З історії втрати ядерної зброї

Вже наприкінці 1991 – на початку 1992 року в Києві велися дослідження щодо можливості створення автономної системи управління міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), які б базувалися на території України.

До цього угруповання входило 176 стаціонарних МБР: 130 рідинних, по шість боєголовок кожна, і 46 твердопаливних МБР по десять боєголовок, з дальністю польоту до 11 000 км. Разом з 44 важкими стратегічними бомбардувальниками Ту-95МС (25 одиниць) і Ту-160 (19 одиниць), оснащених ядерними крилатими ракетами класу “повітря – земля” великої дальності (1080 одиниць) і декількома сотнями одиниць тактичної ядерної зброї, українське ядерне угруповання за своїм кількісним складом та потужністю посідало у світі третє місце після Росії і США.

Нині вже не секрет, але тоді мало хто знав, що в утвореному в Головному штабі Збройних Сил України Центрі оперативно-стратегічних досліджень (ЦОСД) спільно з одним з наукових українських центрів опрацьовувалася ідея: забезпечити українському вищому керівництву самостійне (на підставі власного рішення у разі потреби) здійснення пуску МБР.

У процесі роботи стало зрозуміло, що створення такої системи управління можливе. Проте подальший аналіз технічних чинників, термінів придатності і можливого зберігання ракет, перегляд усього циклу старту і польоту ракети в космосі, пролонгація її траєкторії і визначення точки падіння показали, що самотужки Україні ці проблеми не вирішити. Тож дослідження в ЦОСД були призупинені.

У цей же період Україну почали відвідувати делегації, переважно з Москви і Вашингтона.

Якщо американці прагнули довести, що Україні не потрібна ядерна зброя і що США можуть допомогти якнайшвидше її позбутися, то делегація з Росії дотримувалася іншої думки. Тобто Україна таки без’ядерна держава, але за яких умов?

Росіяни наполягали: віддайте нам ядерну зброю, адже вам вона не потрібна і ви не зможете застосувати таке угруповання стратегічної ядерної зброї (СЯЗ). Зрозуміло, що Росія прагнула, щоб МБР на території України залишалися під її контролем і, по суті, входили до керованого з Москви угруповання. Такий підхід давав сусідці значні переваги щодо скорочення за Договором СНО-1, яке можна було виконати за рахунок саме українських ракет, не зменшуючи свої угруповання. Крім того, українські стаціонарні комплекси –
це цілі першого попереджувального удару, що зменшувало б кількість таких цілей на території Росії. Та й МБР зі стартових позицій на українській території ніяк не можуть бути націлені на об’єкти Росії. Підтекстом цієї аргументації були, звичайно, і політичні цілі: зберегти Україну в полі впливу і не дати будь-кому втрутитися у процес її повного ядерного роззброєння.

Російське керівництво дуже уважне було і до української тактичної ядерної зброї, яка була мобільною і дальність дії якої сягала кількох сотень кілометрів. Напевно, тому всі тактичні ядерні заряди були оперативно переміщені на російські заводи для знищення ще в першій половині 1992 року. Не меншого значення Росія надавала також 44 важким бомбардувальникам – Ту-95 і Ту-160, оснащеним ядерними крилатими ракетами великої дальності. Трагічна доля їх спіткала значно пізніше.

Ситуація з ядерним статусом України, повторюю, тоді все ще залишалася невизначеною. Керівництво не мало єдиної думки. Так, Президент України у листі до Президента США від 7 травня 1992 року запевняв останнього, що “Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території”.

Водночас прем’єр-міністр України Леонід Кучма у промові, виголошеній у Верховній Раді 1993 року, відстоював збереження в Україні найефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу – 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок), які могли зберігатися дуже довго.

США, зрозуміло, піклувалися про свою безпеку, бо саме частина українських МБР була націлена на об’єкти в Америці.

1992 року з ініціативи Вашингтону в Києві була проведена серія тристоронніх дослідницьких зустрічей: Україна- Росія- США. В ході обговорень американці запропонували розглянути можливість оплати процесу ядерного роззброєння України, а також певну компенсацію для Росії.

Вже наступного року офіційна українська делегація на чолі з Міністром оборони України відвідала США, де в штаті Невада в районі дислокації угруповання МБР взяла участь у знищенні однієї з шахтних пускових установок (ШПУ).

Під керівництвом місцевої бригади фахівців шахту власноруч підірвали Міністр оборони України і заступник-помічник міністра оборони США. Мета цього візиту в США полягала в тому, щоб практично розглянути питання ліквідації угруповання стратегічних МБР на території України і навіть скласти бригаду фахівців-підривників. Процес розпочався, і вже на початку нового тисячоліття всі угруповання стратегічних ракет на території України було ліквідовано.

Мабуть, є сенс коротко зупинитися, власне, і на процесі ліквідації МБР і тому, навіщо було підривати ШПУ. Офіційно цей процес було погоджено у договорі між Радянським Союзом і США. Відповідно до документа, ліквідація МБР складалася з наступних операцій: вилучення з ракети ядерного заряду і відправлення його для ліквідації на завод – виробник.

Для нас це була Росія; піднімання ракети і вивільнення шахти; вилучення з ракети компонентів дуже ефективних і дуже агресивних видів пального, які надалі підлягають нейтралізації і знищенню. Сама ракета також підлягає розукомплектації та ліквідації; підрив ШПУ на глибині до 8 метрів, що, за загальними оцінками, не дасть змоги використовувати шахту в інших цілях.

Такі складні й коштовні операції були, по суті, проведені в Україні до 2000 року з усіма 176 ШПУ і МБР. За загальними оцінками, видатки на це для США становили близько одного мільярда доларів. На жаль, дії України не наслідували інші держави. Більше того, у світі з’явилися нові ядерні держави.

Хто з учасників цієї знаменної політичної “операції” найбільше втратив і хто виграв? Виграли, на мій погляд, США, але не Російська Федерація.

А що ж дісталося Україні? Можна погодитися з тим, що ядерне роззброєння лише на певний період зміцнило політичний авторитет України у світі. У подальшому вже наприкінці 1994 року під час Будапештського саміту країн- учасниць ОБСЄ Президент Л.Кучма і лідери трьох ядерних держав – Росії, США і Великобританії – підписали меморандум “Про гарантії безпеки України у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї”.

Це мав бути документ, який фіксував зобов’язання ядерних держав відносно національної безпеки України згідно з міжнародним правом. Також цього ж дня в односторонньому порядку гарантії безпеки надали Україні Франція та Китай.

Позбувшись ядерної зброї, Україна повинна була створити звичайний (без’ядерний) військовий компонент, який міг би певною мірою служити чинником стримування. Насправді ж в Україні поки що немає достатнього еквівалента навіть тактичній ядерній зброї у вигляді звичайних ефективних озброєнь.

Безумовно, зовнішньої небезпеки для України, на кшталт загрози вживання СЯЗ в Європі, немає. Але зниження боєздатності війська, як основного інструменту зовнішнього захисту держави, викликає ностальгію за потужною зброєю насамперед тактичного масштабу.

Чи викликало українське роззброєння бажану реакцію з боку інших ядерних технологій? Ні. Навпаки, повторюю, незабаром після вивезення з України ядерних боєприпасів з’явилися нові ядерні країни: Індія і Пакистан, згодом – Північна Корея. Зрозуміло, що і Ізраїль вже має ядерну зброю, і скоро про це може заявити Іран.

Думаю, що сподіватися на роззброєння інших було справою марною – адже створення ядерної зброї – це, окрім суто військового результату, науковий прогрес, величезні вкладені кошти, тисячі робочих місць, це, зрештою, роки наукових досліджень і праці…

Безумовно, на повне ядерне роззброєння України вплинув комплекс причин. Ядерні можливості України виявилися ілюзорними. І основним тут був політичний чинник, намагання України політично переорієнтуватися на новий державний курс, що не повторював російського.

Що ж до головного політичного підсумку, то в результаті ядерного роззброєння Україна увійшла до міжнародного співтовариства як серйозний контрибутор системи європейської і світової безпеки. Вважаю, що, попри те, що добровільне ядерне роззброєння України не стало прикладом для інших держав, це був
все-таки правильний крок молодої держави.

Зрештою, вона продовжує бути ядерною державою в сенсі атомної науки, промисловості і електростанцій, які знаходяться під контролем і гарантіями МАГАТЕ. І в цьому свої інтереси необхідно відстоювати принципово і твердо.

Вадим ГРЕЧАНІНОВ
президент Атлантичної ради України

Газета “Народна Армія” 2009.07.17