Суецька криза – нові/старі загрози глобальної безпеки.

Коркування величезним контейнеровозом Ever Given Суецького каналу викликало ряд дискусій щодо вразливості існуючих основних торгівельних шляхів та ланцюгів поставок товарів. Коли канал закрито, дата відкриття невідома, а черги на прохід з сотень кораблів тягнуться до Середземного та Червоного морів. Які геополітичні наслідки закриття Суецького каналу?

Своїми думками з цього приводу поділився для Bloomberg 27-й радник з питань національної безпеки США амбасадор Джон Болтон (John Bolton), який обіймав цю посаду за попередньої адміністрації США.

Звісно, слово “криза” в контексті цієї події може сприйматися як неправильне слово, пише Болтон. Зрештою, немає такою напруженості «Холодної війні», як це було під час Суецької кризи 1956 року, яка закрила канал на півроку, під час подій Угорської революції, або під час арабо-ізраїльської Шестиденної війни 1967 р., яка (разом із Йом-Кіпурською війною 1973 р.) закрила Суецький канал на вісім років.

Поточна блокада, очевидно, виникла через несприятливі погодні умови. Але ніхто не повинен недооцінювати геостратегічне попередження, яке воно надсилає про потенціал політичного саботажу. Як природа надихає мистецтво, так і вона надихає на зловмисність, наголошує Джон Болтон.

Йдеться не лише про географію, а й про більш широкі сьогоднішні політичні ризики для світової торгівлі, починаючи від помилки одного корабля-порушника в Суеці і закінчуючи величезним політичним, військовим та економічним викликом з боку Китаю.

Безперечно, політичні ризики зараз зростають із джерел, які раніше не сприймалися. Пандемія коронавірусу, по-перше, насторожила терористичні групи, держави-мошенники та великі держави, що біологічна (та хімічна) зброя має набагато більшу силу примусу, ніж визнано колись. Таку зброю порівняно легше виготовити, ніж ядерні пристрої.

На «маленьких котячих лапках», майже непоміченими, з’явилися нові політичні ризики. Протягом десятиліть іноземні інвестиції та покладання на джерела постачання в Китаї розширювались так, ніби політичний ризик не мав значення. Більше ні.

Сутички колишнього президента Дональда Трампа з Пекіном, навряд чи становили “торгівельну війну”, просто вони підкреслили виникаючі політичні ризики, пов’язані з Китаєм. Прагнучи захистити свої ставки, деякі іноземні компанії вже перекладали розподіл капіталу та ланцюги поставок у країни Південно-Східної Азії, Індію та інші країни. І ця тенденція прискорюється.

Надалі сукупний фактор ризику в Китаї буде лише зростати. Репресії Пекіна в Гонконзі, комп’ютерне індустріальне та фінансове шпигунство, відверта крадіжка інтелектуальної власності, дискримінація іноземних фірм та внутрішній політичний і релігійний гніт роблять Китай все більш ризикованим місцем для інвестицій. І оскільки політичні конфлікти між Китаєм та Заходом продовжують загострюватися, стає більш небезпечним покладатися на китайські джерела постачання.

«Багато європейців – сприятливі інвестори з Уолл-стріт та добре оплачувані фахівці стверджують, що зростання напруженості не є неминучим. Можливо», – має сумніви Болтон. Існує незліченна кількість проміжних варіантів. Проте практично в кожному напрямку бізнесу ці варіанти вимагають оцінки більш високого ризику для будь-яких інвестицій в ланцюг постачання товарів з Китаю.

Більше того, Китай створює власні геостратегічні точки задушення, будуючи морські та повітряні бази на островах, скелях і рифах, так як у Південно-Китайському морі, і оголошуючи цей регіон китайською провінцією. Так і у Східно-Китайському морі Пекін загрожує Тайваню та кидає виклик Японії, щодо суверенітету островів Сенкаку в Японії та Діаой у Китаї. Ця загрозлива поведінка загрожує економіці Японії, Південної Кореї, Тайваню та країнам Південно-Східної Азії.

Очевидно, що геополітичні ризики різко зростають. А щоб пом’якшити порушення, уряди та підприємства повинні диверсифікувати свої ланцюги постачання та способи судноплавства, а також уникати географічних чи політичних місць загрози, штучних чи природних.

Як приклад такої диверсифікації, Джон Болтон наводить Об’єднані Арабські Емірати, які продемонстрували передбачливість, побудувавши нафтопровід East-West Petroline в обхід Ормузької протоки. Цей нафтопровід пролягає від Східної провінції Саудівської Аравії до Янбу на Червоному морі, повз Ормузької протоки. В данному випадку ОАЕ врахували загрози, які йдуть від Ірану.

Тим не менше, вантажі повинні перетинати або Суецький канал, або протоку Баб-ель-Мандеб на південному кінці Червоного моря, яким зараз загрожують хусити з Ємену (які також атакували і East-West Petroline).

Тому сучасний Близький Схід може розглянути можливість будівництва трубопроводів та інших способів транспортування через Йорданію до середземноморського узбережжя Ізраїлю. Можливо, і Іран мав на увазі саме такий альтернативний шлях для своєї (та іракської) нафти, поширюючи свою військову присутність у Лівані та Сирії до Середземного моря.

«Так чому б американським та європейським компаніям не зосереджувати більше інвестицій та виробництва у Західній півкулі (чи вдома), а не в Китаї?» – запитує американський амбасадор.

Так, поки західні країни уникають подібних країн, як Куба, Нікарагуа чи Венесуела, їх політичні та економічні ризики буде значно нижчими, не кажучи вже про транспортні витрати та час на перевезення. Але як довго це триватиме?