Костянтин Морозов: ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТУ

З 1963 по 1967 рік навчався в Харківському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків імені С. Г. Грицевця. З 1967 по 1972 рік проходив службу в авіаційних частинах ВПС на території СРСР та Північної групи військ. Протягом 1972–1975 років навчався у Військово-Повітряній академії імені Ю. О. Гагаріна, після закінчення якої служив на посадах льотчика-інструктора, командира авіаційної ескадрильї, заступника командира авіаційного полку, начальника авіаційної бази. З 1981 року — заступник командира авіаційної дивізії. У 1982–1984 роках навчався у Військовій академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР імені К. Є. Ворошилова. З 1990 року — командувач 17-ї повітряної армії.

З 3 вересня 1991 по 8 жовтня 1993 року — Міністр оборони України. Генерал-полковник — з 18 вересня 1991 року.

Після відставки за власним бажанням з посади Міністра оборони України через суперечності в поглядах з Президентом України Леонідом Кравчуком на подальшу долю ВМС України — у резерві ГВК Збройних Сил України. 5 березня 1994 року звільнений з лав Збройних Сил України у запас.

Нагороджений орденами «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» II та III ступенів (1990 рік), «За мужність» ІІІ ступеня (1996 рік).

19 серпня 1991 року прибічники збереження радянського політичного режиму проголосили створення в Москві Державного комітету з надзвичайного стану, який припиняв чинність законодавчих актів найвищих органів влади союзних республік. Стало очевидним, що в цих умовах державний суверенітет України може залишитися тільки декларацією.

На той час генерал-майор авіації Костянтин Морозов командував 17-ю повітряною армією. Пізніше, згадуючи своє бачення тодішньої ситуації, він писав, що моральні й духовні якості, якими він завдячує своїй матері, а також здобутий життєвий і службовий досвід допомогли йому критично проаналізувати комуністичну ідеологію й зрозуміти протизаконний, украй небезпечний характер намірів і дій у дні путчу керівників Комуністичної партії, ладних використати радянські Збройні Сили проти народу й спричинити кровопролиття серед цивільного населення. Усупереч позиції своїх високопоставлених начальників, які підтримали держкомітет з надзвичайного стану (ДКНС / ГКЧП), Костянтин Морозов не виконав розпорядження путчистів про запровадження надзвичайного стану у військах і зробив усе, аби гарантувати, що особовий склад 17-ї повітряної армії ніколи не буде використаний проти демократичних сил в Україні. Про це він повідомив голову Верховної Ради України Леоніда Кравчука й обмінювався з ним думками щодо політичної ситуації. А 22 серпня прийняв рішення про вихід з лав Комуністичної партії.

Одразу після ухвалення Акту про Незалежність України провадилися активні політичні консультації. Голова Народного руху України Іван Драч під час розмови з ним був приємно вражений, що той схвально поставився до здобуття Україною Незалежності. Така позиція була радше винятком серед тогочасних військових керівників високого рівня. Неприйняття Костянтином Морозовим дій ДКНС, невиконання вказівок путчистів і тверда свідома підтримка української незалежності викликали у керівництва демократичних сил держави симпатію до командувача 17–ї повітряної армії як до щирого патріота України, якого можна використати на високій державній посаді.

Як згадує колишній командувач Військ протиповітряної оборони Збройних Сил України генерал-полковник у відставці М. Лопатін, «28 серпня 1991 року в будинку Верховної Ради України відбулася нарада за участі командувачів Одеського, Прикарпатського і Київського військових округів, Чорноморського флоту, 8-ї ОА ППО, 24-ї ПА ВГК і 17–ї ПА ВПС — І. Морозова, В. Соколова, В. Чечеватова, М. Лопатіна (на той час командувача 8-ї ОА ППО), В. Васильєва, К. Морозова та великої групи депутатів. Вів нараду Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук. Розглядалося одне питання — будівництво Збройних Сил України на основі наявних на її території військових формувань. Усі командувачі, крім генерал-майора Морозова, поставилися до цього негативно… А він заявив, що не тільки підтримує ідею створення Збройних Сил України, а й докладе всіх зусиль для її здійснення».

Щоб надати процесу створення Збройних Сил України динамічного характеру, пост Міністра оборони України мав посісти високопрофесійний, патріотичний і авторитетний військовий. Було кілька кандидатур, але зрештою вибір припав на генерал-майора авіації Костянтина Петровича Морозова, який активно підтримував обраний Україною шлях незалежності й ідею створення власної армії. 3 вересня Верховна Рада України 323 голосами «за» (11 — «проти») прийняла відповідну постанову, а 18 вересня того ж року Указом Президії Верховної Ради України Костянтину Морозову присвоєно військове звання «генерал-полковник».

Принагідно тут варто звернути увагу на низку обставин. У мемуарах Костянтин Петрович зазначає, що походить з родини, де батько був росіянин, а мати — українка. У паспорті його записали росіянином. Однак те, що він народився, закінчив школу й здобув військову спеціальність в Україні, зробили його її щирим патріотом. Протягом усієї військової служби в радянський період його начальники й кадрові органи вважали, що, бувши «напівросіянином», він почуває себе «повним росіянином», і це є добрим «щепленням» проти українського патріотизму. Тож українські патріотичні почуття доводилося ховати глибоко в душі. Бо якби стала відомою любов його до України й відданість їй, то кар’єра склалася б зовсім інакше. Тоді, пише він, «я не командував би авіаційним з’єднанням і не був би посланий на навчання в Академію Генерального штабу, не був би призначений 1990 року командувачем 17-ї повітряної армії в Україні. Якби моє військове керівництво знало, що я глибоко поважаю діяльність і політичні погляди багатьох демократів на моїй Батьківщині, я був би звільнений з цих посад. Але цього не сталося, і тепер моє життя й військова кар’єра ще раз зробили несподіваний поворот, про який я ніколи не мріяв і якого не передбачав».

Безперечно, наведені факти свідчать, що на той час серед вищого військового керівництва в Україні командувач 17-ї повітряної армії генерал-майор Морозов був єдиним посадовцем, котрий за своїми фаховими, службовими, ідейними й людськими якостями повністю відповідав вимогам до міністра оборони.

Виступаючи після свого призначення, Костянтин Петрович висловився за збереження сил колективної оборони, відтак за дворівневу структуру Збройних Сил України, які мали включати стратегічні сили і сили загального призначення. У керівництві ядерними силами передбачалася участь повноважних представників України, а згодом планувалось відмовитися від ядерної зброї.

9–10 вересня 1991 року Міністр оборони СРСР маршал авіації Є. Шапошников провів у Москві конференцію з військовими керівниками всіх республік Радянського Союзу, за винятком країн Балтії. Учасниками від України були голова постійної Комісії Верховної Ради з питань оборони і державної безпеки В. Дурдинець, Державний міністр з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій Є. Марчук, Міністр оборони К. Морозов, а також експерти. На конференції обговорювалось головне питання: чи будуть Збройні Сили єдиними — з представництвом кожної республіки, чи їх належить поділити за державно-територіальною ознакою. Українська делегація зайняла тверду безкомпромісну позицію: Україна, згідно з Декларацією про державний суверенітет і Актом про незалежність, створює і оснащує власну армію.

Командування збройних сил Радянського Союзу не полишало надії зберегти єдність і всіляко намагалося заблокувати створення Міністерства оборони, Головного штабу й у цілому Збройних Сил України. Як підкреслює у спогадах А. Лопата, «…не треба забувати, що майже все… тоді було ще підпорядковане Москві й отримувало від Росії заробітну плату. На всіх щаблях військової ієрархії точилася безнастанна боротьба за виконання постанов Верховної Ради, указів Президента і наказів Міністра оборони України».

Осінь — зима 1991 року були переломними для військового будівництва в Україні. 6 грудня Верховна Рада України ухвалила надзвичайно важливі закони — «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Того ж дня був затверджений текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник авіації Костянтин Морозов.

На основі цих законів і відповідно до Мінської домовленості між країнами СНД Україна на початку січня 1992 року активізувала створення власних Збройних Сил на базі військового угруповання колишньої Радянської Армії та сил Чорноморського флоту. Як наголошує дослідник початкового періоду історії армії й флоту нашої держави В. Бринцев, «Україна стала першою серед країн колишнього СРСР, яка створила власні Збройні Сили. Цей процес мав унікальний характер. Величезна частина колишньої Радянської Армії, яка була дислокована на території України, без пролиття крові перейшла на службу українському народу. Мирний, еволюційний шлях військового будівництва став можливим, зокрема, завдяки створенню міцного правового фундаменту, прийняттю конкретних законів, що визначили правовий статус Збройних Сил. Рішення про їх необхідність базувалося на реаліях розпаду СРСР, урахуванні геополітичних змін у світі та розумінні важливої ролі Збройних Сил у становленні незалежної суверенної держави».

Костянтин Петрович Морозов у своїх мемуарах так оцінює ухвалу про складення Військової присяги: «Важливим було безпрецедентне історичне рішення за допомогою присяги управляти лояльністю військ, які залишалися тоді в Україні. Водночас треба було повернути в Україну громадян, які служили поза її межами. Це рішення критикували через те, що в Україні, у частинах і з’єднаннях колишніх радянських збройних сил, було багато росіян. У тій ситуації ми розуміли, що складення ними Військової присяги не гарантує їхньої лояльності до України. Та разом з тим це був доконечно необхідний крок до створення ядра майбутніх Збройних Сил. І мудрість цього рішення підтвердилася».

Як Міністр оборони України, Костянтин Морозов доклав багато зусиль до визначення концептуальних засад і організації розроблення Воєнної доктрини держави. У січні 1992 року робоча група на чолі з генерал-майором В. Гречаніновим підготувала її проект. Відмітною ознакою Воєнної доктрини України став її оборонний характер, який на практиці має втілюватися відповідно до принципу оборонної достатності при встановленні чисельності, організаційно-штатної структури, комплектуванні, забезпеченні військовою технікою і зброєю, засобами підготовки й ведення бойових дій Збройних Сил.

Наприкінці жовтня 1992 року проект розглянула Верховна Рада України. Народні депутати внесли більш ніж 130 пропозицій зі змінами до тексту, а в липні наступного року були схвалені «Основні напрямки зовнішньої політики України», які необхідно було врахувати в процесі доопрацювання проекту Воєнної доктрини. Нарешті 19 жовтня 1993 року парламент затвердив остаточний її текст.

Проте це вже відбулося без участі Костянтина Петровича — 8 жовтня 1993 року Указом Президента України Міністром оборони був призначений командувач Одеського військового округу генерал-полковник В. Радецький. Такому рішенню передувала низка подій. У вересні 1993 року в Масандрі проходила урядова нарада російської і української делегацій, на якій обговорювалася майбутня доля Чорноморського флоту. Від України на нараді головував Прем’єр-міністр Леонід Кучма. Було висунуто пропозицію українську частину флоту і його інфраструктуру передати Росії на покриття боргів за енергоносії. Костянтин Морозов у своєму виступі твердо заявив, що він, як член державної делегації, з такою пропозицією не згоден — Чорноморський флот належить Україні. Однак на той час варіант продажу Україною своєї частини флоту підтримував Президент України Леонід Кравчук.

Колишній командувач ВМС України, а в той час представник Міністра оборони у ВМС України в Севастополі віце-адмірал В. Безкоровайний згадує: «З критикою Президента виступив цілий ряд партій і суспільних рухів. Особовий склад кораблів і частин ВМС України на загальних зборах прийняв звернення до Ради національної безпеки та оборони України, у якому, зокрема, відзначалося, що при «нерішучій позиції керівництва України ми втратимо не тільки Крим, а й незалежність України». Була також висловлена підтримка Міністру оборони. У найбільш складній ситуації був Морозов. Він одразу висловився за необхідність розглянути питання в РНБО і подати його на ратифікацію у Верховну Раду України. Всі уважно спостерігали за позицією військової делегації, яка пропонувала, по-перше, враховувати вже досягнуті раніше домовленості, по-друге, створити повноцінне об’єднане командування, а над ним — Наглядову раду. І нарешті, створити на базі Чорноморського флоту Військово-Морські Сили України та Військово-Морський Флот Росії».

Офіцери, мічмани, матроси українських ВМС підтримали пропозицію Міністра оборони України. У своїх заявах, надісланих Президентові, Голові Верховної Ради, Міністрові оборони України, вони виступали проти передачі Росії української частини флоту, а також проти подальшого перебування на українській території військово-морських сил іншої держави.

За спогадами В. Безкоровайного, «6 вересня 1993 року К. Морозов прилетів у Севастополь і одразу відправився на сторожовий корабель «Гетьман Сагайдачний», де побував на бойових постах і командних пунктах, роз’яснюючи суть підписаного протоколу і вселяючи в людей надію. Потім провів нараду командного складу ВМС України. Говорив спокійно, упевнено про те, що ніякої угоди про продаж частини Чорноморського флоту не підписано і жодного метра української землі не буде продано. «Я взагалі вважаю, що після поділу флоту всі неукраїнські кораблі мають бути виведені з територіальних вод нашої держави», — виклав свою позицію Міністр оборони. Вигляд у нього був стомлений, очі збуджені. Про що він думав у ті хвилини, ми так і не довідалися. Але кожний з нас добре розумів, що його позиція навряд чи сподобається Президентові. І тоді відставка неминуча. Це, мабуть, добре розумів і він сам.

Ті, хто працював з Костянтином Петровичем пліч-о-пліч у своїх спогадах високо оцінюють його діяльність на посту Міністра оборони України, виявлені ним як керівником професійні, ділові й людські якості. На його долю випала найбільша відповідальність у розробленні Концепції Збройних Сил України, створенні Міністерства оборони, Головного штабу, формуванні видів Збройних Сил. Принципово, з особливою ретельністю він підходив до розгляду їх організаційної структури, чисельності та функціонального розподілу.

Пригадуючи складні проблеми, що стояли перед першим Міністром оборони України, так само високу оцінку його роботі дає авторитетний американський фахівець Шерман Ґарнетт, який з серпня 1992 року відповідав у Пентагоні за співробітництво з міністерствами оборони держав колишнього СРСР і тісно співпрацював з Костянтином Петровичем. Морозов, зазначає він, зробив значний внесок у створення Міністерства оборони та Збройних Сил незалежної України і досяг великого прогресу в забезпеченні лояльності їх до керівництва держави, встановленні адміністративного контролю над військовими об’єктами на території України і скороченні військових структур. Він зрозумів, що Україна не може прийняти підходу держав Балтії до створення власних збройних сил. З огляду на величину й етнічний склад радянських збройних сил на території України, Морозов не міг розпочинати справу на порожньому місці. Він повинен був дати кожному військовослужбовцю й цивільному працівникові можливість залишитися в новій українській армії, якщо той цього хоче. Міністр повинен був так здійснити цивілізовану реорганізацію військових частин і військових навчальних закладів з їхніми курсантами й слухачами, які дісталися в спадщину від колишнього Радянського Союзу, щоб вони стали українськими. Близько 10 тис. офіцерів і прапорщиків було відправлено проходити службу в арміях сусідніх держав, і кадрові органи Міністерства оборони України зуміли зробити це професійно. Перший Міністр оборони незалежної України заклав основи нормальних безпекових відносин з Росією, виходячи при цьому з того, що конче потрібно забезпечити військову незалежність України і невходження її в інтеграційну схему оборонних структур країн СНД. Він зрозумів вагу співробітництва у військовій сфері зі США, Німеччиною, Польщею та іншими країнами НАТО. Також він був засновником системи консультацій і співпраці з кожною з цих країн і в цілому з НАТО. Він мудро підтримував ідею ядерного роззброєння України ще тоді, коли американсько-українські відносини тільки зароджувались, а нормальних стосунків України з Росією ще не було.

Сам Костянтин Петрович Морозов 2000 року писав: «І сьогодні я гордий, щасливий і вдячний долі за те, що вона дала мені змогу як державному діячеві у вільній і незалежній Україні взяти участь у будівництві її Збройних Сил».