Міф 9. УПА стріляла в спину Червоній армії, яка визволяла її від фашистів

Вулицями Донецька йшли полонені українські солдати. Їхні діди-прадіди воювали з фашизмом, а ці — самі уподібнилися фашистам. І навіть у бій йшли під синьо-жовтим прапором, тим самим, під яким карателі ОУН-УПА стріляли в спину радянським солдатам.

Владислав Гулевич, «Бешенство карликов», серпень 2014 року

Суть міфу

УПА воювала проти Червоної армії, яка боролася з Третім Райхом, і це є доказом того, що УПА виступала на боці нацистів.

Факти стисло

УПА воювала проти Радянського Союзу так само, як і з Третім Райхом, вбачаючи у СРСР такого самого агресора та ворога незалежності України. Але ворогом УПА була не Червона армія, а компартія, НКВД та інші елементи репресивної системи Радянського Союзу.

Факти докладніше

У лютому — березні 1944 року Червона армія здійснила наступ на територію Західної України. У той час на Волині та Галичині активно діяла Українська повстанська армія, яка до цього протистояла нацистським військам. Червона армія також представляла тоталітарний ворожий українській державності режим, але ставлення до неї було принципово іншим.

Перед самим вступом Червоної армії на Західну Україну, 24 грудня 1943 року, командування УПА видає тактичні інструкції, присвячені майбутньому наступу Червоної армії та поведінці у змінених умовах. Згідно з цим документом, відділам УПА заборонялося вступати в бій з Червоною армією — навіть для того, щоб здобути зброю, наказувалося розосередитися по селах і хуторах і дослівно «пересидіти» фронт.

Причин для такого рішення було кілька. Перша і найголовніша — основною ціллю і противником боротьби антирадянського підпілля була комуністична партія та НКВД. Червона армія розглядалася як можливе поле для націоналістичної пропаганди, метою якої було залучити її вояків до повстанців.
Друга була більш прагматичною — у військовому протистоянні зі стократ сильнішою Червоною армією УПА тільки знекровить себе і не досягне жодних відчутних результатів.

Відомі випадки, коли українське підпілля, знаючи з даних розвідки про національний склад з’єднання Червоної армії, уникало зіткнень із «українськими» загонами радянського війська.

Але, попри добрі наміри командування, виконати інструкції вдавалося не завжди. Західна Україна була перенасичена військами до такої міри, що, як не маневруй, — уникнути сутичок було гранично складно. Крім того, багато хто з командирів діяв, виходячи передусім з конкретної тактичної ситуації «тут і тепер». Тому бої між червоноармійцями та повстанцями траплялися. З січня до березня 1944 року таких нападів було, за різними підрахунками, від 153 до 200, у квітні — травні 1944 року їхня кількість сягнула 350. Траплялися повномасштабні бої, як, наприклад, 22 березня під Дерманню на Волині.
Додаткові зіткнення провокував НКВД, залучаючи частини Червоної армії до каральних акцій — саме так сталося наприкінці вересня — у жовтні 1944 року. Така практика почастішала з весни 1945 року, після завершення війни у Європі. Тут уже повстанці у ситуації «не вистрелиш ти — вистрелять у тебе» змушені були вдаватися до зброї.

Командування УПА далі не втомлювалося нагадувати підлеглим, що вони воюють не з Червоною армією, а з військами НКВД. Окремим розпорядженням Головна команда УПА зобов’язала вояків не нападати першими на червоноармійців, якщо тільки ситуація не вимагає відкриття вогню. Ставлення до полонених регулювала окрема інструкція, видана 5 серпня 1944, друга редакція — 26 квітня 1946 року. З полоненими мали поводитися коректно, розпитувати ввічливо, не допускати нетактовностей, годувати, надавати відпочинок і — у разі потреби — лікувати. В іншій інструкції щодо поводження з червоноармійцями заборонялися будь-які насмішки з радянських порядків.

Попри вкрай несприятливі для людських контактів умови, зафіксовано чимало випадків, коли зустрічі повстанців та червоноармійців завершувалися цілком дружелюбно. У серпні 1945 року біля села Невочин червоноармійці розповіли повстанцям, де розташовані підрозділи чекістів, а на прощання порадили «ворогам» «бити тих сволочів». За місяць до цієї події червоноармійці і повстанці мирно «поділили» між собою село Підпечари на Івано-Франківщині. Волею випадку там одночасно кватирувала сотня «Дзвони» та відділ Червоної армії. Стосунки склалися майже сусідські — повстанці щедро обдарували сусідів пропагандистською літературою.

Полонених червоноармійців повстанці часто відпускали назад, провівши з ними пропагандистські розмови. У березні 1944 року повстанці відпустили з полону 10 осіб, які вибралися за фуражем. І такі випадки часто згадуються у документах.

Це не повинно дивувати — адже основним ворогом УПА, боротьба з яким велася систематично і не припинялася ніколи, були війська НКВД.

І найбільші бої, на зразок бою під Гурбами у квітні 1944 року чи бою під Уневом у вересні 1944 року, УПА провела саме з НКВД.

Боротьба з чекістами тривала ще довго після 1945 року — останні сутички з українськими повстанцями зафіксовано на початку 1960-х.

Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху