До питання створення ракетного оперативно-тактичного комплекса в Україні

Питання про необхідність мати у складі Збройних сил України стратегічні неядерні сили стримування(СНЯСС) неодноразово виникало в процесі розвитку ЗС, починаючи з початку 1990-х років. Їх призначення остаточно було сформульоване ще в Державній програмі реформування і розвитку ЗС України до 2005 г.:

«Стратегічні неядерні сили стримування призначені для стримування евентуального противника від намірів використовувати проти України військову силу шляхом постійної загрози нанесення таких втрат, які не відповідають очікуваним результатам агресії».

В Україні такі сили у складі 1-ої ракетної дивізії (54 ПУ ОТРК) і дивізії дальньої авіації (понад 40 середніх бомбардувальників Ту-22М2/3) створювалися протягом восьми років. Основу СНЯСС складали ОТРК 9К72 (Р-300), що знаходяться на озброєнні СВ. До 2005 р. всі ОТРК і ракети до них вичерпали встановлений термін служби. Крім того, ОТРК 9К72 застарілий морально. Для заміни цього комплексу в ГКБ «Південне» велися опрацювання вітчизняних ОТРК «Борисфен», «Грім» і «Коршун», які були припинені на ранній стадії проектних робіт із-за недостатнього фінансування.

Через цю та інших причин СНЯСС піддалися скороченню: ракетна дивізія – до ракетної бригади, оснащеної ТРК «Точка-У», а бомбардувальна дивізія – до полку. В даний час ракетна дивізія розформована, всі бомбардувальники Ту-22М3 ліквідовані, а відповідно до стратегічного оборонного бюлетеня до 2007 р. планувалося ліквідувати СНЯСС. Такі дії і наміри викликали обгрунтовану критику військових фахівців, тим більше що п.21 Військової доктрини України однієї з функцій самої боєготової частини ЗС – Об’єднаних сил швидкого реагування визначена «військово-силове стримування агресії проти України.» Прибічники таких сил стверджують, що «найсучасніший ракетний комплекс нам потрібний, у тому числі і з врахуванням того що, не поступаючись по ефективності, ракетна зброя на порядок дешевше в експлуатації в порівнянні з тією ж авіацією. Ракетна дивізія неядерних сил заборони, оснащена сучасним ракетним комплексом, мала б потужний потенціал.

Тактика вживання цього з’єднання полягала в зосередженні всіх бойових засобів на загрозливому напрямі з метою реальної демонстрації можливостей держави захищати свою незалежність в період погроз і завдавати нищівного удару. В разі загрози з-за кордону – за допомогою таких ракет можна було б завдати величезного збитку нападаючій країні». Противники ж СНЯСС стверджують, що такі сили і ударні ракетні озброєння оперативно-тактичного призначення не потрібні Україні. Вони вважають, що Україна не повинна виробляти таких озброєнь ні для забезпечення власних потреб, ні на експорт. З такою позицією не можна погодитися, враховуючи підвищення конфліктності геополітичного оточення, що ілюструється ключовими подіями 2008 років.

Як аргументи на користь створення СНЯСС можна привести наступні міркування: – вже одним фактом свого існування СНЯСС здатні утримати противника від нападу; – СНЯСС здатні створити загрозу нанесення істотного збитку економічному і військовому потенціалу противника; – ефективність таких засобів була продемонстрована у військових операціях останнім часом. Основу для обгрунтування концепції стримування складають положення Військової доктрини. Пункт 29 цього документа свідчить: «В час відбиття збройної агресії Україна вважає за можливе використовувати всі форми, способи і засоби озброєної боротьби, які будуть ефективні в обставинах, що склалися.

В разі озброєної агресії проти України не виключається перенесення військових дій на територію агресора з метою його повного розгрому». Тобто Військова доктрина України не забороняє завдання ударів (у тому числі ракетами) навіть по небезпечних підприємствах і об’єктах під час віддзеркалення озброєної агресії. З правової точки зору тут немає порушень. В усякому разі, США зі своїми союзниками у війнах останніх десятиліть завдавали ударів, у тому числі ракетні, по хімічних підприємствах Іраку, Югославії і ін., Ізраїль зруйнував повітряним ударом іракський ядерний реактор. На думку військових фахівців, «високоточна зброя може виявитися дієвим стримуючим засобом по відношенню до держави з високорозвиненою інфраструктурою, великою кількістю потенційно небезпечних об’єктів, де завдання точних ударів може привести до важких техногенних катастроф, масової загибелі мирного населення.

Cтримуюча функція даної зброї в значній мірі залежить від рівня урбанізації і індустріалізації території держави, по якій планується завдання ударів». Стримування шляхом нанесення ударів по військових об’єктах розкривається в наступному вислові: «Що стосується «контрсилового» потенціалу ТБР, то, зрозуміло, завжди залишається значна кількість військової і використовуваної у військових цілях інфраструктури (в першу чергу аеродроми, мости, стаціонарні вузли зв’язку), які можуть більш-менш успішно пригнічуватися балістичними ракетами і без вживання ОМП. Проте ефективне «ракетне контрсилове стримування» звичайної війни може бути досягнуте лише у випадку, якщо масштаб ураження цілей буде настільки великим, що серйозно підірве бойовий потенціал ЗС противника на ТВД.»

Існуючі тенденції ведення воєн говорять про посилення ролі ударної ракетної компоненти. Порівнюючи початкові етапи трьох близьких за змістом операцій «Буря в пустелі» (1991 р.), «Лис в пустелі» (1998 р.), «Союзницька сила» (1998 р.), можна виділити одну найважливішу особливість і тенденцію концептуального характеру – в першій з цих операцій співвідношення ударних літаків і ракет складало 4:1, в останніх два – 1:4 і 1:5 відповідно.Тобто перший масований удар стає суто ракетним, в якому авіації приділяється другорядна роль, і ця тенденція посилюватиметься. Росія, схоже, вивчила уроки останніх воєн, розробила і прийняла на озброєння ОТРК «Іскандер».

Що стосується вживання ОТРК для відбиття агресії ворога шляхом завдання ударів по його угрупуваннях, що вторглися, то сучасний високоточний комплекс повинен забезпечити знищення (вивід з дії) багатьох важливих малорозмірних цілей в оперативному тилу противника (у тому числі вогневі позиції ОТРК і ЗРК, командні пункти, вузли зв’язку, склади ГСМ і боєприпасів),а також таких площадкових цілей, як війська противника в районах зосередження (включаючи бронетехніку) і авіація (вертольоти) на передових аеродромах. У Державній програмі розвитку ВСУ на 2006-2011 рр. заплановане «здійсніти заходи з розробки вітчизняного ОТРК, що сприятиме відродженню ракетніх військ СВ та оснащенню ракетним озброєнням ВМС”, а серед перспективних ДКР для потреб Сухопутних військ – “розробка високоточної тактичної керованої ракети”. Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що для забезпечення своєї військової безпеки Україні доцільно мати на озброєнні ЗС сучасний високоточний багатофункціональний ракетний комплекс вітчизняного виробництва, який виконував би функції стратегічного стримування і був би ефективний як ОТРК і РСЗВ в разі військового конфлікту і війни будь-якого рівня.

Ескізний проект такого комплексу розроблений кооперацією розробників на чолі з колективом ДКБ «Південне» з врахуванням досвіду проектних робіт по ОТРК «Борисфен» і «Грім». На жаль, відносно розробки ракетних комплексів в керівництва і фахівців військового відомства спостерігається перманентний стан розбіжностей. Як це не парадоксально, саме позиція Замовника стала черговим гальмом на дорозі створення вітчизняного БФРК. Здавалося б, нарешті військове відомство «підбадьориться», отримавши такий масштабний перспективний проект. Та ба. Не маючи можливості розплатитися з розробниками ескізного проекту по сповна зрозумілих на сьогодні причинах, Замовник вибрав оригінальну тактику – не приймати ескізний проект, і тим самим у котрий раз зупинив розробку. А для цього необхідно було набрати комплект зауважень, серед яких і такі як необгрунтованість ключових технічних рішень по комплексу – «вертикальний старт», «мінометний тип старту», «вживання транспортно-пускового контейнера».

Цей перелік можна продовжити і далі. На жаль, до тих, що сумніваються в обгрунтованості таких рішень приєднався і досить підготовлений і відомий експерт в області озброєнь – керівник Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Валентин Бадрак в своїй статті Idex-2009: копій тріск і дзвін булату.» («Дзеркало тижня» №7 (735) 28 лютого – 6 березня 2009). У цій статті абсолютно справедливо відмічено, що «фактично єдиним стратегічним для обороноздатності проектом є створення власне української оператівно-тактічеськой ракети». Далі затверджується, що ескізний проект комплексу «Оцінений у військовому відомстві як «дуже слабкий», базується на «нереалістичних підходах радянського ракетного виробництва», заснованих на «дивних» рішеннях розробників», серед яких «так званий мінометний старт, призначений колись спеціально для ракет на мобільних залізничних платформах», «опрацювання рішень по виробництву контейнерів для ракети». Постараємося розвіяти сумніви автора згаданої публікації, спираючись саме на багатолітній досвід радянського ракетного виробництва, яке викликає у нього недовір’я.

Чи можна експертові засновувати свої позиції лише на оцінках військового відомства? Багатолітній досвід розробників стратегічних ракетних комплексів показує, що в системі «Розробник – Замовник», перший завжди дотримувався прогресивніших технічних рішень, не завжди зрозумілих замовникові на початкових етапах розробки. І це притому, що замовники в ті часи проходили всесторонню професійну підготовку по всіх напрямах, чого не можна сказати відносно нинішніх військових фахівців України, досвід яких базується на експлуатації давно застарілих ракетних систем типа С-200, «Скад» і ін. Ілюстрацією цьому твердженню є наступний історичний приклад. У 1965 р. при розгляді і захисті на Науково-технічному комітеті Замовника ескізного проекту першого в історії світової ракетної техніки мобільного ракетного комплексу з МБР 8К99. (Це комбінована малогабаритна ракета із стартовою вагою 31 т, яка мала твердопаливний перший рівень, а друга була рідинній із спеціальними демпферами рідині в баках, що визначало її особливість). У цьому проекті був вперше застосований мінометний старт з ТПК. Ракета в ТПК розміщувалася на шасі важкого танка, що забезпечувало зміну місця розташування і відповідно збільшувало живучість комплексу в умовах підвищеної точності стрілянини ракет вірогідного противника. Головний конструктор М.К.Янгель в своїй доповіді дав чітке обгрунтування його перспективності і відзначив необгрунтованість завищених вимог Замовника.

Із-за нетрадиційності комплексу і складності його експлуатації в порівнянні з існуючими шахтними комплексами виступаючі представники Замовника висловилися проти подальшої розробки. При цьому в хід пускалися будь-які аргументи, навіть курйозні твердження про відсутність такого комплексу в існуючій класифікації: «немає місця для комбінованої ракети, і все тут». І лише тверда, безкомпромісна позиція М.К.Янгеля і мудрість Головкому маршала Н.І.Крилова, який всупереч позиції всіх своїх служб повірив головному конструктору і підтримав його, дозволили завершити захист позитивною оцінкою з дозволом на продовження робіт. Комплекс вийшов на льотні випробування і був показаний на Першотравневому параді в 1967 р. Мобільне базування як один з напрямів розвитку стратегічних комплексів, почало якому було закладено темою 8К99 (всупереч позиції Замовника!), врешті-решт, отримало загальне визнання і втілено як в рухливих грунтових комплексах, так і в залізнодорожних, до розробки яких в США так і не приступили, а мінометний старт з ТПК набув широкого поширення для всіх типів МБР і інших ракетних систем.

Описана позиція Замовника повністю збігається з нинішньою ситуацією, коли проект оцінюється з позицій досвіду експлуатації ЗРК розробки 50-річної давності, на яких не було ні вертикального старту, ні ТПК. У цьому плані варто відмітити, що перспективні комплекси ППО і ПРО, що знаходяться в розробці, базуються саме на вертикальному старті і використанні ТПК. Сьогодні серед тих, що знаходяться на озброєнні в світі 25 типів наземних ЗРК в 22 використовують ТПК, а в 6 новітніх комплексах – вертикальний пуск (С-300 ПМУ2, С-400, ТОР, MEADS, Smp/t, Spyder-2). Комплекси корабельного базування – все з вертикальним пуском.

Широке вживання у всіх перспективних ракетах мінометного старту з ТПК при вертикальному пуску обумовлене наявністю досить очевидних технічних переваг цих рішень:

– скорочуються терміни і вартість відробітку (за рахунок використання грузпакета виробу при відробітку старту);
– забезпечується залповий пуск по будь-якому азимуту без розвороту СПУ або її поворотній частині, що прискорює підготовку пуску;
– підвищується ресурс використання СПУ за рахунок істотного зменшення газодинамічної дії (запуск маршевого двигуна відбувається на значному видаленні від СПУ, що є важливою якістю, що забезпечує можливість багатократного використання СПУ);
– забезпечується зручніша компоновка на кораблях, що не вимагає їх розвороту при пуску, що важливе для багатофункціональної зброї. Слід також відмітити, що Україна зберегла юридичне право вести розробку ракетних комплексів на користь власної обороноздатності, але це вже окрема тема для обговорення з тими, хто в цьому сумнівається.

Сподіваюся, що наведені історичні приклади і факти посприяють уважнішому вивченню світового досвіду і тенденцій створення сучасних ракетних комплексів і передивляється відношення до обговорюваного проекту особами, відповідальними за долю розробки українського МФРК.

Директор Дніпропетровської філії

Національного інституту стратегічних досліджень

д.т.н., професор, Заслужений діяч науки і техніки України А.Шевцов

Джерело – ЦДАРК