Пам’ять про захисників Києва від нацистів під загрозою!

Вулицю імені киян-добровольців, які обороняли Київ у 1941 р. від наступу нацистських окупантів, намагаються перейменувати в маніпулятивний спосіб. Але ще є шанс не допустити цього.

Не можу іноді позбавитися враження, що пропозиції для перейменування київських вулиць подають люди, яким байдуже на історію нашого міста. І які всіляко намагаються скомпрометувати процес оновлення київської топоніміки такими химерними ініціативами.

Ось днями з подивом виявив, що на сторінці громадського обговорення висить пропозиція перейменувати вулицю Народного ополчення в Солом’янському районі Києва на вул. Святослава Хороброго.

  • Історичне обґрунтування перейменування просто вганяє в шок:

    “За інформацією автора пропозиції — депутата Київської міської ради Бохняка В.Я., у назві відображено так зване «народне ополчення» — спеціальні загони, що були створені НКВС з цивільних громадян у 1941 році під час бойових дій у Другій світовій війні. Органи НКВС примусово залучали до лав цих загонів цивільних громадян, що мали здійснювати бойові операції у цивільному одязі та без відзнак”.

    Виходить, Київрада прийняла на віру приватну думку одного депутата-нефахівця і навіть не проконсультувалася з істориками!

    Депутат Володимир Бохняк належить до фракції партії ВО «Свобода» (і навіть очолює Дарницьку районну організацію партії). Дивує, що перш, ніж гарячково кидатися перейменовувати вулицю, він не завдав собі клопоту звернутися до фахівців чи історичних досліджень. І вийшло, що подане ним історичне обґрунтування наскрізь фальшиве.

  • Розберімося тепер, чим було народне ополчення, на честь якого в 1967 р. назвали вулицю.

    7 липня 1941 р. почалася Київська стратегічна оборонна операція від наступу військ групи армій «Південь» німецького Вермахту. 11 липня бойові дії вже точилися на підступах до міста — по лінії р. Ірпінь. Завдяки нелюдським зусиллям оборонців та киян оборона протривала до 19 вересня 1941 р., коли Червона армія залишила столицю.

    Саме 72-денна оборона Києва була одним із вагомих факторів провалу гітлерівського «бліцкригу». Верховне командування Вермахту змушене було призупинити наступ на Москву і скерувати 2-гу танкову групу генерал-полковника Гудеріана з території Білорусі в тил захисникам Києва, щоб зламати їх оборону.

    Ядром оборони Києва були залога Київського укріпленого району (з 8 серпня — 37-ма армія) та війська Південно-західного фронту генерал-полковника Кирпоноса. Їх підсилювали добровольчі формування з мешканців Києва — загони народного ополчення. Це були люди, які не підпадали під мобілізацію в регулярну армію, але висловили готовність битися з ворогом.

  • Судячи з історичних досліджень, початок формуванню народного ополчення (НО) поклала постанова Державного комітету оборони «Про добровільну мобілізацію трудящих Москви і Московської області в дивізії народного ополчення» від 4 липня 1941 р.

    Наступного дня заклики вступати в народне ополчення надрукували київські газети. І вже на 8 липня штаб оборони Києва мав під рушницею 19 загонів чисельністю 29400 чоловік.

    Окремо з’явився Київський комсомольський полк, що складався з 9 рот (1450 осіб) — згідно з тодішньою кількістю районів міста. Цей полк містив у собі загони винищувачів танків — їх озброювали «коктейлями Молотова», які розливав у пляшки з-під лимонаду та спиртних напоїв лікеро-горілчаний завод.

  • Залізничні заводи — Дарницький вагоноремонтний і Київський паровозовагоноремонтний — сконструювали для ополченців три бронепоїзди: «Літер А», «Літер Б» і «Літер В».

    Кримські ополченці вивчають зброю

    Швидкість, з якою були сформовані столичні підрозділи НО, яскраво свідчить про ентузіазм населення столиці України.

    Командний склад загонів НО комплектувався з командирів запасу. Рядовими були добровольці віком від 16 до 60 років з-поміж мешканців Києва різних професій, а також певна кількість членів Компартії й комсомольців — куди ж без них.

  • Строкатий склад ополченців зафіксував у спогадах командир десантної бригади полковник Родимцев:

    «Я познайомився в боях із командирами загонів народного ополчення Клєшовим і Кузнецовим ці загони билися мужньо й уміло, і коли у хвилі затишшя я запитав у Клєшова, як за такий короткий час він зміг підібрати таких надійних бійців, усміхнувшись і мружачи очі від димку махорки, він відповів: Хлопці звичайнісінькі, рядові. Молоді робітники з «Арсеналу», залізничники, студенти… Є навіть два перукарі, кондитер і музикант».

    Передній край оборони Києва простягався дугою з північного заходу на південний захід і поділявся на три сектори. Загони НО посилювали регулярні частини Червоної армії і винищувальні батальйони з партійно-радянських активістів, міліціонерів і чекістів, які займали позицію в кожному із секторів:

    • 2 загони НО Петрівського (нині Подільського) району (4600 чол.) тримали оборону в правому секторі оборони міста (північно-західна частина Києва від узбережжя Дніпра до Житомирського шосе);
    • 9 загонів НО Ленінського (нині у скл. Печерського), Жовтневого (нині у скл. Солом’янського) і Сталінського (нині у скл. Шевченківського) районів (13000 чол.) — у центральному секторі (Житомирське шосе — ст. Пост-Волинський);
    • Певна кількість (точно не знайшов) загонів НО Кіровського (нині Печерського) і Кагановицького (нині Голосіївського) районів загальною чисельністю біля 12000 чол. (включно з винищувальними батальйонами) — у лівому секторі (від ст. Пост-Волинський і до узбережжя Дніпра).
    • Район Дарниці складав окремий протидесантний сектор — ополчення району спільно з ополченцями заводу «Арсенал» і моряками Дніпровського загону Пінської флотилії повинні були боротися з можливим повітряним десантом нацистів.

    З 31 липня по 14 серпня Вермахт здійснював генеральний штурм Києва. З південного заходу на ділянці Білогородка—Віта-Поштова наступав 3-й моторизований корпус на чолі з генералом кавалерії Еберхардом фон Макензеном. З району Іванковичі—Ходосівка на півдні йшли дивізії 29-го армійського корпусу генерала піхоти Ганса фон Обстфельдера.

  • Схема оборони Києва (серпень—вересень 1941 р.).

    Джерело: Атлас Победы. Великая Отечественная война 1941—1945. — Москва, 2016

    1 серпня о 14:00 вони почали наступ у напрямі Юрівка—Гатне—Жуляни та одночасно на Лісники—Хотів—Пирогів—Мишоловку. Але успіху того дня нацистам досягти не вдалося. Навіть парашутний десант, який вони скинули в Голосіївському лісі наступної ночі, рота народних ополченців розстріляла в повітрі.

    Проте п’ять днів напружених боїв виснажили сили червоноармійських з’єднань. Села Гатне, Хотів, Лісники тощо, які розташовувалися у фронтовій смузі, по кілька разів переходили з рук у руки.  6 серпня німцям удалося вклинитися в радянську оборону на стику 147-ї і 175-ї дивізій біля Віти-Поштової та змусити радянські війська відійти до Жулян.

    Зупинити прорив гітлерівців удалося завдяки запеклому опору вояків та народних ополченців. Ще 4 серпня на передній край оборони лівого сектора прибули добровольчі загони Кагановицького, Залізничного (цей район зараз у складі Солом’янського) і Сталінського районів і два ополченських бронепотяги.

  • 5 серпня батальйон народного ополчення Кагановицького району під командуванням Синельникова став на шляху німців біля с. Китаїв. Під шквалом кулеметного й мінометного вогню добровольці понесли тяжкі втрати. Наклав головою й сам командир.

    У Лисогірському форту оборону 2-ї лінії тримали винищувальний батальйон (227 бійців) та загін НО Кіровського (Печерського) району. Залізничною гілкою, що тягнулася до цегельних заводів коло Мишоловки курсував ополченський бронепоїзд, який слав свої снаряди по німецьких позиціях.

    Київські ополченці на позиціях, серпень 1941 р.

    За 7—8 серпня частини Вермахту захопили передмістя Пирогів, Мишоловку, Китаїв, Голосіївський ліс, створивши загрозу для південної околиці Києва — Деміївки. Окремі німецькі підрозділи до вечора 8 серпня дійшли до Байкового цвинтаря та аеродрому в Жулянах.

  • «Перший бій у мене був уночі, — згадував доброволець Київського комсомольського полку Адріан Галябарник. —  Це було на крутій київській вулиці, яка виходила до Байкового кладовища. Німці проривалися на Байкове. І вони прорвалися! Згодом ми добивали їх між могилками. Що я можу сказати? Страшно було! Добре пам’ятаю, як встали поти німців із нашою «зброєю». А вони не на танках, а на мотоциклах. Знаєте, мотоцикл пляшкою не візьмеш. Та ми примудрилися. Підрозділ, до якого ми були прикріплені, був озброєний автоматами ППД. Ми кидали пляшки, а вони стріляли з автоматів і підпалювали їх. Ось німці тоді й відчули на собі «феєрверк».

    На поміч 7 загонам НО радянське командування перекинуло в південний сектор ще 8 загонів. Їхнім завданням було триматися до останнього, поки не підійдуть регулярні 5-та і 212-та повітрянодесантні бригади з 3-го повітрянодесантного корпусу. У ніч із 8 на 9 серпня ціною великих втрат противника було зупинено в північній частині Голосіївського лісу.

    Удосвіта наступного дня десантники, ополчення та 206-та і 147-ма стрілецькі дивізії кинулися в контратаку на ділянці Жуляни—Мишоловка. Із жорстокими боями, які переходили в рукопашні сутички, захисники Києва тіснили німців.

    Стенд зі схемою оборони Києва, встановлений на вул. Героїв Оборони.

    Джерело: pamyatky.kiev.ua

    Прикладом може слугувати район Мишоловки—Китаєва. Згадуваний Кузнецов, командир 1-ї роти загону НО Кагановицького району, підняв своїх бійців у багнетну атаку. Коли його скосила ворожа куля, командування прийняв студент Київського сільськогосподарського інституту Вільям Давидов. Він організував вилазку в тил німецьких позицій і захопив кілька мінометів і кулеметів. Невдовзі й сам дістав поранення.

    60-річний монтер Семеновський, побачивши, як уламками міни вбило обслугу кулемета, під вогнем розібрав і полагодив зброю та відкрив кинджальний вогонь по гітлерівцях, які наступали.

    Особливо відзначилися парашутисти 5-ї бригади полковника Олександра Родимцева. Увечері 8 серпня вони спільно з добровольцями вступили в бій із нацистами на території сільськогосподарського, ветеринарного і лісотехнічного інститутів (нині — Національний університет біоресурсів і природокористування) та Мишоловки.

    Радянські десантники на параді 1 травня 1941 р. в Києві. На знімку видно, що їхні однострої дуже схожі на форму льотчиків. Коли німці побачили їхню атаку в Голосіївському лісі, то подумали, що радянське командування в відчаї кинуло в бій екіпажі літаків 

    10 серпня вранці 5 німецьких дивізій відновили наступ уздовж шосе Васильків—Київ. Червоноармійці й ополченці билися завзято, але їх ряди танули. У регулярних полках залишалося по 150—200 солдатів.

    І тоді командувач військами Південно-західного напряму маршал Будьонний надіслав зі свого резерву підкріплення — 284-ту стрілецьку дивізію. 11-го числа вона атакувала ворога біля Мишоловки й завдала йому великих втрат. Це підняло бойовий дух інших частин 37-ї армії, які відновили контратаки.

    Німці натиску не витримали й почали відступ. 12 серпня захисники Києва потужним контударом переломили ситуацію й відновили втрачені позиції по передньому краю укріпрайону.  До 14 серпня окупанти залишили села: Теремки, Гатне, Мишоловку, Чабани, Новосілки, Пирогів.

    Наступного дня обидві сторони на цій ділянці фронту перейшли до оборони. Загалом німецькі частини відступили на 10-15 км від місця прориву.

    У районі сучасної вулиці Народного ополчення бився згадуваний вже Київський комсомольський полк. Це був танконебезпечний напрям — опорні пункти захисників розташовувалися на сучасних Повітрофлотському проспекті, Солом’янській площі та вул. Василя Липківського. Протитанкові їжаки та пляшки з горючою сумішшю довгий час не давали нацистам прорватися до залізничного вокзалу.

    Фрагмент автентичного окопу оборонців Києва, збережений на вул. Героїв Оборони.

    Джерело: pamyatky.kiev.ua

    Поки на південному секторі оборони тривало затишшя, бої розгорілися на північному сході від Києва. Ударна група 6-ї армії Вермахту намагалися відрізати тили оборонцям міста, захопивши переправи через Дніпро. З’єднання 37-ї армії тримали позиції з останніх сил.

    І тут у пригоді також стали ополченці. 16 вересня на цей напрямок штаб оборони Києва відправив загін робітників заводу «Арсенал», 300 моряків Дніпровського загону та підрозділи 4-ї дивізії НКВС. Закріпившись на підступах до переправ, вони спільно з армійцями зупинили просування нацистів.

    Проте, як я писав вище, долю Києва вирішило охоплення військами Вермахту з півночі та півдня, яке в районі Лохвиці й Лубнів на Полтавщині замкнуло війська Кирпоноса в котел.

    18 вересня Південно-західний фронт, врешті-решт, одержав дозвіл Ставки залишити Київ. Оборонці столиці поступово почали відходити на схід.

    Загони народного ополчення Сталінського та Залізничного районів були останніми, хто під натиском 299-ї піхотної дивізії Вермахту залишили с. Крюківщина та північну частину Софіївської Борщагівки. Ополченці Петрівського (Подільського) району складали ар’єргарди радянських військ на правому секторі оборони Києва та останніми покинули Пущу-Водицю.

    Лисогірський форт, на якому окопалися печерські ополченці та солдати винищувального батальйону, вранці 19 вересня взяла штурмом німецька 95-та піхотна дивізія. У полон до потрапило 319 чоловік.

    У пам’ять про героїчні бої в Голосієві вулиці в районі НУБіП названі на честь Героїв Оборони, Генерала Родимцева та командира 147-ї дивізії Полковника Потєхіна. А кияни—бійці народного ополчення увіковічені в назві вулиці, яку горе-реформатор хоче перейменувати.

    «В обороні Києва в районі Голосієва влітку і восени 1941 року проявили стійкість і героїзм радянські воїни 147, 284 стрілецьких дивізій, 5,6, 212 повітрянодесантних бригад і загони народного ополчення», — написано на меморіальному камені на вул. Героїв Оборони.

    Джерело: pamyatky.kiev.ua

    Як бачимо, народне ополчення Києва не мало жодного стосунку до репресивних органів СРСР, а його вояки були добровольцями, а не «громадянами, примусово залученими органами НКВС». Київське ополчення билося самовіддано до останнього і кров’ю заслужило на пам’ять і пошану.

    Відповідно, депутат Бохняк подав Київській міській раді неправдиву інформацію. А це призвело до маніпулювання громадською думкою в питанні перейменування вулиці.

    Київський князь Святослав, безумовно, видатний полководець, гідний увічнення у столичній топоніміці. Але яка потреба називати на його честь вулицю, існування якої є логічним з огляду на Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років».

    Його перша стаття проголошує: «Шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 19391945 років, про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху та жертв нацизму є священним обов’язком держави та громадян України».

    Стаття друга Закону однією з форм увічнення перемоги над нацизмом передбачає «недопущення фальсифікації історії Другої світової війни 19391945 років у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, засобах масової інформації, публічних виступах представників державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб».

    Здається, це саме той випадок, коли представник органу місцевого самоврядування публічно перекрутив сутність історичного феномену народного ополчення Києва 1941 р.

    Але зупинити цю ганебну ініціативу ще не пізно. Громадське обговорення триває до 15 липня. Станом на зараз (2 липня) за нову назву проголосувало 196 людей, проти — 98. Треба лише 100—150 голосів, аби вулиця Народного ополчення зберегла свою назву. За два тижні нашкребти таку кількість цілком реально.

    А іменем князя Святослава Хороброго можна назвати котрусь з інших вулиць, що містять імена комуністичних функціонерів, російських імперців чи взагалі випадкових осіб.

    Тож я закликаю всіх, хто прочитав цей текст, не полінуватися і зайти на сторінку обговорення, зареєструватися та віддати свій голос ПРОТИ перейменування вулиці Народного ополчення.

    Збережімо пам’ять про добровольців — оборонців Києва від нацистської навали!

     

     

  • Історик, співробітник Центру досліджень визвольного руху


    Авторизація
    *
    *
    Генерація паролю