Політичні ігри Міжнародного трибуналу по колишній Югославії

Прокурорська служба МТКЮ ще до каденції Дель Понте говорила про те, що керівники Республіки Сербської та Армії Республіки Сербської є ймовірними підозрюваними у воєнних злочинах. За Дейтонським миром вони не мали права обіймати державні посади у БіГ чи Республіці Сербській (РС). Але ж обіймали. Наприклад, Біляна Плавшич була президентом РС з 1996 по 1998 рр. І це тоді, як Боснія вже де-факто і де-юре знаходилася під управлінням Високого представника ООН і низки миротворчих місій. Виходить, що міжнародна спільнота просто закрила очі у зручний для себе момент і дозволила бути при владі Плавшич?

Вона не поодинокий випадок. При владі після Дейтону залишалися Младич і Караджич, Югославією і надалі керував Мілошевич.

Політика подвійних стандартів завжди була специфікою у діяльності МТКЮ.

Та ж Карла Дель Понте вирішила в якийсь момент почати розслідування проти президента Хорватії Франьо Туджмана та керівництва НАТО, бо літаки альянсу потрапляли під час авіаударів по території СРЮ не тільки по військовим цілям, а й по цивільній інфраструктурі.

Справа проти Туджмана, як і процес проти нього, ніколи не були розпочаті. Чому? Бо Туджман був вигідною політичною фігурою для ЄС, США, НАТО. Але на співпрацю із трибуналом активно не погоджувався, бо це могло викрити багато чого цікавого. І причетність Туджмана до багатьох злочинів доводять документи, які є в архівах чи громадських організаціях. Є ще й цілі монографії, збірники документів, які свідчать, що він із Мілошевичем домовився поділити БіГ.

Але ж не посадили. І процес не почали. Хорватське керівництво тільки на початку 2000-х рр. почало налагоджувати співпрацю із МТКЮ. Когось видавало самостійно, хтось здавався сам. Але генерала Анте Готовіну, на якого орден виписали у 2001 р., хоча справу почали формувати ще наприкінці 1998 р., хорватська влада відмовилася видавати. Та навіть не відповіла на запит служби прокурора щодо притягнення Готовіни до відповідальності.

До 2005 року колишній генерал переховувався, його зловили на Тенеріфе і передали до Гааги. Його, а ще його соратників Івана Чермака та Младена Мркача, судили за скоєння етнічних чисток у ході операція “Буря”. Усі троє проходили по одному процесу, бо справи так об’єднали (подібну практику об’єднання справ кількох обвинувачених в один процес при Дель Понте почали широко застосовувати).

Остаточний вирок цій трійці вже виносив новий головний прокурор Серж Браммерц. У 2011 р. їх засудили до різних термінів ув’язнення. Зокрема, Готовіна отримав 24 роки в’язниці.

Трапилося диво, Браммерц чи то прозрів чи ні, але у грудні 2012 р. Мркача і Готовіну помилували і відпустили. Підозрюю, що одним із факторів цього було те, що Хорватія мала 1 липня 2013 року приєднатися до ЄС. І не говоріть, що політика ролі тут не мала.

Генерала Готовіну звільнили начебто за браків доказів. До цього все було як треба, і раптом????

Ну домисли і теорії змови – це трохи інший напрямок. Не варто відкидати, що МТКЮ від самого початку вдало грав у різні політичні ігри. Кого хотів саджав, кого хотів відпускав. По-різному траплялося.

Країни колишньої Югославії по-різному співпрацювали із МТКЮ. І про це постійно говорили. Але саме зараз той самий Браммерц піднімає галас у медіа через те, що Хорватія не хоче допомагати регіональному правосуддю над воєнними злочинцями та встановлювати справедливість.

Країни постюгославського простору НІКОЛИ не робили цього. Є окремі випадки передачі злочинців, але це не показник співробітництва. До певного часу той самий Браммерц це не бачив, а тепер різко прозрів?

Регіональної мережі співпраці по притягненню воєнних злочинців до відповідальності не було і не буде. Проґавили момент, по-перше, ну і по-друге, політичної волі, бажання та й часу у керівництва кожної з країн на це не має. І не було.

Можете оскаржувати цю точку зору, вона моя, але раджу подивитися на історію співпраці кожної країни із трибуналом та між собою. Трибунал – тільки примус, або ще економічний і фінансовий стимули від США та ЄС. Між собою – тільки обіцянки і все.

Хоча неурядові організації мають розгалужену мережу організацій, які займаються вивченням злочинів, їх документуванням, встановленням правди і відповідальних осіб. Утім, владні органи ніколи до громадського сектору обличчям не поверталися. Це не цікаво, не на часі, занадто багато клопотів із цим, бо треба говорити правду про гріхи своєї молодості. Так, більшість сучасних політиків у кожній державі екс-Югославії так чи інакше були задіяні до подій 1990-х рр. Подивіться, наприклад, біографії хорватського президента Мілановича, сербського президента Вучича, чи чорногорського президента Джукановича. Там дуже всього багато цікавого.

А пану Браммерцу слід уважно прочитати за останні декілька років звіти ОБСЄ та Європейської комісії про стан справ щодо воєнних злочинів у Чорногорії, БіГ, Хорватії, Сербії, Косово, Північній Македонії.

Що там можна знайти? Насамперед, жодної відкритої чи доведеної до кінця справи. Чому думаєте декілька років тому Сербії не відкрили у ЄС черговий розділ в Угоді про членство? Прогресу не було у розслідування воєнних злочинців, судів над обвинуваченими та виконанні Національної стратегії перехідного правосуддя.

Немає позитивних зрушень і в Чорногорії, але знову ж таки… Політика. У Чорногорії справи не такі кепські виявилися. Не відстає і Хорватія, де також справи по воєнним злочинам у замороженому стані. Тільки чим шантажувати уряд Пленковича та епатажного президента Мілановича, не зрозуміло.

БіГ, Косово та Сербія – ще мають шанси “виправитися” і швиденько пристати на заклики розібратися із минулим. У діалозі Белград-Приштина це один із ключових моментів.

Тому волання Браммерца, що Хорватія тормозить регіональні процеси встановлення справедливості по воєнним злочинам виглядає занадто заполітизованим та притягнутим за вуха. Нехай посварять спочатку майбутніх кандидатів до ЄС – Чорногорію та Сербію, а також БіГ та Косово, які мріють, чи за них то мріє ЄС, де прогрес взагалі стоїть на позначці 0 вже багато років.