fbpx
Перспективи України в Придністровському конфлікті

Перспективи України в Придністровському конфлікті

Молдова Сусіди

Як відомо, Президент РФ призначив своїм представником по Придністров’ю Д. Рогозина – одіозну особу, відому своїми імперськими амбіціями, і жорсткою політикою по просуванню інтересів РФ в світі. Нагадаємо, що саме Рогозин, перебуваючи на посаді представника РФ в НАТО був людиною, яка найактивніше і, треба визнати, не без успіху, гальмувала просування України до Альянсу за часів В. Ющенка.

Наразі, Д. Рогозину пророкують посаду міністра оборони РФ, тому його нова роль в Придністровському конфлікті свідчить про те, яке значення приділяє керівництво Росії даному регіону.

Причини цього криються в провалі кандидата від РФ на президентських виборах в Придністров’ї, обранні Президентом невизнаної республіки етнічного українця і можливим дрейфом Молдови в сторону Румунії та НАТО, що поставить під загрозу перебування в регіоні російських військ, і може спровокувати Придністров’я до приєднання в якості автономії до України.

Окремо слід відзначити загострення стосунків безпосередньо між Молдовою та РФ. Так, Молдова пішла на відкритий демарш, заявивши про закупівлю засобів ППО з метою закриття повітряного простору, що, враховуючи відсутність у країни потенційних противників, може бути сприйнято виключно в якості погрози транспортним літакам РФ, зайнятих постачаннями «миротворчого» контингенту в Придністро’ї.

Частина політичної еліти Молдови давно схильно ставиться до можливого об’єднання з Румунією, з подальшим входженням в НАТО та ЄС через «боковий вхід», оскільки євроатлантична інтеграція для найбіднішої країни Європи своїми силами залишається примарною.

На шляху входження Молдови до складу Румунії, або об’єднання в складі “Романова” (“Новий Рим”)”, Придністров’я завжди було суттєвим гальмом, оскільки Статут НАТО не дозволяє входження в склад Альянсу країн, які мають невирішені територіальні суперечки, та й ЄС не ставився б схвально до прийняття до свого складу країни, яка претендує на територію, фактично зайняту іноземними військами, і перспектива поширення на яку влади Молдови або Румунії можлива виключно шляхом військової операції, яка мала б сумнівний результат, особливо з огляду на втягування у військові дії Румунії як члена НАТО і слабкості власне румунської армії, яка виключає миттєве вирішення питання на взір російської інтервенції в Грузію в серпні 2008 року.

За цих умов, маючі як першочергову задачу євроатлантичну інтеграцію, керівництво Молдови цілком може піти на відмову від де-факто незалежної, і, що важливо, економічно та етнічно відокремленої території. Однак, одночасно, для Молдови, та й Румунії, як члена НАТО, вкрай небажаним є залишення в регіоні військ РФ.

Можливим виходом з ситуації, який влаштовує Румунію, Молдову, НАТО, Придністров’я  та ЄС, але є неприйнятним для РФ та сумнівним для України є повернення ПМР в склад України на правах широкої автономії.

Про можливість такого перебігу подій стало відомим завдяки WikiLeaks, який опублікував депеші посольства США в Києві. У них відзначалося: “українці констатували, що молдавські політики, сприяючи проєвропейській  політиці, неформально підтримували входження Молдови у Євросоюз через Бухарест із можливістю ймовірного приєднання Правобережжя до Румунії й повернення Лівобережжя (Придністров’я) Україні”. Відомо і про наявність подібних настроїв і серед керівництва ПМР.

Для України подібний розвиток ситуації може мати кілька негативних наслідків. В обмін на невеликий приріст території, населення, та промисловість контрольовану російським капіталом, Україна отримає:

  • необхідність внесення змін в діючу Конституцію;
  • фактичну підтримку на державному рівні сепаратистського руху та участь у перегляді європейських кордонів, що може спровокувати до активності сепаратистські рухи в самій Україні і активізувати намагання Румунії зорганізувати подальші територіальні рокіровки в Буковині та Бессарабії;
  • входження в склад України історично проросійські налаштованого регіону;
  • необхідність інтеграції силових структур ПМР (чотири бригади та окремі частини в ЗС ПМР та МВС ПМР) у відповідні структури України;
  • невирішену ситуацію з групою російських військ в ПМР (чисельність до бригади), яку РФ намагатиметься зберігати за будь-який рахунок.

Судячи з усього, в українській владі існує розуміння вказаних складностей, оскільки жодної підтримки ініціативи по входженню ПМР в склад України досі не отримали, навіть на рівні неофіційних розмов.

З неменшими проблемами зіштовхнеться у випадку подібного перебігу подій і РФ. Досить згадати територіальну відокремленість ПМР від Росії, членство Румунії в НАТО, і явне небажання останнього отримати під боком у випадку об’єднання Молдови та Румунії непередбачуваного квазідержавного утворення, зі збройним формуванням РФ без чіткого статусу (Молдова у разі втрати статусу незалежної держави матиме правонаступником по міжнародним угодам Румунію, яка, з подачі НАТО, вимагатиме виведення військ РФ з ПМР).

Однак, судячи з вже згаданого призначення Рогозина, Росія готова слідувати своїй стратегії роздування образу захисника «співвітчизників», який дуже цінується на внутрішньому PR-ринку, і який зазвичай не потребує значних зусиль для своєї підтримки, хіба що інформаційних.

Лишається питання, чого буде коштувати подальше формування цього іміджу у випадку ПМР. Єдиним виходом для РФ в питанні підтримки в регіоні боєздатних сил була б угода з Україною про транзит вантажів військового призначення і дипломатичну підтримку знаходження «миротворців» в ПМР. Однак, в питаннях зовнішньої політики як Ющенко, так і Янукович (останній – не дивлячись на гучні заяви для знов таки внутрішнього споживача), координують свою політику з НАТО. Досить згадати активізацію спільних навчань, таких як «Репід Трайдент», «Си Бріз» та ін., заходи в порти України американській бойових кораблів з системами ПРО та стратегічної радіоелектронної розвідки на борту, спільне базування в Миргороді під час Євро2012 українських, американських та польських винищувачів, недавні заяви посадовців Альянсу про можливу участь України в системі ПРО. Відомо також , що офіційний Київ, за закритими дверима обговорював із представниками НАТО такі питання, як безпека в Чорноморському регіоні, майбутнє дислокованого в Криму Чорноморського флоту РФ, перспективи європейського сегменту американської глобальної ПРО й т.д.

Отже, цілком очевидно, що у випадку загострення ситуації Україна зробить все можливе щоб не допустити підсилення військової та політичної присутності РФ в ПМР, маючи в цьому як власний інтерес, так і неофіційні обов’язки перед західними партнерами.

Власний інтерес України у виведенні російських військ з регіону підсилюється стратегічними планами Києва по імпорту природного газу через територію Румунії, і, власне румунського газу. Позитивне рішення цього питання НАТО та Румунія цілком можуть ув’язати з «правильною» позицією України по ПМР.

Прикладом спільної політики України та НАТО є тихе ігнорування Києвом намагань Росії заміняти бойові кораблі та літаки ЧФ на більш сучасні. Без подібної модернізації, через 5 – 7 років ЧФ як бойова одиниця перестане існувати в силу фізичного старіння, що стане серйозним ударом по здатності РФ захищати свої інтереси в регіоні, особливо, з огляду на його перспективи в забезпеченні енергетичної безпеки.

США тим часом приділяють все більш значну увагу регіону Чорного моря, як перспективного транзитного шляху для вуглеводнів з Азії.

Чорноморсько-Каспійський регіон ще з 1997року був оголошений зоною американських інтересів і розглядається як джерело енергоресурсів, альтернативне Перській затоці. У складі Ради національної безпеки при президенті США були створені спеціальний відділ, уведена посада спеціального радника президента із проблем Чорноморсько-Каспійського регіону, а в ЦРУ був створений спеціальний оперативний підрозділ по відстеженню політичних процесів у причорноморських і прикаспійських країнах. В Чорному морі регіоні присутність американських бойових кораблів та загонів морської піхоти стала буденністю.

Чи здатна РФ буде протиставити щось дієве поступовому вичавлювання своїх збройних формувань та політичної присутності з ПМР? Очевидної відповіді на це питання немає, але, цілком очевидно, що вона буде змушена прикладати величезні зовнішньополітичні та економічні ресурси для вирішення даної проблеми. Цілком ймовірно, що саме втягування РФ в нову ескалацію напруженості, без надій на повністю успішний для неї розвиток ситуації, і є метою НАТО в даному питанні.

Для України, яка так або інакше буде втягнута у вирішення Придністровського питання, ситуація, за вмілого її контролю та наявності відповідної зовнішньополітичної стратегії, є виграшною. У разі поступового виведення військ РФ з ПМР Україна отримає досвід невоєнного вирішення конфлікту по витисненню військ Росії у процесі дипломатичної співпраці  з Заходом, що може з часом бути корисним при певних варіантах розвитку ситуації в Криму. Також, виведення військ РФ можна вважати зниженням потенційної військової напруги в регіоні для самої України.

У випадку збереження існуючої ситуації, Україна зможе вимагати певних преференцій для себе з боку США та ЄС, як гарант недопущення нарощування військової присутності Росії в ПМР.

Але, слід зазначити ще раз: Україна зможе скористатися цією нагодою виключно за наявності політичної волі та чіткої стратегії дій, чого часто бракує керманичам нашої держави.

Валерій МАСЛЮК


Сподобався матеріал? Підтримай незалежний проект - одна кава - 30 гривень - дозволять нам працювати для Вас!


➡ Приват 5168 7422 0031 9014

➡ Моно: 4441 1144 4179 6255

Молдова Сусіди