На варті миру і капіталізму. Частина 6: “Полковник”, “Рядовий” і “Капрал”

Як ми вже згадували, період другої половини 40-х – початку 50-х рр. минулого століття в американському ракетобудуванні відзначався домінуванням концепції крилатої ракети. Завдання створення балістичних ракет (БР) вважалося значно складнішим, воно вимагало проведення серйозних попередніх теоретичних досліджень. Тому упродовж 1943-1951 рр. розробка БР у США здійснювалася досить безсистемно, а параметри створюваних ракет обумовлювались не тактико-технічними вимогами, а існуючими технологічними можливостями. Усі роботи мали, власне, дослідницький характер. Спонукальним чинником до них були не запити військових, а прагнення не відстати в галузі створення БР від інших країн.

Від «Полковника» до «Капрала»

Наприкінці 1943 р. інформація про успіхи Німеччини в галузі ракетобудування стимулювала інтерес до нової зброї у США. Щоправда, військові поставилися до ракет досить стримано – вони просто не бачили можливих галузей практичного застосування такої зброї. Проте американці все ж вирішили розпочати проектування БР задля освоєння відповідних технологій. Оскільки значних замовлень від військових не очікувалося, розробкою балістичних ракет зайнялися не зброярські фірми, а науково-дослідні центри.

Вже 20 листопада 1943 р. Лабораторія реактивного руху (JPL – Jet Propulsion Laboratory) Каліфорнійського технологічного інституту запропонувала програму створення дослідної чотириступінчастої балістичної ракети класу «земля-земля» з дальністю стрільби 125 км. Але військові відкинули пропозицію – німецька ракета V-1, яка, по суті, була дозвуковим безпілотним літаком, мала набагато простішу конструкцію і, до того ж, більшу дальність стрільби. Однак Лабораторія продовжила роботу, і в червні 1944 р. запропонувала новий проєкт ракети, теж чотириступінчатої, але з удвічі більшою дальністю – 250 км. Проєкт отримав назву «Колонел» («Полковник»). Цього разу армію вдалося переконати у доцільності створення ракети, і 1 липня 1944 р. було підписано відповідний контракт. В армії програмі надали кодове позначення «Галсит».

Концепція ракети «Колонел» містила у собі неабиякий елемент технічного ризику – конструктори збирались застосувати у ній твердопаливні двигуни, на той час апробовані тільки на ракетах малої дальності. Тому для перевірки на практиці обраних технічних рішень ще наприкінці 1943 р. почалося проєктування невеликої одноступінчастої твердопаливної ракети масою всього 240 кг, названої «Прайвіт» («Рядовий»). У 1944 р. в пустелі Мохаве, неподалік бази сухопутних військ Форт-Ірвін, почалися випробувальні пуски. Загалом до весни 1945 р. було запущено 24 «Прайвіти». У ході випробувань було досягнуто максимальної дальності пуску 17 км.

Слід наголосити, що «Прайвіт» був суто американським виробом, який не спирався на німецький досвід – випробування трофейних V-2 почалися лише навесні 1946 р. А ось в наступній конструкції, названій «Корпорал» («Капрал») вже були враховані результати вивчення V-2. Корпус та оперення «Корпорала» спроєктували на основі «Прайвіта», але замість твердопаливного двигуна застосували рідинний (РРД). Такий двигун, хоч і був складнішим і примхливішим в експлуатації, відрізнявся меншою питомою масою, більшою тягою та довшим часом роботи. На той час уже розглядалася можливість комплектації «Корпорала» ядерною бойовою частиною, що суттєво знижувало вимоги до точності стрільби.

Випробування і удосконалення

Перший пуск дослідного зразка «Корпорала» відбувся 22 травня 1947 р. Всупереч скептичним прогнозам деяких експертів він виявився цілком вдалим – ракета пролетіла 105 км, а відхилення від точки прицілювання склало менше 1 км. Але всі наступні пуски виявилися провальними – ракети вибухали на старті. Нарешті, у грудні 1947 р. ухвалили кардинальне рішення – розпочати розробку для «Корпорала» нового РРД. Його проєктування зайняло понад рік, і перший пуск із новим двигуном відбувся 7 червня 1949 року.

Імовірною причиною невдач з першим варіантом двигуна було те, що він створювався на основі РРД ракети V-2, в якому був відсутній насос високого тиску для подачі палива. Паливо до камери згоряння подавалося завдяки наддуву паливних баків. У міру витрати палива тиск у баках падав, призводячи до падіння тяги двигуна. Викликані цим різкі стрибки тиску в камері згоряння були неконтрольованими і могли викликати вибух. У новому двигуні застосували турбонасос високого тиску, що забезпечував підтримання високого тиску в камері згоряння і, тим самим, нівелював можливість вибуху. Крім того, відмова від наддуву баків дозволила зробити їх легшими. Також змінили компоненти робочої суміші, застосувавши як паливо спирт іншої хімічної формули, а як окислювач – азотну кислоту замість рідкого кисню.

Розробка ракети «Корпорал» у 1947-1949 pp. носила суто дослідницький характер – армії США в той період законодавчо було заборонено мати ядерну зброю. Вважалося, що нечисленні ядерні боєзаряди слід застосовувати виключно для ураження стратегічних цілей, тому монополією на їхнє застосування мала авіація ПС та ВМС. Але на початку 1950 р. під впливом випробування першої радянської атомної бомби і початку війни в Кореї конгрес США змінив думку і санкціонував використання армією тактичної ядерної зброї. Це рішення врятувало ракету «Корпорал», відкривши перед нею перспективу взяття на озброєння і істотно полегшивши «вибивання» коштів під її вдосконалення. У 1950-1951 pp. відбулося десять успішних пусків цієї ракети. Після останнього з них, що відбувся 10 жовтня 1951 р., армія США визнала ракету придатною до серійного виробництва. Виріб взяли на озброєння під позначенням SSM-A-17. Одночасно була офіційно затверджена назву «Корпорал».

Лабораторія реактивного руху успішно впоралася з розробкою ракети та виготовленням дослідних зразків, але за визначенням вона не мала виробничих потужностей для серійного виробництва. Великі військово-промислові концерни не поспішали братися за нову продукцію, цілком задоволені поточними замовленнями на звичайні види озброєння, на кшталт літаків або танків. Тому за виготовлення ракет взялася корпорація «Файрстоун Тайр енд Раббер», що спеціалізувалася на виробництві… автомобільних шин! Річ у тім, що після закінчення Другої світової війни та викликаного цим різкого зменшення обсягу замовлень ця фірма балансувала на межі банкрутства. Тепер же випала нагода диверсифікувати виробництво, тим більше що для цих цілей уряд США виділяв солідні субсидії. Відповідний контракт було підписано вже у грудні 1951 р., а у травні наступного року фірма «Файрстоун» випустила перші серійні «Корпорали».

Перший пуск серійного «Корпорала» відбувся у серпні 1952 р. Подальші випробування в польових умовах тривали до початку 1954 р., а у квітні 1954 р. почалося формування першого дивізіону БР «Корпорал».

Після взяття SSM-A-17 на озброєння роботи з її вдосконалення не припинилися. Вже 1956 р. розпочалося виробництво ракети «тип II», у якій з урахуванням накопиченого досвіду експлуатації ракет першої партії внесли низку удосконалень, що призвело до підвищення рівня надійності виробу з 50 до 60%. У 1957 р. з’явилися ракети «Корпорал» «тип IIA», а у 1959 р. – «тип IIB» . Останній варіант отримав бортовий електрогенератор із приводом від повітряної турбінки – на попередніх модифікаціях єдиним джерелом електроенергії були важкі та ненадійні акумулятори. Загальний обсяг виробництва «Корпоралів» був досить значним – 1101 ракета (55 дослідних і 1046 серійних).

Конструкція

SSM-A-17 була типовою для 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст. одноступінчатою рідинною ракетою. Двигун, що розвивав тягу 88 кН, забезпечував ракеті стартовою масою 5 т максимальну дальність стрільби 120 км (мінімальна дальність становила 47 км). Маса БЧ сягала 680 кг, причому ракета могла комплектуватись як звичайною фугасною боєголовкою, так і ядерною W-7 потужністю 20 кт.

Ахіллесовою п’ятою «Корпорала» була система управління. Оскільки до часу взяття SSM-A-17 на озброєння ще не вдалося створити достатньо надійну та точну інерційну систему, для ракети застосували радіокомандну систему наведення з радіолокаційним стеженням за ракетою на активній ділянці польоту (застосовувався радіолокатор, подібний до створеного для зенітного ракетного комплексу «Найк-Аякс»). Окремою радіокомандою знімалася із запобіжника ядерна бойова частина. Вся ця система була дуже вразливою – противник за допомогою постановки перешкод міг зірвати стеження за ракетою чи порушити передачу команд. Це могло не лише утруднити попадання в ціль, а й взагалі знешкодити ракету шляхом блокування проходження команди на зняття ядерної БЧ із запобіжника.

Іншим серйозним недоліком ракети було вкрай складне обслуговування та тривалий цикл передстартової підготовки. Обидва компоненти палива, моноетиланілін (моноетиловий спирт) та азотна кислота, були дуже токсичні, а окислювач ще й їдким. Тому заправляючи ракету (а ця операція виконувалася безпосередньо перед стартом, коли ракета вже була встановлена на стартовий стіл) особовий склад мав працювати у спеціальних захисних костюмах, які суттєво сковували рухи. Кожна частина мала спеціальну душову для знезараження шкірних покривів у разі потрапляння на них компонентів палива.

Служба

Незважаючи на всі недоліки, у лютому 1955 р. перший дивізіон ракет «Корпорал» був відправлений до Європи. До 1956 р. до ФРН прибуло шість дивізіонів SSM-A-17. Два з них – 559-й та 601-й – входили до складу 42-ї артилерійської групи (АГ), безпосередньо підпорядкованої штабу 7-ї польової армії. 5-й армійський корпус (АК) мав у своєму розпорядженні три дивізіони «Корпоралів» – 530-му в 30-й АГ, 531-му в 36-й і 538-му в 72-й АГ. Нарешті, 7-й АК мав 557-й дивізіон у складі 18-ї АГ (усі зазначені артилерійські групи мали мішаний склад – крім «Корпоралів», вони включали дивізіони тактичних ракет «Онест Джон» і ствольної артилерії). Ще два дивізіони (543-й та 570-й) перебували в Італії у складі 1-го ракетного командування. Крім США, ракета надійшла на озброєння дислокованих у ФРН частин Британської Рейнської армії – у 1957 р. таку зброю отримали 27-й та 47-й полки керованої зброї Королівської артилерії. За своєю організацією вони відповідали американським дивізіонам. Нарешті, чотири дивізіони знаходились на території США – 246-й і 526-й у Форт-Сілл (шт. Оклахома), 259-й у Форт-Блісс (шт. Техас) і 523-й у Форт-Карсон (шт. Колорадо).

Практичні пуски дивізіони, дислоковані в Європі, спочатку здійснювали в США – у Форт-Сілл. Але згодом вони отримали можливість користуватись британським ракетним полігоном на о. Південний Уйст (Зовнішні Гебриди).

Дивізіон «Корпоралів» складався з двох батарей, кожна з яких мала дві пускові установки. Загалом дивізіон мав 35 транспортних засобів різного призначення, а чисельність його особового складу сягала 250 чоловік.

Тривалість циклу передстартової підготовки ракети «Корпорал» становила аж дев’ять годин. Враховуючи це, а також необхідність зміни позиції після пуску ракет, в американській армії ввели нормативи, що вимагали від дивізіону пуску чотирьох ракет протягом першої доби війни та по одній ракеті кожні наступні 12 годин. Армійський корпус, що мав три дивізіони «Корпоралів», міг у першу добу вразити 12 цілей нав знаходяться на відстані від 20-30 до 80-100 км від переднього краю. Пріоритетними цілями були командні пункти армій, аеродроми винищувально-штурмової авіації (за чинними на той час радянськими нормативами, вони мали розташовуватися за 80-120 км від переднього краю), а окремих випадках – дивізії в районах зосередження перед наступом. А ось завдання ударів по військах на марші вважалося практично неможливим. Адже за дев’ять годин, потрібних для підготовки ракети до пуску, наступаючі дивізії противника могли просунутися на 45-60 км (при прориві оборони) або навіть 100-150 км (після виходу на оперативний простір).

У 1962 р. у рамках реформи системи позначень військової техніки у збройних силах США індекс «Корпорала» було змінено з SSM-A-17 на М2 для комплексу загалом та MGM-5 – для самої ракети. Але це позначення застосовувалося лише два роки – у 1964 р. «Корпорали» були остаточно зняті з озброєння (у британських полках вони служили до 1966 р.). Причиною цього стали вищезазначені недоліки ракети, а також повна її непридатність в умовах маневрених бойових дій – а саме такі дії передбачалися на Центрально-Європейському ТВД. У принципі, дивуватися цьому важко – адже «Корпорал» не створювався під конкретні тактичні вимоги, а потрапив на озброєння просто тому, що «опинився під рукою».

Побічним продуктом розвитку «Корпорала» стала перша американська геофізична ракета «WAC Корпорал», яка мала менші розміри. Розробка її здійснювалася спільно фірмою «Дуглас» і Гуггенхаймской лабораторією аеронавтики. Старт одноступінчастої рідинної ракети відбувався за допомогою твердопаливного прискорювача «Тайні Тім». Перший пуск «WAC Корпорал» на полігоні Вайт Сендз відбувся 16 вересня 1945 р., а 22 травня 1946 р. ракета цього типу піднялася на висоту 80 км, ставши першою ракетою американської розробки, що досягла меж космосу (відповідно до прийнятих на той час) США визначенням космічного простору; раніше цю межу подолала запущена в США ракета V-2) . Цікавим є і походження назви WAC. За словами одного з керівників розробки ракети, абревіатура означає Women’s Army Corps – «Жіночий корпус армії»!

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9