Володимир ГОРБУЛІН: “КЕРІВНИЦТВО РОСІЇ ЗАЦІКАВЛЕНЕ В НЕСТАБІЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ”

Україна все більше відчуває, що європейські партнери залишають її наодинці з проблемою розв’язання вузла відносин з Росією. Німеччина та Франція майже відкрито зазначили про небажання псувати відносини з Росією заради України. Експерти вже почали говорити: історія повторюється. Натякаючи на 1938 рік. Проте, Україна опинилася перед новими загрозами…

Можна стверджувати, що 2009 та 2010 роки будуть для України вирішальними. За нових геополітичних і геоекономічних умов зовнішні та внутрішні загрози національній безпеці України щільно пов’язані між собою і можуть значно послабити українську державність.

Наближення терміну президентських виборів у 2010 році (за умови, що не відбудуться дострокові президентські та парламентські вибори) відбувається на тлі економічного спаду і фінансової кризи. Ці чинники, як самі по собі, так і у поєднанні з політикою Росії по дестабілізації ситуації в Україні, можуть загострити розбіжності всередині українського суспільства з таких питань, як статус російської мови, зовнішньополітичний курс країни, а також статус Криму, Севастополя і Чорноморського флоту. Ці розбіжності ще більше посилять розділення України по лінії Схід-Захід. І хоча це розділення то посилювалося, то слабшало протягом останніх років, воно нікуди не зникло.

Якщо характеризувати безпекове середовище навколо України, то його трансформація на протязі останніх років характеризується підвищенням конфліктності  та появою нових або загостренням існуючих викликів.

Загальмувався процес приєднання України до Євроатлантичної системи колективної безпеки, хоча це завдання протягом останніх років було і є її головним зовнішньополітичним пріоритетом. Провідні країни Європи та США на саммітах країн НАТО під час газового конфлікту продемонстрували неготовність до ускладнень у стосунках з РФ заради підтримки інтересів України. Для України це, попри всі запевнення, обумовлює в контексті перспектив приєднання до НАТО стан невизначеності і пошуку дій, адекватних ситуації.

На мій погляд, останні заяви Генерального секретаря Яапа де Хооп Схеффера у Кракові щодо продовження розширення Альянсу із врахуванням інтересів Росії, свідчать про відсутність нових підходів і певний інтелектуально-вольовий вакуум в Брюсселі.

Особливо наголошу на масштабності цілей, що вирішувала Росія у ході цих конфліктів – контроль над Кавказом, над українською газотранспортною системою, просування проектів Північного і Південного газових потоків – гідні завдання.

Аналіз цих конфліктів доводить, що чинне керівництво РФ готове боротися за відродження свого домінування на території колишнього Радянського Союзу всіма доступними засобами, із застосуванням воєнної сили включно. А, по-друге, на жаль, мусимо дійти і такого висновку: США та ЄС наразі не мають бажання і не володіють необхідними компонентами, застосування яких унеможливило б реалізацію Кремлем своєї стратегії щодо приборкання непокірних країн на теренах СРСР.

І нині, після практично повного відновлення відносин між Росією та НАТО, можна констатувати – Кремль свої завдання блискуче вирішив.

А, відповідно, російські апетити збільшуватимуться, і справа не в якійсь сутнісній зіпсованості Москви, все набагато простіше: Росія всю свою історію робила лише те, що їй дозволяли, а межі дозволеного завжди визначалися дослідним шляхом.

Нинішня ситуація дає Москві останній шанс проводити імперську силову політику. За оцінками американського розвідувального товариства для комітету з питань розвідки Сенату США від 12.02.2009 року, призовні ресурси російської армії скоротяться вдвічі вже в період між 2005 і 2018 роками.Про загальні демографічні проблеми, про Сибір, Далекий Схід і Китай, який дуже ймовірно протягом найближчих десятиріч буде змушений внаслідок внутрішніх проблем перейти до територіальної експансії, можна не говорити.

Таким чином, те, що Росія досягне у найближчі роки, стане її ресурсом на довгу перспективу. А, отже, слід очікувати в найближчому майбутньому рішучий російський наступ за усіма лініями. І ніяка фінансова чи економічна криза не зупинить цей марш. Можуть бути тільки тактичні зміни. І саме тому керівництво Росії зацікавлене в нестабільності в Україні, оскільки така нестабільність, по-перше, виставляє Україну в політично невигідному світлі перед російським народом, а по-друге, робить Україну непривабливим кандидатом на вступ до НАТО і Євросоюзу.

Ще один дуже важливий психологічний момент: останнім часом відбулася суттєва зміна тону російської пропаганди. Знову активно тиражуються міфи про доброго, хоч і хитрого телепня-українця-малороса і підступну католицьку Галичину, що вводить добрих малоросів у “шатость”, підбиває їх на злопідступні дії проти Москви.

Водночас, у пресі, на телебаченні і, насамперед, в Інтернеті, активно мусуються теми “неминучої вже у 2010 році війни між американською маріонеткою – помаранчевою Україною та Росією”. Лише протягом першого тижня березня 2009 року в Росії і Україні на російські гроші вийшло 4 книжки на цю тему. Сутність порад цих творів висловлена у виданні “Брат” авторів Ігоря Беркута і Романа Василишина (на обкладинці видання зображений В. Путін у морському однострої): “…нам варто не відштовхувати, а прийняти російську руку дружби”. Що це за рука, і що це за дружба пояснювати думаю не варто.

Вірогідність такого роду сценаріїв, на мій погляд, низька. Такі сценарії можуть мати місце, але їх причиною буде не злий намір, а невірна оцінка ситуації або нездатність прорахувати наслідки, хоча кризи, як відомо, розвиваються по власній логіці. Але постає питання – з якими цілями треба роздмухувати подібні речі.

Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння