 рр. свою мережу на Наддніпрянську Україну. Бачимо, що питання розгортання націоналістичного руху на Великій Україні і залучення наддніпрянців до національно-визвольної боротьби не знімалося з порядку денного.

Література:

  1. Книш 3. Перед походом на схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939–1941 роках. — Торонто: Срібна сурма, В.р. — Ч.1. — 181 с.
  2. Нарис історії українського націоналізму. — Лондон: ТКВО ОУН у В.Б.., 1964. — 40 с.
  3. Кук В. Степап Бандера. 1909–1959 рр. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. — 48 с.
  4. Ленкавський С. Короткий нарис історії українського націоналізму // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори / Заред. О. Сича. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. — Т.1. – С.48–101.
  5. Патриляк І. Історичні та ідеологічні передумови мілітаризації ОУН: військово-політичні питання в програмних документах єдиної ОУН та ОУН(Б) // Молода нація. — 2000. — 381. — С.Т4–95.
  6. Дужий П. Степан Бандера — Символ Нації: Ескізний нарис про життя і діяльність Провідника ОУН. — Львів: Галицька Видавнича Спілка, 19917. — Ки.2.– 383 с.
  7. Мірчук П. Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року: його генеза та політичне й історичне значення. — Нью-Йорк: ГУ ООЧСУ, 1952. — 64 с.
  8. Глід С. Фрагменти життя і мук. Спогади з часів німецької окупації України. — Лондон: СУБ, 1955. – 92 с.
  9. Сергійчик В. Український здвиг: Наддніпрянщина, 1941-1955. — К.: УВС, 2005. — 836 с.
  10. Кук В. До 60-річчя заснування Української Головної Визвольної Ради // Українська Головна Визвольна Рада. Матеріали круглого столу Української всесвітньої Координаційної ради з нагоди 60-річчя УГВР / За ред. І. Пасько. — К.: НТУУ “КПІ, 2005. — С.20–23.
  11. Маніфест Організації Українських Націоналістів (грудень 1940) // Бюллетень Товариства ім. М. Міхновського. — 1999. — 343. — С.21–25.
  12. Горбач О. Шлях зі Сходу на Захід. Спогади. – Львів: ГУ ім. І. Крип’якевича, 1998. – 373 с.
  13. Комар Л. Процес боротьби. – Ньюарк: Пролог, 1990. – 75 с.
  14. Гривул Т. Підготовка Організації Українських Націоналістів до створення національних збройних сил (1939-1941) // Народознавчі зошити. – 2002, – Мб- 6.– С.А87–492.
  15. Семенюк С. Тих днів не забути // Визвольний шлях. — 1995. – Мб. – с.548–559.
  16. Мечник С. Під трьома окупантами. Спогади українського революціонера-підпільника. – Лондон: УВС, 1958. – 208 с.
  17. Дужий П. Іван Климів — “Легенда” // Дужий П. ІІ Українська справа вчора і сьогодні: збірник статей, спогадів. — Льі Афіша, 2002. – с.281–240.
  18. Ленкавський С. Положення України в часі Другої світової війни // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори / За ред. 0. Сича. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, Т.1. — С.270–285.
  19. Старко С. Слідами смерті // Самостійна Україна. — 1949 №7-8 с.22–26.
  20. Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів відбувся в квітні 1941 // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби. 1929-1955 р. – Б.м., Б.в., 1955. — С.24–47.
  21. Шанковський Л. Похідні групи ОУН: причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України 1943 рр. – Мюнхен: Український самостійник, 1958. — 370 с.
  22. Боротьба й діяльність у час війни. Політичні вказівки. Травень 1941 р. // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, цій та інших документів з боротьби. 1929–1955 р. — Б.м., Б.в., 1955. — С.48-57.
  23. Патриляк І. Завдання оунівської пропаганди на час війни у світлі інструкції Революційного Проводу (травень 1941 року) // Молода нація. — 2001. — М2. — С.129–152.
  24. Патриляк І. Військові плани ОУН (Б) у світлі інструкцій Революційного Проводу (березень 1940 – травень 1941) // Молода нація. — 2000. — М3.– С.160–179.
  25. 1941 р., травень. — Військові інструкції Проводу ОУН на випадок війни для здобуття української державності // Українське націєтворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів; К.:ЛА “Піраміда” – с.31–38.
  26. 1941 р., травень. — Вказівки Проводу ОУН про діяльність організації на Осередніх і Східноукраїнських землях в умовах війни з метою утворення Української держави // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – К.: ЛА “Піраміда”. — С.21–25.
  27. Кук В. Державотворча діяльність ОУН у 1941 році відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року // Народознавчі зошити №5-6. — С.300–402.
  28. Богатирчук О. Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї// Богатирчук О. В ім’я нації. – К.: Діокор, 2005. – с.33–44.
  29. Дужий П. Знайомство та зустрічі з Дмитром Мироном // Дужий П. Українська справа вчора і сьогодні: збірник статей, спогадів. — Львів: Афіша, 2002. – Т.1.- с.216-229.
  30. Книш З. Перед походом на Схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939-1941 роках – Торонто: Срібна сурма, Б.р. – Ч.2.– 191 с.
  31. Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни / Четверте, доповнене видання, за ред. Михайлюка. — Б.м., Б. 1951, — 147 с.
  32. Шумедда Я. Похід ОУН на Схід / Підг. до друку Жуковського, І Стефаника. – Львів: Б.в., 1991. – 31 с.
  33. Дуда А., Старик В. Буковинський курінь 1941 р.
  34. Книш З. Б’є дванадцята, Спогади й матеріяли до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 р. – Торонто: Срібна сурма, Б.р. – с.184
  35. Патриляк І. Акт 30 червня 1941 року // 65-та річниця проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Збірник документів. — К.: УВС, 2006. – 100 с.


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 5168 7422 0031 9014

➡ Моно: 4441 1144 4179 6255

Друга Світова Війна Історія ОУН