fbpx

Становлення ОПК ПАР в часи Холодної Війни

Африка ВМС ПАР Історія ОПК ПАР ПС ПАР Світ

Південна Африка в часи Холодної війни — це один з фронтів протистояння двох світових систем. Капіталістичний Захід боровся тут з комуністичним Сходом так само, як і, наприклад, у Кореї, В’єтнамі чи на Близькому Сході. Щоправда, той самий Захід не стільки допомагав місцевим силам у боротьбі з марксистами, скільки заважав. І причини цього полягали у такій болючій і до-сьогодні темі, як права людини.

Саме ситуація з недотриманням прав людини, особливо під час президенства Джиммі Картера, призвела до падіння оплотів Заходу на півдні «чорного континенту», спочатку Родезії, а пізніше, вже у 90-х роках Південної Африки.

В цій статті буде розглянутий військово-промисловий комплекс ПАР, країни яка в умовах ембарго на постачання озброєння та військових технологій спромоглася створити потужну оборонну промисловість.

ОПК Південної Африки було створено за допомогою британців під час Другої Світової Війни. Власне, це не дивно, оскільки Південно-Африканський Союз (таку назву в ті часи мала сучасна Південно-Африканська Республіка) був частиною Британської імперії зі статусом королівства Співдружності.

На таких підприємствах, як Королівський монетний двір у Преторії виготовлялися боєприпаси для стрілецької зброї, бронеавтомобілі, авіаційне озброєння, та й самі літаки збирались тут з готових машинокомплектів. Потрібно зазначити, що власну машинобудівну промисловість Південна Африка мала ще з часів Першої Світової, саме тому виробництво зброї на території Союзу у 40-х роках ХХ ст. і було можливим.

У поствоєнні 50-і — початок 60-х Південна Африка значною мірою покладалася на імпорт зброї з Британії. Однак засудження західним світом, включно зі Сполученим Королівством, політики апартхайду (також називають апартеїдом – расовою сегрегацією) призвело до виходу Союзу зі Співдружності в 1961 році. Разом з тим, ООН резолюцією Ради Безпеки № 181 у 1963 році ввела добровільного ембарго на постачання озброєння та військових технологій у ПАР. Ці події в комплексі й дали поштовх для створення потужного національного військово-промислового комплексу.

В 1964 році урядом була створена Рада з виробництва озброєнь, на яку покладалися завдання з контролю виробництва та закупівлі озброєння для SADF (Сил оборони Південної Африки). Саме ж виробництво було покладено на підприємства Департаменту оборони Південної Африки, Монетний двір та понад тисячу приватних компаній.

Наступним кроком у розбудові оборонної промисловості стало створення Armaments Development and Production Corporation (Armscor) — державної компанії, яка стала основним виробником озброєння в Південній Африці. Упродовж декількох наступних років Armscor стала власником оборонних компаній приватного сектору таких, як Lyttleton Engineering Works, котра займалася виробництвом стрілецької зброї та важкого озброєння, авіаційної Atlas Aircraft Corporation та інших.

Окремо в рамках Armscor були створені компанії, які зайняли нішу новітніх видів озброєння, таких як, наприклад, ядерної зброї (так, Південна Африка мала власну ядерну зброю). Крім того, Armscor дістала повноваження координувати військові та цивільні проєкти, що дало змогу отримувати військові технології та технології подвійного призначення офіційним та таємним шляхами.

Загалом резолюція № 181 мала декларативний характер, тож південноафриканці цілком легально отримували деякі військові технології та озброєння з таких країн, як Італія, Франція, Йорданія та інших. Так у 1964 році бельгійська компанія FN Herstal надала компанії Lyttleton Engineering Works ліцензію на виробництво гвинтівки FN FAL, яка в подальшому була поставлена на озброєння в SADF під назвою Vektor R1. У 1980 році та ж Lyttleton Engineering Works почала ліцензійне виробництво IMI Galil, ізраїльської версії АК під патрон 5.56×45. Південноафриканський Galil діставав назву Vektor R4 і стоїть на озброєнні й сьогодні.

Vektor R4. Джерело: wikipedia.org.

Схожим чином у тому ж 1964 році Atlas Aircraft Corporation отримала ліцензію на виробництво італійського навчально-тренувального літака Aermacchi MB-326, який став південноафриканським штурмовим літаком Atlas Impala. Окрім цього Південна Африка в ті ж часи закупала озброєння по всьому світу. Авіацію у тих же італійців — Aermacchi AM.3 (південно-африканський AM.3CM Bosbok), у французів — Dassault Mirage III та Dassault Mirage F1, Aérospatiale SA 330 Puma та Aérospatiale Alouette III. Купували французькі бронеавтомобілі Panhard AML, які переробили під вимоги SADF і випускали вже як Eland з гарматою 60 та 90 мм.

На додачу до власного танкового парку, що складався з британських Centurion, розроблених наприкінці Другої світової, були закуплені в Індії та Йорданії ті ж самі Centurion. Загалом до розбудови промисловості, яка виробляла бронетехніку широко залучалися компанії з Франції та ФРН. Так, фактично, спроєктувала першу у світі колісну БМП Ratel західно-німецька компанія Büssing-NAG через своє дочірнє підприємство в Південній Африці Springfield-Büssing SA. Під час створенні Ratel конструктори надихалися французьким бронеавтомобілем Berliet VXB-170, проте Ratel отримав шестиколісне шасі від MAN та декілька варіантів основного озброєння, а саме гармат 20 мм, 60 мм, 90 мм та 81 мм міномета. У варіанті Ratel 20 на машину встановлювалася виготовлена за ліцензією у Південній Африці гармата F2 M693, розроблена для ВМС Франції. Наразі південноафриканська F2 M693 відома як Denel GI–2 та встановлюється, зокрема, на Мі-24 Super Hind, модернізовану версію радянського вертольота Мі-24 від Denel. Гармати 60 мм та 90 мм були ідентичні тим, що встановлювалися на Eland.

Ratel 90. Джерело: wikipedia.org.

Озброєння військово-морських сил SADF також частково закуповувалося закордоном, першими підводними човнами ВМС ПАР були збудовані наприкінці 60-х — початку 70-х років у Франції на верфі Dubigeon Normandie три дизель-електричні човни класу Daphné. Човни отримали назви на честь видатних жінок Південної Африки — SAS Maria van Riebeeck, SAS Emily Hobhouse, SAS Johanna van der Merwe. Три фрегати Type 12M, були збудовані у 60-х роках для Південної Африки на шотландських Yarrow Shipbuilders та Alexander Stephens and Sons, як фрегати класу President.

Проте у середині 70-х років ситуація змінилась. РБ ООН у 1977 році видала резолюцію № 418, яка запроваджувала обов’язкове ембарго на постачання озброєння в ПАР, тож Armscor, компанії, яка фактично уособлювала в собі ВПК країни довелося шукати нові шляхи закупівлі військової техніки та отримання оборонних технологій.

До того ж 70-ті роки були часом, коли Південна Африка зіштовхнулась з зовнішніми безпековими загрозами на додачу до опору апартхайду в середині країни. У 1975 році пала португальська колоніальна імперія, а владу в колишніх колоніях, Мозамбіку та Анголі, захопили марксисти. І якщо Мозамбік спричиняв головний біль здебільшого родезійцям, то в Анголі Південна Африка була втягнута в Прикордонну війну, яка тривала аж до 1990 року. В цій війні ПАР захищала свою підмандатну територію — Південно-Західну Африку, сучасну Намібію від повстанців-марксистів SWAPO (South-West Africa’s Peoples Organization), які оперували з баз, що були розташовані в південній Анголі. Одночасно південноафриканці підтримували UNITA (União Nacional para a Independência Total de Angola) — одне з повстанських угруповань, що вело боротьбу проти марксистського уряду Анголи. Власне, Прикордонна війна накладалася на громадянську війну в Анголі, і якщо SADF була з UNITA на одному боці, то на боці ангольського уряду воювали кубинські війська озброєні сучасною радянською зброєю, наприклад, винищувачами МіГ-23 з ракетами Р-23 класу «повітря-повітря».

У 1978 році посаду прем’єр-міністра Південної Африки обійняв Пітер Вілем Бота, міністр оборони у попередньому уряді, цю ж посаду він зберігав ще упродовж двох років. Саме з приходом Боти на посаду прем’єра пов’язане збільшення видатків на оборону. В окремі роки наприкінці 70-х — початку 80-х років вони складали 20 % всіх витрат державного бюджету. Тоді ж Armscor отримала доручення модернізувати військову техніку та озброєння SADF, що було не просто зробити в умовах ембарго.

Для виконання поставлених перед компанією завдань, Armscor здійснювала таємні операції для придбання технологій. Вона виходила на ринок під виглядом підприємств державного та приватного секторів, а також через іноземних агентів. Ембарго також спонукало до диверсифікації постачальників та до розбудови власних спроможностей, модернізації та виробництва новітньої військової техніки. А співпраця з деякими країнами, зокрема, Ізраїлем та Португалією певною мірою компенсувала нестачу комплектуючих.

Одним з найуспішніших прикладів роботи Armscor у цей період є 155 мм самопересувна гаубиця G-5 та її самохідний варіант G-6, які стандартним уламково-фугасними снарядами стріляли на максимальну відстань у 30 000 м, а спеціальним снарядом V-LAP на 52 500 м. G-5 була розроблена на основі 45-каліберної 155 мм гаубиці CG-45. Lyttleton Engineering Works купила специфікації у канадської компанії-розробника Space Research Corporation, та, на перших етапах, купувала у цієї ж компанії стволи. В подальшому був розроблений новий ствол довжиною 52 калібри.

САУ G-6. Джерело: wikipedia.org.

Шасі для G-6 було розробкою Reumech OMC, виробником зазначених вище Eland та низки мінно-захищених бронеавтомобілів, таких, як Casspir та Buffel. Зі свого боку Reumech OMC була дочірньою компанією південноафриканської корпорації Reunert, яка придбала Olifant Manufacturing Co, компанії, що була заснована приватними особами за сприяння Armscor спеціально для створення південноафриканського основного бойового танка. Таким танком став Olifant, що хоч і є глибокою модернізацією британських Centurion, але фактично в Olifant від Centurion залишилися лише елементи корпусу, оскільки в процесі декількох етапів модернізацій були замінені ходова частина, двигун, трансмісія, башта разом з гарматою, СУВ, змінена схема бронювання, втому числі підсилене протимінне бронювання. Все це призвело не тільки до зростання бойової маси з 52 т у Centurion до 60 т у Olifant Mk 2, які наразі перебувають на озброєнні в ПАР, а й до збільшення габаритів, зокрема, збільшення довжини МТВ для встановлення нового двигуна.

Olifant це дуже вдалий приклад модернізації військової техніки упродовж декількох десятиліть, хоча, звісно, його не можна вважати сучасною бойовою машиною.

Основний бойовий танк Olifant Mk 2. Джерело: wikipedia.org.

Окремими прикладами модернізації застарілої техніки є робота Atlas Aircraft Corporation. Прикордонна війна показала, що наявна авіація програє зразкам радянського озброєння, які використовувалися кубинцями, тож було прийнято рішення про модернізацію наявного парку літаків та вертольотів.

Найсучаснішими літаками, які на той момент перебували на озброєнні SAAF (Повітряних сил Південної Африки), були закуплені упродовж 1975–1977 років 48 винищувачів Dassault Mirage F1. Atlas Aircraft Corporation мав ліцензію на виробництво 100 таких машин у Південній Африці, проте, ліцензія була відкликана у зв’язку з ембарго.

На початок 80-х років Mirage F1 складали основу протиповітряної оборони ПАР, тож для того, щоб не лишити країну без засобів прикриття з повітря було вирішено модернізувати застарілі Dassault Mirage III. Так розпочався проєкт Cushion, який призвів до появи винищувача Atlas Cheetah, що був розроблений за допомогою ізраїльських технологій, напрацьованих у процесі виробництва IAI Kfir, ізраїльською версією Mirage V, похідною від Mirage III.

У результаті було створено три версії літака — одномісні Cheetah E та Cheetah С, а також двомісний Cheetah D. Водночас Cheetah E був проміжною версією, яка заміняла собою Cheetah С і вже в 1992 році був знятий з озброєння. В ході «перетворення» Mirage III на Cheetah було змінено до 50 % планеру, повністю замінене БРЕО та модернізований штатний двигун Snecma Atar. На виході SAAF отримала машину з нульовим польотним часом, яка стояла на озброєнні до 2008 року, коли була замінена на Saab JAS 39 Gripen. Натомість у 2009 році 10 Cheetah були придбані Еквадором і поставлені на озброєння для заміни Mirage F1.

Atlas Cheetah C. Джерело: airliners.net.

Так само у 80-х роках постала проблема модернізація південноафриканських SA 330 Puma. З початком ембарго Atlas Aircraft Corporation локалізував виробництво фюзеляжів, лопаток турбін, трансмісій та ще деяких елементів, проте існувала проблема з основною масою комплектуючих. Тим не менш, був розроблений проєкт модернізації вертольоту Puma. Машина дістала назву Atlas Oryx. В ньому застосовувалися французькі деталі, які потрапляли в ПАР через Португалію, котра закуповувала їх ніби-то для власних потреб.

На основі SA 330 Puma одночасно з транспортним Oryx розроблявся ударний вертоліт Rooivalk, оскільки в ході тієї ж Прикордонної війни SADF якісно оцінили переваги ударних гелікоптерів Мі-24 радянського виробництва.

Наразі і Oryx, і Rooivalk стоять на озброєнні та використовуються у миротворчих місіях. Щоправда, після закінчення війни в Анголі Rooivalk виявився непотрібним SADF, і тому перші борти були поставлені у війська лиш у 2011 році, а загалом було збудовано 12 вертольотів, один із яких зазнав аварії й не відновлювався.

Ударний гелікоптер Denel Rooivalk

Найбільшої шкоди від ембарго дістали військово-морські сили, оскільки через заборону Південна Африка не отримала збудовані у Франції корвети A69 type SAS Good Hope та SAS Transvaal. Згодом вони були продані Аргентині в 1978 році й увійшли до складу аргентинського флоту, як ARA Drummond та ARA Guerrico і приймали участь у Фолклендській війні. Так само через ембарго були продані Пакистану два підводні човни класу Agosta, закладені як SAS Astrant та SAS Adventureus у 1976 та 1978 роках відповідно.

Але, як і випадках з авіацією та сухопутним озброєнням міжнародна співпраця Armscor не припинилась, наприклад, у ФРН на верфях Abeking & Rasmussen та на Sandock-Austral у Дурбані упродовж 1978–1981 років були збудовані по два тральщика класу River, які будувались в якості науково-дослідних суден. Вони увійшли до складу військово-морських сил Південної Африки лиш у 1988 році, а до того ходили під цивільним прапором, виконуючи військові задачі.

Також упродовж 1977–1986 років ВМС ПАР поповнилися дев’ятьма ракетними катерами класу Warrior, три з яких збудовані на Israel Shipyards Ltd в Хайфі, інші шість на Sandock-Austral. Ці катери були адаптованими до вимог південноафриканців ізраїльськими катерами класу Reshef, відомими як Sa’ar 4. Катери були озброєні ПКР Gabriel, названими для таємності Scorpion, а також двома 76 мм артилерійськими установками Oto Melara.

Ракетний катер SAS Makhanda, колишній SAS Magnus Malan.

Історія Armscor, як оборонного гіганта з широкими повноваженнями у сфері ВПК закінчується в 1992 році. У цей час уже завершилась Прикордонна війна, Намібія отримала незалежність, військової загрози з боку комунізму більше не було, а в країні по повній тривав процес демонтажу апартхайду, тож існування Armscor у своїй колишній якості перестало бути виправданим.

У тому ж 1992 році була створена державна компанія Denel SOC Ltd до якої перейшли виробничі потужності Armscor, а остання стала агентством із закупівель Департаменту оборони Південної Африки.

За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, відомого як SIPRI, у 2019 році Південна Африка займає 22 місце в рейтингу країн-експортерів зброї.


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 5168 7422 0031 9014

➡ Моно: 4441 1144 4179 6255

Африка ВМС ПАР Історія ОПК ПАР ПС ПАР Світ