Експортна авантюра: легка гаубиця LG1

Коли французька фірма GIAT в середині 1980-х рр. взялась за проєктування нової причіпної гаубиці калібру 105 мм, це рішення могло видатись авантюрним: компанія починала роботу за умов відсутності жодного інтересу з боку власної армії і домінування на світовому ринку якісного британського виробу – гаубиці L118 (її допрацьований варіант взяли на озброєння навіть у США – під позначенням М119).

Але ризик цілком виправдався. GIAT, а нині – “Некстер”, зуміла продати свій виріб в низку країн і продовжує його удосконалювати.

На відміну від L118 чи американської М102, французькі конструктори обрали для своєї гаубиці схему з розсувними станинами. Під віссю гаубиці є опорна плита, на якій вона виважується у бойовому положенні.

Виріб вийшов досить компактним – без елементів СУВ гаубиця важить трохи більше півтори тонни. Вона може буксируватись не тільки “Хамві”, але й “Ленд-Ровером”, та перевозитись на зовнішній підвісці гелікоптером Белл 212 (або важчим).

В похідному положенні ствол розвертається уздовж станин, хоча допускається і буксирування зі стволом у похідному положенні. Максимальна допустима швидкість буксирування по шосе – 120 км/год (хоча мені важко уявити автомобіль, який мчить з такою швидкістю автострадою з гарматою на причепі). Пересіченою місцевістю гармата може буксируватись зі швидкістю до 40 км/год.

LG1 має ствол завдовжки 30 калібрів з двокамерним дульним гальмом і напівавтоматичним горизонтальним клиновим затвором. За боєприпасами вона сумісна з американською гаубицею М119 (але не з L118). Максимальна дальність стрільби 15-кілограмовим снарядом G3 сягає 17 км.

Три прототипи LG1 випробовувались з 1987 р. В процесі виробництва з’явились три модифікації гаубиці – Mk I, Mk II i Mk III – які різняться, головно, системою управління вогнем. Єдиним покупцем першого варіанту став Сінгапур, який у 1992-1993 рр. отримав 37 (за іншими даними, 39) гаубиць LG1 Mk I. Але вже в 2008 р. ці артсистеми замінили легкими 155-мм гаубицями SWLH “Пегасус” (місцевого виробництва).

Значно більш популярними виявились “двійки”. У 1996 р. 20 таких гаубиць отримала морська піхота Індонезії, згодом 24 LG1 Mk II купила армія Таїланду. В цій країні взялись модернізувати і американські гаубиці М101, використовуючи технології “Некстера”. Важливим проривом стало прийняття LG1 Mk II на озброєння у двох країнах НАТО – Канаді (в 1996-1997 рр. отримала 28 гаубиць) і Бельгії (14 одиниць). Канадські гаубиці у 2002 р. дебютували в закордонній місії – у миротворчій операції в Боснії та Герцеговині, а з 2003 р. застосовувались у Афганістані. Зараз вони вже зняті з озброєння частин першої лінії (замінені 155-мм гаубицями М777), але продовжують використовуватись для підготовки резервістів.

Першим покупцем LG1 Mk III стала Колумбія. Для своєї армії ця країна придбала у 2008 р. 20 таких гаубиць, а в 2014-му докупила ще три. В Колумбії LG1 MkIII використали для виготовлення досить цікавої САУ.

У 2020 р. 18 LG1 Mk III для артполку своєї парашутної бригади отримала Малайзія. 12 з них виготовили за ліцензією. Ходять чутки про закупівлю Малайзією таких артсистем для ще двох полків. Індонензія ж подумує про придбання LG1 Mk III для трьох артдивізіонів своїх сухопутних військ. Вони випробовували південнокорейські гаубиці КН178, але військові лишились невдоволеними – цей “тюнінгований” варіант М101А1 суттєво важчий за французьку гаубицю.

В 2018 р. LG1 Mk III демонструвалась і навіть трошки постріляла на полігоні в Польщі – цю гаубицю пропонували для озброєння 6-ї повітрянодесантної бригади і 25-ї бригади повітряної кавалерії. А чи не придалися б гаубиці LG1 Mk III для наших десантно-штурмових військ? Як гадаєте?