Воєнний злочин, про який у Чорногорії забули

25 та 27 травня 1992 року чорногорська влада спочатку заарештувала, а потім депортувала з приморського міста Херцег-Нові боснійських та сербських біженців на територію, яка контролювалася боснійськими сербами. Біженців переправили через кордон на автобусах, які доставили бранців до Фочі, де знаходився один з концентраційних таборів. Невдовзі біженців-мусульман було страчено. Точна кількість осіб, переданих чорногорською владою Армії Республіки БіГ, не відома. Наразі мова йде про 66 босняків, місця поховання яких не відомі. Немає у Херцег-Нові жодної пам’ятної дошки про ті події, хоча місцеві активісти вимагають від влади вже не один рік встановити на будівлі поліції, звідки відбувалася депортація, меморіальну табличку в пам’ять про загиблих босняків. За злочин до кримінальної відповідальності за воєнні злочини на початку 2000-х рр. було притягнуто 9 поліцейських, працівників чорногорського МВС та служби державної безпеки. Усіх обвинувачених було виправдано у 2011 р., через рік це рішення підтвердив Апеляційний суд Чорногорії. Судді постановили, що обвинувачені діяли не законно, але не були причетні до воєнних злочинів і не приймали участь у війни в БіГ на боці воюючих сторін. Чорногорські активісти та правозахисники вже неодноразово піднімали питання поновлення справи щодо подій травня 1992 р., наголошуючи на тому, що обвинувачення не були висунуті прокурору та іншим високопосадвцям, які віддавали наказ про арешт та депортацію біженців. З 2010 року Акція з прав людини також організовує щорічні меморіальні збори жертвам депортації перед будівлею поліції в Херцег-Нові.

До річниці цих подій пропонуємо переклад інтерв’ю чорногорського журналіста та політолога, засновника видання Monitor Есада Кочана, яке було опубліковане у сербському тижневику Danas під назвою «Джуканович доставляв біженців Караджичу, знаючи, що вони будуть вбиті» (Esad Kočan: Đukanović je Karadžiću isporučio izbeglice znajući da će biti ubijene).

Випадок депортації біженців з Боснії і Герцеговини у травні 1992 року є найбільш достовірним злочином у Чорногорії. Це злочин, безпосередньо замовлений урядом Чорногорії. Звичайно, чорногорські резервісти брали участь у нападі на Дубровник, також вони воювали за межами Союзної Республіки Югославії.

Однак ми говоримо тут про злочин, замовлений урядом Чорногорії, Міністерством внутрішніх справ Чорногорії. На той час міністром внутрішніх справ був Павло Булатович, а президентом – Міло Джуканович. На той час це була відома владна структура в Чорногорії, сказав у інтерв’ю “Данас” Есад Кочан, головний редактор і давній журналіст “Монітора”.

Причиною розмови з Кочаном є 29-та річниця з моменту, коли чорногорська поліція заарештувала 150 боснійських біженців, які шукали притулку в Чорногорії від війни у БіГ, а потім депортували їх із Чорногорії, передаючи безпосередньо злочинцям, від яких вони втекли, щоб врятуватися врятований від вірної смерті. Потім біженців доправили автобусом до табору у Фочі, який утримували сили боснійських сербів. У імпровізованих таборах в Республіці Сербській було вбито вісімдесят три людини.

У березні 2011 року Високий суд Подгориці виправдав дев’ятьох колишніх поліцейських та співробітників державної служби безпеки, звинувачених у злочині. Суд встановив, що воєнних злочинів проти цивільного населення не може стосуватися співробітників чорногорської поліції, які депортували боснійських біженців, оскільки вони нібито не були частиною конфліктуючих сторін у війні в БіГ.

Есад Кочан, який разом з професором Міланом Поповичем та депутатом парламенту Чорногорії Кочою Павловичем дев’ять років тому подав кримінальну скаргу на державне керівництво, зазначає, що у травні 1992 року Чорногорія не була у війні, держава функціонувала, тому депортацію боснійських біженців, абсолютно невинних людей, можна назвати лише – державним злочином, який організований, а до цього дуже добре підготовлений.

* Як злочин готували?

– ЗМІ, пропаганда. Ненависть роздулася. Це було зроблено таким чином, щоб створити атмосферу, коли передача біженців Радовану Караджичу не виглядала як злочин.

* Чи означає це, що Міло Джуканович та інші члени чорногорського державного керівництва чітко усвідомлювали, що цих людей буде вбито після доставки?

– Так, і ось чому. У травні 1992 року вийшла газета “Монітор”, де я був редактором, як і “Побєда”. Вони точно знали, що відбувається. Навіть якщо вони не читали «Монітора», де ми пишемо про те, що відбувається у травні 1992 року у Фочі, Пjдріньє … Слухайте, вони святкують завоювання Подрінья та всього, що відбувається в Боснії в “Побєді”. Отже, заперечення немає, але підтримка! І в той момент уряд Чорногорії вирішує повернути туди сотню біженців.

* Скільки вам тоді було років? Як ви пережили це та що відчували, коли це сталося?

– Тоді мені було десь тридцять. Наприкінці вісімдесятих років я був редактором чорногорського телебачення і бачив у засобах масової інформації потужність підготовки до тієї хвилі величезного фашизму суспільства, здатності вчиняти злочини. Тільки найгірше, що я міг побачити і відчути. Отже, вже тоді все було зрозуміло … І те, що вони будуть робити те, що робили, але також не вважатимуть це злочином. Це була частина політики, в цьому немає сумнівів. Коли все розгорнулося, і Моміра Булатовича викликали свідком проти однієї групи поліцейських, причетних до цього злочину, він сказав, що це державна акція, але це не злочин. Немає сумнівів, що акція відбувалася за наказом, тобто що це не було зроблено жодними бандами-ренегатами. Усі, хто брав участь у цій акції, пізніше просунулися по службі. Навіть один високопоставлений чиновник у Міністерстві внутрішніх справ Херцег-Нові похвалився, що вони продовжать, що …

* У роки після, скажімо, 2000-х, коли, як журналіст, державний працівник, ви запитуєте Міло Джукановича про цей злочин, як він реагує та які відповіді дає на це?

– Вони відреагували, організувавши безпрецедентну погоню проти єдиного чоловіка, колишнього інспектора міліції з Херцег-Нові, який роками публічно говорив про це. Пізніше той поліцейський Слободан Пейович помер. Врешті-решт, уявіть, вони звинуватили його у участі та в тому, що він як місцевий поліцейський відпустив цих людей у руки злочинців. Вони організували жахливе переслідування проти нього та проти нас, які відмовлялись про це мовчати. Все було зроблено, щоб усунути та знищити кожного, хто говорив про той злочин.

* І, громадська думка, громадяни Чорногорії, як вони реагують?

– Вони всі знають, але, бачите, водночас вони відмовляються знати. Більшість завжди відмовлялися знати. Це ніколи не було проблемою незнання фактів, а проблемою визнання цього. Радована Караджича та Ратка Младича масово підтримали, але коли ви щось говорите про конкретний злочин, що сотню невинних людей забрали та вбили, вони роблять вигляд, що не знають цього.

* Сім’ї вбитих біженців отримали компенсацію у 2008 році.

– Так, дехто отримав компенсацію, деякі підтримали Джукановича, і все це було зупинено.

* Як ви бачите цю трансформацію Джукановича від когось, хто готовий на щось подібне, такий злочин, до сьогодні, коли він виявляється захисником від дискримінації на національній основі та як своєрідний бар’єр для націоналізму?

– Це складне сучасне політичне питання. Проблема полягає у так званих упущених шансах. Джуканович змінив свою риторику, він зібрав лідерів національних меншин у свою європейську риторику, звернувся до злочинів в Сребрениці до Слободана Мілошевича і почав виходити з цієї історії. Кількість нас, хто хотів засвідчити безперервність його політики, зменшувалася. Проблема полягає в тому, що в теперішній владі у нас є люди, які не визнають геноцид у Сребрениці. Це полегшує позицію Джукановича, той факт, що цей уряд не залишив курс 90-х.

* Чи реально очікувати, що це станеться?

– Нереально очікувати швидких змін на краще. Ми перебуваємо в хаосі, в якому всі борються проти всіх, всередині уряду вони один проти одного. Ми отримали владу від однієї переважно поганої опозиції, і ми отримали опозицію від поганої влади. Створити хороший уряд з поганої опозиції нелегко, а також з поганого уряду неможливо зробити хорошу опозицію. Джуканович викрав опозиційну енергію. Він тримає його під абсолютним контролем, не дозволяє розвивати нормальний опозиційний рух в Чорногорії, а цей уряд слабкий, оскільки домінуючими силами в парламенті є надзвичайно консервативні, націоналістичні, ті, хто успадкував 1990-ті, а коли йдеться про злочини, війни … Ми знаходимось у дуже незручній ситуації.

* Чи є якісь особливості у ставленні наших країн, Сербії, насамперед, і навіть Чорногорії до злочинів, які є найжорстокішими та найбільшими на європейській землі після Другої світової війни, порівняно з іншими країнами з подібним тягарем та їх протистояння з війною минуле?

– У Чорногорії найбільшим злочинцем виявився кухар Іво, який знаходився в таборі в Моріньї. Тут за жоден злочин ніхто не був покараний … Це говорить нам про те, що сила тих, хто вчиняв воєнні злочини, тим часом зросла настільки, що вони могли контролювати суспільство, і, на жаль, ті, хто був в опозиції, були промілошевівською опозицією. Коли Джуканович змінив свою риторику, вони залишились на риториці Мілошевича. Ми залишаємось в одному прогалині, і нас стає все менше, ми все більш і більш вразливі.

* Наскільки це пов’язано з процесами, що відбуваються в Сербії?

– Це, безумовно, пов’язано, але не слід ставити так, щоб хтось імпортував його нам або щоб ми не несли за це відповідальності. Навпаки, Чорногорія не повинна дозволити собі цього. Аргументи на кшталт – ми були першою жертвою Мілошевича … Ні, ми були союзником Мілошевича до останньої гранати в БіГ. У ньому взяла участь величезна кількість громадян, не лише політиків. Нелегко зіткнутися з власною відповідальністю.

* Чи має поняття колективної провини для вас якийсь сенс?

– Ні, провина може бути лише індивідуальною. Інша справа, коли ми говоримо про рівні відповідальності. Відповідальність суспільства за власну долю, того покоління, яке проголосувало і проголосувало, – це дві різні концепції.

* Скільки з усім цим пов’язані бідність та умови життя?

– Ми не були такими бідними у 1990-х роках. Заводи все ще працювали, які ще мали бути знищені, щоб перетворити цих робітників на солдатів, наркоманів і створити цю нову систему мафії, яка була створена на основі злочинів, пов’язаних з військовими злочинами та розбоєм. І це глибоко усталена система, і вона шукала союзників серед своїх жертв, віддаючи в їх руки заслуги війни.