Законсервована Боснія і Герцеговина: історія, наслідки та перспективи Дейтонської угоди (частина 1)

Останніми тижнями в укрмедіа про Боснію і Герцеговину пишуть досить багато через конфлікт з старовинною іконою, яку президент Республіки Сербської подарував міністру іноземних справ Росії Сергію Лаврову. Утім, це спорадична інформація про балканську країну, яка у першій половині 1990-х рр. пройшла через міжетнічний конфлікт із значною кількістю загиблих цивільних осіб, біженців та масових поховань. Припинити війну у Боснії і Герцеговині вдалося тільки у листопаді 1995 р. практично примусовим способом, коли на військовій базі США у Дейтоні (штат Огайо) між Боснією і Герцеговиною, Сербією, Хорватією за посередництва Сполучених Штатів, Росії, Німеччини, Франції та Великої Британії був узгоджений текст мирного договору. Його підписання відбулося через три тижні – 14 грудня – у Парижі. Ця мирна угода отримала назву Дейтонської.

Чим вона може бути цікава Україні та українському суспільству? Саме такий варіант врегулювання війни вигідний Владіміру Путіну, оскільки Дейтонська угода легалізувала сепаратистське сербське утворення у Боснії і Герцеговині – Республіку Сербську, а також привела до влади людей, які здійснювали під час війни воєнні злочини та діяли за прямим чи опосередкованим наказом Сербії. Подібний сценарій представники російської дипломатії відстоюють у Мінську, починаючи з 2014 р.

Республіка Сербська: узаконений сепаратизм

Тенденції до відділення боснійських сербів від Боснії і Герцеговини почали проявлятися у 1990 р. Це відбувалося під впливом сецесійних процесів, започаткованих у Словенії та Хорватії, зміною політичної ситуації у Югославії.

Ще до проведення багатопартійних парламентських виборів у Боснії і Герцеговині представники сербів БіГ створили представницький та політичний орган боснійських сербів – Сербська національна рада БіГ. До неї увійшли основні національні і політичні організацій та установи, представники яких провели засідання 13 жовтня 1990 р. у Баня-Луці.

За місяць потому, у листопаді 1990 р., у соціалістичній Боснії і Герцеговині пройшли перші багатопартійні парламентські вибори. За результатами другого туру (25 листопада 1990 р.) був покладений край комуністичному режиму. До Національної асамблеї пройшла коаліція, сформована на основі трьох етнічних партій бошняків, боснійських хорватів та боснійських сербів.

Дезінтеграційні процеси, які розгорнулися у Югославії влітку-восени 1991 р. під впливом проголошення незалежності Словенії та Хорватії, призвели до утворення у Боснії декількох автономних сербських областей. Це був принцип доміно, який швидко дістався багатоетнічної Боснії з Хорватії, де місцеві серби створили аналогічні об’єднання.

Так, восени 1991 р. сербські муніципалітети у БіГ утворили п’ять сербських автономних областей – Боснійська Країна, Романія, Семберія, Північна Боснії і Герцеговина.

У жовтні 1991 р. парламент Боснії і Герцеговини прийняв Декларацію про незалежність.

У відповідь 24 жовтня 1991 р. члени Сербської демократичної партії відмовилися приймати участь у роботі Національної асамблеї БіГ, об’єдналися в окремий депутатський корпус та утворили Асамблею сербського народу БіГ. Вона діяла як вищий представницький та законодавчий орган боснійських сербів, захищаючи їх інтереси від рішень парламенту БіГ.

Першим рішенням новоутвореної інституції стало утворення Республіки Сербської БіГ, до якої увійшли раніше створені сербські автономні області.

Наступним кроком боснійських сербів стало проведення 10 листопада того ж року референдум у районах, де більшість складали серби. Виборці мали відповісти на одне питання з двох питань:

• Чи згодні ви з рішенням Асамблеї сербського народу у БіГ від 24 жовтня 1991 р. про те, що сербський народ має залишатися у єдиній югославській державі з Сербією, Чорногорією та Сербською Автономною областю Східна Славонія, Баранья та Західний Срем? (це питання стосувалося тільки сербського населення обраних районів).
• Чи згодні ви з тим, що БіГ має як рівноправна республіка залишатися у єдиній Югославії з іншими, хто займає подібну позицію? (питання для несербського населення).

Результати показали, що 98% сербського населення БіГ ствердно відповіло на перше питання. Як наслідок, 9 січня 1992 р. була створена Республіка сербського народу Боснії і Герцеговини, яка стала частиною федеративної Югославії.

Влада у Сараєво визнала цей референдум неконституційним та оголосила про проведення загальнонаціонального референдуму про незалежність 29 лютого та 1 березня 1992 р. Його повністю бойкотували боснійські серби.

Допоки влада у Сараєво готувалася до проведення плебісциту Асамблею сербського народу БіГ прийняла Конституцію Республіки Сербської Боснії і Герцеговини (28 лютого 1992 р.). У ній державне об’єднання сербів у БіГ було записано під назвою Сербська Республіка Боснії і Герцеговини.

У Конституції були означені і нові територіальні межі Республіки Сербської БіГ. У документі записали, що вона включає райони, муніципалітети та райони, де серби становили більшість, а також території, де вони становили меншість у результати переслідування під час Другої світової війни.

Європейське Співтовариство визнало результати боснійського плебісциту 6 квітня 1992 р., а Сполучені Штати Америки – 7 квітня. У той самий день Асамблею сербського народу БіГ оголосила про розрив усіх зв’язків із незалежною Боснією і Герцеговиною. 12 серпня знову змінили назву свого сепаратистського утворення, яке відтоді почало називатися Республіка Сербська.

Столицею стало місто Пале, президентом Радован Караджич. У травні 1992 р. він на сесії Асамблеї боснійських сербів, як зазначено у документах Міжнародного трибуналу по колишній Югославії, оголосив декілька стратегічних цілей сербів у Боснії і Герцеговині.

Зокрема, Караджич закликав встановити державні кордони, аби відокремити Республіку Сербську від інших етнічних спільнот Боснії і Герцеговини; облаштування коридорів між деякими муніципалітетами. Президент самопроголошеної Республіки Сербської, існування якої Боснія і Герцеговина, як і країни світу, не визнавали, прагнув прибрати кордон по річці Дрина, що розділяла регіони всередині утворення. Хотів Караджич провести кордон по річках Неретва та Уна, розділити Сараєво на сербську і боснійську частини із встановленням у кожній окремих державних органів влади.

На цій сесії Асамблеї депутати ухвалили рішення про створення Армії Республіки Сербської. Головнокомандувачем призначили Ратко Младича, який до того очолював Другий військовий округ Югославської федеральної армії. Цей округ з травня 1992 р. став місцем розташування Головного штабу Армії Республіки Сербської, яка з моменту свого існування долучилася до реалізації цілей, озвучених Радованом Караджичем.

До складу збройних сил увійшли офіцери та військовослужбовці сербської та чорногорської національності, які до того служили у Югославській Народній Армії. Через сутички навколо казарм, які президент БіГ Алія Ізетбегович віддав наказ захоплювати, і міжнародний тиск президент Сербії Слободан Мілошевич відкликав підрозділи ЮНА з Боснії. Дозволили залишитися там тільки тим, хто хотів служити у Армії Республіки Сербської.

Сербія та ЮНА надавали боснійським сербам військову та технічну допомогу, відправляючи до Пале важке озброєння. Протистояти цим діям уряд незалежної Боснії і Герцеговини не міг, оскільки власна армія почала формуватися у ході війни. Першими військовослужбовцями ставали добровольці та незначна частина професійних військових.

Армія Республіки Сербської під керівництвом Ратко Младича була важливим інструментом у досягненні політичної незалежності держутворення боснійських сербів. Упродовж війни збройні сили не тільки проводили військові операції, а й влаштовували етнічні чистки, масові вбивства цивільних, організовували концентраційні табори для бошняків-мусульман та боснійських хорватів.

Воєнні злочини, скоєні Армією Республіки Сербської, розглядалися прокурорською службою та слідчими Міжнародного трибуналу по колишній Югославії у контексті судових справ проти Радована Караджича, Ратко Младича та інших військовослужбовців.

Поява Республіки Сербської стала можливою не тільки через бажання боснійських сербів залишатися у складі Югославської федерації. Процеси відокремлення, запущені Словенією та Хорватією стали тільки підґрунтям для активізації сепаратистських настроїв. Цим скористалися серби і у Хорватії, і у Боснії і Герцеговині, які почали задовго до воєн створювати власні органи влади та автономні державні утворення. Їхні прагнення підтримувалися Сербією та Слободаном Мілошевичем, якого з кінця 1980-х рр. серби у всій Югославії розглядали як захисника сербських інтересів та збирача сербських територій під контролем Белграду.

Є провина у сецеоністських прагненнях боснійських сербів у політиці першого президента Боснії і Герцеговини Алії Ізетбеговича. Він виступав за мусульманську Боснію і Герцеговину, де бошняки мали бути титульною нацією. Ізетбеговича підтримало саме мусульманське населення країни, яка вийшла у 1992 р. зі складу Югославії. Так, бошняки складали більшу частину республіки, також чисельними були сербська та хорватська етнічні спільноти. Плани Ізетбеговича вони не сприйняли, тому відповіли сепаратизмом, проти якого президент БіГ не мав дієвих механізмів.

Мирні плани по Боснії і Герцеговині у 1992-1995 рр.

Міжнародна спільнота на момент спалаху міжетнічного конфлікту у Боснії і Герцеговині вже була постійно присутня на теренах колишньої Югославії, оскільки намагалася врегулювати війну у Хорватії.

До БіГ застосовувалися ті ж самі методи вирішення конфлікту, що і до Хорватії. Насамперед, це були резолюції Ради Безпеки ООН, які обгрунтовували введення у Боснії і Герцеговині Сил ООН з охорони, появу так званих зон безпеки, засуджували насилля над цивільним населенням тощо.

Дипломатичним аспектом вирішення війни займалися європейські інституції – НБСЄ/ОБСЄ та Європейське співтовариство, які за співробітництва з ООН розробили мирні плани та вели переговори із усіма сторонами війни у БіГ.

Окремо варто виділити участь НАТО, яке проводило у країні політику примусу до миру. По суті, серія авіанальотів зі схвалення РадБезу ООН і посадили боснійських сербів, боснійських хорватів та керівництво самої БіГ за стіл переговорів та дозволило підписати Дейтонські мирні угоди.

Мирні плани, які від початку 1992 р. розробляли дипломати Європейського співтовариства та ООН, виявилися неефективними. Їх підписання або виконання постійно зривалося однією із сторін війни. Головні причини – територіальні претензії та питання узаконення державного утворення боснійських сербів, проти чого виступав Алія Ізетбегович та його оточення. Прикметно, що міжнародна дипломатія одразу почала включати претензії керівників Республіки Сербії до своїх варіантів врегулювання війни.

Усього з 1992 по 1995 рр. було розроблено чотири мирні плани по Боснії і Герцеговині. Спільна особливість – прагнення поділити країну за етнічним принципом. Це, по суті, і було реалізовано у Дейтоні у листопаді 1995 р. І саме цей аспект постійно призводить до паралічу політичної системи у БіГ.

Перший мирний план був запропонований лордом Каррінгтоном та Хосе Кутільєро на мирній конференції Європейського співтовариства у лютому 1992 р. у Лісабоні. Документ отримав назву Лісабонська угода, яка передбачала поділ влади у Боснії і Герцеговині за етнічним принципом на всіх рівнях влади та передачу повноважень центрального уряду локальним органам влади сербів, бошняків та хорватів.

Передбачалося поділити територію країни на сербський, боснійський та хорватский кантони, але без врахування принципу етнічної більшості.

План Каррінгтона-Кутільєро у березні 1992 р. відкинув парламент Республіки Сербської. Депутати передали європейським дипломатам власний план, де було прописано про новий поділ території країни. Так, ⅔ Боснії і Герцеговини мали перейти під контроль боснійських сербів, а ⅓ – бошнякам та хорватам, які мали об’єднатися в етнічні анклави.

Хосе Кутільєро відхилив цей варіант плану, розробивши замість нього новий. У документі йшлося про те, щоб у БіГ сформувати на національних принципах три етнічні одиниці. 18 березня 1992 р. бошняки, серби та хорвати план схвалили та підписали його. Алія Ізетбегович невдовзі передумав та відкликав підпис під Лісабонською угодою.

Наступний мирний план запропонували майже через рік – у січні 1993 р. Його авторам стали лорд Оуен та Сайрус Венс, які пропонували поділити Боснії і Герцеговину на 10 напівавтономних кантонів.
Рада Безпеки ООН план визнала прийнятним для врегулювання конфлікту, тому його передали на розгляд воюючим сторонам. 30 квітня Радован Караджич підписав документ, який за декілька днів був відхилений парламентом Республіки Сербської.

Депутати пропонували винести його на референдум. 96% боснійських сербів вважали цей варіант неприйнятним для них.

Третій план, який став останнім у спробах євродипломатії знайти вихід з міжетнічного конфлікту у Боснії і Герцеговині, був запропонований наприкінці липня 1993 р. лордом Оуеном та Торвальдом Столтенбергом.

Нова карта територіального розподілу БіГ передбачала утворення трьох етнічних ентитетів – 52% відходило боснійським сербам, 30% – бошнякам, 18% – боснійським хорватам.
На цей раз уряд у Сараєво визнав неприйнятним план Оуена – Столтенберга.

ООН та Європейське співтовариство на початку 1994 р. створили спеціалізований орган з врегулювання війни у БіГ, який отримав назву Контактна група. До її складу увійшли США, РФ, Франція, Велика Британія та Німеччина. Період діяльності припав на лютий – жовтень 1994 р.

Єдиним суттєвим результатом у діяльності Контактної групи було укладання Вашингтонської угоди, яка припинила війну між боснійськими хорватами та бошняками. Переговори проходили у два етапи – у Вашингтоні та Відні у березні 1994 р.

Відповідно до умов угоди ліквідувалася самопроголошена Республіка Герцег-Босна, створена у 1992 р. боснійськими хорватами у БіГ (президент Мате Бобан); території, підконтрольні бошнякам та хорватам, об’єднувалися у єдину Мусульмансько-Хорватську Федерацію. Адміністративним устроєм нового державного утворення стала кантональна система, щоб попередити домінування однієї етнічної групи над іншою у суспільстві та політичній системі.

“Закриття” одного фронту військових дій давало надію міжнародній дипломатії на остаточне припинення війни у Боснії і Герцеговині.

Контактна група запропонувала поділити країну на три ентитети, як і у планах Оуена – Венса та Оуена – Столтенберга. Іншим було співвідношення територій. Зокрема, пропонувалося віддати Республіці Сербській 49% території, Мусульмансько-Хорватська Федерація мала отримати 51% територій. Якщо бошняки та хорвати прийняли цей план, то серби відкинули через незгоду із територіальним розподілом.

У Республіці Сербській знову вирішили погратися у демократію та винесли план Контактної групи на черговий плебісцит. За його результатами більше 96% населення висловилися проти плану. Боснійських сербів підтримала Сербська православна церква у Сербії, Боснії і Герцеговині, Чорногорії та Республіці Сербській.

Примус до миру у Дейтоні

На початку 1995 р. США та РФ почали здійснювати більший тиск на воюючі сторони, змушуючи їх прийняти мирний план. На боці Мусульмансько-Хорватської Федерації були США, Німеччина та Велика Британія, а на боці Республіки Сербської РФ.

Головні зусилля з організації низки раундів переговорів у різних європейських містах робили саме дипломати США та РФ. Остаточні принципи майбутньої мирної угоди були обговорення та затвердженні у Женеві та Нью-Йорку, а потім запропоновані трьом народам Боснії і Герцеговини.

Якщо бошняки та хорвати готові були вести подальші перемовини, то боснійські серби – ні. У другій половині 1995 р. ситуація на теренах колишньої Югославії стала змінюватися не на користь Сербії, боснійських та хорватських сербів. Міжнародний тиск, здійснюваний на уряд Сербії та Слободана Мілошевича призвів до повного розриву відносин із самопроголошеною Республікою Сербська Країна у Хорватії. Вона опинилася у повній ізоляції, погіршилася економічна ситуація. Хорватські серби зверталися за допомогою до Радована Караджича та Ратко Младича, але значної військової допомоги не отримали.

Цим скористалися у Загребі, провівши дві операції “Блискавка” (травень 1995 р.) та “Буря” (початок серпня 1995 р.) та ліквідувавши Країну.

Для Республіки Сербської склалася досить несприятлива ситуація, яка погіршилася після нанесення авіацією НАТО ударів по позиціям боснійських сербів у серпні- версені 1995 р. Це змусило Караджича та Мілошевича погодитися на перемовини у листопаді того ж року, які проходили на військовій базі Райт-Патерсон, біля Дейтона (Огайо).

Переговори тривали три тижні – з 1 по 21 листопада – за зачиненими дверима. Спецпредставник США у Контактній групі Ричард Холбрук, якого називають архітектором Дейтонської угоди, домігся того, аби представників ЗМІ на базі не було. Це було викликано бажанням уникнути маніпуляції учасниками перемовин умов остаточної мирної угоди через медіа.

21 листопада 1995 р. Слободан Мілошевич, Алія Ізетбегович, Франьо Туджман за посередництва Ричарда Холбрука та американського генерала Уеслі Кларка досягли домовленостей щодо статей угоди.

Представників Республіки Сербської у Дейтоні не було, їх інтереси представляв Слободан Мілошевич за неофіційної підтримки Російської Федерації.

Підписання Дейтонських мирних угод відбулося 14 грудня 1995 р. у Парижі. підписи на документі поставили Ф. Туджман, С. Мілошевич, А. Ізетбегович, Б. Клінтон, Ж. Ширак, В. Черномирдін, Д.Мейджор, Г. Коль.

Документ передбачав утворення Республіки Боснії і Герцеговини у складі Мусульмансько-Хорватської Федерації (51% території, столиця Сараєво) та Республіки Сербської (49%, столиця Баня-Лука). Сараєво відійшло до бошняків та хорватів, Горажде мало зв’язатися із Мусульмансько-Хорватською Федерацією спеціальним коридором.

У 30-денний термін передбачалося відведення збройних сил за лінію припинення вогню, формування демілітаризованих зон по 2 км по обидві сторони від цієї лінії розмежування.

Проблему дистрикта Брчко мав вирішити спеціально утворений міжнародний арбітраж.

Крім того, умови угоди передбачали повернення додому біженців та внутрішньопереміщених осіб, вирішення майнових питань, співробітництво із МТКЮ, розслідування воєнних злочинів, проведення виборів у 1996 р.

Загальний контроль за реалізацією Дейтонських угод покладався на спеціальний миротворчий контингент ІФОР, який діяв під егідою НАТО. Організацією та проведенням виборів у БіГ мала займатися ОБСЄ.

Федеративний устрій держави передбачив формування специфічної політичної системи. Так, був створений Президіум, куди входили три президенти, по одному від трьох титульних націй. Законодавча влада належала Скупштині, поділена на два органи – Палата народів та Палата представників. Вибори депутатів проводилися за Конституцією, що була затверджена у якості Додатку 4 до мирних угод. Третину депутатів до законодавчих органів владів федерального рівня мали обирати від Республіки Сербської, інша частина – від Мусульмансько-Хорватської Федерації.

Дейтонські угоди передбачили запровадження посади Верховного представника, який наділений вищою владою та одноосібним правом трактувати положення Конституції БіГ і законів держави.

Таким чином, керівники боснійських сербів, які у 1992 р. обрали курс на відділення від Боснії і Герцеговини, створивши самопроголошену Республіку Сербську, змогли частково досягти своїх цілей. Сепаратистське державне утворення легалізували за допомогою Дейтонських мирних угод. Аналогічна ситуація відбулася із Армією Республіки Сербської, яка до 2005 р. продовжувала існувати як збройні сили цього ентитету у БіГ. Потім військовослужбовці увійшли до реформованої Армії Республіки БіГ.

Радована Караджича, Ратко Младича та їхніх соратників з вищих ешелонів влади усунули від управління Республікою Сербською. Хоча це не допомогло започаткувати процес до створення ефективних органів влади та подолання наслідків війни.