Жінки-воєнні злочиниці: нерозказана історія балканських конфліктів

Автор Йована Прусіна

Оригінал статті за посиланням дивитися тут 

Тисячі жінок брали участь у війнах у колишній Югославії, і деякі з них були засуджені за жорстокі злочини, але роллю жінок-бійчин у балканських конфліктах часто нехтують.

Вищий суд Белграду засудив у понеділок колишню військовослужбовицю Армії боснійських сербів Ранку Томич до п’яти років ув’язнення (вирок винесено 26 листопада 2018 року – К.Ш.) за участь у тортурах і вбивствах 18-річної медсестри боснійської армії Кармен Каменчич у липні 1992 року під час боснійської війни.

Справа була незвичною через жорстокість злочинів Томич та факту, що жертвою та злочиницею були жінки.

Згідно з обвинувальним висновком, члени підрозділу Томич захопили Каменчич і відвезли її до міста Радич. Тоді Томич наказала Каменчич зняти з себе весь одяг, повзти навколо та копати власну могилу.

Томич та інші учасники підрозділу також били Каменчич палицями, обрізали волосся, ножем вирізали хрести на голові та поперек, а потім відрізали нижню частину вуха. Ранка Томич штовхнула голову своєї жертви у коров’ячий гній, вдаривши її лопатою та закликаючи співати сербські пісні. Нарешті, дівчину застрелив інший член підрозділу Томич.

У більшості повідомлень про війни на Балканах 90-х років жінки згадуються лише як жертви, переважно мова йде про цивільних осіб. Однак багато жінок справді вступали до військових частин. Точні цифри невідомі, але армія Боснії і Герцеговини, очолювана бошняками військова сила, мала в своєму складі 5360 жінок; хтось займався логістикою, а хтось йшов воювати.

Процеси щодо воєнних злочинів, такі як переслідування Ранки Томич, доводять, що жінки також можуть бути винуватицями жорстокості під час балканських воєн.

Перша жінка, засуджена міжнародним трибуналом

Біляна Плавшич, колишня президентка самопроголошеної боснійськими сербами Республіки Сербської, була єдиною жінкою, яку Міжнародний трибунал по колишній Югославії звинуватив і засудив.

Плавшич звинувачена у геноциді, співучасті у вчиненні геноциду, знищенні, вбивствах, навмисному позбавленні життя та інших злочинах, скоєних під час війни в Боснії і Герцеговині.

Її також пам’ятають по тому, вона визнала провину у переслідуванні несербів за політичними, етнічними та релігійними ознаками. Плавчиш засудили до 11 років позбавлення волі.

Але хоча вона визнала себе виною, після того, як вона відбула покарання і повернулася до Белграду, Плавчиш зробила ряд публічних заяв, сказавши, що вона невинна і що мета її зізнання – отримати більш м’яке покарання.

Професор Єлена Суботич з Університету штату Джорджія в Атланті сказала, що академічні дослідження показали – жінок-воєнних злочиниць зазвичай сприймають і відносяться до них по-різному як під час, так і після судових процесів.

«Однак випадок Біляни Плавшич цікавий, оскільки важко визначити, якою мірою її теплий прийом у Сербії та Республіці Сербській є результатом того, що вона була жінкою, а не сербкою», – сказала Суботич.

Плавшич була засуджений міжнародним трибуналом, що є дуже рідкісним явищем. Наприклад, Міжнародний кримінальний суд за всю свою історію ніколи не звинувачував та не засуджував жінок. У розшуку є лише одна жінка – Сімоне Гбагбо, колишня перша леді Кот-д’Івуару.

Гбагбо розшукується за можливі злочини проти людства у період насилля після виборів у Західноафриканській країні в 2011 році. Можливі злочини включають вбивства, сексуальне насильство та переслідування.

«Азра Два Ножі» та інші особи, що вчинили злочини

Є кілька прикладів засудження жінок національними судами к колишніх югославських республіках, хоча не настільки, як кількість чоловіків, яких визнали винними у воєнних злочинах.

Мая Бєлош, доцентка з Белградського центру політики безпеки, пояснила, що «більшість жінок не несли командної та політичної відповідальності».

«Вони в основному служили «чоботами на землі» та в спеціальних підрозділах, забезпечуючи матеріально-технічну підтримку тощо», – сказав Бєлош.

Однією з небагатьох жінок, яку судили за воєнні злочини в Сербії, стала Нада Калаба, яку Вищий суд у Белграді засудив до дев’яти років ув’язнення за злочини, скоєні у Овчарі в Хорватії.

Калаба була серед 18 осіб, звинувачених в участі у вбивствах понад 200 хорватських в’язнів на фермі Овчара поблизу Вуковара після того, як місто у 1991 році потрапило під владу Белградуа.

Однак у Хорватії є більше прикладів засудження жінок за воєнні злочини.

Сладжана Корда була засуджена за її відсутності повітовим судом Вуковара до восьми років ув’язнення за воєнні злочини проти мирного населення. Вона входила до групи сербських воєнізованих сил та військ Югославської народної армії, яким було висунуто звинувачення у вбивствах, фізичних знущаннях та пограбуваннях несербських цивільних осіб у Вуковарі, Стаїчево та Сремській Мітровіці у листопаді та грудні 1991 року.

Іванка Савич, цивільна особа з Вуковару, також була засуджена повітовим судом Вуковару до чотирьох з половиною років ув’язнення за воєнні злочини проти мирного населення. Згідно з вироком, Савич не була членом жодної збройної частини, але у 1991 та 1992 роках вона повідомляла про хорватів у сербські військові частини та Югославську народну армію.

Савич також брала активну участь у залякуванні, зловживанні та переслідуванні хорватів, про яких вона раніше повідомляла сербським силам. Її засудили у 2004 році, коли їй було 77 років.

Але, мабуть, найбільша кількість вироків та судових справ за воєнні злочини, в яких брали участь жінки, припадає на Боснію і Герцеговину.

Азра Басич, колишня учасниця Ради оборони Хорватії, була засуджена до 14 років ув’язнення за злочини проти сербського цивільного населення в Дервенті у 1992 році. Її екстрадували до Боснії і Герцеговини із США, куди вона втекла відразу після закінчення війни.

Під час війни Басич мала такі прізвиська, як «Азра Два Ножі» та «Кривава Азра» за жорстокість своїх злочинів. Особи, які вижили після перебування у таборах під її командуванням свідчать, що Басич змушувала їх лизати кров із військових черевиків вбитого затриманого, їсти югославські банкноти, цілувати хорватський прапор і повзати по склу, розкидане по підлозі.

Згідно з одним із свідчень, вона також «вирізала ножем хрест і букву S на спинах і чолах [в’язнів], клала сіль на рани і змушувала їх лизати, била кулаками по геніталіях і погрожувала їхнім обрізанням».

Деякі інші судові процеси над жінками, звинуваченими у скоєнні воєнних злочинів під час боснійського конфлікту, також чули свідків, які говорили про невимовну жорстокість.

Альбіна «Ніна» Терзич, колишня учасниця Ради оборони Хорватії, була засуджена до трьох років ув’язнення, фізично знущалася над сербськими цивільними особами 3 таборах утримання в Оджаку та змушувала їх вступати у статеві стосунки один з одним. Один зі свідків стверджував, що Терзич змусила його до статевого контакту з психічно хворим ув’язненим.

Моніку Каран Ілич, яку ув’язнили в таборах на чотири роки за катування та жорстоке поводження з несербами у 1992 році, в’язні таборів називали «чудовиськом з дитячим обличчям», оскільки їй тоді було лише 17 років.

У суді ті, хто вижив, засвідчили жорстокість злочинів Ілич, включаючи нанесення кислоти на відкриті рани, різання в’язнів розбитим склом з пляшок пива та сексуальне насильство над затриманими.

Марина Грубішич Фейзич – ще одна з групи жінок, засуджених за воєнні злочини в Боснії і Герцеговині. Вона отримала п’ять років ув’язнення за жорстоке поводження боснійськими сербами, які перебували у таборі для затримання Дретель поблизу Капліни у 1992 році. Фейзич досі наполягає на тому, що вона невинна.

«Як ви почуваєтесь жінкою, яка є воєнною злочиницею, запитаєте ви? Я не вважаю себе воєнною злочиницею», – сказала вона Balkan Investigate Reporting Network у в’язниці, де вона відбуває покарання в Тузлі.

«Я пишаюся собою, і я стояла там, де чоловіки не наважувалися стояти. Я пишаюся тим, що боролася за цю країну, щоб хтось не забрав мою країн », – додала вона. Фейзич зізналася, що бачила в’язнів, над якими знущалися у таборі Дретель, але стверджувала, що ніколи не брала участі в їх побитті.

«Мені шкода цих людей. Я не кажу, що вони не постраждали, я навіть сказала про це суду, коли давав свідчення. Я бачила, як їх били і вдень, і вночі, але я не відповідала за них, не завдавала їм болю і не могла їх відпустити», – наполягала вона.

Йти на війну: «чоловіча робота»?

Такі випадки чітко показують, що жінки більш ніж здатні стати винуватцями воєнних злочинів, хоча громадськість не звикла бачити їх у цій ролі. Бєлош пояснила, що війна розглядається як «робота чоловіка».

«Політика безпеки покладена на політичних лідерів-чоловіків, генералів із п’ятьма зірками та інститути безпеки, в яких домінують чоловіки. Активна роль жінок у збройних конфліктах нехтується і зводиться до ролі жертви ґендерного насильства», – сказала вона.

Тим часом випадок Біляни Плавшич показує, що навіть жінки, засуджені за воєнні злочини, які обіймали керівні посади, в одній і тій же ситуації поводяться інакше.

«Існує глибоке патріархальне припущення, що, будучи жінкою, вона не могла насправді керувати і, отже, нести відповідальність, і особливо вона не могла відповідати за проведення політики, яка призвела до геноциду», – сказала Суботич.

«Через те, як жінок досі сприймають у наших суспільствах, спадщиною Біляни Плавшич – це «спадщина бабусі», а не однієї з архітекторок геноциду, що значною мірою підживлюється її власною історією расизму та фанатизму», – додала вона.

Звичайно, жінки є жертвами набагато частіше, ніж виннми, але, починаючи з Плавшич, судові вироки продовжували свідчити про те, що воєнні злочини здійснюються не виключно чоловіками.

Переклад з англійської К. Шимкевич