AIM-120 та Р-27: повітряний аргумент на велику відстань

Збільшення дальності виявлення об’єктів бортовими радіолокаційними станціями потребує далекобійної зброї. Такий тандем, за задумом, має забезпечити домінування у повітрі. Не дивлячись на оптимістичні оцінки та чудові можливості на папері, в реальних бойових діях ситуація вийшла геть іншою.

Великі уми без можливості реалізації

Створення перших ракет з радіолокаційною головкою самонаведення розпочала британська компанія RAE (Royal Aircraft Establishment) у 1941-у році зі своїм проєктом “Артеміс”. Він мав забезпечити знищення німецьких бомбардувальників на невеликих дальностях. Ракета стала першою у світі спеціально розробленою ракетою “повітря-повітря” з напівактивною головкою самонаведення. Носієм ракети мав виступати нічний винищувач Bristol Beaufighter з бортовою радіолокаційною станцією AI Mk. IV.

Для наведення ракети, носій радіолокаційної станції мав здійснити виявлення цілі та здійснити пуск. Ракета наводилась по відбитому променю від цілі – в задній частині ракети була встановлена антена для приймання сигналу, завдяки чому, ракета отримувала відповідні корективи під час польоту.

Не дивлячись на такі інновації, ракета мала невелику дальність через використання двигуна RP-3, що зробило дальність пуску не більшою, аніж прицільна стрільба з 20-мм гармат Hispano. Крім того, її встановлення зменшує швидкість літака на 20-30 км, через додатковий лобовий супротив. Врешті решт, від подальшого розвитку та досліджень відмовились та припинили розробку.

Перша та масова

Першою спробою для створення ракети “повітря-повітря” середньої дальності, яка мала встановлюватись на більшість літаків США в 60-х роках, був проєкт Sparrow, який розроблявся з використанням трьох різних головок: активної ГСН, напівактивної ГСН та напівавтоматичної системи керування.

Випробування напівавтоматичної системи керування, які проходили у 40-х роках продемонстрували погану точність по цілях типу винищувач, через що подальші випробування припинили.

Випробування ракети з напівактивною та активною головкою в США та Канаді проходили у кінці 50-х років для прийняття на озброєння більш надійної системи наведення. Не дивлячись на переваги активної головки, її реалізація була доволі важкою, а вартість виробництва однієї такої ракети піднялась у два-три рази.

Через перевищення бюджету розробка варіанту з активною головкою самонаведення припинили, відавши перевагу системі з напівактивною головкою.

Ракета вийшла з великим модернізаційним потенціалом та використовується і по сьогодні. Починаючи з 1958-го року, було виготовлено близько 70 тисяч ракет цього типу, без урахування ракет на її базі. Вже в 90-х роках, ракету почали замінювати на більш сучасну AIM-120 з активною головкою самонаведення.

Головні гравці на світовій арені: AIM-120 та Р-27

Через стрімкий розвиток ракетного авіаційного озброєння, збільшення вартості цих самих виробів та великі витрати на підтримку та модернізацію наявних ракет вимагали від розробників створення масових ракет, які можна буде інтегрувати на різні платформи, та у великій кількості. Для Радянського Союзу така можливість з’явилась зі створенням ракети Р-27, яка склала основу ракет середньої дальності країн червоного блоку тих часів.

Ракета середньої дальності Р-27

Розробка цієї ракети була пов’язана зі створенням нових літаків четвертого покоління: МиГ-29 та Су-27, для забезпечення можливості знищення цілей на великих відстанях та інтеграції цієї ракети на інші платформи для створення масового виробу. Історично склалось так, що розробка ракет середньої дальності в СРСР була направлена тільки на конкретний тип літака. Таким чином ракета Р-23 і Р-24 розроблялась тільки для використання на літаках МиГ-23, що забезпечило списання ракети цього типу після того, як літаки пішли на пенсію.

Нова ракета, яка пізніше отримала індекс Р-27, не сильно відрізнялась від своїх попередників, та ракет які були на заході. А її особливість полягала у використанні двох різних головок, напівактивної – Р-27Р та теплової – Р-27Т. Ракету цього типу вдалося інтегрувати на велику кількість літаків: Су-27, МиГ-29, Су-30, Су-33, Су-35, Су-34, а також китайські J-11 та J-11B, що і забезпечило їй масовість.

Принцип наведення ракети Р-27Т (тепловая) пов’язаний з початковим захопленням цілі перед пуском по тепловій сигнатурі цілі. У Р-27Р (радиолокационная) наведення дещо відрізняється. Перед пуском в ракету вбивається інформація з радара носія про розташування цілі, після чого відбувається пуск, близько 60% дальності ракета летить з використанням інерціальної системи, після чого, носій починає використовувати режим підсвітки цілі, по якій ракета і наводиться на ціль для її знищення.

Під час польоту ракета розвиває швидкість до 3500 км/год що забезпечує можливість наздогнати більшість повітряних цілей.

Стандартний варіант ракети Р-27Р/Т має максимальну дальність польоту близько 70-80 км, а ефективну, близько 40-50 км. Для збільшення показника ефективної дальності, був створений варіант Р-27ЭР/ЭТ для забезпечення ефективної дальності пуску до 60 км, та максимальної до 120 км.

Ракету прийняли на озброєння у 1982-у році, а виробництво розгорнули на підприємствах, які наразі відомі як “Артем” в Україні, та “Вымпел”, на Росії.

AIM-120 AMRAAM

Створення ракети AIM-120 розпочалось в кінці 70-х років, для створення ракети яка у майбутньому замінить масову ракету Sparrow на більшості літаках, які знаходились у складі повітряних сил на морської авіації США. Випробування ракети розпочались на початку 80-х років з подальшим покращенням головки самонаведення, двигуна та системи управління польотом. В 1981-у році до випробувань приєдналось близько 15 винищувачів F-16, які використовувались у випробуваннях та залучались до всесторонніх навчань з використанням цієї ракети.

Ракета мала принципову відмінність від радянського варіанту через використання активної головки самонаведення, для якої не потрібен був спеціальний режим для підсвічення цілі, а також збільшена автономність ракети від бортових систем.

Ракета вийшла менша та легша, а ніж Sparrow, завдяки чому з’явилась можливість її використання з точок підвіски які були розраховані тільки на ракети AIM-9.

Просунута головка самонаведення крім основного наведення по АРГСН, має можливість наведення по цілях, які активно використовують систему радіоелектронних перешкод. Ці імпульси перетворюються у джерело наведення для AIM-120, що забезпечує можливість знищення цілей навіть при сильному використані РЕБ.

Ракета AIM-120 наразі отримала близько 10 модернізацій, що покращило її можливості у виявлені цілі, їх захоплення на фоні землі, а також покращило максимальну дальність пуску та ефективну дальність пуску. Для пуску за зону прямої видимості, ракета оснащення системою радіокорекції. Це забезпечує корекцію польоту ракети по цілях на великих відстанях, крім самого носія корекція може відбуватись як з борту літака дальнього радіолокаційного виявлення, так і з борту іншого носія ракет цього типу.

Перші версії (A,B,C,C-4) ракет оснащувались двигуном WPU-6/B, що дозволяв отримати максимальну дальність польоту у близько 70 км, а остання версія на сьогодні (D-4) може долати відстань до 120 км, що відповідно збільшує ефективну дальність пуску.

Який можна зробити висновок?

Проводячи порівняння двох зразків наймасовіших ракет середньої дальності сьогодення треба зазначити, що різниця між ними близько 10 років, що грає не на користь радянської ракети, яка з’явилась у той час, коли західні країни на повну потужність розробляли ракети з активною головкою самонаведення.

Крім того, більш продумане програмне забезпечення, яке створює ідеальну траєкторію польоту ракети для досягнення максимальної дальності, на рівні з радянським зразком, при меншій вазі виробу.

В нашому порівнянні, американська AIM-120 беззаперечно краще радянського зразка, але у випадку з нашою війною, її ефективність не буде також високою, як цього хотілось би.

Відомий широкій публіці принцип AIM-120 “вистрілив та забув” не дуже актуальний для нашої війни, через рідкісне зближення авіації ЗСУ та ПКС РФ. Якщо на дальність пуску до 10 км цей принцип працює, то на більших дальностях ціль має все більше шансів ухилитися від ракети з двох причин:

1. Чим далі ціль від літака носія в момент пуску, тим менше енергії залишається у ракети на кінцевій ділянці польоту, цим може скористатись ворожий літак для втечі від ракети;
2. Велика дальність пуску AIM-120 не забезпечить попадання у ціль, якщо ми говоримо про пуск на дальність близько 30-40 км. За час доки ракета буде долати цю відстань по початковим координатам, ворожий літак вийде із зони роботи бортової РЛС ракети, тому для пуску на таку дальність, ракета має бути інтегрована у систему роботи бортової станції, для корекції на великі дальності, внаслідок чого ракета буде повертати у потрібну сторону за ціллю.

Не дивлячись на такі нюанси, ракети цього типу наразі є дуже масовими й використовуються більшість країн НАТО, та іншими країнами які використовують американську авіатехніку. Дефіцит AIM-120 наразі малоймовірний через велику кількість як виготовлених ракет, так і ракет які наразі виробляються.