FECI QUOD POTUI

«Я зробив усе, що міг». Саме цією фразою міг би відповісти начальник Генерального штабу Сергій Кириченко на закиди, що військові навчання в Криму з перекиданням у регіон більш як 480 військовиків і 80 одиниць бойової техніки Дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади та проведення там бойових стрільб викликані потребою політичного піару та демонстрації «військового оскалу» сусіднім країнам. Підрозділи десантників справді переконували не стільки командування Збройних сил, скільки журналістів, і через телекамери — населення країни, в наявності бойового духу в українській армії. «Ці навчання планові. Під кінець року акумулюються ресурси та здійснюється перевірка підрозділів ЗСУ, і це можна простежити й у попередні роки», — стверджує керівник прес-служби військового відомства Ігор Халявинський.

Проте не настільки важливо, чи планові це маневри. Тому що плановість жодним чином не рятує ЗСУ від катастрофічного стану, а позаплановий показ не зрушить з мертвої точки свідомо паралізовану бойову підготовку армії. Скажемо прямо: і марш на бойових машинах десанту, і робота в небі штурмовиків Су-25 та вертольотів, і самі навчання дуже необхідні. Армії. Військово-політичному керівництву країни. Населенню. Навіть у такому спотвореному вигляді, коли армія — виснажена, непрофінансована, напівпідготовлена, напівозброєна та напівпригнічена (офіцери сьогодні звільняються цілими групами!) — намагається робити свою справу: демонструвати наявність у державі спроможного інституту стримування. Адже, справді, хто сказав, що українці не вміють воювати? Список із п’яти найкращих льотчиків-асів Радянського Союзу, очолюваний українцем Іваном Кожедубом, складається з чотирьох наших співвітчизників і одного росіянина. Кожен четвертий воїн-інтернаціоналіст у радянсько-афганській війні теж був українцем. Перелік подібних прикладів може зайняти половину газетної колонки, але річ зовсім не в цьому. А в тому, що армія давно перетворилася на розмінну монету політиків, і звинувачення одне одного в її розвалі було модним до певного часу. Поки реально не стало зрозуміло, що функції інституту стримування держави армія, скажемо м’яко, виконає в дуже обмеженому обсязі. Найстрашніше, що ніхто ніколи не відповість за це.

Чи змінили ці навчання морально-психологічне тло військової організації? Навряд чи. Багатьма вони сприймаються як конвульсія. Їхній ефект приблизно такий самий, як від останнього військового параду. Святковий, урочистий показ потужної зброї — велика справа, він дає змогу пишатися здатністю країни захиститися, підвищує авторитет армії та імідж людини в погонах. Демонстрація іржавого, нашвидку підфарбованого озброєння підриває віру в лідерів держави, викликає жаль і здивування. Як і спотворена програма контрактизації ЗС, котра на роки вбила ідею створення в Україні професійної армії. Мало того, візьму на себе відповідальність заявити: сьогодні потрібно зробити все, щоб не допустити лінійного застосування армії! А тому, хто сумнівається, не зайво ще раз перечитати Макіавеллі. До речі, якщо військовим міністром усе-таки буде призначено нинішнього начальника Генерального штабу (про що вже тривалий час ходять чутки), то це стане відвертим визнанням керівництвом країни нечуваної кризи військової організації.

Чи змінили навчання ставлення до самої армії в середовищі людей, які готують та ухвалюють рішення? Навряд чи. Минулого тижня відбувалося обговорення оборонного бюджету, в ході якого в.о. міністра оборони України Валерій Іващенко повідомив, що в 2010 році на потреби оборони військовому відомству було б достатньо 19,8 млрд. грн., тоді як проектом бюджету передбачено близько 13 млрд. грн. (8,3 млрд. грн. — із загального фонду і 4,7 млрд. грн. — із спецфонду). Але і цифра, озвучена військовим менеджером, — свідомо занижена і, в кращому випадку, може зупинити процес деградації ЗСУ. За найскромнішими підрахунками, для початку на розвиток армії необхідно не менш як 25 млрд. грн., із яких добра чверть (понад 700 млн. дол.) була б спрямована на активне переозброєння. Тільки за такого підходу можна було б виконувати проекти переоснащення для всіх видів ЗСУ і не відмовлятися від низки оголошених програм. Якщо держава не спроможна виділити 20 млрд. грн., потрібно чесно відмовитися від корвета, Ан-70, нової бронетехніки і ще від багато чого, зосередивши зусилля лише на ППО, силах спеціальних операцій і на неядерному ракетному щиті стримування. Армія продовжує жити при дуже незбалансованому бюджеті. Більш як 90% коштів іде на утримання особового складу. Чи варто в таких умовах багатозначно повідомляти, що в жовтні стан ВМС інспектуватиме верховний головнокомандувач — президент України. 98% українських кораблів просто сліпі, й інспектування їх ніяк не позначиться на стані гідроакустики.

Необхідно визнати, що сьогодні не можна обмежитися підготовкою військової організації держави до лінійних симетричних дій. Як мінімум тому, що адекватно підготувати таку реорганізацію найближчими роками неможливо, а загрози вже сьогодні зросли до реальних. Україна підійшла до моменту, коли будувати армію можна лише на перспективу. Приміром, якщо сьогодні розпочати формування неядерного щита стримування, то, за найоптимістичнішим сценарієм, дивізіони оперативно-тактичних ракет з’являться у ЗСУ не раніше 2015 року. Або якщо недавно на озброєння ЗСУ було прийнято модернізований (навіть не новий!) тренажер КТС-21М для підготовки пілотів винищувачів МіГ-29, то оновлений спектр бойових завдань пілот зможе виконувати тільки через два-три роки. Але й у цьому випадку льотчик щодо свого потенційного противника діятиме за умов помітної інформаційної переваги останнього. Оскільки він перебуває в єдиному для всіх бойових систем інформаційному полі, а український пілот діятиме автономно, у вузькому секторі, покладаючись виключно на свою віртуозність. Кажучи просто — майже наосліп боротиметься зі зрячим. А звідки цій віртуозності взятися при 20 годинах нальоту? Армія нинішнього етапу відображає всі хвороби та проблеми самої держави, і, зрозуміло, немає сенсу очікувати, що в ослабленій країні з’явиться сильна армія. Але дуже хотілося б, щоб після президентських виборів армія зуміла вибратися з тієї разючої кризи, в яку її загнали недалекоглядні керівники держави.

Валентин Бадрак для “Дзеркало тижня”