Сусіди Китаю сподіваються на поворот політики США до Індо-Тихоокеанського регіону

Продовжуємо розглядати різні позиції, щодо рішення адміністрації Бадена про виведення військ з Афганістану та його наслідків. І виявляється, що низка азіатських країн не сприймаються це рішення, як «зраду» або навіть навпаки.

Аналітик із закордонних та міжнародних питань азійської Nikkei – Хіроюкі Акіта (Hiroyuki Akita) на шпальтах поважного Foreign Policy доводить, що азіатські країни не відчувають потрясіння у зв’язку з подіями в Афганістані, через те що це означає значний зсув у зовнішній політиці США.

Ще адміністрація Обами прийняла рішення про вихід з цієї країни в рамках ще більш широкого відступу починаючи з Близького Сходу; адміністрація Трампа вела переговори з талібами щодо встановлення умов; а адміністрація Байдена лише реалізувала те, що всі вже давно знали. І це була відома політика США, навіть якщо терміни та спосіб виведення були далекими від ідеальних.

Зараз азіатські країни уважно стежать за тим, чи вплине припинення військової місії в Афганістані на підхід президента США Джо Байдена до Індо-Тихоокеанського регіону і який це буде підхід.

Уряди від Токіо до Тайбею не вірять, що смута в Афганістані має негативні наслідки для їх країн, не в останню чергу через геостратегічне значення Індо-Тихоокеанського регіону. Навпаки, оскільки вихід США з Афганістану дозволяє Вашингтону глибше залучитись до їхніх справ, вони вітають вихід.

І поки що регіональні сусіди Китаю аплодували дипломатії Байдена – не тому, що він робить щось принципово нове, а тому, що він продовжує політику адміністрації Трампа в Індо-Тихоокеанському регіоні, так само як і в Афганістані. Байден, як і його попередник, визначив Китай стратегічним конкурентом і підкреслив свою рішучість видповісти на виклик, кинутий Пекіном.

Але який наступний крок? Адміністрація США має зараз працювати з країнами-однодумцями в Індо-Тихоокеанському регіоні, щоб перемогти у стратегічній конкуренції з Китаєм. Стримування лише словами – без ефективних заходів – не дозволить Вашингтону та їх партнерам отримати перевагу над Пекіном.

Для Байдена це буде нелегко. Складним є те, що толерантність до ризику у відносинах з Китаєм сильно відрізняється від країни до країни. Країни з найвищою толерантністю до ризику – і, отже, найбільшою готовністю протистояти Китаю – це Японія та Австралія. Обидві є давніми союзниками Сполучених Штатів.

І навпаки, країни материкової частини Південно-Східної Азії, географічно близькі до Китаю та сильно залежні від китайської економіки, мають набагато меншу толерантність до ризику. Лаос і М’янма, які мають спільні кордони з Китаєм, та Камбоджа, яка також близька до Китаю, зазвичай прагнуть уникнути протистояння своєму великому сусідові.

Адміністрація Байдена намагалася спиратися на політику свого попередника, будуючи багатосторонні рамки для роботи з Китаєм. У лютому Байден провів перший в історії саміт чотиристороннього діалогу з питань безпеки (також відомого як «чотирикутник»)-індо-тихоокеанського форуму, до якого увійшли Австралія, Індія, Японія та США.

З квітня Байден зустрічався з прем’єр-міністром Японії Йосіхіде Суґа та президентом Південної Кореї Мун Чже Іном та підтвердив, що вони працюватимуть разом у відповідь на загрози з боку Китаю, підкреслюючи у своїх спільних документах важливість миру та стабільності в Тайванській протоці.

Ці заяви мали на меті – надіслати чіткий і зрозумілий сигнал Китаю, що неприпустимо в односторонньому порядку порушувати поточний глобальний порядок та заклик Пекіну до стриманості.

Примітне, що з тих пір, як Японія та Сполучені Штати підписали свою спільну заяву 16 квітня, провокації китайської військової авіації щодо Тайваню значно зменшилися. Згідно з аналізом даних Міністерства оборони Тайваню, для Nikkei, 248 китайських винищувачів або бомбардувальників увійшли в зону ідентифікації ППО Тайваню загалом за 70 днів у період з 7 січня по 16 квітня. А між 17 квітня та 25 липня такі вторгнення відбувалися на 30 відсотків менше і залучали на 55 відсотків менше літаків.

Чим вище напруга між Вашингтоном та Пекіном, тим більша ймовірність того, що країни з меншою толерантністю до ризику займуть нейтральну позицію і будуть уникати підтримки Сполучених Штатів. Щоб уникнути таких наслідків, на думку Хіроюкі Акіта, адміністрації Байдена було б розумно не ескалювати ситуацію різкими заявами. Натомість, спокійно залучати країни-однодумці.

Зокрема, індо-тихоокеанська політика США має бути спрямована на досягнення двох середньострокових цілей. По-перше, це перебудова торговельної системи та реінтеграція Сполучених Штатів, щоб індо-тихоокеанські країни могли поступово зменшити свою економічну залежність від Китаю. По-друге, Сполучені Штати повинні працювати зі своїми партнерами, щоб запобігти подальшому збільшенню військової переваги Китаю в Азії.

По першому питанню, передбачається, що у США залишилися не так багато часу, бо після виходу адміністрації Трампа вийшла з Trans-Pacific Partnership у 2016 році, Вашингтон втратив багато років, протягом яких економічне панування Китаю в цьому регіоні лише посилилося.

Наприклад, у листопаді 2020 року 15 країн Індо-Тихоокеанського регіону-на чолі з Китаєм та за винятком Сполучених Штатів-підписали угоду про Регіональне всеосяжне економічне партнерство, яка встановила найбільшу у світі зону вільної торгівлі.

З військової сторони стратегія США виглядає більш зрозумілою. Адміністрація Байдена намагається перевести ресурси в Індо-Тихоокеанський регіон, щоб впоратися з військовою експансією Китаю. Американські військові проводять розвідувальні заходи та навчання в Індо-Тихоокеанському регіоні приблизно такими ж темпами, як за часів Трампа. Однак одних лише цих зусиль недостатньо для підтримки стабільного військового балансу в регіоні.

Масове посилення обороноздатності Китаю збільшило військову перевагу над США в Азії. Китай має приблизно в п’ять разів більше винищувачів, розміщених в Індо-Тихоокеанському регіоні, ніж США. За прогнозами Індо-Тихоокеанського командування США, до 2025 року це число зросте у вісім разів. Так само до цього року регіональна перевага Китаю по підводних човнах становитиме приблизно 6 до 1, а по військових кораблях – 9 до 1.

Також вважається, що Китай розгорнув близько 2 000 наземних ракет середньої дальності, тоді як у військових США таких в регіоні немає. Якщо ці прогалини будуть продовжувати збільшуватися, військово-морська діяльність США в Індо-Тихоокеанському регіоні може бути серйозно обмежена.

Щоб усунути цей дисбаланс і перенести ресурси на регіон, Міністерство оборони США зараз розробляє глобальний план реструктуризації американської армії. Повне виведення з Афганістану може вплинути на цю перебудову і дозволить зосередити більші ресурси на Індо-Тихоокеанському регіоні.

У вересні 2013 року тодішній президент Барак Обама заявив, що США більше не будуть виконувати роль світового поліцейського. З того часу минуло вісім років, і висловлювання Обами, схоже, перетворюються на реальність. З тих пір багато країн відчули важливість відігравати більшу роль у зміцненні власної безпеці і продовжують рухаються цим напрямком. А як діє Україна?