Українські збройні формування у Трапезунді. Частина І. Парад

Після повалення царату в 1917 році, ситуація на фронті для російської імперії почала набувати відтінків розкладу і стагнації. Бойові частини і цілі корпуси щоразу змінювали свої політичні погляди, деякі зневірені самовільно кидали позиції без розуміння перспектив їх перебування на полі бою. Невдалий Червневий наступ з подальшим захопленням німецько-австрійськими військами території Королівства Галичини та Володимирії влітку 1917 року остаточно поставив хрест на всіляких сподіваннях Тимчасового уряду переломити хід війни на свою користь.

У свою чергу, на Кавказькому фронті переважно тривав позиційний застій. Неспроможність російських військ захопити Месопотамію, складні погодні умови, дефіцит припасів та різного роду хвороби лише пришвидшували розклад Кавказьких армійських корпусів.

Попри географічну віддаленість, український національний рух не оминув процес українізації частин згаданих з’єднань, склад котрих формували десятки тисяч наших співвітчизників. Та ключові події відбуватимуться не на самому фронті, а в його тилу. Потужна проукраїнська діяльність проявлялась в різних куточках Закавказзя, у тому числі в Тифлісі (сучасне Тбілісі, Грузія), Батумі, Трапезунді (Трабзон, Туреччина), Ерзерумі, Мамахатуні та інших містах

Портові міста Трапезунд і Батумі вирізнялись особливим колоритом. Кожен з них мав свій форт з потужною гарматною залогою всередині. Саме стіни цих фортець стануть прихистком для сотень і тисяч українців, бажаючих повернення додому.

Новини про зречення царя свого престолу, масові маніфестації в центрі Києва та, врешті-решт, утворення Української Центральної Ради надходили до військовослужбовців Закавказького фронту із затримкою у понад як один місяць. Звісно, ні про жодні офіційні представництва з боку Уряду з чіткими планами щодо українізації російських частин мови не йшло, а тому справою переймались небайдужі представники своє національності.

Говорячи про Трапезунд, то тут базувалися частини 5-го Кавказького армійського корпусу, в уособленні 127-ї піхотної дивізії (тут відсоток військовослужбовців-українців був порівняно найбільшим). Ще у квітні 1917 року тут формується “Солдатський Армійський Комітет”, де українці мали власне представництво. Загалом, комітет формували 200 учасників різних військових з’єднань: старшинство, представники уряду, транспорту, лікарі, але в більшості – прості солдати.

Натомість, більш практичну діяльність виконували його відділи (медичний, економічний), та у першу чергу – відокремлені національні рухи, серед яких були: український, грузинський, вірменський, польський та тюркський. Була сформована власна “Українська громада”, одним із засновників котрих став десятник Лев Устимович Биковський.

Не дивлячись на супротив представників Тимчасового уряду, громада проявляла активну позицію: здійснювали виступи на вічах, друкували газету “Вісті Української громади м. Трапезунд”, всіляко спонукали українських військових відмовлятися від боротьби за російські інтереси. Активно проявило себе і українське старшинство в особистості старшини Карського полку Грицька Хименка та підстаршини Брови. Паралельно вирішувалась проблема з поширенням серед особового складу цинги.

Таким чином, вже до літа 1917 року з Карського пішого полку самовільно відділився курінь українських козаків зі старшинами, які силоміць захопили деякі казарми зі зброярнею, а в Платані зукраїнізувалася гарматна частина. Під проводом Хименка національний рух набирав щодужчих обертів, проте українцям не вистачало уваги з боку новосформованої Центральної Ради та потребували власне уповноваженого з Києва, який зміг би зорганізувати і пришвидшити розпочатий процес.

“Свідерського затверджую комісаром Трапезундського району”, – прописує у свої телеграмі Петлюра.

Микола Олексійович Свідерський як ніхто краще підходив на посаду комісара: українець, родом з Почаєва, був досвідченим військовослужбовцем-старшиною, затятим патріотом з безцінним досвідом проведення українізації царських фронтових частин.

Не гаючи дарма часу, Свідерський, разом з Левом Биковським, рушає з Києва до Трапезунду на пароплаві “Король Карл”, де їх з радістю зустрічають представники “Української Громади”. По прибуттю на початку вересня 1917 року комісар береться за створення повноцінної бойової частини – “Сотні Гайдамаків”, відокремлює кожного бажаючого українця у окремі підрозділи.

Приїзд комісара Свідерського до Трапезунду вкрай сильно надихнув українське вояцтво, а тому було прийнято організувати вкрай рішучий і урочистий захід – військовий парад у центрі міста. Подія визначна, проте вкрай ризикована: російське військо від Тимчасового уряду все ще лишалося в місті, їх доповнювали більш радикальні більшовики, які становили потенційну небезпеку для українських воїнів. Однак, захід відбувся і збереглися принаймні декілька джерел з детальним описом тих подій – спогади Лева Биковського “На Кавказько-Турецькому Фронті. Спомини з 1916-1918 рр” та його стаття у журналі “Визвольний Шлях”.

Приводимо наступні цитати:

“Мені довелося стояти в товаристві почоту М.О. Свідерського, коли він, під згуки військової оркестри, яка увесь час грала українські марші, вітав відділи української піхоти Карського полку, потім гармашів з Платани, кубанських козаків девятого пластунського батальйону, що перший зайняв Трапезунд (за свідченням проф. В. Іваниса) та інших, ще неоформлених українських вояків, що всі переходили парадним маршем перед ним і вітали його окликом – “Слава Україні!”, – згадує Биковський.

За парадом пильно стежили вороже налаштовані росіяни, які могли все зупинити і здійснити спробу роззброїти українських “бунтівників”. Та на їх шляху стали гармаші з Пластані, які навели на московитів стволи гармат: “Частина українських гармашів під час паради залишилась в Платані при своїх гарматах у боєвому поготівлі на випадок, якщо б корпусна влада збройно спробувала розігнати параду, а це вона була в стані зробити, маючи у своєму розпорядженні московські військові частини, передосім того ж Карського полку.”

“Параді приглядався натовп цивільного населення та багато різних вояків. Українські вояки йшли… За нашим попереднім підрахунком, їх мало бути, приблизно, півтори тисячі” – таку кількість наводить Левко Биковський, враховуючи чисельність лише українських розрахунків. Проте вмить відбулось дещо неймовірне: колону почали доповнювати військові інших національностей!

“Скінчилися лави з українськими прапорами, а військо все йшло. Це йшли такі самі сірі лави інших націй, бо всі були в російських одностроях і нічим між собою не різнилися, але – під польськими прапорами! Проходячи, вони так само вітали комісара України М. Свідерського окликом – “Слава Україні!” Далі йшли шереги вояків під грузинськими прапорами, а за ними – під вірменськими… Запал охопив і всіх військових невідомого походження, що досі приглядались збоку параді. Вони включились в маршуючі лави, а за ними посунуло й цивільне населення різнобарвного вигляду”

Таким чином, урочиста зустріч комісара Свідерського перетворилась у своєрідний день єдності. День, коли рішучих українців підтримали бойові побратими, які хоч і розмовляли іншими мовами, але серцем і душею були поєднані в єдину потугу волі і незалежності.

“Вся ця кількатисячна маса в струнких шерегах проходила перед комісаром України, музика безупинно грала, всі кричали – “Слава Україні!” М.О. Свідерському рука заніміла від безупинного салютування. Парада, розрахована на годину, у вузьких вуличках Трапезунду протягнулася значно довше, ніж ми гадали, і вилилася в величаву масову маніфестацію на честь нової влади – України”

Тут додає Биковський: “Ми щойно потім довідались, що всі інонаціональні військові формації, які тоді також творилися на терені Трапезунду й були в різних стадіях формування, не повідомляючи нас, взяли самочинно участь в нашій параді. Таким способом вони засвідчили свою однодумність і при тій нагоді мали змогу також і себе прилюдно виявити”

Таким чином, можемо констатувати наступне: попри заборони російських урядовців, захід відбувся належним чином та перевершив всі можливі очікування як з боку українського старшинства, так і з боку московитів. Парад значною мірою активізував процес українізації війська, врешті, це стало не аби яким шоком і для більшовиків, які оманою намагалися передислокувати національні частини на фронт. Проте ця боротьба лише починалася, а нашим співвітчизникам доводилось долати все нові і нові бар’єри. Про них і не тільки – у наступні частині