Незалежність Косова як тригер нестабільності на Балканах

Сербська історія, як і російська, базується на історичних міфах, які передаються з покоління в покоління. Різниця полягає у тому, що московити свої міфи формували на привласненні української історії, спотворюючи її під себе і видаючи за свою. Сербські ж міфи мають під собою власне історичне підґрунтя, пов’язане із середньовічної сербською державністю. Наприклад, міф про битву на Косовому полі 1389 р., міф про те, що Косово і Метохія були і залишаються духовним центром сербів.

Проблема сербської міфотворчості полягає у тому, що вони тісно вплітаються у суспільне і політичне життя, що заважає відділяти реальність від історії, правдивість якої важко перевірити. І на цих міфах декілька століть поспіль грала російська імперія, а потім і рф. Звідси і віра у сербів у особливі відносини з росіянами, які вважаються у Сербії братами. В кремлі постійно використовують цей наратив, щоб говорити про спільність і взаємов’язаність російської і сербської культури, літератури, віри, мови. І на цій основі реалізується політика рф в Сербії, яка передбачає потужні інформаційні вкиди на теми, які є тригерами для сербського суспільства. Улюбленими темами російської пропаганди є Сребрениця, військова кампанія НАТО 1999 р., несправедливе ставлення до сербів у світі і на Балканах. Окремим напрямом є косівська тематика. Для сербів втрата Косова є незагоєною раною та непережитою травмою, що і використовують російські пропагандисти для підігріва емоцій у сербському суспільстві. Тригер Косова виник на основі історичного міфу, який політики Сербії почали розкручувати з 1980-х рр. 

Чиє ж Косово?

Історія цієї частково визнаної країни є такою ж складною та заплутаною, як інших балканських держав. Регіон ніколи не відзнавчався етнічною та національною гомогенністю. Навпаки, кожне століття приносило ще більше плутанини у складний історичний розвиток народів, які живуть на Балканах. Стосується це і Косово, яке вперше потрапило до складу Сербського князівства у ХІІ ст. З того моменту періоди володіння Косовом змінялися його втратою чи поділом між іншими державами. Зокрема, Чорногорією. Тільки після Другої світової війни Косово остаточно закріпилося у складі Сербії – однієї з шести федеративних республік Югославії.

Йосип Броз Тіто, не дивлячись на обіцянки, які надавав албанцям ще під час активної фази воєнних дій у роки Другої світової війни, не став надавати Косову статус республіки. Спочатку це була Автономна область Косово у складі югославської федерації, а за Конституцією 1946 р. стало частиною Сербії. У 1963 р. Тіто вирішив дещо змінити статус Косово, зробивши його Соціалістичним автономним краєм у складі Сербії (відповідно до нової Конституції 1963 р.). За дев’ять років автономні права були фактично прирівнені до республіканських. 1990 рік приніс Косово черові зміни – його перетворили в автономний край, що призвело до зменшення прав у складі Сербії і ще існуючої Югославії.

Майже все існування югославської федерації албанці Косова зазнавали дискримінації. Важливі посади в органах влади обіймали серби і чорногорці, відбувалися переслідування, утиски, обвинувачення з боку Югославської служби безпеки. Хоча після Другої світової війни політика Тіто була зовсім іншою. Це було викликано його бажанням схилити Енвера Ходжу, лідера тодішньої Албанії, приєднатися або до проєкту Балканської федерації, або увійти у склад Югославії в якості сьомої республіки. Задля цього Тіто відкрив кордони для албанців з Албанії, які могли вліьно пересуватися між країнами, працювати у югославській федерації, вчитися в місцевих університетах та школах. Міграційні потоки ніхто не контролював, що невдовзі призвело до значної зміни деморафічної структури Косова. Албанців тут завжди було більше чисельно, але міграція і високий рівень народжуванності збільшив кількість албанськоо населення в рази. Проблем, можливо б, це не викликало, аби наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. між Албанією та Югославією різко не погіршилися відносини. У результаті, Белрад закрив своє посольство в Тирані та розіврвав майже три десятки міждержавних угод. А все через те, що Тіто побив горшики із сталіним і відмовився грати за його правилами. Тому Югославія пішла своїм шляхом розвитку, Албанія своїм, а Косово поступово стало проблемою усього регіону.

На шляху до незалежності

Прояви албанського ірредентизму в Косово з’явилися наприкінці 1960-х рр., коли албанці у Печі, Призрені та Приштині вийшли на демострації проти засилля сербів і з вимогами автономні права. У 1970-х – 1980-х рр. виступи продовжувалися, влада на них реагувала радикально, але Белград все ще робив вигляд, що ситуація є контрольованою. Таке ставлення продовжувалося і після смерті Йосипа Броз Тіто у 1980 р. Розпад Югославії відволік увагу і Сербії, і світової спільноти від етнічних проблем в Косово, де на початку 1990-х рр. виник паралельний уряд, поліція, суди. Згодом почалося формування Армії Визволення Косова (АВК). 

Про автономний край у складі Сербії заговорили у 1997 р., коли там почалися перші сутички між АВК та югославськю поліцією і армією. Тодішній президент Союзної Республіки Югославії (СРЮ), до якої входили Сербія та Чорногорія, Слободан Мілошевич вирішив до Косова переселити сербських біженців з Боснії і Герцеговини та Хорватії. Виникла етнічна напруженість, яку Мілошевич наказав усунути силовими методами. Це проблему не вирішило і привело на початку 1998 р. до відкритих військових дій. Вони супроводжувалися репресіями проти місцевих албанців. З Косова потягнулися перші колони албанських беженців. Повномасштабна війна у автономному краї призвела до гуманітарної катастрофи, пов’язану із біженцями, внутрішніми переселенцями, етнічними чистками, репресіями сербської влади проти албанського населення. 

Декілька раундів перемовин, організованих міжнародною спільнотою, виявилися безрезультатними. 24 березня 1999 р. НАТО без санкції Ради Безпеки ООН почала проти СРЮ військову операцію “Союзницька сила”, яка тривала до 10 червня того ж року і зупинила військові дії у Косово. 10 червня в Куманово (Північна Македонія) була підписана Військово-технічна угода про припинення авіанальотів. Мілошевич зобов’язався вивести сербську армію та поліцію з Косова. Відповідно до резолюції 1244 Ради Безпеки ООН Сербія продовжувала зберігати суверенітет над автономним краєм Косово, але одночасно із цим він переходив під контроль міжнародної місії під назвою Тимчасова адміністрація ООН для Косова. Підтримувати безпеку мали миротворці КФОР. 

У наступні роки між сербами та албанцями, недивлячись на міжнародну присутність, декілька разів траплялися гострі міжетнічні сутички, які зарожвали перерости у новий конфлікт. Для його запобігання постійно проводилися міжнародні переговори, покликані вирішити складну ситуацію між Сербією та Косово, добития нормалізації відносин. Активна фаза перемовин прийшлася на 2006-2007 рр. і проходила за так заваним планом Марті Ахтісаарі, який передбачав передбачав запровадження так званої контрольованої незалежності для Косова. Із планом, який переписували декілька разів, погоджувалися США, Велика Британія, частина країн-членів ЄС. Проти була рф, представник якої Олександр Боцан-Харченко вказував, що подібний варіант незалежності Косова є неприйнятним для Белграда. 

У автономному краї на ситуацію із міжнародним протекторатом дивилися як на фактичне визнання незалежності. Приштина ще у 2001 р. під контролем ОБСЄ організувала та провела вибори до Асамблеї (парламент Косова), депутати якої пізніше обрали першоо президента Косова Ібрагіма Ругову та прем’єр-міністра Байрама Реджепі. У наступні роки парламентські вибори відбувалися ще декілька разів. Тобто, поки Белград думав, як повернути Косово під свій повний контроль, косівські політичні сили, представлені албанцями, продовжували будувати власну державність. 

Допоки у Брюсселі та Вашингтоні чекали на результати президентських виборів у Сербії, які проходили 20 січня та 4 лютого, парламент Косова підготував Декларацію про незалежність. Вона була проголошена 17 лютого 2008 р., а наступного дня Національні збори Сербії оголосили документ не дійсним. Відповідне рішення було винесено і Конституційним судом Сербії.

З 2008 р. незалежність Косова визнало більше ста країн світу, серед них і держави ЄС, хоча п’ять країн-членів Євросоюзу утримуються від такого кроку. Це Іспанія, Словаччина, Кіпр, Румунія, Греція. Косово не є членом ООН і НАТО, має власну валюту євро. Прапор Косова – це компромісний проєкт, створений за посередництва ЄС та ООН. Міжнародний суд ООН на прохання Генеральної асамблеї ООН у 2010 р. виніс консультативне рішення про те, що проголошення незалежності Косова не суперечить міжнародному гуманітарному праву, бо там немає норми, яка б забороняла проголошення незалежності.

Така нечітка позиція міжнародної спільноти привела до ситуації лімбо, тобто, невизначенності, між Сербією та Косово. Хоча частково визнана республіка якраз вважає, що з нею все зрозуміло. Приштина з 2008 р. цілеспрямовано розбудовує власну державність, налагоджує відносини із країнами регіону, ЄС, США, Туреччиною, Китаєм, пране створити власні збройні сили. Влада Косова з 2011 р. регулярно приймає участь у Діалозі про нормалізацію, який проходить під егідою ЄС. і сподівається, що Брюссель дотисне на Белград, аби незалежність стала “повною”.

Сербія не визнає відділення Косова, у Конституції та різних документах ця територія позначається як південна провінція. Белград також не відмовляється від участі у перемовинах із представниками Косова, вважаючи, що це і є процес нормалізації. Саме так його сприймає діючий президент Сербії Александар Вучич, який постійно заявляє, що нормалізація не передбачає визнання незалежності Косова, хоча Брюссель де-факто цього вимагає.