ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ БЕРЕГОВИХ РАКЕТНИКІВ

Відповідно до двосторонньої домовленості між урядами України та Росії щодо розподілу Чорноморського флоту наказом командувача Військово-Морських Сил за №572 від 7 грудня 1995 року було створено комісію з прийняття берегових ракетних комплексів до складу національного флоту. І вже 24 лютого 1996 року відбувся святковий ритуал підняття Військово-морського прапора в окремому береговому ракетному дивізіоні. Україна отримала одну з кращих ракетних військових частин Радянського Союзу, створення якої сягає своїм корінням ще у 50-ті роки минулого століття.

Уже після закінчення Другої світової війни військові аналітики передбачили розгортання раніше небаченого протистояння двох наддержав — Сполучених Штатів Америки та Радянського Союзу. Пізніше історики дадуть влучну назву цим часам — “холодна війна”. Провідні інженери цих країн розпочали розробку нового виду озброєння, що знищувало сили противника на нечуваних відстанях з раніше небувалою влучністю. Одним із напрямків такого озброєння стало створення протикорабельних ракет, які довго називали “літаки-бомби”, а з 30 жовтня 1959 року наказом міністра оборони СРСР почали величати “крилаті ракети”. З метою розміщення таких ракетних комплексів на території Кримського півострова в 1953 році рекогносцирувальна група вибрала ідеальну, з оперативно-тактичної точки зору, місцевість — вершину берегових гір неподалік міста Севастополя. З осені 1954 року розпочалось будівництво підземної фортифікаційної споруди, що отримала таємну назву “Об’єкт №100”. Усі будівельні роботи виконувались з жаротривкого залізобетону, здатного витримати пряме попадання крупнокаліберних снарядів. Було передбачено повне автономне інженерне забезпечення: дизельні електростанції, фільтровентиляційні установки, запаси пального, води і повітря, що дозволяли створення часткової герметизації об’єкта в умовах атомного удару. Тим самим забезпечуючи його життєдіяльність. У порушення традицій будівництва стаціонарних батарей берегової артилерії, не було передбачено лише умов для тривалого перебування особового складу. Пізніше при несенні бойового чергування довелося доставити на об’єкт ліжка, обладнати приміщення умивальниками. У підземних фортифікаціях “ховались” дві стартові ракетні позиції та підземні приміщення, в яких розміщувались командний пункт, засоби зв’язку, центральний пост, бойові пости попередньої і остаточної підготовки ракет до старту, сховища ракет, бойовий комплект і технічна позиція.

Виходячи із загальної трудомісткості робіт і встановлених термінів, на будівельному майданчику працювало до 1000 людей, а про хід будівництва щоденно доповідали в Міністерство оборони. “Об’єкт №100” обнесли по периметру в два ряди колючим дротом, при вході обладнали контрольно-перепускний пункт і вартове приміщення. Здолавши масу важковирішуваних проблем, виявивши ентузіазм і самовідданість, військові будівельники за допомогою особового складу в рекордно короткий час виконали великий об’єм робіт і закінчили будівництво у встановлений термін. У півтора кілометра на північ від “Об’єкта № 100” було зведено військове містечко. Воно включало штаб, казарми, їдальню, клуб, котельню, склади, автопарк та декілька житлових будинків. Серпень 1955 року — знаменна дата для берегової ракетної частини. Директивою Головнокомандувача ВМФ було оголошено про створення для Чорноморського флоту 51-го окремого спеціалізованого дивізіону берегової оборони. На його базі в січні 1957 року розпочато формування 362-го окремого спеціального полку берегової оборони. Згідно з планом бойової підготовки 25 червня 1958 року в дивізіоні були виконані перші стрільби з ракетного комплексу “Стріла”. Збита на відстані 60 кілометрів ціль забезпечила береговим ракетникам оцінку “відмінно”. У 1962 році Постановою Ради міністрів СРСР було прийняте рішення про переозброєння полку береговим ракетним комплексом (БРК) “Утьос” з крилатими ракетами (КР) П-35. На той час це був перший розвідувально-ударний комплекс оперативно-тактичного рівня. Він увібрав у себе досягнення науки і техніки та не мав аналогів у світі. Нові ракети були пристосовані для доставки як звичайного, так і ядерного боєприпасу на надзвуковій швидкості. Унікальна система наведення унеможливлювала знешкодження ракети після запуску. На визначеній відстані до цілі КР переводилась у режим самонаведення: спочатку знижувалась на висоту до 100 метрів, потім — 25 метрів. Після цього всі її “приймачі” вимикались, і більшу частину нижньої траєкторії польоту ракета летіла в режимі цілковитого радіомовчання. На дальності 20 — 30 кілометрів повторно вмикався візир уже на іншій частоті, та проводилось остаточне наведення на ціль. Останні кілометри КР летіла за принципом “погоні” і потрапляла в центр ефективної відбиваючої поверхні цілі (як правило — центральної палуби). У вересні 1964 року в дивізіоні розпочались роботи зі встановлення БРК “Утьос”. 28 травня 1971 року о 12 годині з другого контейнера першої стартової батареї берегові ракетники виконують перший пуск КР П-35 на дальність 200 кілометрів по нерухомій цілі. Досягнуто пряме влучення. Усього за період з 1971-го по 1984 роки було випущено понад п’ятдесят КР П-35 з успішністю попадань у 85%.

У 1974 році за підсумками бойової підготовки полку був вручений перехідний приз Головного командування ВМФ “За ракетну стрільбу по морській цілі”. 7 лютого 1976 року за програмою іспитів відбувається перший пуск нової крилатої ракети “Прогрес”. Протягом п’яти років (з 1978-го по 1982 р.) полк носить звання відмінної, передової у ВМФ частини, володіє перехідними Червоними Прапорами військових рад ВМФ та ЧФ, трикратно нагороджений призом ГК ВМФ, занесений на мармурову Дошку пошани в Центральному військово-морському музеї. Навесні 1982 року полк успішно виконує шість пусків модернізованою крилатою ракетою “Прогрес”. Як наслідок — пряме влучення в ціль на перших залікових стрільбах даним видом ракет 15 липня 1984 року. У 1986 році полк встановлює рекорд по числу ракетних стрільб — 14. Здобутком 87-го стає нагорода Міністерства оборони СРСР — вимпел “За мужність та військову доблесть”. 15 січня 1992 року за Директивою штабу ЧФ СРСР полк переформовується в окрему берегову ракетну бригаду, а пізніше в окремий береговий ракетно-артилерійський полк. У 1996 році, у зв’язку з розподілом Чорноморського флоту, полк було передано Військово-Морським Силам України та на його базі сформовано окрему ракетно-артилерійську бригаду, до складу якої увійшов окремий береговий ракетний дивізіон. Перші практичні стрільби в новоствореному береговому ракетному дивізіоні були виконані 22 квітня 1999 року в присутності начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерал-полковника Володимира Шкідченка.

У травні 2001 року частину включено до складу ескадри різнорідних сил. — 2007 року згідно з директивою Міністерства оборони України було визначено переформування нашого дивізіону в групу зберігання озброєння і військової техніки, — пригадує командир окремого ракетного дивізіону підполковник Андрій Пляскін. — І робилось це відповідно до програми розвитку Збройних Сил України, хоча для військовослужбовців частини цей “розвиток” фактично означав скорочення. Однак за якихось два роки, чи то визнавши скорочення помилковим, чи усвідомивши необхідність існування єдиного стаціонарного берегового ракетного дивізіону на Кримському півострові, “у світ” вийшов наказ міністра оборони про відновлення повноцінного функціонування військової частини. Тепер перед ракетниками стоїть доволі складне завдання — пошук нових фахівців для заміщення посад, підготовка обладнання. Ще більше цю “процедуру” ускладнює відсутність фінансування. Сьогодні частина знаходиться на нелегкому шляху відродження, багато зроблено, багато ще попереду. У день, коли 14 років тому, у лісистій місцевості Кримських гір, замайорів Військово-морський прапор, для дивізіону розпочався новий відлік часу. І зараз на плечі військовослужбовців частини лягла нелегка та почесна справа — продовження славетних бойових традицій берегових ракетників. Наснаги, ентузіазму та терпіння вам на цій “тернистій стежині”!

Андрій ПСУЙ, “Флот України”