Військово-технічна революція в Україні і прискорений розвиток спроможностей

Політичні пристрасті навколо есе генерала Валерія Залужного в журналі the Economist, написаного в листопаді 2023 року, не повинні затьмарювати розуміння того, що в ньому йдеться про зміну його підходу до побудови збройних сил. Роком раніше головнокомандувач Збройних сил України висловив вимоги щодо платформ: “Мені потрібно 300 танків, 600-700 бойових машин піхоти, 500 гаубиць”. Тепер він пише про спроможності: перевага в повітрі, контрбатарейна боротьба, радіоелектронна боротьба, прорив мінних загороджень – які мають бути розвинуті з використанням “нових технологічних рішень та інноваційних підходів”.

Певною мірою, акцент на інноваціях відображає застарілість деяких старих систем, переданих в якості допомоги. Що важливіше, це свідчить про зростаючу впевненість у власній здатності України розробляти і інтегрувати нові технології для надання летальних спроможностей своїм військам. Як багато хто відзначає, Україна перебуває на хвилі військово-технологічної революції, використовуючи поширення технологій подвійного призначення завдяки тісній співпраці між цивільними розробниками і військовими кінцевими користувачами.

Проте мало хто усвідомлює, до якої міри українська модель оборонних інновацій ’знизу-догори’ спирається на ініціативу волонтерів та приватних донорів. Наближаючись до третього року тотальної війни, уряд ініціював кілька програм зі скорочення бюрократичної тяганини та підтримки місцевої промисловості, але все ще не прийняв підхід гнучкості і сфокусованості на досягненні цільових завдань, що його було започатковано громадянським суспільством. Щоб досягти цієї мети, Україна має запровадити наскрізний процес, який би поєднував військово-технічну революцію зі прискореним розвитком спроможностей.

З цією метою Україна має створити акселератор спроможностей, який би керував процесом інтеграції цільових завдань, пристосованим до використання нових і проривних технологій. Спираючись на успіх зусиль ’знизу’, акселератор забезпечить вкрай необхідне визначення напряму розвитку і відкриє новий канал для структурованої співпраці у сфері безпеки. Замість того, щоб просто обмінюватися розвідданими з провідного світового полігону для випробування нових підходів до ведення війни, Україна та її партнери отримають більшу вигоду від спільної розробки рішень.

Суспільне джерело оборонних інновацій

Коли в лютому 2014 року Україна зазнала вторгнення, її сектор безпеки та оборони перебував у безладі. На щастя, Революція Гідності збіглася з демократизацією розвитку військових спроможностей, і технічно підковані активісти прийшли на допомогу державі, яку сильно хитало. Окрім надання нелетальної допомоги, такої як спорядження, пайки та медикаменти, волонтери спроектували, розробили, закупили та встановили системи та програми для балістичних розрахунків, тактичного управління боєм, захищеного зв’язку та спостереження з дронів, використовуючи технології, які донедавна були прерогативою державного сектору.

Тиск війни і слабкість оборонних інституцій, таким чином, каталізували появу особливої української моделі оборонних інновацій, яка ігнорує межу між закритими військовими спільнотами і цивільним світом, і розвиває спроможності на основі широкодоступних комерційних технологій. Десять років потому українські збройні сили значно розвинулися як бойова потуга, але інститути планування, управління ресурсами та закупівель відставали, про що свідчить неспроможність закупити або імпортувати значну кількість озброєння та спорядження до початку повномасштабного вторгнення. До сьогодні волонтери збирають кошти для забезпечення значної частини базового обладнання та передових технологій, що використовуються підрозділами на передовій.

Експертка з питань безпеки Одрі Курт Кронін показала, що державно-приватні інновації є ключовими для стратегічної стійкості України, але провідна роль суспільства в цьому тандемі недостатньо визнана. Наприклад, платформа “Дельта”, ядро того, що Кронін називає “безшовною інтеграцією державних і приватних цифрових спроможностей”, не була придбана урядом у приватного сектору, як вона обґрунтовано припускає, а нав’язана непоступливому оборонному істеблішменту через роки наполегливого тиску з боку громадянського суспільства, яке відстоювало інтереси військових на позиціях.

Система “Дельта”, яка використовувалася для організації оборони Києва, Харківської та Херсонської контрнаступальних операцій і потоплення крейсера “Москва”, інтегрує розвідку із спостереженням, захопленням цілей і розвідувальними завданнями, забезпечуючи ситуаційну обізнаність і підтримку в прийнятті рішень. Розробку “Дельти” було ініційовано громадською організацією “Аеророзвідка“, однієї з перших груп волонтерів, які з 2014 року допомагають військам, що воюють на сході України, за послідовної підтримки НАТО, Великобританії, Канади, Німеччини та інших країн-членів Альянсу.

Показово, що “Дельта” – це лише один з декількох прикладів складних проектів з розвитку спроможностей, ініційованих і реалізованих неурядовими організаціями та оборонними стартапами. Розглянемо декілька інших. Такі команди, як ГО “Армія SOS” або UA Dynamics, зібрали кошти на розробку, виробництво та використання програмного забезпечення для наведення “Кропива“, а також розвідувальних та ударних безпілотників “Валькірія” та “Панішер“. Безпосередньо взаємодіючи з військовими частинами на фронті, вони розробили тактику, підхід та процедури для розвідувальних та ударних цільових завдань безпілотників, а також першокласну процедуру корегування вогню.

Що стосується державних зусиль, то найбільшу ініціативу проявили українські спецслужби та розвідувальні органи, які звернулися до волонтерів і приватних донорів щодо проектів, які використовують комерційні технології для виконання операцій стратегічної важливості. Як нещодавно стало відомо, це призвело до розробки безпілотника з фіксованим крилом Beaver для нанесення точних ударів по об’єктах виробництва і зберігання ракет противника, а також надводного безпілотника Sea Baby для нанесення ударів по Керченському мосту.

Проблема масштабу

Як видно з наведених вище прикладів, українська модель інновацій ’знизу-догори’ має кілька ключових особливостей. По-перше, основна увага приділяється спроможностям, а не технологіям. Ефекти, яких можна досягти шляхом вдосконалення тактики, покращення ситуаційної обізнаності або комбінації систем, є кращими за матеріальні рішення з міркувань вартості та часу. По-друге, постановка завдань зосереджується на чітко визначених бойових завданнях, що дає змогу координувати дії багатьох суб’єктів і систем для досягнення максимального бойового ефекту. По-третє, мінімально життєздатні системи розгортаються в бою навіть на відносно низькому рівні зрілості. По-четверте, негайний зворотний зв’язок використовується для постійного вдосконалення, за спіральною моделлю розвитку сил і засобів, в якій окремі компоненти сил і засобів удосконалюються в міру того, як дозволяє час. По-п’яте, неформальні мережі, що розвинулись за кілька років між цивільними особами і польовими командирами, сприяють безпосередній взаємодії розробників з кінцевими користувачами. По-шосте, донорське фінансування мінімізує накладні витрати і усуває бюрократичну тяганину, що дозволяє проводити розробки з мінімальними витратами. І нарешті, експерти з питань закупівель, інженерії та експлуатації працюють разом у спеціально створених міжфункціональних командах.

Ініціатива незалежних учасників цієї екосистеми дала Україні ранню перевагу в багатьох сферах, таких як використання автономності та штучного інтелекту для підтримки розвідки та високоточних ударів. Однак неформальність цього підходу також створює певні проблеми. Пожертви і краудфандинг мають низькі накладні витрати, але лише комерційні контракти можуть залучити набагато більші і надійніші пули державного фінансування і приватного капіталу, необхідні для планування і масштабування. Пожертвування нібито безкоштовних товарів і послуг підвищило національну стійкість, але надмірна роль волонтерів у забезпеченні необхідних сил і засобів на полі бою іноді стає джерелом суперечок.

Для вирішення цих проблем український уряд започаткував проект “Армія дронів” разом із Brave1 – платформою, яка надає гранти українським компаніям, об’єднуючи інвесторів, стейкхолдерів та компанії в технологічний кластер. Регуляторні реформи прискорили імпорт технологій подвійного призначення, спростили сертифікацію безпілотних систем та систем радіоелектронної боротьби, а також дозволили неконкурентні закупівлі через прості контракти за принципом “витрати плюс” з націнкою до 25 відсотків та авансовими платежами до 70 відсотків витрат на строк до 12 місяців. Системи вітчизняного виробництва, на які заплановано перехід, можуть бути прискорено кодифіковані Міністерством оборони всього за кілька тижнів.

Підтримка розвитку оборонних стартапів принесе більше різноманітних нових продуктів на ринок оборони. Масштабування виробництва окремих систем забезпечить постачання великої кількості цих систем, подібно до того, як волонтери краудфандингують масову закупівлю безпілотників на основі широкодоступних комерційних технологій. Прискорення сертифікації і кодифікації прискорить процес забезпечення якості продукції, але жодне з цих зусиль не зосереджене на визначенні нагальних потреб і встановленні зв’язку між наявними технологіями і потребами цільових завдань.

До певної міри, українські спецпризначенці підхопили ініціативу. Однак їхня модель підготовки, оснащення і планування для проведення разових операцій стратегічного рівня є занадто дорогою і трудомісткою, щоб її можна було масштабувати. Зосереджені на створенні індивідуальних рішень для однієї операції за раз, їхній підхід не є дуже вдалим для тиражування і розповсюдженя спроможностей у більш широкому масштабі. Як підкреслив “Хантер”, бригадний генерал, який керував Керченською операцією, “Служба безпеки України ніколи, ніколи не повторюється“. Більше того, секретність, притаманна їхньому способу роботи, компартментує досвід і отримані уроки, що суперечить відкритій моделі інновацій, необхідній для швидкого поширення технологій подвійного призначення.

Потреба у акселераторі спроможностей

Оборонна інноваційна екосистема України наразі складається з сотень українських та міжнародних організацій, які реалізують тисячі проектів. Вони стають дедалі більш спроможними постачати будь-які технології, які можуть знадобитися. Але вплив військово-технічної революції залежить від здатності оборонного відомства визначати оперативні виклики та політики, спрямованої на швидке, ефективне і здійсненне впровадження процесу розвитку спроможностей. Такої здатності і політики поки що немає.

Слід визнати, що швидка інтеграція нових і проривних технологій є викликом для військових організацій в усьому світі. За часів холодної війни технології розроблялися власними силами, а цикл розробки нових платформ в Сполучених Штатах та  Радянському Союзі становив близько десяти років. Але зараз, коли комерційні компанії випускають нові продукти щодня, усталені процеси придбання стали вузьким місцем у розвитку і наданні спроможностей кінцевим користувачам.

Підходи на основі спроможностей, запроваджені в рамках співпраці з НАТО, є відносно новими для оборонного відомства України. Планування на основі спроможностей було офіційно запроваджене лише в грудні 2020 року, а комітет з питань менеджменту спроможностей , який має керувати цим процесом, був створений лише в січні 2023 року. Ці зміни визначатимуть основні закупівлі і розподіл ресурсів у середньостроковій перспективі, але не призначені для просування нових і проривних технологій на поле бою.

З цією метою Інститут Хадсона рекомендує впровадити процес інтеграції цільових завдань, який включає наступні шість функцій:

• визначення проблеми;
• розробка рішень і експерименти;
• закупівля матеріалів;
• цифрова інтеграція;
• ресурси і вимоги;
• оперативне вдосконалення.

У контексті США всі ці функції реалізуються, але вони розпорошені по всьому Департаменту оборони, і в ідеалі, як стверджують Ден Патт і Брайан Кларк, повинні бути консолідовані під єдиним спонсором ресурсів, а керівники програм повинні бути створені у виконавчих офісах службових програм.

В Україні процес інтеграції цільових завдань, подібний до описаного Гудзонським інститутом, реалізується переважно волонтерами та стартапами, які працюють напряму з командирами фронтових підрозділів та спецпризначеннями. Важливо, що їхній підхід надає абсолютний пріоритет своєчасній розбудові спроможностей з використанням широкодоступних технологій і ґрунтується на адаптивному розподілі ресурсів. Таким чином, створення акселератора спроможностей було б еволюційним кроком – формалізацією і поширенням цієї практики за допомогою системного мислення і підходу на основі спроможностей – а не запровадженням чогось абсолютно нового.

Акселератор впроваджуватиме найсучасніші методи підходу, оцінки, валідації, пошуку, забезпечення ресурсами і впровадження спроможностей для задоволення нагальних потреб. Він управлятиме портфелем відкритих інноваційних проектів, що реалізовуватимуться цільовими групами фахівців з технологій, військової справи та бізнесу, які працюватимуть безпосередньо з бойовими підрозділами. Як чітко визначена програма з прозорим управлінням, акселератор також стане прикладом підзвітного розподілу ресурсів за пріоритетами.

Поєднуючи закупівлі з розробкою концепції і експериментами, акселератор не просто посилить зв’язок між обороною і промисловістю задля прискорення ітеративних удосконалень, але й покращить такі характеристики, як продуктивність, безпека, сумісність, ремонтопридатність та інші якості, необхідні для прийняття на озброєння і переходу, і не лише після того, як система буде подана на сертифікацію, але й на якомога більш ранній стадії розробки за рахунок залучення зацікавлених сторін.

Спираючись на довготривалу мережу відносин між цивільними розробниками і військовими кінцевими користувачами, а також на роботу програми Brave1, акселератор спроможностей дозволить українському оборонно-промисловому комплексу відігравати більш активну роль у приведенні технологічного розвитку у відповідність до нагальних потреб. Розвиток технологій і розвиток спроможностей – це різні, але взаємодоповнюючі програми, які потребують різних, але співпрацюючих спонсорів.

Формалізація процесу прискореного розвитку спроможностей також уможливить структуровану співпрацю з бойовими лабораторіями, військовими центрами та військовими силами країн союзників. Наразі партнери України спостерігають за тандемом оборонних інновацій та військової адаптації здалеку. Вони ставляться до цього як до питання збору розвідданих і розробляють свої рішення для нових викликів у різних своїх форматах, окремо від України.

Враховуючи швидкість змін на полі бою, спільні зусилля з розробки рішень принесуть набагато більше користі як Україні, так і її партнерам. Окрім добрих намірів, безпекова співпраця потребує структури і процесу – саме те, що має забезпечити акселератор спроможностей. За допомогою розподілених військових ігор і симуляцій можна швидко налагодити співпрацю над розробкою концепцій і експериментами, і при без безпосередьої особистої присутності.

Висновки

Есе Залужного допомагає викласти підхід до успіху для посилення українських сил після кульмінації минулорічного контрнаступу. Тепер, щоб реалізувати його бачення розвитку спроможностей на основі технологій, потрібні нові інституційні здатності.

Україні добре прислужилася модель оборонних інновацій ’знизу-догори’, яка сформувалася за десять років війни. Поточні зусилля, спрямовані на прискорення розвитку української оборонної промисловості і масштабування виробництва платформ – як, наприклад, завдання виготовити мільйон безпілотників – є важливими, але самі по собі вони не можуть поєднати наявні технології з потребами цільових завдань.

Класичні підходи до розвитку спроможностей є надто повільними для нових і проривних технологій, а модель спеціальних операцій не призначена для розповсюдження і масштабування. Ці підходи мають бути доповнені підходом прискореного розвитку спроможностей, який слугує інтересам всіх сил безпеки та оборони.

У загальній схемі оборонних закупівель України і співробітництва у сфері безпеки створення акселератора розвитку спроможностей потребуватиме небагато ресурсів. Але за умови приведення ресурсів у відповідність до пріоритетів цільових завдань і прискорення темпів інновацій він може принести принципово важливі зміни.

Оригінал

Михайло Лопатін– експерт з питань оборони, директор з міжнародних відносин ГО “Аеророзвідка”, колишній член Комітету реформ Міністерства оборони України, співзасновник Rapid Capability Group – Ukraine. Ця стаття є колективною роботою RCG-U.